“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
Головному редактору «Української літературної газети»
пану Михайлу Сидоржевському
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
від періодичного автора УЛГ
Анатолія Ненцінського
ЯВКА з ПОВИННОЮ
У минулорічному десятому числі (жовтень) УЛГ були надруковані кілька шедеврів Стефана Рудянського з першого тому його ВИБРАНИХ ТВОРІВ. Замість передмови я поставив ПОЯСНЕННЯ, в якому обгрунтував насущну потребу в публікації сих творінь і пояснив, звідки взявся цей досі не відомий нікому автор. Повторюсь: Стефан живе у мікрорайоні Руда в моїй Красносілці, що за сім кеме від Старокостянтинова, тому й Рудянський. Друге, на чому мушу наголосити: він не тільки ровесник, народжений того ж дня, години і хвилини, що й я, але й моє достеменне, невіддільне, ексклюзивне, абсолютне друге Я!!!
І ще мушу зізнатися, що наторочив я в тОму ПОЯСНЕННІ сім мішків вовни і томУ побоявся признався, що автор оного – також Я, а замість Себе підставив Віталія Говорецького, бо се мій лєпший друг: пише хвалебні рецензії на мої… тобто Стефана Рудянського, твори!
Тепер виникла потреба другої публікації, ще насущнішої, ніж була перша. То сподіваюсь, що Ви візьмете до уваги моє щире розкаяння і багаторезонне обг’рунтування, і схвалите його (рукопис) до друку.
З повагою і без безнадїї,
Ненцінський Анатолій Йосипович
ПЕРЕДМОВА
з передумовою
Першого ж дня нового, 2021-шо-ого-го! року поїхав я з Хмельницького дому додому, себто в село. Зійшов на г’анок батьківської хати, всунув руку в старий черевик, а ключа там нема. То я здогадався, що Стефан вже тут…
Як восени ми з дружиною виїздили на зиму в Хмельницький, то я попросив сусіда, майстра фірми «Тепло-водо-затишок» Володю Ліщука, щоб випустив воду з бойлера і всієї системи, щоб не замерзла в трубках і не порвала їх, а Стефана впросив, жеби двічі на тиждень приходив, пропалював у грубці, щоб оті, як він каже, ГОБОЇ не відсиріли і від стін не відстали.
…Так ото заходжу в кімнату, а він сидить при настольній лямпі та й щось переписує з мого другого старезного шкільного зошита, ну, хто пам’ятає, «Общая тетрадь» називався, у якийсь товстий новенький зшиток. Підняв голову, либиться… «А я, – каже, – віршІ став писати. Бач, пропалюю грубку в хаті писателя його рукописами, то й пройнявся тим духом. Ось допишу очередну вєщ, прочитаєш…»
Дописав. «На, читай»,– каже. Прочитав я. « Це ж мій вірш!– Кричу.– Просто ти його переписав!» А він гигоче і крізь сміх: «Ну переписав. Але ж він зара нємєдлєно в грубці згорить. І кстаті, це вже останній з цього зошита. Ось, дивись, тільки палітурки лишилися. Як ти, чоловіче, тепер доведеш своє авторство, га? То хай буде і нашим і вашим. Бери мого новенького і закидай з нього ніби-то мої твори в Інтернет. Ну шо, жалько тобі? Я тут труджусь, як прОклятий, цілу зиму, а ти ж ні копійки мені не платиш… І ще я тобі скажу, що й К……н (зашифровую, бо так треба. Тому що… А.Н.) від тебе ніц не має. Тільки ризикує. Бо як разоблачать, то й вбити можуть, а тобі шо…»
Оцим він мене й узяв… за барки. Бо й справді К…….н, юний красносілецький компютерний геній, на моє замовлення проникає в мережу і витягає з того павутиння все, що мене цікавить. Хакерує навіть листування в емейлі! А я … ( ой, Стефан)– ті листи заримову…ю…є! – і нате вам…
Отож, шановні читачі, до вашої уваги кілька речей, написаних в різні періоди кучмізму, після того листи, хакернуті з імейлу.
