Андрій Кондратюк. Новели

366

ЗІ ШПИТАЛЬНИХ НАСТРОЇВ

Сили полишають мене. Немощі обступають навриписто. Сей рік для мене розпочався зі складних випробувань. Другого січня артеріальне тиснення раптом підвищилося несподівано й неочікувано — гіперкриз. Двічі приїжджала «швидка». Після чого тиск знижувався, але не надовго. А тут іще хурделиця розгулялася. Що й на улицю не вийти. Завжди у початку року тривають такі довгі затяжні вихідні. До лікарні мені уже не добутися самотужки. Горе позоставленому. Нагадування у розпач схиляє.

І тільки десятого січня, як посланник Господній, заявився випадком до мене гість. Аяк. Ми не завжди складаємо подяку Творцеві, який у критичні моменти допоки висилає нам рятівника. Подумаймо о тім. Сей гість і допровадив мене до лікарні. Самотужки добратися у непогідь я уже був нездольний.

По кутках лікарні синіми тінями загусав людський біль. Але на серце все одно покладається певність, що тут уже рятуватимуть і загинути допоки не дадуть.

Людей після вихідних іще не густо. І всі люди тут учені. Тілько один я темний сюди затесався. І в палаті я також допоки тільки один. Розкіш. Тиша заколисує мене. Це потому уже підселять сюди ученого хіміка.

 

ГЕОЛОГ

Прогулююсь у доволі довгому коридорі. Сюди-туди. Відлічую кроки. І тільки самий. Аж то рипнули двері однієї палати, і з-за дверей вийшов доволі огрядний чоловік невизначеного віку. Лице випромінює перенесені страждання. Як потому з’ясується, цьому чоловікові визначили першу групу інвалідності.

Спершу прогулюємось осібно, кожний у своєму прямуванні. Аж то у зрівнюванні погляди наші перетнулися. А як стрінуться двоє, і погляди їхні перетнуться, то і слово незагайно ізродиться.

— Я геолог. Космічний геолог, — промовив чоловік.

Назвався і я.

— О, то вас може зацікавити наша сфера.

Да й став у ході співрозмовець оповідать про свої давні мандрівки на Далекий Схід, на півострів Камчатку і на острів Сахалін.

— А у сімдесятих роках минулого століття на Рівненщині ми бурштин відкривали. Бурштиновий край, — зізнається співрозмовець.

— Та ж то наша сторона, наш край, — і моє признання прохопилося. — Ах, якби ж ви, пане, забачили, які жорстокі бої там зараз за той бурштин розігруються. Уже на тисячах а тисячах гектарів, де колись ліси вишумлювали, одні вирвиська зяють…

По павзі і запитаннячко моє спрямувалось:

— Якщо сей бурштин такий дорогий, то окроме прикрас, де його іще використовують?

Геолог одразу і спохопився зактивовано:

— Як то де. У багатьох галузях. У літакобудуванні, у космічній сфері, наприклад. Да тільки при розумному керованому використанні бурштину можна було б підняти економіку.

В одностайне відміряємо у коридорі свої кроки. Геолог, а ніби поет, уже оповідає мені про далекі зоряні світи, безкінечність і конечність Всесвіту, цитуючи при цьому і зі шкільних літ знайоме й мені:

Открылась бездна, звезд полна.

Звездам числа нет, бездне — дна.

Через думання моє перейшло і в нове запитання обернулось:

— А чи Вам відане ім’я геолога Євгена Костянтиновича Лазаренка? Це наш колишній ректор Львівського університету. На моєму дипломі його підпис поставлений.

Геолог ізнову зактивовано:

— Да як же не знати відомого геолога. Портрет академіка Лазаренка і тепер висить, присутній у моєму кабінеті. Його із ректора увільнили за те, що дуже любив Україну…

— Але ж Євгена Костянтиновича не позбавили шматка хліба. Потому іще він міністром геології у Київі якийсь час перебував. Ніби колишній студент Лазаренка під тую пору всесоюзним міністром геології був, функціонував, — і свої міркування до теми додаю.

— Можливо, і те… — сказав геолог.

Але одразу ж і переповів мені ось таку історію.

1942-ий рік. Триває, продовжується війна. Німці на підступах до Грозного, де основні на той час нафтогазові родовища. І Союз може опинитися без нафти. Як і чим буде продовжувати війну. І от група геологів, а серед них і молодий Євген Костянтинович Лазаренко, указали на Тюменське велике нафтогазове родовище. І тут перед першопрохідцями вигулькнуло, постало непросте, викличне питання. Із відкриттям треба підступитись до головного, до самісінького Сталіна. Знаючи крутий норов тирана, не кожний насмілювався підступиться. У мерехтінні малювала уява. Або ж смерть раптова, або ж кончина у лютім катуванні. Але уявні перестрашіння переступив, насмілився Євген Лазаренко.

