Анатолій Ненцінський. Фрагмент із повісті-поеми «А за річкою – Руда»

273

9 травня 1979 року в Новій Волиці відкривали новий будинок культури. Приїхало найвище обласне і районне начальство.  Але не з нагоди відкриття. Напередодні у Хмельницький на запрошення партійної влади для участі в торжествах прибула із Москви високоповажна особа – генерал КДБ  Микола Мандзюк. Він був виходцем із Волиці. То й виявив бажання зустрітися з односельцями. А тут якраз такий збіг…

Привезли його в село. Перерізав стрічку червону. Запросили народ до зали. У президії товариша Мандзюка посадили  по праву руку від першого cекретаря обкому. Йому першому, знатному землякові, і  надав слово перший. Представляючи дорогого гостя, чи то забув, чи не вважав за потрібне сказати, що Мандзюк – генерал-лейтенант у відставці.

Мандзюк у парадному мундирі з орденами і медалями в два ряди на грудях, в кашкеті, золотом обшитому по околишу, неквапно зійшов на трибуну, привітав дорогих земляків з святом і почав звіт перед ними  про свою роботу в органах. Зрозуміло, що 37-38 роки випали з того звіту…А розказував генерал про те, як  у роки війни підрозділ « Смершу»  під його командуванням виявляв і знешкоджував «предателей Родины  – дезертиров и завербованных фашистами  диверсантов из числа местных жителей».  Після війни виконував не менш відповідальне завдання: « бойцы» його спецпідрозділу викурювали «бандитов УПА» із схронів.

«В плен никого не брали – истребляли беспощадно!» – метал був у голосі. Та раптом голос той упав, а потім і геть пропав у ньому метал… Водячи очима по залу, Мандзюк раптом спинив їх, тріпонув головою, наче щось із лоба струшуючи і, не зводячи погляду з  чоловіка років за сорок, що сидів у першому ряду прямо перед ним, заговорив  уже якось мляво, по-старечому, затинаючись. Прошамкотів ще: «Шпашибо жа внимание, товарищи» – та й зійшов з трибуни. Сівши на своє місце в президії, в зал уже не глянув жодного разу. Наче боявся чогось чи когось…

Був серед учасників тих торжеств і мій друг, кореспондент «Радянського Поділля» А. Точильський: редактор доручив Антону прибути на місце події республіканського масштабу і широко висвітлити її у газеті.

Спецкор примітив того чоловіка в першому ряду, дивлячись на якого, товариш Мандзюк стратив голос, тож коли високі гості по закінченні урочистостей пішли з президії за куліси, підійшов до нього. Запитався, чому це він удостоївся такої пильної уваги генерала… Спочатку чоловік не хотів нічого говорити, а потім вибухнув: «Та ж  цей сволоцюга забирав мого діда в тридцять восьмому! То оце й мало не зомлів,  як побачив мене у залі. Старі люди кажуть, що я крапля в краплю  мій дід Тодос. Тоді йому було стіко  років, як мені теперки, а мені ще й року не виповнилось. До речі, назвали мене мама з бабцьою на його честь. Тато служив в армії, то написав, що як вродиться дівчинка, щоб назвали Ядзею, а як хлопчик – хай буде Тодосьо… Ото цей гад і подумав, мабуть, як мене побачив, що це той Комащук сидить перед ним

жив-здоров та ще й чо’сь зовсім на постарів…

Коли я вже парубчаком був, бабуся Ядвіга все мені розказала, як теє діло було в трийцять восьмому, але наказала мовчати, бо ще був  культ лічності… А тепер вже можу й вам …»

Розказав усе Тодос Антонові.

   Точильський, повернувшись у Хмельницький, написав кореспонденцію про епохальну подію.  Ясно ж, у дусі часу. Але її не надрукували…  Редактора сповістили про смерть генерала. Сказав Антонові: «Бач, так, бідолаха, узяв до серця ту хвилюючу зустріч з односельцями…».

     А мені Антон розповів, що насправді  сталося… Аж 15 років опісля  у альманасі «Подільські товтри»  побачила світ моя

«НОВЕЛА ПРО ДИВО»…

…Як народився у Трифона й Секлетії первісток – радість вихлюпнулась на всеньке село. Дуже довго не було у Мандзюків дітей, та ось, бачте, як Секлеті вже й до сорока підбігло, зважив Господь на її молитви…

Отець Варфоломій чогось-то мав зуб на Трифона, тож, вносячи младенця,

рожденного 7 серпня літа 1906-го, до церковної книги, записав його Калістратом… Ясно ж, ніхто ні в сім’ї, ні в селі малого так не кликав. Був він для всіх спочатку Калюнею (пестливе від Калістрат),  потім Кальком.

