Ой, Кравзюку…
Мати розказували. Що колись жив, був такий собі одинокий, але гонористий чоловік на прізвисько Кравзюк. Серед інших убогих гречносіїв вирізнювався ніби як уже багач. І хату собі широку нову зводив. Та на сусідів убогіших і на дітей також уваги не звертав. То діти і склали про нього отакого віршика:
Ой, Кравзюку, ти, Кравзюче,
Ти живеш од усіх найлучче.
Ти будуєш нову хату,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але на тебе ніхто не скаже «Тату».
Сівач
Із сусіднього зарічнянського села через ліс і Ріку звістка долинула. Як один вісімдесятилітній чоловік на своїй невеликій нивці із коробки гречку сіяв. Сіяв, не досіяв. Раптом упав і умер.
«Якби ж то рак…»
Коли поховали Гонопрія Крикунового, то при дорозі у село стояв гурт хуторян. І печально подивовувалися вони. Що не старий іще Гонопрій, а уже умер.
— Та у нього ж рак був, — сказав, промовив хтось із гурту.
— Якби ж то рак, а то рачиця… — уточнила Пріська Куроматниця.
Люди стишено мовчки тільки головами похитали нажахано.
Село — то сіло
Коли не дозволено було мені у село Батьківську хату перевезти, і я у розпач увійшов, занурився, що не втримаюсь я самий на хуторі, то сказала у моє втішення хутірська сусідка Мар’я:
— Село — то сіло…
Сіло — це зашморг із гнучкого дротика, який до садового дерева умоцьовували. Прийде зайчик уночі гілочками яблуні поласувати, уступить, вставить ніжку у сільце — і зашморгнеться. Наш старший брат таке сільце також не раз до яблуні прикріплював, але зайчик жодного разу у нього свою ніжку не вставив, не зашморгнувся, хоча усі досяжні гілочки рівненько зубцями повідкушував.
Що село — це сіло, я відчув, осягнув цілим єством своїм тільки тепер, коли у селі опинився. Тут коли від хати віддалявся я, то сусіди брамку одчиняли, щоби дорослі куди у двір заходили і мойого города розгрібали. А малі курчата то крізь шпарки у загорожі прохід знаходили. Доросліючи, вони, зіщулившись, крізь шпарки продиралися. Й коли геть дорослими ставали, то через тин перелітали. Так город мій їм до душі припав, сподобався. І висновував я у думці куцій своїй, що куряча пам’ять тривка. Даремне нарікають на неї, забутливість людини із курячою пам’яттю зрівнюючи.
А коли посеред ночі я прокидаюся од гуркоту машин, які проїжджають улицею, покладаючи на тіни кімнати прямокутні світлі плями од вікна, то довго не можу заснути. І у своїм незасинанні пригадую хутір. Коли там стишувалися людські напади на мене, то яка це була розкіш для цілої сутності моєї. Як вільно дихалося мені. До найближчої хати — кілометр. І ніде й ніколи у світі не сходив на мене такий тихий і умиротворюючий сон, як у Батьківській хаті.
Померла Надя Німка
Вістка із рідного краю надійшла, долинула до слуху мойого серед міських кам’яниць. Померла колишня хуторянка Надя Німка.
Ізгадалося. Як давно колись стояла вона у яснім серпневім передосіннім сонці у нашім садку коло груші і сказала, промовила до мене: «Жить то жить, браце, але як і умерти».
І по той бік гора…
Із перейденої далечини. Із минулого століття. Із пастушкових моїх літ крізь завісу напівзабутості постає передо мною картина.
На Наталії. На Білій Піщаній горі, що до Річки долиною постелилась, стоять дівчатка. Ми, хлопчаки, стоїмо на горі Дубинній. Тут колись шатристі дуби вітер розмаював. Поміж цими гіроньками у долині наш товар пасеться.
