Андрій Будкевич. «Золоті часи далекого дитинства»

507

Літній відпочинок в селі Чернігівського краю

Як я очікував хлопчаком літніх канікул!! Годі й слів дібрати. Кожного року разом з мамою їздили в її родове село Нові Млини. Мама працювала вчителькою, а вчителі, порівняно з представниками інших професій мали одну перевагу, – доволі велику відпустку.

Спочатку їхали потягом із Закарпаття до Конотопа, або до Бахмача. Далі – автобусом до села. Відстань від Конотопа дорівнювала 40 км, а від Бахмача – 30. Усенький шлях я дивився у віконце автобуса, споглядав місцеві краєвиди. Прислухався до місцевої говірки пасажирів.

З тих літ і донині душа повниться особливою любов’ю до цього північного краю України, і до його людей. У цьому селі мешкало двоє моїх тіток, маминих рідних сестер, – тітка Ганна і тітка Марія, ще й дядько Микола, фронтовик.

Перша згадка в історичних джерелах про поселення належить до  1630 року… У 60-70х роках ХХ століття в селі проживало близько двох тисяч хліборобів. В центрі знаходиться ярмарковий майдан, який в ті роки час від часу використовувався за призначенням. Діючою тоді була й текстильна фабрика, що випускала побутові товари. Функціонував великий колгосп, який володів 3682 гектарами землі, будинок культури, лікарня, бібліотека.

Один з перших спогадів пов’язаних з Новими Млинами, – це спогад про ярмарок. Заплющу очі, бачу перед собою – велику кількість автівок-магазинів, підвод з різним крамом. Приїжджали торгувати не лише з Чернігівських земель, а й з сусідніх областей. Гуртами і поодинці снували покупці, чи й просто глядачі, від одного до іншого пересувного магазину, роздивляючись на розкладений крам. Шумно, гамірно, але весело, адже лунає музика, настрій у багатьох святковий, піднесений!

І тут я помітив, спочатку діда-гончара, а вже потім його витвори. Сивий чолов’яга з пишними козацькими вусами, на голові солом’яний бриль, а перед ним справжнє багатство, – глечики, миски, тарілки, горнята, ще й розмальовані дерев’яні ложки, немов вишикувалися в кілька рядів. Мій погляд прикипів до одного глека, – мамо купи!, – вигукнув, і благально подивився на неньку. Вона відповіла: «Грошей у нас вже малувато, а невдовзі додому повертатися, зрозумів…». Несподівано надійшла підтримка від дідуся-гончара: «Купіть хлопчикові, недорого візьму…». Цей глек кольору кави з молоком, розписаний зеленими, сонячними і чорними барвами бережу дотепер.

Влучно писав про романтиків і ідеалістів у « Спогадах і роздумах на фінішній прямій» мудрий українець, академік Іван Дзюба: «Романтики виростають переважно в провінції, як і юнаки та дівчата з високими пориваннями. А у великих містах, столицях – переважно раціоналісти».

Скільки всього привабливого в селі для містянина, але зізнаюсь, десь за півтора місяці кортіло вже додому повернутися. Адже направду, де може бути краще ніж вдома?!

Відкриваєш хвіртку, ступаєш на подвір’я тітки, воно величеньке. Земля вкрита зеленим трав’яним килимом, справа – хлів, навпроти воріт – кущі бузку, а лівіше – початок стежки, яка веде в сільське царство – город! Чого там тільки немає: густий-прегустий малинник, малинові чагарі можна сказати, за малиновими хащами яблуні, – сорт білий налив і антонівка, вишні, шовковиця, лан кукурудзи. Рівнесенько, ніби під лінійку виструнчилися кущі чорної смородини, білих порічок, агрусу.  І,… великий квітник: у червні відцвітають півонії, з початку липня буяють різнобарв’ям гладіолуси; мальви, гордо виструнчилися троянди. Чудові конфітури робила тітка з пелюстків троянди, справжній делікатес!  Росли і  кущики м’яти, а який запашний, духмяний чай із заварених листочків, з  домашнім хлібом, на який щедро намащений мед: густий, тягучий, золотаво-бурштиновий. Смакота! Насаджувала тітка Ганна і квіти осені – хризантеми, айстри, жоржини, як вони розкошують кольорами довідувалися з листів маминої сестри, адже відпустка і канікули минають швидко…

Чималий шмат землі засаджений картоплею, помідорами, огірками, цибулею, часником. Такої картоплі і часнику більше не довелося бачити і куштувати. Здоровенна, розвариста, смачна навіть без вершкового масла. Щодо часнику, то це був гігант, завбільшки з велике яблуко! Наприкінці городу красувалися два кущі горобини червоної. Вони здавалося охороняли територію родичів від нескінченного поля, дивишся примружившись, а кінця-краю не видно.  Десь ген далеко-далеко виднівся лісок, наче тоненька смужка чорніла, тітка Маруся казала: «То село Кнути, ледь-ледь видніється…».