— Добре, пане, — навстріч спрямовується моє запитаннячко. — Із яких джерел це Вам відомо? Бо таке про нашого ректора, його поіменували іще великим ректором, я чую уперше.

— А про це у наших колах усі знають і говорять… — у відповідь каже геолог.

Ураз і згадалося. Що ректором Львівського університету сорокалітній Євген Костянтинович Лазаренко був обраний у 1952 році, іще за життя, за присутності у цьому світі тирана. Цілком можливо. Через думання моє перейшло.

Затим геолог так само поетично малював мені нашу Україну від і до. Що жодному народові світу Творець не уділив такої благодатної, розкішно прекрасної землі, як нам. У нас є все. Тільки ж чи ми любимо сей високий дар Господній так, як мало би бути. У надрах нашої землі присутні усі мінерали, окрім вольфраму.

— А навіщо ж вольфрам? — ізнов моє прохопилося.

— Для електричних лямпочок… — одразу і роз’яснення зійшло.

Далі і таке до слуху мойого спрямовується, біжить, доноситься.  Що у 16-и областях України є великі родовища нафти і газу. Але не освоєні вони. Якби освоїти їх, то відпала б потреба із чужих сторін це паливо за дороговизну закупляти. Коли Тимошенко була прем’єр-міністром, то група фахівців, а серед них і мій співрозмовець, вийшли, підступилися до неї із пропозицією. «А скільки часу для освоєння ресурсів знадобиться?». Позустрічне запитання зійшло. «А років вісім». Фахівці не налаштовані були брехати. «Е, якби років три…». Зупинила пропозицію відповідь. А дехто уже й висновував. Що на своїй посаді пані не збирається перебувати аж вісім років. Да й поспішно спрямувалась підписувати контракт аж на ціле десятиліття.

У повільній ході мережаться, снуються непомітно ік долі кроки. А думка, а уява летить, ширяє по неосяжних, загадково бездонних закапелках Всесвіту. Там десь коло далекої планети Юпітер супутник затесався, що на нім нафто-газові структури засвітилися. А це ознака органіки, себто життя. Ізвідки прибився.

Життя а будь-якої форми неможливе на планетах, які дуже близько до Сонця, і на тих неможливе, які дуже далеко від Сонця. Найімовірніше, що життя у якійсь формі є або ж було на Венері і на Марсі. Принаймні там виявлені мінерали, які і на Землі присутні. Можливо, можливо, там життя існувало міліони а міліони років тому.

— Яка далечінь. Хіба таке можливе? — не стримуюсь я.

— Аяк, — роз’яснює геолог. — І те, що у Писанні сказано про шість днів творення світу також правильне. Бо ж у Творця один день, як тисячу літ, а то і більше, і тисячу літ, як один день.

Затим співрозмовець згадує, що у його кабінеті є взірці Місячної породи.

— А яка вона на вигляд, на масть? — моє зацікавлення спрямовується.

— Пісочок, — роз’яснює геолог. — Але там присутні мінерали, які і на землі є. Золото, наприклад. Наявність тих чи інших мінералів зараз визначають і за світлом, що його випромінюють небесні світила.

Нечутно покладаються кроки на підлогу у продовгуватім лікарнянім коридорі. Снується тихо поетична оповідь про дива і таємниці Всесвіту. І відчуття реальності полишає мене. Я уже ніби не я, а мала частинка чогось незбагненно цілого, неосяжного огрому. Тільки слова поета відлунюють у мені.

Над мною, підо мною

Горять світи, біжать світ

Музичною рікою.

 

ХІМІК

Три дні я у палаті тільки один. Самий. Розкошую. І навіть дещо записую. У проміжках між процедурами.

Аж то на четвертий день лікарка приводить іще одного чоловіка. Да й каже:

— Я привела вам іще одного на підселення. Чи ви не проти.

А хто скаже, що проти. Усе ж тут казенне. І на казеннім ми голосу не маємо. Тобто голос наш не чинний.

Лікарка вийшла, а чоловік облаштовується, умоцьовується. Простір палати роззирає оком своїм орлиним.

А я чоловіка роззираю. Ставний, високий. Рухи жваві, поривчасті. Як потому з’ясується, чоловікові уже за вісімдесят, а на перший позір і не скажеш. Так молодеча енергія у нім пульсує, понад вінця вихлюпується.