День літній, але похмурий, тихо під олов’яними небесами стигне. Дівчатка на Білій Піщаній горі пісню заводять:
І по сьой бік гора, і по той бік гора.
Поміж тими гіроньками, да гей, сходила зоря…
А ми, хлопчаки, на Дубинній горі пісню слухаємо.
Із циклу «Сюжети з натури»
Сільські зустрічі
Село. І серце одпочине. Знамениті клясичні слова. Але, ах, якби ж то. Усе довшою стає мені дорога до рідного краю. Усе важчає мій путь до коханої рідної сторони. За три тижні до зруху потяга тільки останнє нижнє місце у купейному зоставалося для мене. Зайти до вагону — то се не штука. Желізну сходинку за сходинкою іще обережно подолаю. Торбинку дорожню хтось подасть. А от як вийти із вагона у пункті «Б» — се цілих три тижні думка муляє тривогою. Річ у тім, що на станції мого сходження поміж вагоном а пероном яма широченька зяє. Скочу — перескочу. Скок уже не той. Одного разу мене на своїх міцних плечах у розгонистім своїм скокові вояк переносив. Слава йому!
Але цього разу пощастило. Яма перед останнім вагоном виявилася вужчою, і я благополучно своїм старечим розгонистим скоком долаю її. На світанок тілько займається. Маршрутки іще не ходять до тієї автобусної станції. Але таксист за 20 гривень і мене упаковує у свою тачку. А там уже певніше очікувати на першу вранішню маршрутку до села. Сходинка за сходинкою — і у тім велика наша побіда.
Хатинка у селі зустрічає привітно. Як я тужу за нею із віддалення, так і вона тужить за мною у віддаленні. Замок відчиняється вільно, не заіржавів за півроку. Але у хатинці хтось побував. Двері внутрішні прочинені навстіж. Я ж іще особа піднаглядна. І миші заходили у хатинку вільно. Да й декотрі книги мої перечитували. По окрайцях корінців, де зісохлий клей смачніший. Й газети по краях вичитували. Газети старі, а для них якби найновіші, свіжі. Й онучки старі пожували. А насіннячко городнє на миснику в потеруху обернули. Урон невеликий. Якби ж то й тільки.
Торбинку ік стіні приставляю. За відерце порожнє і до двору внучки сестриної за двісті кроків спрямовуюсь. За водою. І слова знайомого із лікарні геолога космічного кружеляють надо мною: «На котрій плянеті вода струменить, там є, а чи було колись життя».
У яснім сонці молодий ранок вистоюється, доросліє. У дворі сестриної онуки із людей — нікого. Уже по справах своїх усі розійшлися. Рудий же пес на ланцюгу і старий рудий кіт на порозі лежачи стережуть двора. Черевце і лапки к сонцю виставив. Обоє радо упізнають мене. Спершу пес, хвостиком вертячи, спинку свою підставляє, щоби я палицею чорною своєю почухав хребта йому, помасажував. Його карі очі зволожуються од задоволення. Затим старий кіт, мій давній приятель, устає з порога, повагом підходить до мене, треться коло моєї правої ноги своєю головою, відтак і хвостиком легенько промацує.
Теплінь огортає цілу мою сутність од такої несподіваної поранкової зустрічі у селі.
Це коли протоплю я у грубці і плиті, коли обігріється моя хатинка, коли грядочки котрі скопаю і засію городиною, то і на село вийду. Не так себе показати, як людей забачить. А у центрі села якраз на ринок люди з’їжджаються і сходяться. І новину приносять. Як вояка АТО у московську сільську церкву відспівувать уносили побратими. На ноги державне знамено поклали. А служниця, касирка церкви, сказала: «Приберіть цю шматку!». Ніби і пастир теє чув, але промовчав. Одна жінка про те і в газету написала. Тепер й інші люди обурюються. Про українську церкву уже говорять. Ізгадую. Як два роки тому я мову починав при кожному стрічному про помісну українську церкву, то майже усі од мене одверталися, як од єретика. Усе село од мене було одвернулося. А тепер і самі декотрі люди про потребу української церкви у селі говорять. Одна людина, друга, третя. Кажуть, навіть і підписи уже збирають.
