Андрій Ситай. Неповний плагіат із Гойї

1360

Звично  для нас обох відкрила  двері до кабінету, стала в них, мов намальованою на світлому фоні в художній рамі, і пішла. Цього разу, правда, усміхнулась ясніше  та, піднявши невисоко руку, скоріш довірливо, ніж фамільярно, похитала долонькою, чого ніколи не робила.

Тепер, у кінці суєтно-гомінкого дня, з усіх закутків сторожко находила зачаєна, уже притінена й ніби втомлена  чеканням волі тиша – тільки поки що без  свого незбагненного дзвону –   й горнулась до моєї самоти, сумливої і чимось занепокоєної. Може, тим, що мимоволі ждав, наче тиша свободу, ту долоньку на плечі, аби ще почути  її так само зненацька, як годинку тому.

 

З агенції, що пропонує секретарок, спочатку  запитала, скільки мені років. А далі все  ласкавіше і глибше проникає у мій душевний слух  теплим  музичним тембром: треба переслати Інтернетом два  знімки, на яких я  у повен зріст і на портреті, «ми їх розглянем і   покажемо вам   свої пропозиції».

– От коли б ще  голос такий, як у вас! – схилило до жарту.

– А ви, як  розглядатимете, то й слухайте картинки! – не стримала прикметну рису язика.

Я вибрав  Соломію. Не тому, що ім’я, присловити б, народно-пісенне (чи не через те й  мало поширене нині) та знамените,  а завдяки найперш гармонійному   єднанню джерел  походження слова  і його орфоепії (послухав!) з усім, чим мало принаджувати рекламне лице. А ще в час вибору заманювала  мене тайною, мов я її уже десь бачив, і вона запам’яталась  таким упливом на мене, що він як би віщував: ваші стежки ще зійдуться.

«Щось довго і надто  прискіпливо обстежуєте мене», – наче казала. Не розуміла, що   так лиш сама вважала почасти й через обурливе для себе хвилювання. Адже в довідці чорним по білому – модель, себто зоря без заперечень, тільки захоплюйся, тут же, бачиш, ворочають носом,  мо, ще й  прикидають посягнути  на тебе. “Та буду, буду я і відданою, і вірною службі, не придирайся, не сумнівайсь!” – мало що не вголос пристрасно шепотіла її полонена душа задля переможного завершення справи. Здавалось, ось-ось зірветься: «Та як ти смієш! Ще мить – і гримну  дверима». Зрештою, мала право на чвань, позаяк, знову ж,  симпатична, росла, точеного стану,  смаглява по-тутешньому зроду, елегантна загалом  –  усе схопив, як тільки побачив живу.

– Чому завітали? –   я до неї, мов до будь-кого, та не зовсім так.  Збагнувши, а не лиш почувши  запитання,  і стоячи ще, як і я, пояснила:

– Бо ви приємно покликали.

Мене сколихнуло: коли почув привітання, ще сумнівався, чи то він,  а  ці чотири слова сповна видали  голос тієї служби, яка цю пані  прислала, отже, направду зважив на її пораду щодо фотографій?

Ми, задоволені початком, з хорошою надією посідали.

– Ви  вродлива,  а нашу  компанію хоч і знають, однак вона проста, не показна настільки, як ви уявляєте.

Спозирала, либонь,  насмішкувато, мовляв, не прибіднюйся. Очі світло-карі, як прозора до дна, настояна зимою на осінньому листі весняна, у блакитно-срібних, опалих з погожого неба,  грайливих пелюстках, вода лісової річки. І плин часу у них  такий, наче в тої  води, стурбованої майбутнім, до якого так щиро й чисто тече, щоб досягти омріяного чи задуманого та стати своєю і гідною у ньому, прийдешньому. А ця мною вишукана Соломія, добре чути,  у своєму чи то ще наступному, чи вже  дійсному,  такою стає.