Од нового сусіда одразу війнуло чимось виклично наступальним. Приглядуюсь до його пильніше. Роззираю лице. Щось орлине, яструбине виразно окреслюється у нім. Продовгуватий увігнутий ніс і щільно стулені губи творять яструбину вивідувально наступальну подобу.

Учений хімік. На дуже важних посадах в усі часи перебував. І пенсію виклопотав собі нормальну. Шість тисяч тугриків. Іще авто керує справно. Тілько раненько ним вирушає на дачу. Коли іще дорога вільна, автами не загромаджена.

Чоловік ставить, умоцьовує у закутку палати дві своїх великих торби. А моє зацікавлення зачеплюється за схований у них вміст. Що там може бути, таїтись? Затим прибулець одразу і згадує. Як минулої осени він утретє відвідував сина в Америці.

— А як Ви переносите такий далекий переліт? — навстріч спрямувалося моє запитання.

— Мені байдуже, — хорохориться хімік. Я як сів у літак, то в аеропорту Кеннеді і вийшов. А там поліцейському показав записочку, яку син через інтернет передав, де зазначено, у яку машину мені сідати. Це іще кілька годин дороги у напрямку Канади. Уже у машині із вуст водія зійшло слово «Україна». І тут до мене підступився один із подорожан і нашою мовою признався: «То ви з України…». І продовжував: «О, то ваш син має дім у містечку, де мешкають дуже заможні люди…». У тім поселенні уже зустрів син батька.

Цілу годину, якщо не довше переповідав мені хімік про своє гостювання в Америці. Яке там море, океан, припливи і відпливи, які щоденно тривожать узбережжя. Приплив може щось і принести на берег, а відплив дещо і забирає. Про мандрівку до знаменитого на увесь світ водоспаду. Про ліс поблизу поселення, який він доглянутий і яскравий. А звірі із нього уночі приходять на синову садибу да й шкоду учиняють. Про українців, як вони по той бік океану один до одного признаються, гуртуються. Особливо у храмі на богослужінні, що аж невістка його завважила: «А тут України більше, ніж в Україні». Але проте син не виписаний із трьохкімнатної батькової квартири у Київі. І сказав ніби, як на пенсію вийде, то і додому повернеться. Ах, яка це розкіш після світових мандрів додому повернуться. Найзворушливіша мандрівка додому. Через думання моє переходить. Але оповідки бувалих людей про далекі світи завжди захоплюють мене. Що їх вислуховував би безперестанку. Та на все свій час. І спомини сусіда про Америку скінчилися.

Але річ не в далекій мандрівці і не в цікавій оповіді про неї. Наближався час обіду. До мене у лікарню, як звичне, ніхто не заходив. Я у лікарняній лікарні їв тільки казенне, своє законне. Уранці каша і кип’яток, удень каша, супчик чи борщ, так само кип’яток прозорий, увечері — ізнов каша. Через два тижні почали видавати по скибочці хліба. «А ви тут схудли…», — навіть лікарка завважила якось. У час трапези мені отой старий не раз ізгадувався, що «ел свое законное. Говорили, что по лагерям да тюрьмам этот старик пробыл несчастное количество лет. Когда окончивалась одна десятка, ему сразу же ни за что, ни про что совали другую. У этого старика на голове не осталось ни единого волоса, а во рту ни единого зуба. Все от хорошей жизни». (Уривок із твору Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Цитується за пам’яттю).

Зовсім по-іншому трапезував мій сусід. Із лікарняної їдальні він тільки інколи приносив у своїм черепку пару ложок каші. Вагітні торби відкривали свої щедроти. Хімік діставав із них найрізнішу поживу. Аж стіл не вміщав її. Чого тут тільки не було: каша гречана із м’ясом, у слоїках малих і більших, сири тверді жовті і сири білі, тушонка у слоїках, м’ясо запечене, ковбаси копчені, у чималій кастрюлі електрокип’ятильником він запарював гладкі сардельки, капуста тушена із курятиною і капуста квашена. Всього не злічити. Одного сала сусід із’їдав кришан грамів двісті-триста одразу. Особливо довго тривала вечірня трапеза — години півтори. У палаті крізь цілу ніч не вивітрювалися пахощі елітної східної кухні.

На суботу і неділю мій сусід із порожніми торбами віддалявся додому. І тоді я розкошував. У палаті вивітрювався густий дух елітної східної кухні.

У неділю увечері хімік повертався із двома повними пудів два торбами провіянту. До п’ятниці торби ставали плюсклими, порожніми.

