Історія, що сталася з Вірою Упертою, яка вихована стійкою, напевно, щоб пережити все, що випаде на її долю. А може цей життєпис— сучасна балада про те, як з маленької віри українського народу у себе виростає віра уперта, вкрита шрамами та омита сльозами, але сильна та незламна.
- ЛІНІЯ ЖИТТЯ
Віра українського народу у себе народилася давно, чи то за часів козацтва, чи то ще за часів київських князів, а може і ще раніше. А Віра — незадовго до перебудови. Батько Упертий не міг натішитися появі доньки. Могла б вона бути не Віра, але поняття «знання» та «впевненість» так хитко стоять на всіх тих трунах героїв, що полягли за Україну, всіх тих частинах тіл, розірваних снарядами в численних війнах на цій землі, на всьому тому колючому дроті та ярмах, які полонили безліч людей, що те й залишилось, щоб мала була Вірою.
І тепер, під час повномасштабного вторгнення росії, коли місяцями не вщухає вир смертей та руйнувань, жінка розуміла, що тільки таке тендітне поняття як «віра» може прорости на уламках цієї реальності. І, значить, вона-таки житиме далі.
Віра звичними рухами поставила чайник на вогонь. Тимчасово її чайник в тимчасово її оселі. Нерви наче скуйовджена макловиця, тож не варіант пити каву сьогодні — є ризик зовсім втратити рівновагу. Ополіскуючи чашку щоб зробити чаю, вона задивилася на свої руки під струменем води. Згадалася знову та дивна циганка, що наворожила їй по руці давно, давно, в далекому колись.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Циганка тоді схопила її руку і, примружившись, споглядала то на молоду дівчину, то на лінії на її шкірі, то в її бездонні блакитні очі. Поводячи теплим пальцем по долоні, вона завзято та містично декламувала: «Зустрінеш кохання та не втримаєш…Зустрінеш ката і сядеш з ним за стіл… Віддаси воду з глека, напоїти слабке лоша, виходиш його, але воно брикне тебе так, що мало не вмреш…Без матері житимеш і своїх дітей втратиш…» Віра тоді наче провалилася в порожнечу та завмерла. «Он як перелякалася! Ти не журись… Бачу, бачу ще дещо… як-то так же?!»—здивовано витріщалася ворожка на руку. Вдивилася в очі Вірочці і пошамкала губами.— «Бачу, бачу… в твоєму житті… станеться диво! Їй богу, диво!»
Віра зітхає, заварює чай. «Клята циганка, і нащо вона все це сказала!»
- ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНА ОСОБА
Майже не плаче. Не вміє, та й перед донькою треба не розкисати, триматися. Вибрались же, зрештою, з пекла, тож треба жити, вчитись доньці, працювати самій. Дистанційна робота бухгалтером, пристосована ще з карантину, та підробіток копірайтінгом давали шанс вижити. Гуманітарка та соцвиплати теж. Тут, у тилу, вона— переселенка, що приїхала з Харкова. В перші дні війни думала обійдеться, але почалося бомбардування міста. 8 днів жили з донькою в метро, в суцільному жаху та відчаю. З перебіжками додому під обстрілами, щоб помитися та взяти необхідне, з чергами в магазини щоб поїсти. Вночі ледве спали на карематах на граніті, тремтячи від зимового холоду та протягів, та й Віра навмисно прокидалась, щоб перевірити в новинах, чи не взято Київ. Трималися на впевненості, що Україна не здасться, Україна переможе. Де взялася та віра?!
Згодом, поїхавши за допомогою знайомих, кілька місяців жили безкоштовно в чужій маленькій квартирці. Тепер у іншій, винайманій, за яку доводиться платити, та якось тягне. Дедалі частіше Віру переповнює біль від усвідомлення, що тисячі людей місяцями вимушені жити в школах та дитсадочках, на самих матрацах, без свого куточку, зі зруйнованим всім їхнім життям та побутом. Вона молила небо, щоб такого у людей ставало все менше і життя налагоджувалось. Та все одно будь-яка думка по кілька раз на день переростає у відчуття провини. Жити взагалі—ось за що відчуття провини було найвідчутнішим. Всі речі в оселі, чужі, тимчасові оті речі, безликі супутники життя переселенців, всі промовляли до неї, що її життя теж тимчасове, взято у позику, за нього закладено десятки мертвих українських військових, кров, сльози, руїни. Гнала від себе ті думки, яка з них користь?… Знала— живим треба багато працювати, і зараз, і потім, ох, буде багато роботи. Займалася донькою, працювала, навіть на ЗСУ залишалось. Цифри та літери водили в голові свої нескінченні хороводи.