– Нічого я не уявляю. Не робота  мені важлива, а ви, – підкоряє все дужче, – тобто керівник. Я ж буду, не треба мені себе дурити, вашою прислужницею. Роздивилася знімки, зараз ось  прямо бачу, то майже переконана, що мій вибір  правильний.

– Але  тільки роздивилися й бачите.

– Не тільки, а  добре.

Все менше хотілось її екзаменувати.

– Що ж то таке  зумовило ваш майже правильний?

Зорить загадково  і мов на мене, і наче – ні, очі  спокійні, та, мабуть, лише зверху,  й  нічим на лиці не ворухне.

– Багато що, – все більшало  тепла   із-під вій, і воно дуже щемно  мене діставало – я  аж гарячково заходивсь метикувати, що належить мені – і не начеб! – із цього її підштовху очищати від службового пилу, освіжувати свої повноваження, аби, секретив сам собі, стати кращим, не таким, як був досі, а тим, хто  направду відповідає її загадковому «багато що».

– Не переживайте. Дайте папір. Щоб при вас просила, а не в кадрах – більш відповідатиму. Не пошкодуєте. Ви ж,  помічаю, –  пригасила очка сум’яттям, – не проти.

В кабінеті огортало таким  духом, який можна назвати аурою творення  дружніх взаємин. І його вистачає, щоб знати: вони  вже  сущі, істинні. А вона до мене у ці миті – такими видом, що я в хисткім спостеріганні його мов аж одхилявся, щоб не слабнути  зблизька.

– Отже, знаєте, куди прийшли. Наш промисел хоч і не крутий, проте й, мудро судите потай, не на естетичних задвірках, – по цім на хвильку, неприховано втупившись у неї,  змовк, щоб не дуже гострим сприймала  подальше. – Те, чим займаємось, – а воно, як самі розумієте, щонайперше стиль, – на вашому ймовірнім робочому місці має бути  демонстроване неодмінно.  – Тому вважаю недоречним  тримати острішок волосся на чолі, як наразі, а ліпше дати йому скрізь відрости. Можна потім проділ, виразний і некороткий, посередині чи збоку, можна й дві вміло розміщені й оформлені борозенки. Воно пряме, то цікаво буде бачити  його і зібраним трішки вище  плечей у пучок. А яке, до речі, кольором справжнє? Вже й забули. Обійдемось без цього дуже чорного. Вам личитиме гама  горлиці з м’якими акцентами   сизого полину у відливах, того, що з  дрібнесенькими листочками, найбільш пахучого.  Бачили? Знаєте? І пташку? Заперечуйте, вставляйте своє,  коли незгодні. А про аутфіт ще поговоримо.

Сидить, примружившись, мов дрімає, чи так, наче її зачісую, а вона готова здригнутись, коли натраплю на звиток, і їй заболить.

– Легко  прогнозувати, що ваші коси здатні сягнути  пояса. Гарними, як не візьми, вийдуть.

– І що, з тими довгими і з  відливом – на роботу?

Зачепив усе ж «гребінцем», а вона не так і забулася під моїм «чесанням».

– Підніміть лице. Не опускайте, поволі повертайте до мене.  Тепер прикиньте, – піднявся, – що відкривають двері і хтось заходить – тут я за нього. Добре стріли, з озоном, себто і весь look, і приязнь з обличчя, і делікат рухів  учасно й відчутно  пішли од вас – таке офісно принаджує і діє, як треба, на волю того, хто перед вами. Привітайтеся. Файно. Усе  пораджене і відзначене мною нам обом важливе.

– Чекайте,  хіба  ми вже стрічалися десь?   – запалюється раптом, пашіючи. – Я ж була такою! –  опікає  тим спалахом. – Ну, без  озону,  палітри й нюансів, звичайно.

– Чи бачились, питаєте?

 

І от урочиста подія. При ній, Соломії, така – перша. Коли надвечір приходити  перестали,  з приймальні по телефону – до мене зі смутною ноткою:

–  Дозвольте вже й мені нарешті зайти. Поздоровити по-людськи.