Анатолій Ненцінський
ІЗ ЦИКЛУ «ШЕДЕВРИ ПЕРІОДУ РАННЬОГО КУЧМІЗМУ»
РІШЕНЕЦЬ (трагедія )
Дія перша
Ми зайшли до Мані в хату. Ще й якраз в хвилину ту, як вона каструлю кляту ставить гнівно на плиту…
«Скоро знов бугай припреться! Тож, рабине, хіть-не хіть, а годити доведеться і вечерю підігріть. Прибрела оце із ферми – світло вимкнули якраз. – Скло навпомацки протерла, залила у лампу г’ас. Вже із рік у нас це лихо – млою світ заволокло. Тільки Ганька-головиха розкошує всім на зло. Ванька каеспівські* свині десь комусь загнав тишком – взяв там електромашину із бензиновим движком. Он осяює дорогу пана Йвана теремок. В місті ще й палац у нього, і ставочок, і садок».
Зразу ж постіль розстелила. Разом з себе щось зняла. Дві конфорки запалила, гріти м’ясо почала..
«Бач, готую все добріше за оту свиню-жону. Як на фермі щось приріжуть, пре сюди на свіжину. – Підкришила ще цибулі. Втерла сльози. – Тре’ годить. Всі ж давно уже забули, по зарплату як ходить. Я ж іду два рази в місяць на поклін до бугая. Ткне ту сотню: «Розпишися. Знає Люська, ти і я». В здоровеннім кулакові бухгалтерію трима. Головбух, каже, корова, та надійна, мов тюрма».
Ще згадала, як та курва натякала їй до сліз. Тут постукав хтось, аж дурно…«Ще ж не смеркло, а приліз. От не терпиться заразі! Ну нема, щоб все тайком».
Відчинила… Баба Казя із армійським котелком.
Дія друга
Вушла бабця, мов холєра. Хоч державний пост давай…
– Знаєш, доцю, про аферу з газом, що провів Бакай? Каже радіво, вже нашу Юлю всадовили на Кабмін. Мо’ й не буде так, як було, всі чекають перемін. У Верхраді всі мовчали, та ще й нам казали: «Цить», коли свєт нам виключали, але Юлька не змовчить! Як попре на тих он матом електричних нетіпах – буде світло в кожній хаті, й через хату на стовпах. Бо ж і хто й коли це бачив, щоб в хатах та й г’асники… Так, після війни неначе… Мов вернулись ті роки.
Ой, не маю дуже часу. Дід там сам у темноті… Маню, дай на бартер г’асу, дам взамін відро дерті.
Налила, а хитра баба не понесла хутко г’ас. Ні, розсілася, нахаба…
– Скоро зміниться все в нас. Скоро будемо всі в ПОПі**, є про це указ Кучми, а ще трохи– і в Європу підем, станемо людьми.
– Що мені з того Указу… Совість душу розрива! Тільки вам признаюсь, Казю: вже домучив голова! Серед ночі прилітає, мов той ворон й почина, що одну мене кохає, й остогидла, бач, жона. Вірте, я не допускаю, урезонюю його, ну а він лиш зуби скалить, й добивається свого.
– То й кажу тобі, дитино, що раз є такий указ, то все змінять непремінно в усіх селах і у нас. Підуть в ПОПи всі повсюдно. Треба ж все перетрясти! Зроблять ПОП, то цей паскудник буде членом в нім простим. Тож як прийде, доцю, нині, ти не слухайсь, не годи. Так відріж йому, скотині, щоб вже більше й не ходив!
Реготалися, наразі, певне, чуло пів села. Маня вислів баби Казі так буквально й сприйняла…
Дія третя
Тіні в хаті пелехаті. Прийде вже Іван ось-ось… Ходить Маня по кімнаті. Щось задумала всерйоз. Спохмурніла вже й світлиця від її думок тяжких. Те, що треба, на полиці он побачила таки. Він же голиться у неї, як ночує тут, бува. То в шкатулочці вишневій повно лез тих, що «Нева»… Узяла одну, затисла поміж пальців. Гострий блиск!