Та майже не плаче. Всередині зруйновано все, як ракетою, люди, катовані на окупованих територіях, військові, що мерзнуть та стікають кров’ю в окопах, так і стоять перед очима, вганяючи у розпач, а страх, перемішаний з лютою ненавистю до ворога, відкриває в душі безодню зла. Та лиш іноді сльози бризнуть з очей — наче лезо по душі пройшлося.
А ще якось, вночі, згадала друзів та близьких людей, захотіла, щоб вони підтримали її, і враз перехопило подих та сльози душать. Навіть не одразу зрозуміла чому. Та це зачепило бо, коли усіх, увесь народ, так ненавидять, вбивають, не зважають ні на кого, то стискає серце почуття власної нікчемності. Наче ти — сміття. І хочеться, щоб хороші люди тобі підтвердили, що це не так, що нехай для ворогів ти — пусте місце, але для когось ти є. Дзвонила тоді близьким, щось мимрила.
Навіть буває, що так нестерпно захочеться бути десь на краю світу, такою собі людиною з довгим сплутаним волоссям, що, обезсилена, сповзає по стіні, в сутінках, бруднячи своє чорне пальто. Людиною з повним усвідомлення глибоченної, як прірва, депресивної меланхолії. І не пов’язана вона із чимось конкретним, з війною чи самотністю, а наче з усім, що було, й є, й буде, одночасно. Така чорна, чорна, густа хмара відчаю та туги. Сповзти б по стіні, з повним усвідомленням відмови боротися з тією тугою та вдавати, що поборов. Готовністю поринути в ту прірву і залишитись там.
Не тримала б болю в собі, відомо ж Вірі, що плакати треба, і це нормально, але така вже вона. Та минало й марення, і щоразу нагадувало їй, що, зрештою, вона зараз переносить все стійко, бо раніше в її житті було багато страждань. Вона згадувала, що і сама Україна, сама віра народу, є такою сильною зараз, бо загартована довгими роками випробувань, протистоянь навалам загарбників, впертого супротиву. Ця земля не нехтувала пестувати свої найсвітліші риси і ростити героїв, що проносили волю крізь темні віки.
Не просила Віра собі важкої долі. Але передбаченням ворожки судилося справдитися.
- НЕ НАРОДИСЯ ВРОДЛИВОЮ, А НАРОДИСЯ ЩАСЛИВОЮ.
Своє вічне кохання, як вона думала, Віра зустріла у вигляді юнака зі скривавленим боком, що, важко дихаючи, зачаївся за рогом її батьківського будинку. У 90-ті хтось щось не поділив на їх вулиці, і юнак ледве втік зі стрілянини. Втім, Вірочці він здався невинним, красивим, попре роздерту вилицю, і щиро благав про допомогу, «тільки ніякої швидкої та міліції». І вона, п’ятнадцятирічна халепа, допомогла, притягла його додому, і цілий тиждень вони з матір’ю доглядали рану на боці та поріз на обличчі. Мати з кожним днем все рішучіше погрожувала Вірі його здати, та раптом він зник сам. Це було боляче.
У Віри згодом були різні залицяльники, веселе студентське та дівоче життя по гуртожитках та винайманих квартирах в новому для неї великому місті. Та навіть циганка-ворожка, як личить всім тонким психологам, зчитала вмить на велелюдному базарі, що серце дівчини когось шукає і не знаходить.
Але карі очі судженого знайшли її. Сильний та добрий, красивий хлопець — і без кримінального минулого. Та Вірочка, статна, весела, розсудлива. Чудова пара! Вони любили і розуміли один одного, не сварилися через дрібниці, любили бути разом, любили жити. В них народилися син та донька.
Коли він пішов на війну у 2014-му, думала вже тоді, що он як воно вийшло, як же вона кохання своє не втримає. Коли зник безвісти, циганку готова була на шмаття розірвати… Але де там. Та й чи то циганка винна? То доля її сама все розсудила, як могла вчила її. Може, вірі та силі?
