Андрій Кондратюк. Новели

213

Барило

Ізгадалося також. Як ми у дитячі свої літа на Наталію на вранішню пашу худобу, товар гнали. Велике червоне сонечко з-за обрію врочисто над світом Божим сходило. Хто перший Річку подолає і на Піщаній горі стане, тому уже визначалася «сметана». Другий — це уже «масло». Отако. Товар уже пасеться у видолинку, а перші стоять на Піщаній горі, виглядають наступних і призи роздають. Далі визначалося «молоко», «маслянка», «сироватка» і т. д. Гандрію Одющиному майже завжди чомусь визначалася «маслянка». До нього і прізвисько «Маслянка» прилипло, що із ним він і звікував.

Іще майже кожного ранку завершував своє приєднання до пастушкового гурту Микитин Василько. Але назвисько він отримав «Барило». Бо сей хлопчик із животиком, як вареничок, сиротою був. Його мати умерла, а батько пристав у прийми до вдовиці. Звісно, яка то житка малому хлопчикові при мачусі. «Барило» то й «Барило». А ми, нерозумні, хоча ніби й дражнили його, але в серці у своїм жаліли і любили. Очевидно, хлопчик теє завважував і відчуав.

Як звичне, біда визріває, нагортається потаємно, але часто застає нас неочікувано й несподівано, зненацька. Так і сього разу сталося. Раптово помирає батько хлопчика Микита. А мачуха одразу узяла до себе племінницю, схоже, ніби напостійно. І це ще не все. Сусідський парубок гонористий щойно із військової служби звільнився, додому повернувся. Да у скорім часі до племінниці тієї у прийми пристав. Горенько ізійшло на нашого Василька. А геть зайвим виявився він у чужій хаті да в такій ситуації.

І ось чутка хутором рознеслася. Василька нашого, Барила до приюту, до патронату, до дитячого будинку спроваджують, віддають. Пригадую оте уже сутеніння на пасовиську. Зі сходу темні тіни насувалися. А ми не поспішали свій товар додому гнати. Усі, хлопчики і дівчатка, перейняті одною тривогою, думою однією, із місця зрушити не зважувалися. Усе загадували. Як же буде тепера Василькові у тому патронатові. І як нам без Барила буде. І пасовисько уже а геть зінакшиться, посмутніє. І Сонечко уранці червоне тужитиме за ним.

Літа а літа проминули, за обрій відійшли. І тільки у спогадах інколи із’являється мені наш пастушковий рай на Наталії.

Але іще було, сталося якось потому. Із хутора, із відпустки сонячного серпневого дня я повертався у старовинну Бухару. На міському вокзалі свій квиток із компостерськими знаками розглядую. Аж то раптом хтось штурх мене у плече. Озираюсь. Високий стрункий юнак приязно усміхається:

— Не впізнаєш. Я — Василь.

— Який Василь? — перепитую.

— А ми з тобою худобу разом пасли, — уточнює.

Пригадую. Не можу пригадати. Стрункий юнак усміхається іще прихильніше:

— Барило я…

Обнялися ми. Одразу і до ресторану спрямувались. Попрошкували. Да й став мені Барило про свої сирітські поневіряння у патронаті, у ремісничому училищі, і у робітничому гуртожитку при заводі у Краматорську переповідать.

Іще запам’яталося. Як ми один перед одним поспішливо наввипередки офіціантові розрахунок тицяли.

Ах, де ж то ти тепера, Васильку, Барило. І чи живий іще. І чи спомини про наші пастушкові літа на Наталії й до тебе нагортаються інколи.