– Ну й бабуня, ну й садистка… Так нараяла, дивись…
– Добрий вечір в нашій хаті! О, й вечеря на столі. Але може й почекати. Зокрема і взагалі є у нас важніше діло. Ниньки ти така,.. така… аж у мене дрож по тілу…
ЗАВІСА
Голос бабці Казі із-за завіси:
«Поки був Іван в лікарні, зміни стались ого-го. За діла його негарні вже не вибрали його. Стали органи копати й з’ясувало те Себе: у міську він вгрохав хату половину каеспе!
Суд був строгий небувало, хай би гиншим цей урок. І палац конфіскували, і ставочок, і садок. Лиш суддя був лис підпалий, то дали условний срок.
Маня більш йому не годить. Хоч і тут він, у селі. Ні до кого вже не ходить, бо не ходить взагалі!
Тож скажу не для проформи: треба скрізь таких от Мань, щоб робилися реформи швидко, різко, без вагань!»
*КСП – колективне сільськогосподарське підприємство. Утворювались в незалежній Україні замість колгоспів.
**ПОПи – приватні орендні підприємства. Почали створюватись в другій половині 90-х років ХХ століття.
ВІДИКИ (Драма-феєрія)
Дія перша
Картоплі свиням наварила, собі в духовці напекла. Вина із бочки наточила, до хати з льоху принесла. По телеку ішла гидота. «НВ» суботній фільм давав. Негр блонду роздягав а потім вона вмирала, він вмлівав. Переключила на «Россию», терпіть халтуру не змогла. Думки, що голову обсіли, вином домашнім залила.
…Олег на фермах пропадає, то дуже рідко щастя в них. Він зоотехнік, тож не має, як люди, навіть вихідних. Такий наморений приходить, що ледь не падає із ніг. Все в тих овець важкі окоти, в корів розтели затяжні. Якось сказала, хай би їсти і тормозок з собою брав, а він: «Нема коли й присісти. Усе бігом, по горло справ». Він крепелячий в неї, красень. У вузі перший був штангіст. Та худнуть став останнім часом: багато робить, мало їсть.
В пакет усю картоплю вклала, сальце, цибульку молоду. «Піду, примушу, що б не стало, перекусить хоч на ходу!»
Дія друга
Прийшла в вівчарник. Там – нікого. Гайда на ферму. Сторож є. «Он, – усміхнувся загадково. – в каптьорці щастячко твоє. Як підійшла вона під двері, почула тихі голоси. Доярки Мані: «Ненажера!» Олегів бас: «Перепроси». Знов Манька; «Ниньки більш не буде. Уже по зав’язку якраз».
Дійшло до Люди: «Ця паскуда його годує тут щораз! Ось чом не брав ти їсти, милий…» – У серці закипала злість. Тихенько двері прочинила, щоб подивитись, що ж він їсть. І тут же мало не зомліла, притисла руки до грудей… Перед очима забіліло… Відчула, що за мить впаде. Але ту млість переборола. Почула: «Знаю, я мудак. Та з Людкою у нас ніколи не получається отак. І де це ти отак навчилась, нічнеє сонечко моє, що так прикольно получилось?» А Та: «Секретик в мене є».
Дія третя
Пішла Людмила геть. Крізь зуби шепнула сторожу: «Мовчи…» І подалась у центр, до клубу, то сміючись, то плачучи. Сказала там завклубші Люсі: «Так вдома нудно вже самій. Постав порнуху, подивлюся, що тих скотів так вабить в ній».
ПЕРЕГЛЯДАЄМО ПОРНОФІЛЬМ
Дія четверта
…І ось діждалась Люда свята. Прийшов зарання і сумний. Напевне, вирішила дати йому Манюся вихідний… То гамувать взялась те горе… Олег спочатку аж злякавсь. Та вранці, ідучи в контору, все сам до себе усміхавсь.