Віра марила з дня у день, як він мотає на плече жовтий скотч, пристосований для розрізнення українських військових, щось говорить до побратимів. Змальовує в думках його обличчя, і навіть, як блискавка, можуть промайнути чітко його слівця, або нахил голови, чи фраза з далекого минулого. Подумки летять до нього молитви та привітання. Але, на диво, уява змальовує ту далеку людину зовсім незмінною, хоча час стрімко біжить вперед. Та все малює серце ту саму постать, людини, якої вже немає, тобто принаймні вона змінилася, подорослішала. Її образ у минулому повинен розтанути у повітрі, але от він все живе, як світлина на сірій речовині мозку.
Зі свекрухою, у якої Віра тепер жила, вони по черзі оббігали інстанції, але з’ясувати чи покращити нічого не вдавалося. Об’єднуючись з такими ж дружинами, матерями, сестрами, добивалися допомоги та правди, скільки могли, та продовжували жити аби вижити. Економіка та добробут людей невблаганно сипалися, як картковий будиночок.
Український народ теж втратив в той час своє єдине кохання, жадане та плекане — волю. Душа і віра народу пристали до багаторічної боротьби за виживання.
- СУЧАСНИЙ СЮР
Була війна. Та війна, до якої українці мали гріх звикнути. Жінка працювала, тяжко та уперто, тягнула двох дітей. І хоч окрім передбачень циганки вистачало в неї нещасть, та війна стала поворотним моментом в житті Віри та усіх в країні.
З кожним днем все більше розуміла підступність ворога, та взагалі його ідентифікувала. Бо він так непомітно проліз у розуми українців, як дим, розпорошився, вдаючи своє споконвічне існування, підміняючи поняття, жадаючи нищень. Віра возить гуманітарку у пункти Червоного Хресту у місті, віддає дитяче, своє, переходить по максимуму на товари вітчизняного виробництва, відмовляється від усього з росії. Люди роблять що можуть, волонтерять, відкачують напівзнесилену Батьківщину, лагодять, що залишилось від армії та техніки, і зникають, і вмирають там, на сході. Країна та віра народу зустріла вже ката та «сіла з ним за стіл», повинна була жити з цим.
І Віра у свій час його теж зустріла. Вона тримала ритм, щоб все встигати, щоб не з’їхати з глузду. І що могло порушити цей ритм? З цим прекрасно впоралося отримане осіннім ранком повідомлення: «Я бачив твого чоловіка.»
Молодчик, який зв’язався з Вірою, відрекомендувався побратимом її коханого. Він жонглював іменами та телефонами і викликав частку довіри. Призначив зустріч у «сірій зоні», просив привезти гроші за інформацію. Жінка запідозрила нещирість, тремтіла дорогою, але недовго була у невідомості. Вже з його розповіді про перебування чоловіка Віри у підвалі в тюрмі «Ізоляція» стало зрозуміло, що ця людина і є той кат, що катував там її чоловіка, і він це погано приховує. Напевно, з хворобливого марнославства.
Але вона жадала слухати до кінця. І у «наливайці», де вони зустрілися, зчепивши зуби, вмостилася з ним за столик.
З його розповідей вона бачить як наяву, як коханий проходить зачарованими колами камер та катівень в’язниці. Тієї сюрреалістичної в’язниці, яка розташована на території, що у минулому була мистецьким фондом «Ізоляція» на покинутому заводі ізоляційних матеріалів. Жодна мистецька фантазія не змальовувала там цих кіл, не уявляла і в жахливому маренні масштабів людської жорстокості. З’ясувалося, що зрештою цього вояку перевели в якусь іншу камеру і згодом відпустили і він більше віриного чоловіка не бачив.
Повернувшись додому, вона плакала, тоді вона іще плакала щосили. Істерила, не могла працювати, ледве поралася з дітьми. «Де він? Що з ним буде? Що буде з нею?» Від клятих питань кололо мозок. І від перенесеного жаху поїздки. Про що вона думала, що полізла в «сіру зону»?! Відгук напруженості тієї чужої та небезпечної місцини досі лунає у її мозку. Молодша дитина вже пішла до садочку, та все одно вона бачила маму з опухлими від сліз очима. Та, щоправда, і з малечею, і з сином та свекрухою разом приймали те давнє горе, не відгородиш дітей.
Подальші пошуки і того ката, і ниточок до чоловіка не дали успіху. Те й залишилося лишень з тієї розмови, що відчуття страху та невідомості.