Але не всі. Із протилежного боку запульсувала небачена раніше агресія.
Оньо один дебелий торгівець на усе своє потужне горло захищає Москву, як велику благодійницю. Хтось про голодомор ізгадав, а він мало не за ножа хапається:
— А при чім тут Москва. До грузина Сталіна майте претензію. Росіяни завжди були і довіку зостануться нашими добрими старшими братами.
Іще одна жінка мало не схлипує:
— Не треба нам української церкви. Як є, так нехай і буде. Бо різня одразу почнеться.
Надивившись, наслухавшись, упакувавши у свою торбинку дещо до харчу, я і віддаляюсь із ринку. Уже у дорозі думка штрихнула. Зайти до отієї родички, що три роки тому мене «агресором» і «фашистом» обізвала тільки за те, що я назвав нападника й убивцю «агресором».
Родичка іще спала. У віконце стукаю. Виходить. Запитую про життя-буття. А вона як визвіриться: «Ви що, прийшли мою душу матилять!!!» Тут уже не до розмови. Я і віддаляюсь. Родичка ревна прихильниця московської церкви у селі. А Путіна вважає великим нашим визволителем.
На кожному повороті у селі, на автобусних зупинках, біля входу у магазини, просто на стовпах — скрізь умоцьовані виразні оголошення перевізників, які перевозять заробітчан до Москви і Санкт-Петербургу. Є й інші оголошення, але ті або змиті дощами, або пошарпані. Ці ж умоцьовані твердо і неторкано, якби на всі часи. А думка моя малює уяву чи й можливу із минулого, із часів другої світової війни. Якби такі оголошення року 1942-го скрізь порозвішувані були у Москві, що ізвідти перевозять заробітчан до Берліна.
Біля повороту на нашу вулицю на тин у літах уже чоловік схилився. Вітаємось. Про се, про те перемовляємося, а річ ізнов заходить про державний прапор і церкву. Уже молодший чоловік улицю із повним відром води переходить. Зачувши нашу мову, ставить відро на моріжку, підходить до нас і з нальоту:
— А я стою за «русский мир» і маю на те право. Минули ті часи, коли управляли людьми…
І тут моє миттєво навстріч вихопилося:
— Якщо ви за «русский мир» у час, коли нас убивають, то їдьте у Москву…
Молодик ураз почервонів, побагровів з лиця, кулачиська на мене спрямував, слина біла патьоками падає:
— Ви чо’ мене в Москву посилаєте. Тут моя хата, тут моя земля. Ви шо, крові захотіли?!!
Й підступається до мене поближче. Я кажу:
— Мова закінчена…
І рушаю з місця. А навздогінці мені ллються одні брутальні вигуки.
Агресія тупцюється, зостається позаду, а я прошкую собі улицею далі, уперед, не оглядаючись. Ось за штахетами майже дев’яностолітній Гриць Макаришин із малого відерця кущики картоплі поливає. Вітаємось. Мова снується. Увага до світу із літами у Гриця не згасає. Він молиться за врозуміння тих сельчан, котрі і в час війни зосталися прихильниками московської церкви у селі, або й відкрито засвідчують свою прихильність до нападника, до убивці. «Нерозумні які. А ніби телята», — каже Гриць. І мій настрій вирівнюється, на тихі води випростовується. Десь на обрії мріє, мерехтить надія.
А котрогось дня штрикнуло мені у думку: «А пойду-но я до сільського парку, колишнього панського саду», що із центра села ік сіножатці зійшов, схилився. Там колись панські офіцини посеред саду умоцювалися були. А навпроти через дорогу і діда нашого Романа хатина притулилася. Тут і Батько наші народилися.
