“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025
ТОМ ДРУГИЙ
ПЕРЕДМОВА з передумовою
Першого ж дня нового, 2021-шо-ого-го! року поїхав я з Хмельницького дому додому, себто в село. Зійшов на г’анок батьківської хати, всунув руку в старий черевик, а ключа там нема. То я здогадався, що Стефан вже тут…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як восени ми з дружиною виїздили на зиму в Хмельницький, то я попросив сусіда, майстра фірми «Тепло-водо-затишок» Володю Ліщука, щоб випустив воду з бойлера і всієї системи, щоб не замерзла в трубках і не порвала їх, а Стефана впросив, жеби двічі на тиждень приходив, пропалював у грубці, щоб оті, як він каже, ГОБОЇ не відсиріли і від стін не відстали.
…Так ото заходжу в кімнату, а він сидить при настольній лямпі та й щось переписує з мого другого старезного шкільного зошита, ну, хто пам’ятає, «Общая тетрадь» називався, у якийсь товстий новенький зшиток. Підняв голову, либиться… «А я, – каже, – віршІ став писати. Бач, пропалюю грубку в хаті писателя його рукописами, то й пройнявся тим духом. Ось допишу очередну вєщ, прочитаєш…»
Дописав. «На, читай»,– каже. Прочитав я. « Це ж мій вірш!– Кричу.– Просто ти його переписав!» А він гигоче і крізь сміх: «Ну переписав. Але ж він зара нємєдлєно в грубці згорить. І кстаті, це вже останній з цього зошита. Ось, дивись, тільки палітурки лишилися. Як ти, чоловіче, тепер доведеш своє авторство, га? То хай буде і нашим і вашим. Бери мого новенького і закидай з нього ніби-то мої твори в Інтернет. Ну шо, жалько тобі? Я тут труджусь, як прОклятий, цілу зиму, а ти ж ні копійки мені не платиш… І ще я тобі скажу, що й К……н (зашифровую, бо так треба. Тому що… А.Н.) від тебе ніц не має. Тільки ризикує. Бо як разоблачать, то й вбити можуть, а тобі шо…»
Оцим він мене й узяв… за барки. Бо й справді К…н, юний красносілецький комп’ютерний геній, на моє замовлення проникає в мережу і витягає з того павутиння все, що мене цікавить. Хакерує навіть листування в емейлі! А я … (ой, Стефан) – ті листи заримову…ю…є! – і нате вам… Але спочатку подам ще кілька речей, написаних в різні періоди кучмізму, а вже після того поставлю заримовані листи
Анатолій Ненцінський
Із циклу «…і сказала бабця Казя»
ПРО ІМЕННИЙ СЕРТИФІКАТ
Я:
«Павло Еней був хлопець хвацький. До нього липли всі жінки. Хоч вік мав явно не юнацький, але справлявся: був живкий.
Та підвела остання дама… Шість днів із нею зустрічавсь – на сьомий мав уже… між нами.
В вендиспансер мерщій помчавсь.
Знайшли на букву Си гидоту…Удома крики, зойки, хай! Дружина продала «Тойоту», бо ліки імпортні давай… Йому ж сказала: «Гад чучвенний! Додому не прийму тебе!
Підеш з своїм зогнилим ч….. (носом)
до тої….. (тут на букву бе)»
Бабця Казя:
«Щоб вам, добродію, фіаско не зазнати, на долю все життя не нарікать – не поспішайте
в казна-що вкладати той свій єдиний
іменний сертифікат!» 1995 р.
ВІДИКИ
*Драма-феєрія*
Дія перша
Картоплі свиням наварила, собі в духовці напекла. Вина із бочки наточила, до хати з льоху принесла. По телеку ішла гидота. «НВ» суботній фільм давав. Негр блонду роздягав а потім вона вмирала, він вмлівав. Переключила на «Россию», терпіть халтуру не змогла. Думки, що голову обсіли, вином домашнім залила.
…Олег на фермах пропадає, то дуже рідко щастя в них. Він зоотехнік, тож не має, як люди, навіть вихідних. Такий наморений приходить, що ледь не падає із ніг. Все в тих овець важкі окоти, в корів розтели затяжні. Якось сказала, хай би їсти і тормозок з собою брав, а він: «Нема коли й присісти. Усе бігом, по горло справ». Він крепелячий в неї, красень. У вузі перший був штангіст. Та худнуть став останнім часом: багато робить, мало їсть.
В пакет усю картоплю вклала, сальце, цибульку молоду. «Піду, примушу, що б не стало, перекусить хоч на ходу!»
Дія друга
Прийшла в вівчарник. Там – нікого. Гайда на ферму. Сторож є. «Он, – усміхнувся загадково. – в каптьорці щастячко твоє. Як підійшла вона під двері, почула тихі голоси. Доярки Мані: «Ненажера!» Олегів бас: «Перепроси». Знов Манька; «Ниньки більш не буде. Уже по зав’язку якраз».