Ще одна ділянка землі належала дядькові Миколі, частину якої, окрім культурних рослин, він використовував під вирощування тютюну, а там – сінокіс, ні з чим не порівняти неймовірний запах скошеної трави…, ближче до дороги, –  маленький осиковий гай, дерева він посадив коли повернувся з війни, Другої світової. Поруч з осиками знаходилася копанка, яка вся заросла невисокими кущами ожини.

Тітка Ганна працювала шкільною бібліотекаркою. Ця книгозбірня водночас була і сільською. Яке там раювання! Вишукував книжки, ніхто не заважав, а бібліотека була немала, вибирав частенько інтуїтивно, окрім тих, котрі загадувала прочитати за час літніх канікул вчителька літератури. Любив читати й газети, ця любов не проминула, та віддаю перевагу паперовим…

Нові Млини розташовані на лівому березі річки Сейму, найбільшої притоки  Десни. Купання в річці влітку, суще задоволення. Дуже любив переправлятися через Сейм на поромі, допомагав поромнику рухати плавзасіб, наскільки вистачало сили, робили це всі чоловіки…

Метеостанція в селі, на її території колодязь, – вода холоднюча, зате така добра, і повітря, не надихаєшся, мала Батьківщина моєї мамки…

Назви сіл Сіверщини не вивітрилися з пам’яті, ті, що доводилося чути – Кербутівка, Пекарів, Костирів, Хороше озеро… Які назви…

Дитинство минуло, для когось давненько, для молодих за віком нещодавно, але воно залишається з нами. Золота пора людського життя…

 

ЯКИМІВ ГРІХ

Спогади бувають різні. Знаю про це з власного досвіду, та й  з оповідок знайомих. Є такі, котрі ночами спати не дають. Прокинешся, ні, не страхом охоплений, а якоюсь невідомою бентегою… Здається, чиїсь невидимі сильні руки тримають міцно тебе за горло, що й дихати ніяк…

Минуле змінити не можна, хіба що зробити певні висновки, бажано правильні. Є такі чи то помилки, чи хибні кроки, які виправленню не підлягають. Мабуть це гріхи. Вони час від часу переслідують людину, нагадують про себе. І хотів би виправити, та неможливо. Людині властиве прагнення жити так, щоб бодай не повторювати старих прогрішень, та й не робити нових. Якщо таке можливо…

Якось Платон, дослідник мистецтва, гостював у Якима Яхненка, знаного живописця в одній з місцин центральної України. Вони від першого знайомства одразу заприятелювали. Платон частенько заїжджав до художника, вивчав його небуденну творчість, багато годин проводили у спілкуванні. Влітку на подвір’ї Якима, сидячи на зручних ослінчиках під старою черешнею, любили вести неспішну балачку.

Митець останніми роками нездужав, рідко виходив з дому, а мешкав в невеликому будинку на околиці обласного центру. Жив усамітнено. З віком людина все більше розуміє справжню вартість дару спілкування, дійсно, великого дару. Яхненко у своєму кутку мав славу людини неговіркої, загадкової. А може, загадка криється в тому, що співрозмовник близький по духу не траплявся.

Одного разу, а сталося це влітку, того року літо видалося спекотним, як ніколи, Платон вкотре гостював у Якима. Здавалося, усе йде своєю чергою, – розмови, чаювання, знову розмови. Гутірку вели про мистецтво, про минулі роки, звісно, згадували й молодість, як без цього. Непомітно вечір надійшов, смеркалося. Вкрадливо, тихесенько ніч-володарка вступала в свої права. Видалася задушлива, заснути не вдавалося, що тільки не передумаєш за таких обставин. Платон декілька разів виходив з хати, викурював чергову цигарку, а все одно, як не спиться, то вже ніяк.

Українська ніч. Яка вона? Треба мати дар Архипа Куїнджі, або з нині сущих – Івана Марчука, або Володимира Гарбуза, чи Анатолія Криволапа,  щоб передати її чари фарбами. Тиша навкруги, порушували її лише цвіркуни, дивною мелодикою свого стрекотання. Усе довкруж завмерло. Глянув вгору, а там, – високе синьо-чорне небо всіяне зірками-цяточками, які привітно блимали. Ніч наче огортає своїми теплими, лагідними обіймами, повниться незнаними пахощами. Може то пахощі ночі? Запах запаморочливий, аромат зілля та листя плодових дерев. І,… задуха, нестерпна, піт крупними краплинами затікає за комір сорочки, зволожує і чоло. Отаке поєднання, – чаклунство ночі і гостре відчуття нестачі повітря.