Дія п’ята
Увечері раніше знову з роботи клятої прибув і, не сказавши Люді й слова, за руку в спальню потягнув.
Дія шоста
Тепер щодня він є з роботи о восьмій вечора, як штик. Нема вже тих важких окотів, нема розтелів затяжних. Кохана все йому призналась. Сказав: «Пробач, я був мудак. Тепер мисля одна закралась». – І ліг замріяно навзнак.
Дія сьома
Нарешті видали зарплату. А то все бартер дикий був. Та ще й тринадцяту по блату. Олег про мрію не забув. В райцентр помчав до тьоті Соні. І як додому він вернувсь, вручив Людмилі «Панасонік»…
«Включай,– сказав. – Ще й я повчусь»
ІЗ ЦИКЛУ «ШЕДЕВРИ ПЕРІОДУ РОЗВИНУТОГО КУЧМІЗМУ»
Я – редактору:
«Ей, редакторе, стук-грюк – та й пускай мене у друк. Бо як ні, то здійму крик… Дуже вредний я старик».
Редактор – Мені:
«Панібратство Вам прощаю й ніц на тому не втрачаю.
Я нормальний чоловік: просто зважу на Ваш вік.
Зглянуся на небораку… Йдіть Ви, Стефане, до… друку!»
ЗУСТРІЧ З МАЙБУТНЬОЮ ВИБОРЧИНЕЮ
Йшла студентка до вокзалу понад річку бережком.
Реферат в умі писала. Аж назустріч їй – Ляшко!*
Зашарілася дівчина:
– Я й не думала про те, аж тут ви – перед очима…
І куди ж це ви йдете?
– Бач, бувають прецеденти, – усміхнувся їй Ляшко.
– Йду, Марусю, в президенти понад річку бережком.
– Всі давно цього чекали…Тож, скажу Вам, ще коли у Прилуках радикали Вам вже пам’ятник звели.
Стоїте ви на алеї. Мудрий усміх на лиці…
Ну точнісінько, як Ленін, тільки вила у руці.
– То колеги поспішили…Нетерплячка, бач, така…
Не зійшла ще на вершину наша партія Ляшка…
– А мої бабуся кауть, у селі живуть вони, що усіх там радикалів називають: «пи…ни».
Претендент у кандидати лиш на хвильку спохмурнів:
– Прошу бабці передати – хай не слуха брехунів. Я скажу тобі, між нами, що поставлю, їм на зло, в передвиборну програму двадцять пунктів про село! А в секреті є найбільший для усіх селян презент. Та мовчу, бо вкраде інший скотиняка претендент…
Натякну тобі, Маріє, вкину мнячик навздогад: у селі про це вже мріють років десь так сімдесят! А оце вже прямо вчешу, бо не верть я і не круть: подарую, як мене вже президентом оберуть.
– Знаю той секрет великий… Є отрута в вас така, що позбудемось навіки колорадського жука!
* Не цей, що тепер міністр, а той, що тоді нардеп.
ПРОРВАЛО
Сиділи над Случею двоє… Пливло щось жовте по воді.
Сказав Петро:
– А ми з тобою так лоханулися тоді…Ті бюлетені повкидали, бо, бач, було нам все одно…
Не думали… А оказалось, що намахало нас воно.
Іван своє:
– Пливе, зараза. І прямо пре на поплавки. Якби про це ми знали зразу – не йшли б сьогодні до ріки.
Петро сердито:
– Недотепа! Були ж нормальні земляки, а я його зробив нардепом…
Іван:
– Вже й зносить поплавки.
Петро:
– Тримає у офшорах мільярдів три, солений гад. Казав про це у телешоу той… Розенбліт… чи Розенблат.
Іван:
– Це очисні прорвало. Пливе й не тоне, глянь, воно.