Дійшло до Люди: «Ця паскуда його годує тут щораз! Ось чом не брав ти їсти, милий…» – У серці закипала злість. Тихенько двері прочинила, щоб подивитись, що ж він їсть. І тут же мало не зомліла, притисла руки до грудей… Перед очима забіліло… Відчула, що за мить впаде. Але ту млість переборола. Почула : «Знаю, я мудак. Та з Людкою у нас ніколи не получається отак. І де це ти отак навчилась, нічнеє сонечко моє, що так прикольно получилось?» А Та: «Секретик в мене є».
Дія третя
Пішла Людмила геть. Крізь зуби шепнула сторожу: «Мовчи…» І подалась у центр, до клубу, то сміючись, то плачучи. Сказала там завклубші Люсі: «Так вдома нудно вже самій. Постав порнуху, подивлюся, що тих скотів так вабить в ній».
ПЕРЕГЛЯДАЄМО ПОРНОФІЛЬМ
Дія четверта
…І ось діждалась Люда свята. Прийшов зарання і сумний. Напевне, вирішила дати йому Манюся вихідний… То гамувать взялась те горе… Олег спочатку аж злякавсь. Та вранці, ідучи в контору, все сам до себе усміхавсь.
Дія п’ята
Увечері раніше знову з роботи клятої прибув і, не сказавши Люді й слова, за руку в спальню потягнув.
Дія шоста
Тепер щодня він є з роботи о восьмій вечора, як штик. Нема вже тих важких окотів, нема розтелів затяжних. Кохана все йому призналась. Сказав: «Пробач, я був мудак. Тепер мисля одна закралась». – І ліг замріяно навзнак.
Дія сьома
Нарешті видали зарплату. А то все бартер дикий був. Та ще й тринадцяту по блату. Олег про мрію не забув. В райцентр помчав до тьоті Соні. І як додому він вернувсь, вручив Людмилі «Панасонік»…
«Включай,– сказав. – Ще й я повчусь».
Із циклу «Хакернуті імейли»
ПРОФЕСОРСЬКІ ВІЗІЇ
Лист старшому колезі
«Добрий вечір, колего! Пробачте, що турбую в такий пізній час. Хочу з Вами порадитись, радше – поспитатись поради у Вас.
…Відчуваю завжди я наснагу, як у сотні студентських очей зацікавлену бачу увагу. Це ж і Вам притаманно, ачей… Отже, лекція, старший мій друже… Бачу рух на «гальорці» двох пар. Переймаюсь, одначе, не дуже: буде ж, думаю, ще семінар. Але далі – не плачусь в жилетку, просто виплеснуть хочу свій біль – всадовляє хлопчина студентку обіруч на коліна собі. Уявляєте?! В мене на парі! На очах у професора! Вдень! Я подумав спочатку, що марю: ось протру окуляри – й пройде…Та за хвилю таке уже бачу, аж із мене прорвався протест: «Гей, ви там, на «гальорці», юначе! Це ж, даруйте, дикунство якесь!» Ну а він: «В мене дика натура. Та реально дивіться на світ: у Вас тема «Трипільська культура», а у нас тут іще – неоліт».
Відповідь молодшому колезі
«Співчуваю, колего, кріпіться…Отаке в мене також було. Навіть тема: «Культура трипільська», а конкретно – «Трипільське село». І отам, на «гальорці», так само втратив тяму мій кращий студент. Зловтішавсь я: «От буде екзамен – відгикнеться йому сей момент». Хоч я знав, що подружня то пара, то й наплинула хвиля якраз, та затявсь: «Не пройде їм це даром… Двадцять перше століття у нас!»
…Отже, іспит. Вони в кабінеті. Потягнули білети, як слід. Я ж міркую: «Хай що там в білеті – зажену я його в неоліт!» Для удару потужна є зброя: додаткові питання, ага! Все… Зійшлись в полемічнім двобої… Але він мене перемага! Відчуваю, що я вже хитаюсь: є лиш пара питань про запас. «Де цю єресь читали?» – питаюсь. Він єхидненько так: «Та ж у Вас!»
…На лопатки мене положив він, то й поставила «відм.» рука. Я те ж саме поклав і дружині… Нині нами керує: декан!
…Здогадались, хто в мене на оці? Ого-го це було ще коли… У дві тисячі першому році! Ви на третьому курсі були.
Тож і прошу, не треба карати того хлопця з «гальорки», еге ж… Може, він, як і Ви тоді, втратив міру часу і простору теж. Певне, юна це пара подружня, то беруться де хоч за своє.
…Дочекайтеся сесії, друже… Додаткові ж питання в Вас є!»
КОРУПЦІЙНІ СХЕМИ
Лист другові
«Привіт, Олексо! Як діла? А втім, хіба ж я сам не знаю… Не заховаєшся від зла у нашім бізнесовім раї. Прийшла й до мене та біда. Така – ні шити, ні пороти. То ще нічого, що худа, але ж носата й криворота!
