“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
Таки вибралися ми із малим сином у свій забитий і всіма забутий хутір!
Батьківська хата вже давно не хотіла відчинятися: внаслідок багаторічної самотності і непотрібності осунулася, як недоглянута людина, перекособочилася то тут, то там – тож і двері перехотіли впускати всередину. Навіть рідних.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Походили-поблукали ми довкола, позаглядали у вікна (слава Богу, хоч не порозбивали любителі легкої наживи), та й почвалали, обтяжені думками, на кладовище.
Недалеко, а йти важко. Лише малому синові однаково, тож і пурхає неугавно – мов метелик.
Кладовище зустріло нас радісно… Привітно усміхнулося до болю рідними обличчями хуторян… Із чорних гранітних плит пам’ятників, щедро виставлених у ряди знедоленими нащадками.
Тут усе зупинило свій хід.
Крім бур’янів.
Лише вони розкошують – без упину.
Незчулися, як хтось тихенько підступив іззаду. Наче зумисне підкрався. Хоча… То лише так здалося: товстий покрив споришу, яким позаростали стежки, заглушив би будь-які кроки… Хоч і в кованих чоботях – не те що в суконних кімнатних капцях.
Я оглянувся:
– О, дід Іван! – зрадів, як колись зрадів би батькові чи матері, поки ще були живі.
Віком він молодший за них, але давно вже й сам став дідом.
Пригостив його скупими чоловічими гостинцями з міста.
Поговорили-побалакали про сирітське життя-буття у вщент вимерлому – колись веселому й завзятому – козацькому хуторі.
У діда Івана є син, але перебиратися до нього (доживати віку, як заведено) він категорично відмовляється.
Мій синок швидко з ним здружився – щебече, пурхає довкола. Точнісінько, як метелик побіля квітки. Біля кульбабки, яка давно вже відцвіла – ось-ось облетить білий пух.
А дідові й забавка…
А дідові й веселіше…
Свої внуки попідростали – то тепер хоч чужим дитям потішиться.
А хлоп’я невгаває. Стрибає довкола і щебече:
– Хочете, анекдот вам розкажу?.. Свіжий… Із нашого класу живцем винесений…
– Як це? – не розуміє дід Іван.
– А ось так! – серйознішає хлопець і починає: – Проводить наша вчителька опитування в класі… Кому як живеться?.. «Олежку, ану, розкажи ти», – звертається до одного мого однокласника. Встає Олег із-за парти. «Ким твій тато працює?» – уточнює вчителька. «Мій тато – податковий інспектор, – розповідає однокласник. – Живемо ми добре. Бо увечері він завжди багато чого приносить додому. І ковбасу, і сир, і коробки з цукерками… А коньяків там усяких і шампанських – повний бар заставлений»… «А ти, Віталику, що скажеш?» – звертається вчителька до іншого учня. «Ми теж живемо непогано, – піднімається Віталик. – Мій тато працює даішником, тож завжди і грошей повно, й портфель битком набитий усяким добром».
– А що ти сказав? – не стримався я, вмить заінтригований синовою розповіддю.
– Правду, тату… Як це «що»? – пхикнув хлопець. – Я сказав, що мій тато – шофер… Возить усякі вантажі з міста в місто. І якби не Олегові й Віталієві батьки, то й ми б жили добре… Он як!
Над кладовищем запала гробова тиша.
Через якусь хвильку зблиснула і попливла над хрестами крива дідова усмішка.
Я прихилив сина до себе і ніжно поклав на його білобрису маківку свою важку натруджену долоню.
Першим порушив мовчанку дід Іван.
Сказав страшне, але, як ніщо, справедливе:
– Якби не Верховна Рада, не Адміністрація Президента, Кабінет Міністрів і всяка владна всячина – від області до району, і ми за роки незалежності, знаєте, як зажили б оце?!.
Синок мій аж рота роззявив од захоплення. Очі його зблиснули, засвітилися – і він подивився на діда Івана з таким захопленням, якого я в його очах ніколи не бачив.
– Але ж без цих органів державі не обійтися! – спробував я заперечити.
– А ж я обходжуся!
– Ну, так ви ж і пенсію одержуєте… Держава ж щось робить…
– Пенсію? Мінімальну подачку, щоб не здох?.. І це – така винагорода… За максимальну працю… За максимальне кровопролиття на війні… За голодування і перемерзання… За… Щоб я й не мучився, щоб отак жити і велику дулю під носа заробити!
Я мовчав, до заціпеніння зціпивши зуби.