Петро:
–Людину ж наче обирали, а оказалося – гівно!
ІЗ ЦИКЛУ «ХАКЕРНУТІ ІМЕЙЛИ»
ПРОФЕСОРСЬКІ ВІЗІЇ
Лист старшому колезі
«Добрий вечір, колего! Пробачте, що турбую в такий пізній час. Хочу з Вами порадитись, радше – поспитатись поради у Вас.
…Відчуваю завжди я наснагу, як у сотні студентських очей зацікавлену бачу увагу. Це ж і Вам притаманно, ачей… Отже, лекція, старший мій друже… Бачу рух на «гальорці» двох пар. Переймаюсь, одначе, не дуже: буде ж, думаю, ще семінар. Але далі – не плачусь в жилетку, просто виплеснуть хочу свій біль – всадовляє хлопчина студентку обіруч на коліна собі. Уявляєте?! В мене на парі! На очах у професора! Вдень! Я подумав спочатку, що марю: ось протру окуляри – й пройде…Та за хвилю таке уже бачу, аж із мене прорвався протест: «Гей, ви там, на «гальорці», юначе! Це ж, даруйте, дикунство якесь!» Ну а він: «В мене дика натура. Та реально дивіться на світ: у Вас тема «Трипільська культура», а у нас тут іще – неоліт».
Відповідь молодшому колезі
«Співчуваю, колего, кріпіться… Отаке в мене також було. Навіть тема: «Культура трипільська», а конкретно – «Трипільське село». І отам, на «гальорці», так само втратив тяму мій кращий студент. Зловтішавсь я: «От буде екзамен – відгикнеться йому сей момент». Хоч я знав, що подружня то пара, то й наплинула хвиля якраз, та затявсь: «Не пройде їм це даром… Двадцять перше століття у нас!»
…Отже, іспит. Вони в кабінеті. Потягнули білети, як слід. Я ж міркую: «Хай що там в білеті – зажену я його в неоліт!» Для удару потужна є зброя: додаткові питання, ага! Все… Зійшлись в полемічнім двобої… Але він мене перемага! Відчуваю, що я вже хитаюсь: є лиш пара питань про запас. «Де цю єресь читали?» – питаюсь. Він єхидненько так: «Та ж у Вас!»
…На лопатки мене положив він, то й поставила «відм.» рука. Я те ж саме поклав і дружині… Нині нами керує: декан!
…Здогадались, хто в мене на оці? Ого-го це було ще коли… У дві тисячі першому році! Ви на третьому курсі були.
Тож і прошу, не треба карати того хлопця з «гальорки», еге ж… Може, він, як і Ви тоді, втратив міру часу і простору теж. Певне, юна це пара подружня, то беруться де хоч за своє.
…Дочекайтеся сесії, друже… Додаткові ж питання в Вас є!»
КОРУПЦІЙНІ СХЕМИ
Лист другові
«Привіт, Олексо! Як діла? А втім, хіба ж я сам не знаю… Не заховаєшся від зла
у нашім бізнесовім раї. Прийшла й до мене та біда. Така – ні шити, ні пороти. То ще нічого, що худа, але ж носата й криворота!
Знайшла, сам знаєш, ті дірки… Не накладеш на кожну латку. Та й склала припис. Ще й такий, що хоч іди й збирай манатки. А я сиджу пеньок-пеньком: «Ну скільки ж хоче оця дама?» Й, лишившись тет-а-тет, тако спитав про це у неї прямо.
Вона ж зізналась, що давно мене кохає й мати хоче. Хоч я злочинець, все одно вночі на це заплющить очі.
…Коли до себе, врешті-решт, мене на каву запросила, то я сприйняв це, як арешт, та не страшний, хоч і немилий.
«На хаті» в неї, наче квач, набравсь, щоб вбити всі вагання, і коли клацнув вимикач – поплив, старик, як у тумані.
Був, наче робот-автомат, хоч признаюсь: душа щеміла. Казав душі тій: «Я не гад. Не бачу ні лиця, ні тіла».