Знайшла, сам знаєш, ті дірки… Не накладеш на кожну латку. Та й склала припис. Ще й такий, що хоч іди й збирай манатки. А я сиджу пеньок-пеньком: «Ну скільки ж хоче оця дама?» Й, лишившись тет-а-тет, тако спитав про це у неї прямо.
Вона ж зізналась, що давно мене кохає й мати хоче. Хоч я злочинець, все одно вночі на це заплющить очі.
…Коли до себе, врешті-решт, мене на каву запросила, то я сприйняв це, як арешт, та не страшний, хоч і немилий.
«На хаті» в неї, наче квач, набравсь, щоб вбити всі вагання, і коли клацнув вимикач – поплив, старик, як у тумані.
Був, наче робот-автомат, хоч признаюсь: душа щеміла. Казав душі тій: «Я не гад. Не бачу ні лиця, ні тіла».
Коли прокинувсь, вінегрет у голові був, ще й, при тім всім, на кухні бовванів скелет і щось варганив на спиртівці.
Все пригадав аж у ту мить, коли криві рухнулись губи: «Коханий, каву будеш пить? То я подам у ліжко, любий. Безмежно вдячна я тобі за вчинені, як пишуть, акти.
Й негайно знищу, далебі, дурні ці Приписи і Акти».
І справді, стосик папірців в каміні назавжди сховався. «Запам’ятай хвилини ці на все життя, – всміхнулась, – Вася».
Інтрига, бач, як у Жорж Санд, хоча у ній – сучасний вектор: я український комерсант, ця міль – податковий інспектор. Так із поправкою на час…
На жаль, нас милують не часто… Паскудне справді, друже, в нас податкове законодавство. Постійно мусиш брать, давать… Та ми й такому, друже, раді.
Тим, хто нас милує – віват! Ганьба ж усій Верховній Раді!»
Відповідь:
«Еге ж, Василю, час такий… Абсурду, так сказать, театр. У мене вийшло навпаки: був я, горджусь, ініціатор.
Он з того офісу мені доставили депешу зрання: «Приходьте протягом трьох днів у каб. 103 для з’ясування».
То я негайно! Знаєш сам: залізо куй, поки гаряче. Потягнеш час – такого там тобі, як лоху, насобачать!
У той 103-ій кабінет зайшов, назвався… «Вам до мене», – озвалась дама… Ваш-ш-ших нєт… Така, така… З екрана прямо.
«Все, – думаю, – мені капут». Присів, дивлюся в очі долі. Ну, прям, в Хмельницькім – Голівуд, навпроти – Анджеліна Джолі.
Дала мені читати Акт. Багато «копи» накопали… Але ж мене ти знаєш… Так! – Все перевів на тралі-валі. Тож склалось діло до ладу: в моєму, знаєш, стилі й дусі. Шепнув їй: «Ввечері зайду. Підемо з Вами на кавусю». …Мов молодята, ми були, під ранок аж здолала втома. Проснулись, каву попили. Була кавуся в мене вдома! Уже два місяці (ну як?!) удвох ідемо на роботу, бо офіс Аннички – отак, фасадом, мій стоїть – навпроти.
…Той акт ментярський десь пропав. Шукають досі вітра в полі! Та є податковий роман у мене й Анджеліни Джолі».
ЦВІЛА БІЛЯ «ФУРШЕТУ» БУЗИНА
Лист коханому в приват
«Третій місяць вже, любий, минає, як щотижня приходжу в той сквер. А тебе все нема і немає. А казав тоді – прийдеш в четвер. Я ж в тім дворику біля « Фуршету», де цвіла в темноті бузина, так повірила, дура, в твій шепіт: «Ти навік будеш в мене одна».
Це пишу, а внутрі все холоне, і в жолудку… мов хтось там щось ссе…Часто тягне мене на солоне, а як з’їм, тут же й вирву те все. Настроєніє в мене ужаснеє. В бурсу йду кожен день, як в брєду… Ще, коханий, так з тиждень пошастаю, і до мамки твоєї піду. Бо від тебе ні слуха ні духа. Написала тобі у Фейсбук, а у відповідь: «Чао, подруга. Он тебе уже больше не друг».
Анжеліка мені розказала, навіть чєсноє слово дала: то мені відписала Оксана, коли в тебе удома була. В ноутбуку твоєму засіла, набирала смішне щось комусь… «А на вухах висюльки висіли отакі, як і в тебе, клянусь!» – так сказала мені Анжеліка. Все понятно, коханий, тепер. В тебе тьолок дурненьких без ліку, всім прийти обіцяїш в четвер. І кольоса всім дурам даруїш перед тим, як іти в бузину. І ведуться, дурепи, а ху@і ж. Заманив ти мене не одну.
Так вже далі я жити не можу. Тест зробила. Полосочки є. Та й знаружі на це вже похоже. Як папуля побачить – приб’є! То давай признаватися будем і моїм і твоїм наконєц. Вже не дінешся, любий, нікуди, всьо равно буде повний п@ц. (Стефан залишив це слово, а я повстидався. Замаскував. – Ан.Ненц.)