Я, сьогодні хвалений-перехвалений та втомлений, після цього дзвінка мов опинивсь на ранковому початку свого святкового числа, посвіжішав і помолодів. Щось непросте, певно, підготувала, тому вмент заметушився туди-сюди подумки – треба ж якось і вгощенням відповісти “пo-людськи”.

– Авжеж! Скільки ще чекати! – аж вигукнув стиха не для годиться.

Усмішка – ніби майський цвіт.

До талії –  дезабільє, в  одежі  хіба лиш мого подиву.

Між грудок – кулон,  червоне випукле сердечко.

– Вітаю вас, маестро! –  спантеличує  вже й реченням.

Хапливо думав, уявляв і згадував.

– Але вона, – насилу знайшовся, – чи то Альба, чи Пепіта – позувала переді мною і зовсім голою,  й одягнутою. То це ви  з двох картин – одна якби?

Крутнулась навкіл, мов у танку, і поставила підноса з вином, виноградом і фруктами.

– В тім-то й справа! Весь же  час була другою, а зараз хоч трохи…

– Тільки та й та лежали, підперши голову подушкою і рукою – з метою, аби краще бюст показати, чи й ще чомусь?

– Для чого лягати – він у мене в усіх позах показний.

– Е ні,  розташовуйтесь – мистецтво  вимагає, а я – до мольберта.

– Тільки обійдемось без повного плагіату, – сіла на диван, потім лягла, – тому дайте  мені вино.

Приніс, повернув од стола стільця і сів «малювати».

Натура могла б опалити, коли б лише споглядав і відчував, а не ще й думав.

– Правда, гарно?! –  підсолоджує мою насолоду. Бо красується не гірш, як та герцогиня чи хто там, тільки з фужером. Пригублює раз-по-раз поважно і раптом – невправно, бо їй незручно тримати. Хлюпнуло на грудку, смикнулась, ойкнувши, тому що холодне.

– Перепрошую, – встає винувато і мов тільки тепер засоромившись. – Товариство творче,  а я в ньому працюю. Та ви, мабуть, подумали, що за цю креативу  треба мене вигнати.  Чи вже й постановили?

Навчений готовності до її витівок, одказав запитанням:

–  Ви для того так стильно старалися?

– Не знаю. Може, й для того,  –  майнула в’ялим, проте – чи так здалося – хитрим зблиском очей.  Повернулась, війнувши на знесилені  мої чуття  ще  теплим секретарним ефіром, і  поступала прохолодно до приймальні.

А я за хвильку понуро –  до вікна.

Тим часом на віддалений од мого вікна дах  по-пташиному сідало  сонце, розкрилене довгастим   пурпуровим  мазком  хмарки зверху над самим своїм чолом, і  так живо сіяло, що хмаринка аж кипіла в золоті. Небо при горизонті густо зашарілося,  вище швидко ліловіло,  а ще вище ставало сіро-малиновим; барви з усіма  відтінками  зливались і тьмяніли. Ось сонечка-голуба на крівлі сиділа ще половинка, в цю мить же на ній, мов на хвилястім плаву, колихався  його лиш краєчок.

– Ніколи воно  не заходить, щоб знов не зійти! – почув ще й долоню на плечі.  – Тож не сумуйте мені так вельми, бо  злякаюсь і запхинькаю, – поклала другу руку на друге моє плече. – Ще раз вибачте за по-да-рун-ки, – продиктувала.

Я чомусь став дивитись на неї так, як того, першого, разу.

– Ви тоді мене ще не так вимучили, як ось  зараз мщу вам, –  легенько порухала  плечі.

– Наче так ясно, хто кого більше, – притьмом  і мимохіть вилетіла моя абищиця.

– А цей гонористий часочок для нас із вами, таких однаково-безжалісних, –  стояла тепер  проти мене, затуливши полум’яний захід головою та вбравшись над волоссям гами горлиці в  тонкий  від нього ореол, –  далеко ще не вечір! Так? – ласкавий кліп. – Чи ні? – палкий кліп.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!