Коли прокинувсь, вінегрет у голові був, ще й, при тім всім, на кухні бовванів скелет і щось варганив на спиртівці.
Все пригадав аж у ту мить, коли криві рухнулись губи: «Коханий, каву будеш пить? То я подам у ліжко, любий. Безмежно вдячна я тобі за вчинені, як пишуть, акти.
Й негайно знищу, далебі, дурні ці Приписи і Акти».
І справді, стосик папірців в каміні назавжди сховався. «Запам’ятай хвилини ці на все життя, – всміхнулась, – Вася».
Інтрига, бач, як у Жорж Санд, хоча у ній – сучасний вектор: я український комерсант, ця міль – податковий інспектор. Так із поправкою на час…
На жаль, нас милують не часто… Паскудне справді, друже, в нас податкове законодавство. Постійно мусиш брать, давать… Та ми й такому, друже, раді.
Тим, хто нас милує – віват! Ганьба ж усій Верховній Раді!»
Відповідь:
«Еге ж, Василю, час такий… Абсурду, так сказать, театр. У мене вийшло навпаки: був я, горджусь, ініціатор.
Он з того офісу мені доставили депешу зрання: «Приходьте протягом трьох днів у каб. 103 для з’ясування».
То я негайно! Знаєш сам: залізо куй, поки гаряче. Потягнеш час – такого там тобі, як лоху, насобачать!
У той 103-ій кабінет зайшов, назвався… «Вам до мене», – озвалась дама… Ваш-ш-ших нєт… Така, така… З екрана прямо.
«Все, – думаю, – мені капут». Присів, дивлюся в очі долі. Ну, прям, в Хмельницькім – Голівуд, навпроти – Анджеліна Джолі.
Дала мені читати Акт. Багато «копи» накопали… Але ж мене ти знаєш… Так! – Все перевів на тралі-валі.
Тож склалось діло до ладу: в моєму, знаєш, стилі й дусі. Шепнув їй: «Ввечері зайду. Підемо з Вами на кавусю».
… Мов молодята, ми були, під ранок аж здолала втома. Проснулись, каву попили. Була кавуся в мене вдома!
Уже два місяці (ну як?!) удвох ідемо на роботу, бо офіс Аннички – отак, фасадом, мій стоїть – навпроти.
…Той акт ментярський десь пропав. Шукають досі вітра в полі! Та є податковий роман у мене й Анджеліни Джолі».
БАЛАДА ПРО ШТАНИ
Лист любому в емейлі до подруги
«Люба Ганю, вкидаю на почту лиш тобі цього мого листа. Хай не знає ніхто, бо не хочу, яка в мене случилась біда.
Ну ти ж знаєш про мене і Сашку… То усе сторчака в нас пішло… Мама парня набила нізащо. Ну бо що ж там такого було! Цілувалися ми біля хати… Потягнуло Сашка на дурне. Я хотіла його схаменати, але він не послухав мене. То й пороблено було неначе: вийшла мама у двір, а тоді… Ну така вона в мене гаряча…Та ше хуже було впереді! І то ж треба такому случиться… Пам’ятать будем ніч цю повік… Лупонула по голих сідницях штахетиною – скочив і втік.
Я встидаюсь йому написати, то тобою листа подаю. Замани його якось до хати, хай читає цю прозьбу мою…
«Любий Саша, не сердься на мене, що спинити тебе не змогла. Я ж просилась, а ти мов скажений… То тепер хоч втікай із села… Завдала тобі лишню заботу. Переказують люди, еге ж: третій день вже не йдеш на роботу… Бо, канєшно, у чому підеш? Винна мати, що так усе сталось, а моєї немає вини.
Цеї ночі приходь туди саме, то віддам тобі, любий, штани».
Відповідь любого з ноутбука подруги.
