9 травня 1979 року в Новій Волиці відкривали новий будинок культури. Приїхало найвище обласне і районне начальство. Але не з нагоди відкриття. Напередодні у Хмельницький на запрошення партійної влади для участі в торжествах прибула із Москви високоповажна особа – генерал КДБ Микола Мандзюк. Він був виходцем із Волиці. То й виявив бажання зустрітися з односельцями. А тут якраз такий збіг…
Привезли його в село. Перерізав стрічку червону. Запросили народ до зали. У президії товариша Мандзюка посадили по праву руку від першого cекретаря обкому. Йому першому, знатному землякові, і надав слово перший. Представляючи дорогого гостя, чи то забув, чи не вважав за потрібне сказати, що Мандзюк – генерал-лейтенант у відставці.
Мандзюк у парадному мундирі з орденами і медалями в два ряди на грудях, в кашкеті, золотом обшитому по околишу, неквапно зійшов на трибуну, привітав дорогих земляків з святом і почав звіт перед ними про свою роботу в органах. Зрозуміло, що 37-38 роки випали з того звіту…А розказував генерал про те, як у роки війни підрозділ « Смершу» під його командуванням виявляв і знешкоджував «предателей Родины – дезертиров и завербованных фашистами диверсантов из числа местных жителей». Після війни виконував не менш відповідальне завдання: « бойцы» його спецпідрозділу викурювали «бандитов УПА» із схронів.
«В плен никого не брали – истребляли беспощадно!» – метал був у голосі. Та раптом голос той упав, а потім і геть пропав у ньому метал… Водячи очима по залу, Мандзюк раптом спинив їх, тріпонув головою, наче щось із лоба струшуючи і, не зводячи погляду з чоловіка років за сорок, що сидів у першому ряду прямо перед ним, заговорив уже якось мляво, по-старечому, затинаючись. Прошамкотів ще: «Шпашибо жа внимание, товарищи» – та й зійшов з трибуни. Сівши на своє місце в президії, в зал уже не глянув жодного разу. Наче боявся чогось чи когось…
Був серед учасників тих торжеств і мій друг, кореспондент «Радянського Поділля» А. Точильський: редактор доручив Антону прибути на місце події республіканського масштабу і широко висвітлити її у газеті.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Спецкор примітив того чоловіка в першому ряду, дивлячись на якого, товариш Мандзюк стратив голос, тож коли високі гості по закінченні урочистостей пішли з президії за куліси, підійшов до нього. Запитався, чому це він удостоївся такої пильної уваги генерала… Спочатку чоловік не хотів нічого говорити, а потім вибухнув: «Та ж цей сволоцюга забирав мого діда в тридцять восьмому! То оце й мало не зомлів, як побачив мене у залі. Старі люди кажуть, що я крапля в краплю мій дід Тодос. Тоді йому було стіко років, як мені теперки, а мені ще й року не виповнилось. До речі, назвали мене мама з бабцьою на його честь. Тато служив в армії, то написав, що як вродиться дівчинка, щоб назвали Ядзею, а як хлопчик – хай буде Тодосьо… Ото цей гад і подумав, мабуть, як мене побачив, що це той Комащук сидить перед ним
жив-здоров та ще й чо’сь зовсім на постарів…
Коли я вже парубчаком був, бабуся Ядвіга все мені розказала, як теє діло було в трийцять восьмому, але наказала мовчати, бо ще був культ лічності… А тепер вже можу й вам …»
Розказав усе Тодос Антонові.
Точильський, повернувшись у Хмельницький, написав кореспонденцію про епохальну подію. Ясно ж, у дусі часу. Але її не надрукували… Редактора сповістили про смерть генерала. Сказав Антонові: «Бач, так, бідолаха, узяв до серця ту хвилюючу зустріч з односельцями…».
А мені Антон розповів, що насправді сталося… Аж 15 років опісля у альманасі «Подільські товтри» побачила світ моя
«НОВЕЛА ПРО ДИВО»…
…Як народився у Трифона й Секлетії первісток – радість вихлюпнулась на всеньке село. Дуже довго не було у Мандзюків дітей, та ось, бачте, як Секлеті вже й до сорока підбігло, зважив Господь на її молитви…
Отець Варфоломій чогось-то мав зуб на Трифона, тож, вносячи младенця,
рожденного 7 серпня літа 1906-го, до церковної книги, записав його Калістратом… Ясно ж, ніхто ні в сім’ї, ні в селі малого так не кликав. Був він для всіх спочатку Калюнею (пестливе від Калістрат), потім Кальком.