Спогад Батька і зустрічає мене. Як вони мені колись переповідали. Коли до панських офіцин з’їжджалися з дооколу паничі і панянки, да у саду поближче ік дорозі м’яча грали, забавлялися. Й коли м’яч через тин на дорогу прилітав, то наші Батько маленькі перекидали м’яча паничам у сад, а паничі й панянки пригощали нашого Батька цукерками. А коли Батькові сповнилося десять років, то вони уже пішли на папірню заробляти. Складали обгортковий папір у стоси. І заробляли щомісяця п’ять чи вісім царських рублів. Стільки грошей тоді і корова коштувала.
Гай-гай, коли теє було. Процвітав колись сад. Тут рідкісні дерева наш убогий низинний край звеселяли. Але іще століття майже тому у великі перевороти полум’ям сягнули ік небесам панські офіцини. А від колишніх дерев декотрі хіба позосталися, на інших омела засіла густо, умоцювалася. Оньо при самій землі три великі пеньки сяйнули сиво. Здорові іще дерева були. Кажуть люди: голова ізрізав. У запустіння одне простує колишній мальовничий сад. Там-там тут кози пасуться.
Від сільського парку прошкую на Старину, де Материн рід колись рясно процвітав. Не впізнати тепер і Старини. На розі восени невеличка світла хатина іще стояла, як нагадування про колишнє. Уже нема, не ясніє. Здогадуватись можна, що постане тут терем червоно-темний. Там-там тини високі муровані й ковані умоцьовуються. Оньо там такий високий, що за ним і хатинки колишньої іще не видно. Якби посягалися на нардепівські тини. А жодного знака, ані найменшого нагадування про своє традиційне і звичаєве не зостається.
Понад Рікою простую. Ріка а геть зміліла, а все одно в місці однім крутий високий берег риє. Сила весняної води могутня.
Ось при березі під кущами двоє молодиків із шийки пляшки вино допивають. Забачивши мене, погукують:
— Ей, поет, ковтни із нами пару раз!!!
— Ковтнув би, але не п’ю… — відказую.
Уже біля повороту на нашу вулицю у дворі на ослоні двоє сидять. Запрошують:
— Зайдіть. Про щось запитаємо…
Заходжу. Усідаюсь коло них на ослоні. Про се, про те гомонимо. Затим і про алькоголічне річ повертається, навертається.
— Уже тридцять восьмий рік до себе нічого алькогольного не наближую, — кажу, зізнаюсь.
— Ні горілки, ні вина, ані пива? — перепитує молодший, що у нього лице і ніс уже буряково-червоні.
— Ані… — відповідаю, потверджую.
— То навіщо ж тоді і жити… — висновує твердо молодик.
А що тут скажеш.
Лікар і гравець
Недобрі, а геть погані чутки останніми часами линуть з дооколу. Й до слуху мойого, до усвідомлення мойого дістаються, доходять.
Здається, іще недавно майже дев’яностолітня Ганна Кравцьова, що замолоду звідала сталінські тортури у Сибіру, у центрі села оповідала у збадьорінні духа отакі свої переживання.
Як посеред котрогось дня зайшла, увійшла до неї у хату жінка у білім медичнім одінні і сказала:
— Я медсестра із району. Дайте-но вам тиск поміраю…
Поміряла і головою похитала:
— Ох, дуже високий! Візміть-но проковтніть оцю пігулку… Да й полежте…
Ганна і проковтнула. Прилягла. Не зчулася, як у глибокий сон відійшла. Як довго спала, то і не відає. Уже сусіди завважили. Щось Ганна у дворі і на улиці не показується. Зайшли у хату і подумали, що померла. Бо не пробуджувалася на голоси їхні. Викликали «Швидку». Бабусю врятували. Але з’ясувалося, що тая «медсестра» поцупила сімсот гривень пенсії.