Зростав  Калюньо, Калько в міру збитошним, але дуже богобоязливим: бабця Ядзя брала його з собою до церкви кожної суботи й неділі. Навіть всеношні він там з нею вистоював.  Та коли став Калько Миколою, наче підмінили хлопця. До церкви ходити перестав, натомість бігав щовечора до ставка, де збиралися старші за нього парубки, які називалися комсомольцями. Став у них парубчак хлопчиком на побігеньках. А ті, в свою чергу, були підручними у сільських більшовиків: партосередок був у Волиці  в кількості  п’яти членів ВКПб.

Як прийняли  Миколу  в «лави каесемівські» –  став безбожником. Сказав бабці Софії: «Ніякого бога немає. Його придумали колись раби. А ми не раби.» Трифон надавав йому ременем по срачині, але то нічого не дало…У двадцять другому році Колько помагав чекістам старконівським реквізовувати церковні цінності

« в помощь голодающим Поволжья», а як в двадцять п’ятому приїхали в село якісь люди на чолі з Семеном Стальським, заввіділом пропаганди марксизму-ленінізму райкому партії, виліз ще з двома комсомольцями на дзвіницю і, під лементи натовпу, відгородженого від храму шерегою червоноармійців, мідно вдарили дзвони об твердь земну.

Того ж таки двадцять п’ятого року поїхав Микола Мандзій в Проскурів учитись на  робфаці.

У двадцять восьмому поступив у інститут народної освіти

в  Кам’янці – Подільському.

У тридцять третьому, по закінченні інституту, його забрали… В органи… Служити.

Старався. Викарабкувався по щаблях службової драбини впевнено і вперто. Влітку тридцять восьмого був уже капітаном.  Направили в Старкон на посаду заступника начальника райвідділу.

У Волицю не заявлявся: батьки померли, близьких родичів не було… А 14 жовтня 1938 року поїхав з двома підлеглими заарештовувати колгоспного агронома Комащука. З’ясувалося, що той очолює осередок ПСО  ( Польский Союз Освобождения). Мандзюк не забув, як Тодос  совістив його за те, що помагав скидати дзвони з церкви. Придумати ж причину арешту – простіше простого: дружина Комащука, Ядвіга, була дочкою колишнього Волицького посесора Ясиновського.

Та в хаті Комащуків сталось таке, що атеїст Мандзюк сам для себе назвав потім наваждєнієм, а напарник – воздєйствієм гіпноза.

Щось із самісінького дна зчорнілої Миколової душі піднялося і вдарило в голову. Щось із тих давно проминулих,

та не забутих  днів,

коли малий Калюньо, Калько

ходив з бабусею в церкву…

 

 Було це у Волиці,.. На Покрову…

… Від Місяця чудно світились хати. « Хр-р-р…» – «чорний ворон» спинивсь

при ставкові.

До хати пішли три в кашкетах чорти.

 Двоє – під двері,

 а третій під вікнами

 лишився на чатах:

вже ж всяке було…

Спало, турботи покривши повіками, все, в триста душ християнських,

село.

  В шибку постукало, в двері загрюкало…

– Хто там?

 – Аткройтє!

Тодос відчинив…

Ввійшли…

– Быстро свет зажигайте!

Безрукою

 стала наразі Ядвіга: «Вони…»

 Ледве намацала лямпу під сволоком, зняла і навпомацки –

 на ослін.

Гаркнуло:

– Да побыстр-р-рее вы, сволочи! і …коб нікому

 й ніколи

 не чуть таких слів.

Лампа заблимала і заспокоїлась…

 Стало півтемно – півсвітло…

– Быстр-р-рей!

Тодос одягався, немов засупонений…

– Куди ж це я маю спішить –  на расстрєл?

Ядвіга під сволоком світло підвісила: стало видніше…

– Калько, це ж ти?! Точно, це ти. Он як шкіришся

 фіксово…

Набрав повен рот вже зубів золотих.

Чи не з церковного нашого золота?

Микола крізь зуби:

– З-з-заткнись, агр-раном.

Гупнув Тодосу під дих, наче молотом…

– Рот твой заполнят баландой с говном!