- СТАРІ ЗВИЧКИ
В тимчасовому житті переселенки, у вирі новин одна жахливіше іншої вже зовсім забувся Вірі карантин та ковід. Аж раптом якось згадала всі ті часи, бо дякувала несповідним шляхам Всесвіту, що хоч якась частка людей змогла тоді стабілізувати роботу онлайн, а країна змогла призвичаїтись до дистанційного навчання і все таке.
Також, в один з тих довгих вечорів в часи карантину вона натрапила в інтернеті на статтю, що сильно вплинула на неї. Читала: «У післявоєнний період Крим був економічним тягарем для російської рфср. Край був занедбаний, до засушливих природних умов додалася депортація корінного населення, а завезеним селянам влада ррфср не забезпечила умов та фінансів для облаштування… Було прийнято рішення передати Кримську область до складу УРСР… Розпочато будівництво Північно-Кримського каналу, що постачав би воду з Дніпра та створеного для цього водосховища. Під водосховище та канал на півдні України було затоплено велику кількість сільськогосподарських земель, яка ледве не перебільшувала площу, що зрошувалася у Криму, також переміщено з рідних місць населення сіл та містечок, порушено екосистему…»
В статті ще говорилося про заселення Криму росіянами з півночі після депортації корінного населення, яке знало особливості господарства та спектр культур для півдня, а новоприбульці—ні; говорилося про тісні давні промислові, економічні та адміністративні зв’язки за допомогою єдиного сухопутного коридору саме з Україною; про систематичні вливання грошей в розхитану економіку Криму з бюджету УРСР; про щось ще, але Віра перечитувала те знов і знов, не в змозі зосередитись, бо в голові її закрутилася давня фраза циганки, яка дивним чином перекликалася з долею України та півострова в минулих сторіччях і сьогоденні: «Віддаси воду з глека, напоїти слабке лоша…Брикне тебе…» Іронія та жахливість перекручених фактів, що становили основу її уявлень до цього моменту, враз встали перед нею у повний зріст.
Раптом невірним рухом зачепила горнятко на столі, думка обірвалася. Поки похапцем ліквідувала розлиття на папери, стіл, в думках сплив давнішній випадок, коли згадане передбачення справдилось і в її житті.
Це було у 2018-му. Бувало, самотню Віру подеколи заносило у стосунки, швидкоплинні і не дуже. Але в той день зустріч була досить виняткова. На розі свого будинку вона стикнулася з людиною. Біляве волосся, мигдалеподібні очі, шрам на лівій вилиці—вона його впізнала. За мить і він її впізнав. Юнак з 90-х став цікавим чоловіком, Віра була приємно вражена його увагою і впустила його в своє життя. Згодом він оселився у неї, підкидав грошей, все починалося добре. Але пізніше з’ясувалося, що нічого і не повинно було починатися, все то був спектакль. А головними в ньому були —декорації, її квартира, що вікнами виходила на будинок якогось посадовця. Замовленого посадовця. Зрештою «Цікавий чоловік» почав помітно нервувати та до чогось готуватись, подовгу залишатись вдома, здебільшого сам. Віра влучила момент і заявилася додому раніше обіцяного. І все побачила на власні очі. Гвинтівка стирчала біля підвіконня, чорне дуло, прикрите гардиною, дивилося у вікно. Чолов’яга озирнувся та знов принишкнув, залишившись чорним силуетом на фоні рами. Зневажливо та суворо сказав затихнути та не плутатись під ногами. Віра хотіла благати, щось говорити, подалася до нього на правах господарки… Та раптом затупотіли з десяток важких чобіт, вибило двері та замотані в чорне спецпризначенці влетіли у кімнату. «Руки щоб я бачив! Відійти від зброї!… Спільницю тримайте! Обличчям униз, обидва!…»—залунало громом. Вірі забило памороки. Тільки й пам’ятає, як чолов’яга-снайпер стрімким рухом схопив її, потяг прямо на озброєний натовп і прослизнув з нею десь понад стіною, а Віра отримала два постріли в її знесилене тіло. «Не стріляти, відставити! Цивільна!»—гримало у вухах. Снайпер протягнув її коридором та сходами, і, кинувши поранену, врешті облишив і втік.
В лікарні вона провела довгі тижні, але, зрештою, все обійшлося. Лише образа від зради перетворювалася на пекучу гіркоту у глибинах душі. Товаришки у лікарняній палаті дорозпитувались, розповіла, де отримала вогнепальне. Розповіла і що того снайпера знала, що колись давно врятувала його, допомогла. «Що за людина!?»—причитували вони. «Скривдив ту, що стільки для нього зробила! Наче тварина нерозумна!» Віра похолола вся тоді — згадала кляте ворожіння.