І про Ксюшу сказать тобі хочу. Буде, чуствую, нєрвений зрив: безовстиднії видру їй очі і сірожки, шо ти подарив. Ще й клянусь: в Інтернет нєпременно запущу про вас фейк з обох рук.
Повертайся, Олєжка, до мене – подарую новий ноутбук».
Відповідь з Олегового компа
«Слушай, ты, ружичнянская* тёлка! Прочитали письмо. Ну даёш! Поцепи своё «любий» на ёлку и кохайса, а нас ты не трож. У меня супер фатер и мутер: дали штуку одну старики – и купила Олежке компютер, а на днюху себе – висяки. Мне теперь он жених, а не трахаль, а есчо, по секрету скажу, поручил мне послать тебя nahuyi** (тут я не поправив, бо не знаю, як по-англійськи. – Ан. Ненц.) – что и делаю, дура* * *, и ржу.
Пишеш, блин, что срываются нервы, но я знаю тепер, пачему: у тибя мой Олежка – не первый. Твой дурацкий заброс – не к нему! Под кустом бузины у «Фуршета» пабывал данево батальон. В том, что ты залетела, апше -то, виноват Игорёк, а не он. Сам призналса, што был до Олега, ты шептала «коханий» ему. Пачему накатила телегу на Олега, никак не пайму. Он поклялса, что был тогда трезвым и нивчем его нету вины: на тот случай использовал презик. Поищи под кустом бузины!
Вот родитса дитя, все узнаеш… Вырви волосы у Игорька, чтоб иметь матерял на анализ ДНК.
А пока што– пока!»* * **
*Ружична – передмістя обласного центру в центрі Поділля. Тому й «ружичнянская тьолка» . Анат. Ненц.
**дуже далеко і назавжди (з англ.) Ст.РУД.
* * *Це вона так не про себе, а про подругу. Ст.Руд.
* * ** Листування було хакернуте в серпні 2021 року. Тому й відповідь Оксани – суржиком. Тепер в Проскурові російськомовних дівчат немає. Майже. (Анат. Ненц.)
Про МОВУ і ЯЗЫК
Лист другові
«Здрастуй, Петре! Вже з пів року ніц такого не було, щоб мене взяло хоч трохи чи добряче пропекло. То й тобі я в укр. емейлі ніц такого не писав. Знаєш, я ж не пустомеля, та й багато було справ. Не було, кажу ж, причини, щоб залізти в ноутбук. А оце таке случилось, що у друк йде прямо з рук.
…Був недавно у столиці. Йду й дивуюся, старик…Навстріч лиця, лиця, лиця, і у кожного – язик. Не почув я, Петю, мови, ні від кого із тих лиць. Тридцять літ під хвіст котові у найкращій із столиць!
Отже, повна лиць столиця. Вгору йду по Прорізній. А назустріч молодиця. Хлопченя мале при ній.
Зупиняю, посміхаюсь і звертаюсь: «Добрий день. Можна, щось у вас спитаюсь?» А вона – анітелень! Остовпіння достеменне… Мов пристріт чи переляк… Врешті-решт уже у мене перепитує: «Как-как?».
«Хочу я пройти до Брами, тобто, Золотих Воріт». А мале питає в дами: «Мама, што он гаваріт?» Наче я десь у Рязані, а не в Києві, стою! То й само в умі зв’язалось їхнє те: «А мать тваю…»
Хоч пече воно, ще й дуже, та від правди не втечеш: щось пороблено нам, друже, з язиком отим, еге ж. Так уївся в душі наші, що не відшкребеш ніяк – мов гівно те від параші, чи від кіптяви баняк. В Сумах стогне Стась: «Не в’їдеш… Мова ця така важка…» А син Ізі вивчив ідиш, як ще був у пелюшках!»
Відповідь
Згоден… лінь в хохла і нехіть, впертість, мов у барана. Тож в Інеті хохот-регіт з «міра русскава» луна. А на повному серйозі – ту теорію він прьот, що не нація ми зовсім, а відчахнутий народ. Написав якийсь Мудакшев (навіть докторську зробив):
Котляревський мову нашу нам з російської зліпив! Акадємік Пєрєгібін підхопив цю лажу вмент: у Стамбулі ув архіві бачив він сей документ і йому панятно стало, що не наші (так таки!) лист султану написали, а донскіє казакі!
Забрехавсь, як той собака… Знають всі у світі всім, що кобиляча є СРАКА, а не жопа в тексті тім. Але хай би що казали, ми за ними йшли і йдем: русска на телеканалах, їхній радіоефем. Та й таке ми теж «надбали»: на каналах там і здєсь маєм юмор у “Квартале”, гумору – лиш пучка десь. Ще й «хохлів» нам витворяють на екранах голубих в «украінскіх» серіалах – наче б’ють щораз під дих. Є ж Закон вже, але дрючить нас оте цабе з ТБ: «Мы язык ваш учим, учим…». І хихика, голубе.