 

Шлея зі дзвінком

У глибині перейдених часів загубилися подоба й ім’я того знаменитого Майстра, що цю філігранну шлею зі дзвінком сотворив. Але іще за Польщі тая шлея у нашого хрещеного батька Дениса уже була. Він оберігав її як он яку високу коштовність, як зіницю ока. І свойого коника упрягав у неї тільки раз на рік. Коли на Великдень їхав до храму святити паску. «Дзень-дзелень!». І кінь переживав, осягав у бадьорій ході високе свято. Котрогось раннього Великодня, розповідали люде, випав глибоченький сніг. Денис їхав до храму санками. «Дзень-дзелень!». У білості світу висока радість помножувалася. Для Дениса, і для коня.

Про знамениту Денисову шлею зі дзвінком знав не оно наш хутір, а і увесь доокіл.

У збільшовичену еру позбувся Денис і поля, і сіножатки, і коня, і воза, і сани без снігу поїхали. Більшовики шомполом зрешетили усе обійстя, але знаменитої шлеї не знайшли. Кажуть, не одного шомпола і Денисові уперіщили. Але таїни не вибили.

Коли восени 1987 року на дев’яностому році життя помирав наш хрещений батько Денис, то із дальнього лісового села Михалина прийшли, підступилися, станули перед його лице два лісники:

— Дві машини дров привеземо і грошей дамо скілько скажете…

Денис заперечливо похитав головою. Його остання благовірна дружина Маренинка руки заломила у благанні:

— Бери, Денисоньку. Нащо нам тая шлея…

Денис удруге заперечливо похитав головою.

Лісники і відступилися, відійшли.

Уже і Маренинка відійшла за далину, із якої не повертаються. Але таїна не висвітлюється, не ясніє. І трава забуття проростає над місцем сховку знаменитої шлеї зі дзвінком.

 

Цуценя

Серед яскравих видінь із мойого самотнього перетривання на Батьківськім хуторі ось і така благісна миттєвість часто нагортається, зі стіп злежаності пам’яти постає.

Тихої ранньої осени уранці я прочиняю сінешні двері, а біля порога сидить маленьке рудувате цуценя. І своїми карими очима прихильно вітає мене. Погляди наші у приязні перетнулися. Підкинув хтось. Я запросив цуценя до хати і нагодував його, чим Бог послав.

Поснідавши, цуцик облизався, відтак згорнувся калачиком. Й улігся собі у куточку на долівці. Очка карі заплющив. Схоже, дрімає. Мо’ увечері іще його підкинули. Й нічка для нього у безпритульній тривозі переходила.

Я із комори приніс стару драничну коробку. Ця коробка іще пам’ятає свій давній цілющий зміст, коли наші Мати у лісі вщерть наповнювали її чорницями і приносили додому. Благісне відчуття.

Денце коробки я вистелив давньою Батьковою куфайкою. Ця куфайка іще зберегла пам’ять про Батькові плечі. Затим легенько узяв на руки цуценя. Песик розплющив праве око, а мені здалося, ніби усміхається. Од його кожушка зійшла на мої руки легенька лагідна теплінь. Теплінь єднання живих сотворінь.

Я поклав цуценя на денце коробки, де песик одпочивав аж до полудня. До нашого спільного обіду.

Упродовж тижня песик на дні коробки ночував поряд із моїм ліжком. Інколи посеред ночі він звільна повискував, і я пробуджувався. Може, щось привиджувалося у сні йому. Здогад мій ізроджувався, нагортався.

Удень цуцик вештався у дворі, освоював хутірську садибу. Якось посеред ясного літнього песик улігся у собачій будці, яка була примоцьована біля клуні. Ця будка іще пам’ятає наших Батька і Матір. У ній колись утримувався наш суцільно чорний Жук.

Я вимостив будку сіном, і мій цуцик зоставався там уже і ночувати. Сподобалось йому. А удень він, як звичне, усідався над річкою біля криниці. І коли хтось переходив стежкою по той бік річки, то своїм несмілим, неупевненим іще дитинним голоском подавав знака. А як рідкий гість підходив до двору, мій песик хутенько перебігав до порога і дзявкав уже сміливіше, аж ніби агресивно. Хоча там яка іще міць у дитинчати могла пульсувати. А все ж. Собача натура. Нехай знають люди.