Мовчав і старий вояка… Розкуркулений колгоспник із сім’ї розкуркулених у зловісних тридцятих…
Із голови не виходили його слова про нашу владу. Це ж до чого довели стару людину? Все стерпів, бідолашний, а тут ураз – прорвало.
Це ж якби не влада…
І перша, і друга, й остання…
І перед ними що була… І ще… Складається враження, що вони тільки й приходили, щоб нищити.
Чому наша влада, навіть рідна, тільки заважає нормально жити, а не допомагає, як у людей? – ось питання з питань, однозначно відповісти на яке за чимало віків у нас так і не знайшлося людини, якій би повірили всі теж однозначно. Без натяжок і «якби».
А були ж… Були!
Та свої ж ворогами поробили.
Свої – на чужих нема чого власний дур перекладати.
І знову те ж саме роблять.
За папаху.
За крісло.
За булаву.
За портфель.
Дід Іван, виявляється, добре обізнаний із політичною ситуацією в Україні. Сидить собі на призьбі та й слухає радіо. Раніше дротове не вимикалося – кричало на весь хутір із-під козирка над ґанком. Щоб не такий мертвий сам собі здавався. Та й щоб не так самотньо жилося на хуторі. А як «розібралися» незалежні керманичі з дротами, як із дуже роззявленими ротами, щоб нічого не просили, купив дід радіо на батарейках та й слухає тепер… Переважно російською…
Після того, як поховав останнього свого побратима – діда Миколу, бо в нього й родичів не залишилося, то тільки й розмовляє, що з котом чи із приймачем… Якби не вони, то вже б, може, й зовсім розучився говорити. Став би німим і мертвим. Тільки й того, що ходячим – не лежачим, не дай Бог.
– Як не печально, хлопці, – звернувся він до мене з сином, – а я – майбутнє України… Іншого, на жаль, поки що не видно…
– А влада? – зірвалося з язика, наче наврочив хто.
– І влада не бачить, – спокійно сказав старий.
– Діду, – враз пожвавився мій синок і засмикав його за рукав. – От ви радіо регулярно слухаєте…
– Ну?..
– Що ви про мовний закон скажете, який прийняли оце в парламенті? У другому читанні вже!..
– А що тут казати? Литвин – не голова Верховної Ради. Він навіть нижче від головного відмахувача країни опущений, якщо його ніхто не слухає.
– Це ж від кого?.. Від Чечетова, отого диригента?
Я слухав і проймався гордістю – і за малого сина, і за старого діда. Це ж який зв’язок поколінь!.. Яка тонка ерудиція!.. Яке міцне переплетення!.. З обох боків…
– Правильно сказав Томенко: «сходняк»!
– Та навіть бандити, хлопці, такого відвертого нахабства не проявляють. Такої відкритої зневаги саме до українців. До одного з найчисленніших народів Європи!.. Та й не дурного ж наче… Не ледачого…
І правда, все це ніяким мотиваціям не підлягає. Абсолютно!.. Групка яничарів із малоросами, що правдами й неправдами окупували Верховну Раду, вибирають, яким курсом іти титульній нації. Без неї вибирають. Чи не нахабство?!. Заполонили парламент своїми лискучими пиками, доки українці хліб їм вирощують, і тепер паскудними законами нас обставляють. Як червоними прапорцями вовків на полюванні. Скоро ми й зовсім українського слова не почуємо!.. Ні по радіо, ні по телевізору, ні з газети, ні з книжки…
Дід Іван завжди був розумний, хоч і ходив до школи лише одну зиму. А розумний тому, що завжди газети передплачував і читав… Лише на останок своєї самотньої старості із «радівом» залишився, бо газети ніхто носити не хоче. Для кого? Для одного? Чи не завелике задоволення?!.
У діда й магнітофон є.
Попросив сина, щоб привіз.
Хоча б старенький.
Ще й спеціальне замовлення на музику зробив.
Весільний марш Мендельсона.
От сподобався він йому – хоч убий! Ще коли кіно ходив дивитися до клубу… Поки показували… На нашій, не своїй землі…
А зараз…
Секретів не розкривав. А навіщо душу синові краяти та людей смішити? Зате, коли залишався сам, умикав той марш на всі заставки, прожогом біг на кладовище, лягав поруч із могилкою своєї баби, схрещував руки на грудях, мов покійник, заплющував очі і… Плакав… Ридма ридав… Аж понад землею підскакувало його, іще трохи тепле, але вже майже мертве, тіло.
Потім він переноску зробив. Купив сто метрів кабелю… Із хатньої розетки та в кватирку, далі – вишнями і яблунями… Благо – недалеко од цвинтаря живе. Тож і відпала необхідність бігати даремно.