Після трапезування сусід щодня бігав, як юнак, здавав різні аналізи, робив електрокардіограми, сам собі вимірював багато разів тиск і таке інше. Носив медичну картку завгрубшки сантиметрів десять. А також робив у грубих зошитах якісь записи, малював таблиці. Аж но лікарка одного разу запитала: «А що то ви усе пишете да пишете?». «Докторську дисертацію», — раптово відповів хімік. І закрив зошита. Насправді він робив зрівнювання аналізів і схем з минулих років і десятиліть.

Моє перетривання у лікарняній палаті ставало нестерпним. Окрім своєї персони, сусід не бачив у цьому світі цілковито нічого іншого. Сказано, хімік.

 

«А МЕНЕ ЗА ВІЩО?..»

Із цим також усуціль сивим чоловіком із сусіднього будинку я випадком познайомився кілька років тому на Пейзажній алеї. А затим за випадкової нагоди інколи стрічалися із ним то там, то там, як уже знакомці. Да й завжди словом перемовлялися о сім, о тім. І не тільки про погоду. Але як і уже близькі сусіди.

А от ця стріча справді виявилася несподіваною. Гора з горою не сходиться. Тільки не людина. Коли мене помістили у лікарняну палату, то цей сусіда там уже був. І не самий. Його приходила доглядати дбайлива благовірна дружина. Й мені помагала. Як крапельниця закінчувалась, то медсестру кликала.

Вони обоє походили із Чернігівщини. Із благодатного краю Павла Тичини. Дідусь чоловіка був заможним. Уявити можна. Мав семеро дітей. І коли донька (мати чоловіка сього) заміж виходила, то за нею і двадцять десятин поля у придане відійшло. Звісно, що більшовики усе те багацтво відібрали. Й будинки забрали. Але дідусь якимось трибом утримався у своїм краї. Коли ж німці увійшли, заступили, то прихильність ніби виявили до жертв більшовицьких. І запропонували їм колишні їхні доми. Декотрі і спокусилися. Тільки не завбачливий дідусь. Він милість німецьку відхилив. Ті ж, котрі спокусилися, одразу й у Сибір загриміли, щойно більшовики ізнову на чернігівську землю повернулися.

Мій знакомець добре учився в школі. Але належну йому медаль видали завучевій доньці. Він у відчай не впав. Одразу у військове училище спрямувався. Але через рік його ізвідти спровадили, як сина колишнього куркуля. Це уже потому він закінчив технічний вуз і захистив дисертацію.

Але річ не о тім. Річ ось о чім. Котрогось дня мій добрий сусіда приніс і показав мені невеличку книжечку про одного знаного у минулому благодійника. Книжечка видана 1903 року. Там і малюночки є. Ось школа. Ось училище для рільництва. Ось бібліотека. Ось притулок і лікарня для вбогих. І таке усе інше. Й усе те вибудуване, створене було у їхньому краї коштом одного багача, їхнього земляка, який тоді перебував судією у Петербурзі. І цим багачем був далекий родич благовірної дружини мойого сусіда. Ще й мати його колись також була великою благодійницею. Після реформи 1861 року вона не оно землю передала селянам, а і реманент для обробітку цієї землі.

І ось сталося. Після перевороту 1917 року знайомці цього благодійника умовляли його тікати за границю, бо тута більшовики таких уже розходують. «А мене за віщо?! Я ж убогим людям ціле своє життя помагав», — сказав благодійник. І по трапові на корабель не спрямувався. Але повернувся у свою кохану Чернігівщину.

Незагайно за ним і приїхали чекісти. Народ заступився за нього. І не підпускав до нього узброєних чекістів. Але вони переконали народ: «Ми тілько до Ніжина його довеземо, покажемо начальству, а відтак і назад привеземо». Народ і відпустив свойого благодійника.

По котромусь часові ізнов заявилися ті самі чекісти. І сказали народові: «По дорозі до Ніжина він спробував утекти. Під час утечі ми його і застрелили».

Аяк. Не оден у цьому світі за своє добродіяння розплачувався дорогою ціною. Власним життям. Через думку мою перейшло.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Зараз сайдинг металевий https://bud-inteh.com досить широко використовується в різних галузях будівництва. Але в основному використовується в оздобленні стін будинку. Сайдинг під дерево металевий дуже часто використовують власники приватних будинків. При цьому якість у вищевказаного матеріалу завжди на висоті. Важливо, що металевий сайдинг досить індивідуальний в своїй галузі, тим самим допоможе Вам виділити житло на тлі інших. Завдяки такому виду сайдингу, Ви абсолютно забудете про косметичний ремонт будівлі. Ваш будинок буде мати вигляд нового.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!