Своєю присутністю песик звеселяв Батькову садибу, наповнював її молодим змістом.

Коли я повертався із торбинкою від крамниці, цуцик вибігав на стежку зустрічати мене, радо вертівся коло моїх ніг, передчуваючи і для себе смакоту у торбинці.

Минали дні й тижні тепер нашого спільного перетривання на хуторі. Песик зростав на очах. Із малого цуценяти ставав грайливим жвавим підлітком.

Та на все свій час. І розкошування наше закінчувалося. Неочікувано повіяли пізньоосінні пронизливі холоди. Наближався час моєї тимчасової розлуки із коханим хутором. Зимове місто зі своїми похмурими кам’яницями уже чекало на мене. І думи нерозрадні усе густіше обсідали мою голову. А що ж буде із моїм улюбленцем. Треба вирішувати. І я домовився із недалекими сусідами за річкою, що вони у своєму дворі нададуть прихисток такому гарному песикові.

Зима застала мене зненацька. Шпаркий полунічний вітер над ранок укрив землю білим. Розгулялася справжня завірюха. Я почав рихтувати свою дорожню торбинку. Песик сидів навпроти. І пильно незмигно дивився на мене, видивляв мене. А ніби прощався зо мною назавжди. У глибині його карих очок кружеляли сльози. Чи так тільки здавалося мені.

Я узяв песика на руки. І крізь хурделицю через засніжену уже кладку поніс його до зарічнянських сусідів. Попрощався із ним іще в їхній хаті. Тільки-но повернувся я додому, свою торбинку рихтую, аж то крізь завивання хурделиці ніби скиглення почулось. Зирк у вікно, а мій песик підгицує, мене кличе. Отак двічі іще він вертався. Сусіди за своєю потребою хату прочинять, а песик поміж ногами їхніми круть-верть, і уже у білій завірюсі. Через кладку і глибоченькі намети до мене пробирається.

— А ви прив’яжіть його, бо ця втеча повторюватиметься, коли й мене у хаті не буде, — попросив я сусідів. Вони так і учинили.

Коли ранньої весни, а рілля уже парувала, і жайворон у небі співав, я ступив на стежку до Батьківської хати, то крізь чорне іще гілля саду, пес із сусіднього зарічнянського двора запримітив мене і подав свойого вітального парубоцького уже голоса.

Поставивши торбинку перед порогом, я незагайно і спрямувався через кладку до моїх зарічнянських сусідів. Мене зустрів уже майже дорослий гарний дворовий пес. Він мав доволі простору дерев’яну будку. Але перебував у неволі. На ланцюгу. Мій улюбленець умоцювався задніми лапами ік землі, зіп’явся і передніми лапами обійняв мене у привітанні. Затим почав обнюхувати мене від ніг. І одвертався. Схоже, міські й дорожні запахи, що поприлипали до мене, не імпонували його чистому хутірському нюхові. Але кільце міської ковбаски сприйняв як он яку смакоту.

І такі теплі стрічі відбувалися, переходили після кожного мойого приїзду на хутір. Кілька разів пес зривався з прив’язі і з ланцюгом через кладку прибігав до мене у двір. Після милування з трудами доводилось його повертати за Річку, як арештанта під конвоєм.

За всіма ознаками пес зірвався з прив’язі тоді короткої літньої ночі. Між двома стесаними жердинами на кладці зяяла невелика щілина. У неї і потрапив ланцюг. Із зашморгу пес уже не визволився, навіть напружуючи усю свою потугу. Перший вранішній перехожий визволив його уже мертвого.

Кожного разу як спогад про миле цуценя із хутора із’являється, то і провина а ніби й безневинна переймає сутність мою. І слова великого француза наближаються. Ми несемо відповідальність за всіх, кого приручили.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!