Зростав Калюньо, Калько в міру збитошним, але дуже богобоязливим: бабця Ядзя брала його з собою до церкви кожної суботи й неділі. Навіть всеношні він там з нею вистоював. Та коли став Калько Миколою, наче підмінили хлопця. До церкви ходити перестав, натомість бігав щовечора до ставка, де збиралися старші за нього парубки, які називалися комсомольцями. Став у них парубчак хлопчиком на побігеньках. А ті, в свою чергу, були підручними у сільських більшовиків: партосередок був у Волиці в кількості п’яти членів ВКПб.
Як прийняли Миколу в «лави каесемівські» – став безбожником. Сказав бабці Софії: «Ніякого бога немає. Його придумали колись раби. А ми не раби.» Трифон надавав йому ременем по срачині, але то нічого не дало…У двадцять другому році Колько помагав чекістам старконівським реквізовувати церковні цінності
« в помощь голодающим Поволжья», а як в двадцять п’ятому приїхали в село якісь люди на чолі з Семеном Стальським, заввіділом пропаганди марксизму-ленінізму райкому партії, виліз ще з двома комсомольцями на дзвіницю і, під лементи натовпу, відгородженого від храму шерегою червоноармійців, мідно вдарили дзвони об твердь земну.
Того ж таки двадцять п’ятого року поїхав Микола Мандзій в Проскурів учитись на робфаці.
У двадцять восьмому поступив у інститут народної освіти
в Кам’янці – Подільському.
У тридцять третьому, по закінченні інституту, його забрали… В органи… Служити.
Старався. Викарабкувався по щаблях службової драбини впевнено і вперто. Влітку тридцять восьмого був уже капітаном. Направили в Старкон на посаду заступника начальника райвідділу.
У Волицю не заявлявся: батьки померли, близьких родичів не було… А 14 жовтня 1938 року поїхав з двома підлеглими заарештовувати колгоспного агронома Комащука. З’ясувалося, що той очолює осередок ПСО ( Польский Союз Освобождения). Мандзюк не забув, як Тодос совістив його за те, що помагав скидати дзвони з церкви. Придумати ж причину арешту – простіше простого: дружина Комащука, Ядвіга, була дочкою колишнього Волицького посесора Ясиновського.
Та в хаті Комащуків сталось таке, що атеїст Мандзюк сам для себе назвав потім наваждєнієм, а напарник – воздєйствієм гіпноза.
Щось із самісінького дна зчорнілої Миколової душі піднялося і вдарило в голову. Щось із тих давно проминулих,
та не забутих днів,
коли малий Калюньо, Калько
ходив з бабусею в церкву…
Було це у Волиці,.. На Покрову…
… Від Місяця чудно світились хати. « Хр-р-р…» – «чорний ворон» спинивсь
при ставкові.
До хати пішли три в кашкетах чорти.
Двоє – під двері,
а третій під вікнами
лишився на чатах:
вже ж всяке було…
Спало, турботи покривши повіками, все, в триста душ християнських,
село.
В шибку постукало, в двері загрюкало…
– Хто там?
– Аткройтє!
Тодос відчинив…
Ввійшли…
– Быстро свет зажигайте!
Безрукою
стала наразі Ядвіга: «Вони…»
Ледве намацала лямпу під сволоком, зняла і навпомацки –
на ослін.
Гаркнуло:
– Да побыстр-р-рее вы, сволочи! і …коб нікому
й ніколи
не чуть таких слів.
Лампа заблимала і заспокоїлась…
Стало півтемно – півсвітло…
– Быстр-р-рей!
Тодос одягався, немов засупонений…
– Куди ж це я маю спішить – на расстрєл?
Ядвіга під сволоком світло підвісила: стало видніше…
– Калько, це ж ти?! Точно, це ти. Он як шкіришся
фіксово…
Набрав повен рот вже зубів золотих.
Чи не з церковного нашого золота?
Микола крізь зуби:
– З-з-заткнись, агр-раном.