Музика уже й умовкала іноді, але – лише на магнітофоні.
Продовжувала звучати у вухах.
Боляче відлунювала у серці.
Оживала пекуче в очах.
А коли душа просила підсилення вражень, повторював. А що там? – клацнув кнопкою, кілька секунд перемотки, знову клацнув – і грає, наче нічого й не трапилося.
– Ех, Галю-Галю, – простягав руку до могили і гладив. Гладив прохолодне барвінкове листячко. – Нам із тобою нічого не випало… Навіть музики на щастя… Тож хоч тепер покружляємо… Над землею, яку любили і про яку дбали дужче, ніж про дітей своїх… У небесах неосяжно-блакитних, у які і глянути ніколи було – стільки роботи чекало!.. А тепер… Наче й не треба вона, та робота злощасна… Капосна…
Отак лежав і плакав…
Я лише одного разу почув… Але він не знає. Навіщо видавати його страшне безсилля?
Лежав дід Іван… Музика грала… Він ридав, а кіт співчутливо злизував гарячі сльози з його щік.
Жалів один.
Бо більше нікому.
Я тоді, коли приїжджав, щоб хоч на батьківські могилки глянути, так відразу й поїхав назад, непомічений.
Нині дід Іван хоробриться.
Уже нема чого боятися.
Далі Чорнобиля не зашлють.
А Чорнобиль у нього – скрізь. Та найбільше – в душі.
Марш Мендельсона – ото тільки й спасіння.
Лежить і уявляє…
Вишневий сад у біло-пінному цвітінні…
І Галя на легкокрилій вишеньці сидить… Ногами теліпає з гілки і щебече – аж сміхом заливається.
Ні, ніякого маршу Мендельсона він тоді й не чув іще.
Навіть не знав, що є такий.
Бджолина музика гула…
Галя стрибнула з гілки і зависла в його обіймах переляканих.
Отак і мліли удвох…
Вона боялася й поворухнутися, щоб не впустив, а він боявся і дихнути, щоб не згоріла Галя від того вогню, який, здавалося, дотла випалює його юначе єство.
Далі була війна…
Концтабір… Спочатку – гітлерівський, потім – сталінський… Іще гірший… Морально…
Галя чекала, наче густим туманом свою понівечену долю застилала.
І ось тепер він – національна меншина на своєму хуторі. А хто ж іще? Радіоприймач до нього, вважай, тільки по-чужинському й говорить. Співає – теж… Отак слухає-слухає, а тоді як психоне:
– Да їдріт же твою в кочережку! Де я є?.. Невже не в Україні вже?
І – по хутору…
Аж розтоптані кімнатні капці спадають – у боки розлітаються.
Ходить отак спорожнілими вуличками, оглядає володіння смерті і, на чім світ стоїть, густо матюкає і Колесніченка з Ківаловим, і Януковича з Азаровим, і Литвина з Мартинюком… Дістається й іншим хитрунам із мудрецями. Щоб не були такими, як у їхніх батьків – діти.
По-російськи матюкає… І потай радіє, що в мові його предків так і не знайшлося місця для такої словесної пурги-бридоти.
– Ех, Галю-Галю… Вишенько моя невідцвітна…
Дідові Іванові вже ніхто не перешкода… Ні податковий інспектор, ні даішник, ні Верховна Рада з урядом, ні сам пан Президент…
Він – щасливий.
Ось повернеться після обходу хутора – і знову на кладовище. Уключить мерщій музику – і полине над могилками весільний марш Мендельсона…
І далі – над покинутими хатами…
Над полями і ріками…
Над усією Україною…
Дід Іван лежить уздовж могилки, і в його юних обіймах трепече Галя…
Як біла вишенька на весняному вітрі…
Як ранкове сонечко на її тендітному гіллі…
Буває, що й засне отак.
А підхопиться – наче в концтаборі.
З-під ганку кричить радіо.
Їй-Богу, якби воно заговорило оце по-німецьки, подумав би, що в полоні.
А якщо по-російськи, то що треба думати?
Нема уже діда Івана.
І радіо змовкло – не летить, як раніше, над хутором така обнадійливо-світла мелодія.
От тільки синові дедалі частіше вчувається вона. В окопах закривавленого Донбасу.
«Ось приїду, – думає, – обов’язково включу… Неодмінно ж почує дід Іван… Хай покружляє зі своєю бабою Галею… Такий же животрепетний той марш Мендельсона».
2012, 2025
м. Ніжин
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.