Й хто, скажи, в нас ся втручає в дикий мовний єралаш? Тож «права» свої й качає те двомовне баш- на-баш. Бачу я, що так в нас буде, якщо й далі піде так: свій язик насадить всюди в нас отой «русскоміряк»… І курдуплеві Окурку вже здається, що от-от з України зробить дурку, орусачивши народ. А відтак, орду зібравши, визволяти піде, гад, поголовно говорящий, древнерусский Киев-град.
Так я бачу дійсність нашу. Та, хто в стан той перебіг, перейшов на мову вражу – тільки шкодить сам собі. Ну ніяк не уторопа (не дурак же дураком), що це Путіну він жопу лиже русским языком.
20.02. 2020 р.
ПРО БЕЗВІЗ
Кажу колезі я при шкварці, при двох тараньках і при чарці: – Лети, Віталію*, в Італію. Вже є безвізовий режим… В Європу двері… аж зашкалить нам… Як теє щастя й пережить… Побачиш Рим… У Пізі вежу ту, що падає п’ятсот вже літ. Ніхто ж не буде нас обмежувать: вікно в Європу – то й у світ.
– Ой, Стефане… Одержу пенсію… Якусь заначку склав тишком – то полечу аж у Валенсію: в свій рідний Шрубків над Бужком.
– Маршрутка йде – то й полетиш. А в мене вибір є ще луччий… Я на город у свій Париж: автобусом – в Старкон над Случчю.
– Ага, ага, старий, і на… тараньку… на… нам в той Париж і тую… Пізу. Покличе рідна сторона, узяв квиток – то й маєш візу.
…О, двох тараньок вже нема! Та ні, мені тобі не жалко…Плотвиць в Бужку моєму – тьма. Гайда у Шрубків на рибалку!**
11 липня 2017 року
* Мацько, член Національної спілки письменників України, доктор філологічних наук, професор.
**Безвізовий режим почав діяти 11 червня 2017 року – громадяни України отримали змогу вільно перетинати кордони та перебувати у країнах ЄС до 90 днів.
(Вікіпедія)
ПРОРВАЛО
Сиділи над рікою двоє… Пливло щось жовте по воді.
Сказав Петро:
– А ми з тобою так облажалися тоді…Ті бюлетені повкидали, бо нам було «усьоравно». Прикол був, бач, а оказалось, що на…ло нас воно.
Іван своє: – пре на поплавки. Якби про це ми знали зразу – не їхали б, як дураки.
Петро:
– То ті баби-дурепи… У всіх у головах вавки… Та й ми… недоумки без клепок.
Іван:
– Вже й зносить поплавки.
Петро:
– Той був барига, цей – безгрішний. Та ще й великий будівник.
Іван:
– Не свіже, а торішнє. Кажу ж, тут щось не те, старик.
Петро:
– Цей не вкладає, бач, в офшори, а той вкидав, солений гад. Казав про це у телешоу той… Розенбліт… чи Розенблат.
Іван:
– Це очисні прорвало! Пливе й не тоне, бач, воно…
Петро:
– А ми хіхікали й іржали. Що? Та ж кажу, що він– гівно!
20.07.21.
* * *
Це було в 2016 році. Телефонує мені Ненцінський. Кричить: «Мені внук настроїв ноутбук! Дочки вскладчину купили, а він зробив того Фе… Фе… та не Фе- Ес-Бе, а Фейс бе… словом, сам знаєш… То тепер день і ніч сиджу в інеті. Затягує, холєра, як вир на Случі коло садка». Ха-ха! – Відповів я йому. – А шо вже мені казати, як у мене ця зараза з п’ятнадцятого року. До речі, в мене вірш на цю тему є. Написався п’ятого січня. Питаєте, а чому саме п’ятого? Бо тоді Різдво було строго сьомого січня. Так ото й кажу Толикові, що надішлю тобі на пошту, а ти встроми в Фейсбук.
Надіслав я, і він справді видав того вірша. Але, гад такий – розтакий, під своїм іменем, ніби-то він, а не я його написав. То хай восторжествує літературна й історична справедливість! Повторюю своє рідне сотворіння в нових історичних параметрах.
ПРО ЖИТТЄВІ РЕАЛІЇ і ПАРАЛЕЛЬНІ СВІТИ
Вилітають із клавішів букви: я шедевра кладу у ноутбук. Скоро зг’лючить мого ноутбука від дефісів-тире і від букв.
«Треба мак до куті перетерти!» – Це дружина із кухні гука. Не піду. Півгодини потерпить… Синя птиця у мене в руках!
«Ти живеш в паралельному світі!» – Знов кричить за годину жона. То неправда. Бо вийду я звідти, Лиш покличе вечерять вона.
* * *
Зателефонував Толикові. Доповісти хотів, що гобої ніде не відстали, тільки в коридорі трохи почорніли, а він накричав на мене, щоб не морочив голову, а перетелефонував через 49 хвилин і 49 секунд. Він, бач-но, поставив ковбасу в духовку і засік час. То ти шо, питаюсь, будеш сорок девіть хвилин і …о, вже сорок три хвилини дивитися на неї через віконце, чи правильно печеться? І то влізе таке дурне в пустий баняк!- розсердився він. Я поему про ковбасу буду писати, каже, поки вона запікатиметься. А чо так довго? Бо німецькою мовою, ми ж з тобою її вчили, нагадує, в Красносілецькій семирічці, тоді в шостій старконівській середній. Надішлю тобі, перекладеш.
