Новела
Погода срібляна, синьоока. Жаль наступати на тонкий пуховий сніжок, прикрашений веселковими зоринками. Та й усього довкола шкода якби й занадто увагою чіпати – таке воно у безруху витончене і вразливе. Мов й у почуваннях так тихо, чисто, тендітно та ще й барвисто.
Аж раптом голос од вулиці:
– Добре, що ви надворі! А то вже хотіла дзвонити. Відкрийте, будь-ласка – треба звірити дані електролічильника.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Нині багато всяких можуть ходити. І – з тими, кого не видно.
– Він же з контактом-передавачем.
Пооглядалась, як то коли нервують од нетерплячого чекання.
– В тім і суть. Бо виникають збої-перебої та інші неполадки.
Коли так, то що ж.
– Звати Вікторією, – показує документика вже на «помісті», чітко і пругко поскрипуючи чобітками, й оглядає все навпроти та пообіч довгастого садибного шляху.
– Доріжка до вашого дому – мов злітно-посадкова смуга, – і тепер ось подіяла парфумом, що нагадав солодко-терпкуватий дух ранкового яблуневого цвіту, гармонійно підтверджений сущим по-зимовому квітним повітрям.
- – Високо, мабуть, із неї піднялися.
Не схоже, що вона – звичайна працівниця якогось там енерго. Ніщо не вказує на те, хіба тільки посвідка, в яку, здається, і не глянув. Такі мова й довірлива приязнь. Може, натура непересічна чи в мені хутко вбачила щось бажане і надійне для себе. Ставало ясним, що лічильником ця справа не обмежиться. Кожне її слово має бути сприйнятим і поцінованим так, щоб на нього знайшлася вгідна йому відповідь. Ну, хоч така, приміром:
– Ні, все було до неї, до смуги. Із юних моїх невтомних літ.
– Авжеж, я так і думала, – повернула до мене і трішки піднесла лице, аби краще й не без жарту показати усміх. – Не сумніваюсь, що ви відомий у своєму краї, але я ж не тутешня. Грамотно кажучи, внутрішньо переміщена я, – глянула тепер прохолодно, може, ще й із моральним підтекстом, мовляв, ставтеся з достатніми розумінням і повагою.
– Акторка, що так гарно говорите? Особливо що таким голосом?
Не чує ніби. Напористо обстежує фасад.
– Де він тут у вас? А-а, бачу, – підходить. – Але не дістану. Високо чомусь прикручений. Принесіть що-небудь.
Легко зійшла на ослінчик, він застукав по не зовсім рівному бруку, а вона похиталася. За рефлексом приклав руки до її талії Стоїть, списує, записує.
– Спішу, бо щосекунди можуть вимкнути, а руки тремтять од вашої кривоногої підставки. То держіть краще.
Відповідаю на повеління.
– О-о, скільки електрики вже пішло!
– Може бути, я ж не пильнував його, казав, чому.
– То й добре. Вимикайте вже, – й опустилась на землю. Мені ж тим часом, ясна річ, стає ніяково, що невчасно через інше нагальне заняття утямив дотеп.
Засуває, шпортаючись, розлогий блокнот (може, інакше ту річ вони називають) у сумку.
І що, це все? Не може бути – лиш половинка чогось. А то й менше. І вона зі мною, хочеться вважати, без вагання згодна.
– Сьогодні морозець. Пропоную зігрітися кавою.
Не ждала, мабуть. Задумливо сумнівається. А мені усе більш дошкуляє прикра самотина, що ось-ось і неодмінно настане. Що б і як би проти неї не вимудровував. І вона зовні наче не скриває свого чи не подібного до мого стану. «Ну, зайду ще в не один двір – хіба так само стрінуть і таке ж цікаве побачу? Можуть і не впустити». По обличчі серпанком пройшовся смуток, лишивши ледь помітний слід.
– Буду вдячна, – рішила урешті.
Водить очима, повертає їх з боку на бік у світлиці. Й оце вже не вперше, згадав, – їй цікаве і те, що біля неї, і те, що дальше.
– Хто цей зал такими кольорами розмалював?
– Тамара, – зразу чомусь побадьорішав, – І от, знаєте, – засувався, – коли працювала у моїй спальні – а та кімната мені й за кабінет, – то каже: скрізь стеля біла, а тут додам жовтенького, щоб завжди сонячно вам для творчості було.