— То Бог за мене заступився, — у збадьорінні духа оповідала мені Ганна Кравцьова. — Богові угодно, щоби я своїми ніжками іще ряст топтала…
* * *
Ув одній газеті вичитую. Як у котромусь благословенному волошковому селі у хату до самотньої 88-літньої бабусі крізь вікно удерся 23-літній молодик. Да й став душить і люто побивать нещасницю. А відтак поцупив дві тисячі гривень, що про «чорний день», може, були відкладені.
Молодика упіймали. Бабусю у лікарню відвезли. Але врятувати її не вдалося. Через два дні від лютих побоїв нещасниця і померла.
* * *
А зовсім недавно доокіл сколихнула і така чутка. Та спершу трохи передісторії.
До густого колись поліського бору за Польщі була притулилася мазурська слобода. І замешкали там оно майже самі мазуре. Але у другу світову війну сталося. Ніби совєцькі партизани поблизу у лісі вбили, укокошили двох німецьких офіцерів. А німці помстилися незагайно: дотла спалили мазурську слобаду і до ноги знищили усіх мазурів.
По войні на місці тім приходьки з дооколишніх сіл заснували нове невелике поселення. І ця родина хату свою тут умостила. А потому виїхала вона чи то в Росію, чи то на Донбас. «Грала скрипка, хлипав бас — їхав Стьопа на Донбас». А років кілька тому ізнов повернулася сюди зі світа. Може, чиюсь хатину собі тут укупили. Хто повернувся. Мати старенька і синів двійко. Один син інвалід, а другий 44-річний ніби і алкаш, і наркоман, і у гроші гравець.
А тим часом у місті обласнім був замешкав один лікар зі східної медицини. Помагав він людям чи ні, але люди до нього ішли. І йому то поміч була. Бо за один тільки прийом такса — три тисячі гривень. О тім чутка рекла. Іще у цього лікаря було одне заняття. Він досліджував свій родовід. І встановив, що княжого він походження, елітної крові. Не інакше як князем його і величали у місті тім. І родову фірму він заснував, прес-секретарем у якій трудилась його дружина. Скликав усіх сущих у світі на його прізвище. А тепера мода така пішла — до своїх боярських, до княжих, до генеральських основ дошукуватись, допевнюватись. Хто ж стане до своїх кріпацьких основ доповнюватись.
Іще одне. Кожному своєму пацієнтові сей лікар на вушко якусь міточку ставив. Як ото колись колгоспним телятам у вушко бляшечку вставляли. Колгоспний сторож був повів одне таке мічене телятко додому, й у хліві вигодував у великого биця. Як повів він його на базу здавать, то бляшка у вусі і спалахнула, засвітилася. Замісто грошей сторожеві справу шили. Забулося, чим те скінчилося, але трапунок такий не вигаданий, а насправді був, стався, існував.
Яким чином гравець про лікаря дізнався, чутка промовчала, не сказати б, затаїла. Може, навів хтось, а може, і попередньо до нього за зціленням од алкоголю і наркухи приходив. Але чутка виразно вималювала картину. Як протягом спекотного липневого дня гравець сидів із торбинкою на лавці перед офісом лікаря, аж поки усі люди до нього за зціленням не перейшли.
Гравець зайшов останнім. Лікар іще встиг на вушко пацієнтові міточку поставити, а як уписував його координати у книжку, то пацієнт вийняв із торбинки сокиру і з нальоту рубонув зцілителя у шию. Затим поцупив 50 тисяч гривень, спокійненько вийшов і спрямувався програвати ці гроші.
Поліція виводила убивцю уже із сільської хати. І міточка на його вушку сала переконливим доказом супроти нього.
Засвітився і заповіт небіжчика. Прах його у попіл обернути. А попіл розвіяти над усією Сербією чи то Хорватією, де у давнину ніби звершував своє високе княже подвижництво знаменитий предок цілителя. Що було і виконано.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.