Через сорок дев’ять хвилин надійшла поема
Übersetzung für
Ich esse heute gut naimsia
es beruhigt golodunu Duchu,
denn auf dem Tisch in meine Chata
und Knoybasen аnd Tshasnyk!
Із mouimy… тьху! Із моїми набутими в двох школах і одному кам’янецькому інституті знаннями перекласти це – як два пальці obislyneut. Тож оцініть переклад. За дванадцятибальною шкалою.
ПЕРЕДЧУТТЯ
Нарешті я усмак поїм,
Голодну душу заспокою,
Бо буде на столі моїм
Часник, що пахне ковбасою!
30.12.24.
СТО РИМ
Анатолієві Кичинському
Ех-х-х ! Не таким уже й старим
Відчув себе я вранці:
У голові було сто рим,
Як сто протуберанців!
Та в мозку сумнів набрякав
У тім, що диво сталось:
Вдень з тими римами й рядка
Не написав я… Старість…
Я обізвав себе козлом
(не вголос, ясно ж, нишком)
І взявся, сам собі на зло,
Чужу читати книжку.
Жива і скошена трава*
Текла собі по жилах,
Мені ж про авторські права
Згадалось-затужилось…
«Я цілу ніч не спав, творив,
Аж тут відкрилось раптом,
Що справжній автор моїх рим –
Цієї книжки автор!»
Я знов відчув себе старим,
Відкривши достеменне:
Створив сей Кич мої сто рим
Літ двадцять п’ять до мене!
12.12.24.
*Жива і скошена тече в мені трава : вірші / А. Кичинський. – Херсон : Айлант, 1999. – 128 с.
РАДІСТЬ ТВОРЕННЯ
Вранці йду я в Спілку рідну* . Маю тут роботу плідну… Пан Василь** стріча сердито: «Ти у нас вже будеш жити? Вірші тут куєш, куєш… Нам комп’ютер зіпсуєш! Заощадь – не їж, не пий – сам собі свого купи!»
Батога узяв я в руку: «Жалко, бляха, ноутбука?! Ну подумаєш, дива…В мене вдома є аж два!* * * Тут, у нас, НСПУ чи, даруйте, СБУ?! Не ходжу щодня у Спілку дути с…ю* * ** в сопілку: звідси-го, скажу одверто, йду щодня я у безсмертя! Вдома тих морочок досить: терти моркву, пилососить, випрані розгладить штори… Як творить безсмертні твори? Тут же я, без шкоди нервам, вже набрав ось два шедеври… Ти мовчиш, як на портреті – то доклямцується й третій! Я подамсь, з таким талантом, в Нобелівські номінанти! Стане світові відомо, що творив я тут, не вдома — продаси за сотню штук в свій музей свій ноутбук!
…Все. Шедеврів є аж три. Ось присвята вже* * ***… Бери!
*Хмельницька обласна організація Національної спілки письменників України. Вона базувалась і досі базується в обласному літературному музеї.
**Це Горбатюк. В той час, коли Стефан творив шедеври, Він, вище названий, очолював вище названу організацію. Водночас був (та й досі є) директором обласного Літературного музею.
* * * Збрехав, гад солений. Він і досі не має ноутбука, бо складає гроші на Вибрані Твори.
* * ** Частина тіла
* * *** «Василеві з побажанням нових і найновіших творчих успіхів, з вдячністю за ноутбук, Стефан Рудянський, видатний письмак сучасності. 09 год.05 хв. 27.05.2016.»
Автор приміток – Ненцінський.
Мої колеги про мене, свого любого друга…
БАЛАДА ПРО ВТРАЧЕНІ ШТАНИ
Отако прийду від себе з Руди на Заслуччя до Ненцінського, запалю в грубці, та й сідаю писати. Бо є натхнення. К……ин (зашифровую, бо як впізнають себе автори листів, то вб’ють) красносілецький хлопчина – юний компютерний геній. На моє замовлення проникає в мережу і (ви не повірите, але факт!) витягає з інтерпавутиння листування в тому як його… емейлі укрнеті. Я його (не К……ина, а листування) заримовую, надсилаю Толькові в Хмельницький, він поправляє і… нате вам!
ЛИСТ ЛЮБОМУ ЧЕРЕЗ ПОДРУГУ
«Люба Ганю, вкидаю на пошту лиш тобі цього мого листа. Хай не знає ніхто, дуже прошу, яка в мене случилась біда…
Йшло все добре у мене і Сашки. Та усе сторчака в нас пішло… Мама парня набила нізащо. Ну бо що ж там такого було! Цілувалися ми біля хати… Потягнуло Сашка на дурне. Я хотіла його схаменати, але він не послухав мене. То й пороблено було неначе: вийшла мама у двір, а тоді…Ну така вона в мене гаряча…Та ше хуже було впереді! І то ж треба такому случиться… Пам’ятать будем ніч цю повік… Лупонула по голих сідницях штахетиною – скочив і втік.