«Прочитав твої вздохи і воплі. Насмішила до білих колін. Дорогуша, утри свої соплі. Не прийду вже ніколи я, блін. Та від тебе ж втекти, наша кицю, жоден хлопець в штанах не зумів, і в скількох є синці на сідницях, блін, сама порахуєш в умі. Тож не тільки у мене, говорю, так, як є, перехрещена путь: бачив сам, що немає в заборі, блін, штахет уже з двадцять, мабуть.
На штани оті, Катька, не стройся: в мене четверо ще про запас. На роботу не йду, бо на стройці закінчилася цегла у нас. Так що з мамою будь нам здорова!
Ну, було, блін, з тобою я ліг… Але мала телитись корова… Я згадав – і додому побіг».
ЦВІЛА БІЛЯ «ФУРШЕТУ» БУЗИНА
Лист коханому
«Другий місяць вже, любий, минає, як щотижня приходжу в той сквер. А тебе все нема і немає. А казав тоді – прийдеш в четвер.
Я ж в тім дворику біля «Фуршету», де цвіла в темноті бузина, так повірила, дура, в твій шепіт: «Ти навік будеш в мене одна».
Це пишу, а внутрі все холоне, і в жолудку млоїть, наче ссе. Часто тягне мене на солоне, а як з’їм, тут же й вирву те все.
Настроєніє в мене ужаснеє. В бурсу йду кожен день, як в брєду… Ще, коханий, так з тиждень пошастаю, і до мамки твоєї піду.
Бо від тебе ні слуха ні духа. Написала тобі у Фейсбук, а у відповідь: «Чао, подруга. Он тебе уже больше не друг».
Анжеліка мені розказала, навіть чєсноє слово дала: то мені відписала Оксана, коли в тебе удома була.
В ноутбуку твоєму засіла, набирала смішне щось комусь. «А на вухах висюльки висіли отакі як і в тебе, клянусь!» – так сказала мені Анжеліка. Все понятно, коханий, тепер. В тебе тьолок дурненьких без ліку, всім прийти обіцяїш в четвер. І кольоса всім дурам даруїш перед тим, як іти в бузину. І ведуться дурепи, а хулі ж… Заманив ти мене не одну.
Так вже далі я жити не можу. Тест зробила. Дві смужечки є. Та й знаружі на це вже похоже. Як папуля побачить – уб’є. То давай признаватися будем і моїм і твоїм наконєц. Вже не дінешся, любий, нікуди, всьо равно буде повний п@ц. (Повстидався залишити це слово. Як прочитав, то очам не повірив. С.Р.)
Передать дурі Ксюші я хочу, що нарветься на нєрвений зрив: безовстиднії видру їй очі і сірожки, шо ти подарив. Ще й клянусь: в Інтернет непременно запущу про вас фейк з обох рук.
Повертайся, Олєжка, до мене – подарую новий ноутбук».
Відповідь з Олегового компа:
«Слушай, ты, ружичнянская* тёлка! Прочитали письмо. Ну даёш! Поцепи своё «любий» на ёлку и кохайса, а нас ты не трож. У меня супер фатер и мутер: дали баксиков мне старики – и купила Олежке компютер, а на днюху себе – висяки. Мне теперь он жених, а не трахаль, а есчьо, по секрету скажу, поручил мне послать тебя nahiuu** – что и делаю, дура, и ржу***.
Пишеш, блин, что срываются нервы, но я знаю тепер, пачему: у тебя мой Олежка – не первый. Твой дурацкий заброс – не к нему! Под кустом бузины у «Фуршета» побывал до него батальон. В том, что ты залетела, обше-то, виноват Игорёк, а не он. Сам признался, что был до Олега, ты шептала «коханий» ему. Почему покатила телегу на Олега, никак не пойму. Он поклялса, что был тогда трезвым и нивчем его нету вины: на тот случай использовал презик. Поищи под кустом бузины!
Вот родится дитя, все узнаешь… Вырви волосы у Игорька, чтоб иметь матерьял на анализ ДНК.
А пока что – пока!»