– Так і сказала?
– Дослівно.
Зосереджується в міркуванні на чомусь, дивлячись також, невідомо на що.
– А можна зайти в оту спальню-кабінет?
Піднялися на другий поверх.
– Стільки книжок! Впевнена, що й ваші тут є.
– Дякую!
– Аж двоє вікон! Одне на захід. Краєвид на всю довжину й ширину. І тут стоїть ваша Тамара, замріяно захоплена красивим надвечірньо підзолоченим небом. Почула, що з’явилися ви, повернула до вас обличчя і найкраще за час праці в будинку освітила вас своїм образом. А вже закінчувала, бо сказала «скрізь». І саме на завершення лишила ваш апартамент. Може, й чекала вас у ті хвилини. Передбачала, що зайдете. Не поспішала з тою «квіткою». Такою того одного разу застали її? Може, саме в ті хвилини надумала додати барви до стелі. Потім, коли стала на першу сходинку до свого робочого стола, каже: дайте спертись на вашу руку – стомилась я трішки за майже цілий день. Взяла і майже злетіла вгору. Ще й подякувала вам радісними очима звідти.
Химерія якась! Це вона, ця непрошена візитерка, мені таке торочить, чи то я сам згадую?
– Хіба не правда?
І я знов не тямлюю: це її слова, чи так увижається? Ще дійшло до мене: немов про себе оповідає. Так, що бачу вже не Тамару, а її, Вікторію, під своєю стелею. Мабуть, аж витріщився вгору, коли почув:
– Ходімо.
Себто спускаймося вниз.
– Чути мені, що ви самі вдома. Зрозуміла, як тільки ввійшла. А жінка, дружина ваша, за рубежем?
Звідки вона знає? Що це за перевіряльниця така знущальна?
– А я ось там, – хитнула головою у бік міста. – Нас троє таких у невеличкому, але затишному готелі.
Я, до краю подивований чи вже й розгублений, не знаю, що робити – стільки несподіваного дістав за ці хвилини. І наче саме собою мовилось:
– І всі говорять українською так, як ви?
Фраза, певно, не далась до її вподоби, тому мовчала часинку.
– Стараються. Особливо серед людей. Вчимося, але як десь самі, непомітно ніби для себе, переходимо на іншу. Все це не так просто і не так швидко, як дехто хотів би, робиться, – і в очах майнув ледь помітний спротив, мовляв, чи не забагато уваги, повчань і вимог повсюди у цьому суспільному питанні.
– Мені вже пора.
Але не встає.
– Переберіться сюди, до мене! Місця ж і простору он скільки! Ще й учителем послужу непогано.
Повільно переминає пальці на столі. Очима – то на них, то на мене. Уявляє щось, звичайно ж.
– Дякую! Тут у вас, пробачте, прохолодно. У прямому значенні, звісно, а так – достатньо комфортно, і за це я у вас у боргу. До міста хоч і близенько, проте…. І взагалі нащо. Скоро вже поїдемо. Я – в будиночок, схожий на ваш – він майже відновлений.
Розмова зайшла в паузу. А в ній спілкування не припиняється ні на секунду.
– Бачили її потім? І що вона вам сказала?
– Тамару? Один тільки раз після багатьох років. Ну, те, що й усі, як прийнято: ви, каже, пане (не забула мого імені), не міняєтесь!
Зразу ж гострим зирком – на мій фейс. Мабуть, хотіла розгледіти щось у моєму минулім і теж порівняти з нинішнім. Або, може, враз при тім чомусь спинилась на собі, на своїй судьбі в шаленім русі цього грізного часу з намаганням знайти мою із нею солідарність.
Вдруге при ній відчиняю хвіртку. Тепер зовсім не так, як уперше, і хоча б тому, що повільніш.
Коли проводжаєш приємну людину, то очі твої, хочеш чи ні, – їй услід. А вона, так і не розгадана ця Вікторія, видно, все те знаючи, за декілька кроків повертається і, крокуючи вже спиною вперед, помахами руки промовляє: «До зустрічі!»
«Через недовгий час!» – сердечним одлунням полинуло від мене.
По дорозі до хати все тримав у зорі того лічильника, а підійшовши, став, гадаючи: не передчували часом, що якраз на такій висоті належало його встановити?
—————–