Я встидаюсь йому написати, то тобою листа подаю. Замани його якось до хати, хай читає цю прозьбу мою…
«Любий Саша, не сердься на мене, що спинити тебе не змогла. Я ж просилась, а ти мов скажений… То тепер хоч втікай із села… Завдала тобі лишню заботу. Переказують люди, еге ж: третій день вже не йдеш на роботу… Бо, канєшно, у чому підеш? В тім, що сталося, винна лиш мама, а моєї немає вини. Цеї ночі приходь туди саме, то віддам тобі, любий, штани».
ВІДПОВІДЬ ЛЮБОГО З НОУТА ПОДРУГИ
«Прочитав твої вздохи і воплі. Насмішила до білих колін. Дорогуша, утри свої соплі. Не прийду вже ніколи я, блін. Та від тебе ж втекти, наша кицю, жоден хлопець в штанах не зумів, і в скількох є синці на сідницях, ти сама порахуєш в умі. Тож не тільки у мене, говорю, так, як є, перехрещена путь: бачив сам, що немає в заборі штахетин уже з двадцять, мабуть.
На штани оті, Алка, не стройся: в мене троє ще є на цей час. На роботу не йду, бо на стройці закінчилася цегла у нас. Так що з мамою будь нам здорова! Ну, було, блін, з тобою я ліг… Але мала телитись корова… Я згадав – і додому побіг».
До друку підготував Анатолій Ненцінський.
10.10. 2010.
На баладу Стефана Рудянського “Про втрачені штани”– ПАРОДІАДА
“Що ж я нидію в цім серіалі ?! – Осінило.– Чом байдики б‘ю?” Взяв білета на автовокзалі та в Коржівку подався свою… За Мотрунками сон впав на очі та й тримав їх в обіймах міцних до Старкона1. А там, потороча, в бус зайшло кілька хлопців “крутих”.
Поверталися, мабуть, з базару…Пригадав: було діло в четвер!2 – Шугонуло густим перегаром, (іноземець нюхнув би, та й вмер…)
Почали про своє галакати, тільки й чулось … (в перекладі – “хрін”), решту годі було й розібрати, чітко лиш виокремлювавсь “блін”.
Вже хотів я сказати: – Синочки! Хіба ж рідною вам “западло?”– Але бус проминув два горбочки і заповз у принишкле село…
х-х-х
Світлі дні, мої юні години, наче рута, стелились до ніг, коли я дріботів самотинно цілувати батьківський поріг. Вечоріло. Ген – місяць щербатий дерся з хмар, наче з корчми пияк. Зачепився за Алчину хату, й тут мені засвербів враз… синяк. Той, колишній – на лівій сідниці, – штахетини соснової слід! Їх у мене було одиниці, бо умів одвертатись від бід. Але з Алкою дав дещо маху – поспішив, діло все ж молоде! Мама й вгріла по… (частина тіла) невдаху – крізь роки вона зліва гуде. Не фантомно, чого вже гадати: літо, осінь, весна чи зима. Одне тішить – довкруж тої хати нині вже й штахетини нема…
х-х-х
Місяць хмарам розчухував спини, врожаями снив сонний город. – Де ж поділися всі штахетини? Невже Аллочка й досі ще “жжот”? – Я всміхався й до себе балакав: хвиль блаженства ж бо мозок не стер! – Раптом взявся нізвідки собака і штанину, гад, – ліву! – роздер. Добре, хоч не дорвався до тіла: “Хай живе у віках Дядя Сем!”3 – Ліва литка звабливо біліла волохато під чорним плащем… – Ну й халепа! – подумалось наче, але слово зірвалось міцне, – Що ж буде, коли люди зобачать у “прикиді” моднячім мене? Не інакше, як візьмуть на кпини: “В старі міхи та нове вино?..” Я надибав знайому стежину і постукав до Алли в вікно.
х-х-х
Відчинила. Зустрілися очі – Не буває у них сивини! – Розстебнув я плаща неохоче і сказав: «Подивись на штани…» Поповзли в жінки очі додолу й розсміялись, здивовані вкрай: «Перепудився?.. Дать валідолу?.. Що, встидаєшся, Рудю? Знімай!»
х-х-х
Монотонно строчила машинка… Догоряли дрова у печі. Таємничо блищали іскринки, мов сніжинки, на ніжнім плечі… Ох, літа ви мої вечорові, чом кидаєте радість в сльозу?.. …Я відкланявся Аллі… А псові костомаху пізніш привезу…
1 – м. Старокостянтинів;
2 – “базарний день“ у Старокостянтинові;
3 – Рудь Стефанський (він же Степан Шкапій )
10.10.2020.