Гупнув Тодосу під дих, наче молотом…
– Рот твой заполнят баландой с говном!
Другий, в кашкеті на чорнім волоссі, насупивсь:
– Ты шимка нам, гад, не играй.
Крізь сльози Ядвіга:
– Вдягайся, Тодосю. Заб’ють же на місці. Чи нам воно
тра?
І тут наче вітром квітневим повіяло…
Маруся,
невістка,
висока,
струнка,
явилась в світлицю вся в білому-білому
із сповитком на руках.
Світлим волоссям, як німбом, осяяна, очі, мов терни.
Отверзлись вуста:
«Гості в нас, синку, а ми і не знаємо …»
Микола немов замороженим став!
«Зараз гостей дорогеньких накормимо
солоним сальцем, бо ми люди прості. На ось дитятко
потримай, –
до чорного.
– Я за минутку зберу щось на стіл.
Нас серед ночі, бач,
дяді уважили…
Чом тебе, синку,
ніхто не бере?»
Очі у чорного з ям повилазили… Позадкував до дверей. Губи кашкетим
стягнуло, мов дратвою,
здерев’яніли, яка вже там річ…
Вихрипів з себе Микола: « А мать твою…»,
і в двері оба…Чоботиськами – в ніч!
Шкірянка з-під вікон –
у небо з нагана! Трісло,
мов гілку хтось
переламав.
Видихнув чорний: « К машине. За нами! ».
Пара чобіт –
до ставка за двома.
…Знов «чорний ворон» до місяця каркнув, диркнув,
з хвоста по землі – синій дим…
Під три чорти
понесло трьох в шкірянках
чи на Старкон, чи не знати куди…
…Ядвіга й Марусенька під образами, очі вознісши,
вклякнули обі…
– Свєнта Марія, мольсі за намі.
– Діво Маріє, спасибі тобі.
…Зростав собі хлопчик…В сім років – до школи. Казали йому там,
що Бога нема.
У церкву мале не водили ніколи: стояла ж безхреста, глуха
і німа.
І все ж з перших вуст хлопченя те узнало, що знала давно вже
округа уся:
бабця Ядвіга йому розказала, як Свєнта Марія спасла дідуся.
…Дві дочки в Тодоса давно вже дорослі. Внуків женив. Та іще ого-го…
Це він в сповитку був тоді, в тридцять восьмім.
Знає про чудо вже й правнук його…
« Сама Мати Божа напоумила Марусю на такий вчинок. І упало наслання
на іродів» – розказуючи односельцям тоді,
в тридцять восьмому,
про цю подію,
висловлювала Ядвіга свою віру в чудо…
А ще увірували односельці й у те, що Богоматір і Тодосові допомогла…
Воно й воістину так вийшло…
…Другої ночі знову той « воронок» придиркотів до ставка, та й цього разу
ніц не скурав…Бо як тільки здимів минулої ночі Микола с таваріщамі,
то подумала Ядвіга про своїх родичів, висланих у Казахстан
в тридцять п’ятому. Сказала про це чоловікові – і побіг він на станцію «Десяте»
до потяга: саме мав прибути 601-й: «Проскурів – Київ».
Добрався Комащук до Києва благополучно. А звідти й до Москви, і далі –
до Караганди.
А як збіг місяць, передали Ядвізі добру вість
добрі люди
від родичів з Казахстану:
прибув до них її чоловік…
У сорок першому році Тодос Комащук добровольцем пішов на фронт, в дивізію «народного ополчения». Повернувся у Волицю кавалером трьох орденів Слави. Знову агрономом працював.
Помер ветеран ВОВ 8 травня сімдесят п’ятого року…Провели у останню путь з почестями: трикратний салют дали молоді солдатики над могилою старшини Комащука.
І треба ж так, що й генерал Мандзюк помер рівно за два роки по тому…
По дорозі від Волиці до Хмельницького…
Запитав же у голови сільради, як від’їжджав, про Тодоса,
і сказав той, що нема вже його в живих,
але так дала на серце та з’ява перед очима чоловіка
в образі й подобі,
що в машині стало йому геть зле…
Домчали до ліксанупру, але й найкращі в області кардіологи
не змогли врятувати
таваріща гєнєрала.
м. Хмельницький.
“Українська літературна газета”, ч. 7 (273), 8.04.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.