* Ружична – передмістя великого міста в центрі Поділля. Тому «тьолка» ружичнянська. С.Р.
** дуже далеко (з англ.) St. Rud.
*** Листування було хакернуте в червні 2021 року. Тому й відповідь суржиком. Тепер в Проскурові російськомовних дівчат немає. Майже. С.Р.
ПРО МОВУ І ЯЗИК
Лист другові
«Здрастуй, Петре! Вже з пів року ніц такого не було, щоб мене взяло хоч трохи чи добряче пропекло. То й тобі я в укр. емейлі ніц такого не писав. Знаєш, я ж не пустомеля, та й багато було справ. Не було, кажу ж, причини, щоб залізти в ноутбук. А оце таке случилось, що у друк йде прямо з рук.
…Був недавно у столиці. Йду й дивуюся, старик… Навстріч лиця, лиця, лиця, і у кожного – язик. Не почув я, Петю, мови, ні від кого із тих лиць.
Тридцять літ під хвіст котові у найкращій із столиць!
Отже, повна лиць столиця. Вгору йду по Прорізній. А назустріч молодиця. Хлопченя мале при ній.
Зупиняю, посміхаюсь і звертаюсь: «Добрий день. Можна, щось у вас спитаюсь?» А вона – анітелень! Остовпіння достеменне… Мов пристріт чи переляк… Врешті-решт уже у мене перепитує: «Как-как?»
«Хочу я пройти до Брами, тобто, Золотих Воріт». А мале питає в дами: «Мама, што он гаваріт?» Наче я десь у Рязані, а не в Києві, стою! То й само в умі зв’язалось їхнє те: «А мать тваю…»
Хоч пече воно, ще й дуже, та від правди не втечеш: щось пороблено нам, друже, з язиком отим, еге ж. Так уївся в душі наші, що не відшкребеш ніяк – мов гівно те від параші, чи від кіптяви баняк. В Сумах стогне Стась: «Не в’їдеш… Мова ця така важка…» А син Ізі вивчив ідиш, як ще був у пелюшках!»
Відповідь
Згоден… лінь в хохла і нехіть, впертість, мов у барана. Тож в Інеті хохот-регіт з «міра русскава» луна. А на повному серйозі – ту теорію він прьот, що не нація ми зовсім, а відчахнутий народ. Написав якийсь Мудакшев (навіть докторську зробив):
Котляревський мову нашу нам з російської зліпив! Акадємік Пєрєгібін підхопив цю лажу вмент: у Стамбулі ув архіві бачив, пише, документ, із якого ясно стало, шо па-русскаму таки лист турецькому султану написали козаки. Забрехавсь, як той собака… Знають всі у світі всім, що кобиляча є СРАКА, а не жопа в тексті тім. Але хай би що казали, ми за ними йшли і йдем: русска на телеканалах, їхній радіоефем. Та й таке ми теж «надбали»: на каналах там і здєсь маєм юмор у “Квартале”, гумору – лиш пучка десь. Ще й «хохлів» нам витворяють на екранах голубих в «украінскіх» серіалах – наче б’ють щораз під дих. Є ж Закон вже, але дрючить нас оте цабе з ТБ: «Мы язык ваш учим, учим…». І хихика, голубе.
Й хто, скажи, в нас ся втручає в дикий мовний єралаш? Тож «права» свої й качає те двомовне баш-на-баш. Бачу я, що так в нас буде, якщо й далі піде так: свій язик насадить всюди в нас отой «русскоміряк»… І курдуплеві Окурку вже здається, що от-от з України зробить дурку, орусачивши народ. А відтак, орду зібравши, визволяти піде, гад, поголовно говорящий, древнерусский Киев-град.
Так я бачу дійсність нашу. Та, хто в стан той перебіг, перейшов на мову вражу – тільки шкодить сам собі. Ну ніяк не уторопа (не дурак же дураком), що це Путіну він жопу лиже русским языком. 20.02. 2020 р.».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.