БАЛАДА ПРО 3 (ТРИ) КЛЮЧІ
Йду з базару… Житейська марнота. Йду, й рядки мені в голову йдуть. Шарпонув із кишені блокнота. Записав, бо ж, дивись, пропадуть! Підійшов до квартири. В кишеню – є блокнот, а ключів там нема. Аж дійшло до душевного щему. Потім думаю: «Це я дарма… Ну згубив… І не тільки від дому, а й від дачі і від гаража… Але ж в місті є фірма відома… Подзвоню – хлопці вмент прибіжать». …За пів тисячі двері відкрили. Справді, фірма творить чудеса! Сів за стіл. Повставлялися рими у рядки, що в блокнот записав. Після цього знайшов дублікати і від дачі, і від гаража. Не було лиш того, що від хати. Та сказав я собі: «Тихо-ша. Ну нема… То життєва марнота. Творчу душу таким ось не муч. В тебе ж он у звичайнім блокноті до дверей у безсмертя є ключ!» Ех, відвів я в комп’ютері душу! Аж відчувсь не таким вже й старим. За весь рік ( в цім признатися мушу) сто я рим геніальних створив, а за день аж сто двадцять створилось! Просто вже не хотілось ще більш… То якби три ключі не згубив я, написався б шедевр – оцей вірш?! Вже гризота не так уже й мучить, бо явив я рядки оці вам – зробить відгук Володя Гануньчин, і пародію – Гентош Іван.
ЕПІЛОГ до балади про три ключі
Чим оту заслужив я покару? (Ой, не смійся хоч Музо, не зли) Пам’ятаю – ішов я з базару, гаманець і блокнот ще були. Рими радо звивалися роєм, і такий був піднесений стан! Але звідки взялись оті двоє, що назвались Володя й Іван? І були вже веселі й рум’яні (кожен з них файно вбраний, мов пан), ну а далі усе, як в тумані – прибазарне кафе… ресторан… А опісля – лиш Богу відомо… Ще водили козу уночі… Запросив їх, здається, додому, та від хати згубились ключі. Потім хлопці із фірми відкрили, ну а в мене ж гостинна душа… Щось сусіди кричали щосили, але я їм сказав: – Тихо-ша! Ех, люблю товариство розкуте – як скінчились горілка й харчі, дружно сіли усі за комп’ютер: час робити в безсмертя ключі! І зробили! По ключику, знацця (бо у кожного стиль свій і план). Я – шедевр так на рим із сто двадцять, ще на сотню, здається, Іван! І на славу вдалися, неначе – вже тримали жар-птицю в руці! Хто б то думав, що Муза заплаче, як побачить шедеври оці? Ну ключі, як ключі – нам підходять, шо журитися? Стільки би справ! З нами ж був (як то добре!) Володя – відгук файний обом написав!
Іван Гентош
КОМЕНТАР на БАЛАДУ про три ключі
Він понуро стоїть під дверима. Бубонить сам до себе у риму: «…Ну нема… То життєва марнота. Творчу душу таким ось не муч. В тебе ж он у звичайнім блокноті до дверей у безсмертя є ключ!” Тут якраз підоспіла дружина. Чує, й вухом, дивись. не веде. Очі – зорі в небесній долині: «А корзина з продуктами де?!»
Степан Шкапій
ПІСЛЯМОВА до БАЛАДИ
На бровах йшов, як кажуть в народі, раптом бачу, їй-бо не верзу: Стефан , Йван і Гануньчин Володя прифрантились і «водять козу». – Хлопці, можна до гурту? – питаю. – Якщо хочеш і можеш, чого ж… – Дуже хочу, чи зможу, не знаю, – А ключі є? – Такий діалог. – Ось, зі мною… Відкриємо двері, у теплі опинитись аби, приготуємо гарну вечерю! – Ти спочатку ключі загуби! – Та я з вами готовий до краю. – І ключами уже розмахнувсь, – Хай вони навіть будуть від раю, я із вами … Рвонувся… Й проснувсь… Довго я не розплющував очі – крізь густий поетичний туман посміхались різдв’яної ночі троє: Стефан, Володя й Іван…
Антон Степняк
БАЛАДА ПРО РАДІСТЬ
Ніс я літру сметани з базару. Під під’їздом своїм посковзнувсь. «Це ж об лід зараз слоїка вдарю!» – Не за себе злякався чомусь. « Буде тут переломів, забоїв… – Ще подумав, тамуючи крик – Лід не збитий, бо знов у запої наш старий дефіцитний двірник «Неушкоджену тару літрову я в пакеті намацав: «Ціла!» (Бабця дуже хвалила корову і мов золото в слоїк лила). «Полежу трішки, – втішивсь,– і встану. Не розбив двісті гривень, ура!» …Залишивсь цілим слоїк сметани, але втратив я цноту ребра…
8.01.2023 о 8 год.50 хв
ЕПІЛОГ
«До вареників я вже не встану. Принесе жінка в постіль – ура! Головне – уціліла сметана, нехай навіть ціною ребра…»
Антон Степняк
9.01.2023 о 8год.50 хв
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.