Другий, в кашкеті на чорнім волоссі, насупивсь:

– Ты шимка нам, гад, не играй.

Крізь сльози Ядвіга:

– Вдягайся, Тодосю. Заб’ють же на місці. Чи нам воно

 тра?

І тут наче вітром квітневим повіяло…

Маруся,

невістка,

висока,

 струнка,

        явилась в світлицю вся в білому-білому

 із сповитком на руках.

Світлим волоссям, як німбом, осяяна, очі, мов терни.

Отверзлись вуста:

       «Гості в нас, синку, а ми і не знаємо …»

Микола немов замороженим став!

«Зараз гостей дорогеньких накормимо

 солоним  сальцем, бо ми люди прості. На ось дитятко

потримай, –

 до чорного.

 –  Я за минутку зберу щось на стіл.

Нас серед ночі, бач,

 дяді уважили…

Чом тебе, синку,

        ніхто не бере?»

 Очі у чорного з ям повилазили… Позадкував до дверей. Губи кашкетим

 стягнуло,  мов дратвою,

 здерев’яніли, яка вже там річ…

 Вихрипів з себе Микола: « А мать твою…»,

і в двері оба…Чоботиськами – в ніч!

 Шкірянка з-під вікон –

 у небо з нагана! Трісло,

 мов гілку  хтось

 переламав.

 Видихнув чорний: « К машине. За нами! ».

Пара чобіт –

 до ставка за двома.

    …Знов «чорний ворон» до місяця каркнув, диркнув,

      з хвоста по землі –  синій дим…

      Під три чорти

      понесло трьох в шкірянках

      чи на   Старкон, чи не знати куди…

 

…Ядвіга й Марусенька під образами, очі вознісши,

 вклякнули обі…

– Свєнта Марія, мольсі за намі.

– Діво Маріє, спасибі тобі.

 

…Зростав собі хлопчик…В сім років – до школи. Казали йому там,

що Бога нема.

У церкву мале не водили ніколи: стояла ж безхреста, глуха

і німа.

І все ж  з перших вуст хлопченя те  узнало, що знала давно вже

округа уся:

бабця Ядвіга йому розказала, як Свєнта Марія спасла дідуся.

 

 …Дві дочки в Тодоса давно вже дорослі. Внуків женив. Та іще ого-го…

Це він в сповитку був тоді, в тридцять восьмім.

Знає про чудо вже й правнук його…

 

« Сама Мати Божа напоумила Марусю на такий вчинок. І упало наслання

 на іродів» – розказуючи односельцям тоді,

в тридцять восьмому,

про цю подію,

висловлювала Ядвіга свою віру в чудо…

А ще увірували односельці й  у те, що Богоматір і Тодосові допомогла…

Воно й воістину так вийшло…

 

…Другої ночі знову той « воронок» придиркотів до     ставка,  та й цього разу

ніц не скурав…Бо як тільки здимів минулої ночі Микола с таваріщамі,

то подумала Ядвіга про своїх родичів, висланих у Казахстан

в тридцять п’ятому. Сказала про це чоловікові – і  побіг він  на станцію «Десяте»

до потяга:   саме мав прибути  601-й: «Проскурів – Київ».

 

Добрався Комащук до Києва благополучно. А звідти й до Москви, і далі –

до Караганди.

А як збіг місяць, передали Ядвізі добру вість

добрі люди

від родичів з Казахстану:

прибув до них її чоловік…

 

  У сорок першому році Тодос Комащук добровольцем пішов на фронт, в дивізію «народного ополчения». Повернувся у Волицю кавалером трьох орденів Слави. Знову агрономом працював.

 Помер ветеран ВОВ  8 травня  сімдесят п’ятого року…Провели у останню путь з почестями: трикратний салют дали молоді солдатики над могилою старшини Комащука.

 І треба ж так, що й генерал Мандзюк помер рівно за два роки по тому…

По дорозі від Волиці до Хмельницького…

    Запитав же у голови сільради, як від’їжджав, про Тодоса,

і сказав той, що нема вже його в живих,

але так дала на серце та з’ява перед очима чоловіка

в образі й подобі,

що в машині стало йому геть зле…

Домчали до ліксанупру, але й найкращі в області кардіологи

не змогли врятувати

таваріща гєнєрала.

                                                                 

                                                                                          м. Хмельницький.

 

“Українська літературна газета”, ч. 7 (273), 8.04.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!