Повернувшись до оселі, гість несподівано почув із сусідньої кімнати голос господаря: «Ти ж не спиш?! Вставай, запалюй світло, будемо бесідувати…».

Вираз обличчя художника свідчив – хоче розповісти про щось вельми важливе. Після кількох хвилин мовчанки він заговорив: «Знаєш, Платоне, мав я пригоду, драматичну можна сказати. Вона усеньке подальше життя поламала, перевернула з ніг на голову, не інакше», – дуже схвильованим, надтріснутим голосом промовив він. Знов пауза, певно набравшись рішучості Яким продовжив: «Хочу з тобою поділитися тією оказією, вона мене карає нагадуванням про те, що відбулося, роками, та якими роками, десятиліттями давить на душу, а вона знаходиться десь неподалік од серця, правіше, відчуваю, що саме там…

Так ось, одружився я після закінчення інституту вдало, жінка трапилася освічена, працьовита, серйозна, порядна, пощастило мені, що й казати. Невдовзі донька народилася, Оленкою назвали. Що важливо, Меланія, так звали дружину, розуміла мою мистецьку натуру. Для художника це має чимале значення.

І тут наш спокійний, розважливий плин буття порушила одна-одненька історія. Зателефонував мій молодший брат Григорій, повідомив про одруження. Ясна річ, треба їхати на весілля, недалечко, до сусідньої області. Відправився в дорогу один, ніби лихий щось недобре підлаштував, якби ж то знаття…

Весілля як весілля, – заздравиці, музика, танці, гуляння одним словом. Там познайомився з молодшою сестрою молодої, Зіною. Ех, якби ти побачив її тодішню, вродлива, струнка, запально танцювала, бистра така. Очі чорнющі, блискучі… Спокусився я, а вона, перестигла в дівках, душа і тіло вимагало чоловіка. Які любощі були, скажені…

Повернувся додому, неспокій не полишав… День за днем, тиждень за тижнем, минуло кілька місяців, брат повідомив, – Зіна завагітніла опісля тієї ночі. Ти розумієш, бабієм ніколи не був, не волочився за кожною жіночою спідницею. Стосунки з жіноцтвом складалися проблематично, а виявилося, достатньо одного разу схибити, але всерйоз, і надалі все пішло до занепаду…».

Яхненко ніколи не був прихильником чаркування, про цю його рису знали знайомі художники. Коли вже відкрутитися від застілля видавалося неможливим, він випивав келішок-другий  хмільного , а потім непомітно виходив, і,… не повертався… Під час весілля хильнув зайвого, як чоловік незвичний до випивки у великих дозах, сп’янів, та й добряче. Фатальний випадок? Є питання на які відповідей немає.

«Як пояснити дружині, –  що ж відбулося, слів підібрати не міг, та й хто б зміг… Вирішив, якщо вже натворив отаке, то одружуйся Якиме вдруге. Ходив сам не свій, що вже казав про потребу розлучення не пам’ятаю, те що трапилося, неначе у поганому сні діялося, так не у сні ж…

Спільних поглядів, зацікавлень життєвих у мене із Зіною не було. Жили якось, частенько сварилися, але незлобно. Намагався з головою поринути у творчу працю, це й рятувало. Спочатку народився син, потім донька. Та коли обставини штовхають один до одного настільки різних людей, така сім’я, в якій нема ні любові, ні приязні, приречена на розпад. Офіційно не розлучалися, просто почали жити нарізно. Десять літ не бачилися…

Ще була одна пригода. Якби не Зіна, помер би, це точно. Інсульт мене схопив, заніміли руки, ноги, лежу на підлозі поворушитися не в змозі. І,… звідки не візьмись, з’явилася на порозі Зіна, вона й викликала швидку. В лікарні привели до тями, призначили лікування, та й на виписку. Особливо нічого не змінилося, живу одинаком, ти знаєш, подеколи провідують молодша донька і Зіна…», – завершив оповідь Яким, тяжко зітхнувши.

Запала мовчанка, Платон занурився в глибоку задуму, що тут скажеш? У сина і доньки художника від другого шлюбу особисте життя також не складалося, парубкові перевалило за сорок, Олеся, донька, на чотири роки молодша від брата. Світ так влаштований, що сотворене добро повертається добром , а в інших випадках – Ви самі знаєте….

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!