6 . ТИМЧАСОВЕ ТА ОДВІЧНЕ
Вона завжди хотіла народити хлопчика, так чужо було дівчинку мати. А як народила, то не могла собі уявити, щоб друга дитина, якщо буде, була теж хлопчиком, обов’язково хотіла дівчинку. От забаганки! Віруня тепер щаслива, має двох чудових дітей, виховувала їх добрими та чесними, і щоб вчилися добре. Свекруха допомагала, дяка їй та Богові. Вона, зрештою, ще з самого початку вторгнення вибралася поїздом кудись у село до далеких родичів. Хороша жінка, з Вірою вони розумілись.
Та війна вдерлася в життя не тільки до дорослих, але й до дітей. З молодшою, донечкою, пройшли біди та жахи і спромоглися почати жити на новому місці. Донька закінчила дистанційно свій третій клас, Віра і за вчителя, і за ревізора скільки могла відбувала все разом з нею, і знання було отримано як слід. З новим навчальним роком пішло все спочатку в тому ж дусі. Війна довга та всепроникаюча, шляк би її трафив.
Добре що встигла сина віддати з його друзями та їх рідними виїхати за кордон. Серце розривалося, та він «дорослий», чого й говорити, підліток, впорається. Йому там буде краще. Взяв свої речі, картку банківську, щоб Віра могла хоч якісь гроші перекидувати, планшет. Тепер вчиться там десь, живе з іншою сім’єю. Вони лишень передзвонюються. І коли защемить серце, що син її так далеко, з чужими людьми, що вже й вона не мати йому навіть, то випливає в думках як сказано було циганкою: «…своїх дітей втратиш».
Біль не вщухає, хоч вона «втратила» лише сина, зламала плани долі. Та країна і український народ втрачає синів та дочок щодня. Сміливих воїнів, захисників і захисниць. Жертв під завалами зруйнованих власних будинків. Вбитих перехожих, що потрапили під скалки снарядів чи під кулі нелюдів-окупантів. Закатованих цивільних і військових. Виселених й вивезених у росію дорослих та дітей з окупованих територій. Переселенців у Європі, світі, які, може, і не повернуться тепер. Безліч, безліч своїх дітей.
Справджувалися передбачення. Вона думала, що наворожене «без матері житимеш…» це про те, що стосунки з матір’ю в неї були не дуже довірливими. Розлучення матері з батьком та його смерть теж були для цієї сім’ї важкими уроками життя. Зрештою, виховання в дусі підтримки та мудрих порад було мало для Віри знаним. Так і пішло — відволічені розповіді про онуків, бідкання на роботу, теревені. Але у війну Віра отримала новий поворот відносин з матір’ю.
Мамине співчування «русскому миру» виявилося сильнішим, ніж Вірі здавалося. І ті питання, що не піднімалися та згладжувалися, щоб не посваритися, тепер були підняті. Віра була шокована. Як і від всієї російської пропаганди напередодні вторгнення вона не очікувала, що вся ця неадекватна кровожерливість всерйоз, так і від рідної людини не очікувала наскільки вона категорична, сповнена абсурдних звинувачень, довіри жахливій брехні. Віра розірвала з матір’ю відносини. Розбиваються злом агресора сім’ї, діляться, краяться. Не чутиме мати доброзичливих слів дитини, не відчує Віра підтримку від хороших думок такої важливої людини як мама.
Це наче жити без основи, без історії. «Нещасна наша країна так і живе, в якомусь сенсі» — думалось Вірі. «Історія її перекручена, що ніхто і не спирається на її букву зрештою, майже не має непохитних істин в ній. По крупицях лише просвічується граніт, на якому гордість та віра би будувалися, але може і нема його, і от знову хтось верещить, що «то все неправда». Жахливою є наша втрата історії-матері, що підтримуватиме та даватиме опору, навіть коли всі навкруги судять так суворо.»
Може повернеться колись нам справжня наша історія. Наразі немає нічого, нічого в Віри нема. Вона тільки вірить, що є. Бо щось у крові її так кипить, і змах шаблі в повітрі згадується як вчора, без сумніву, саме вчора ця рука тримала блискучу зброю. Південна кров, засмаглі вилиці, — о, Вірі не треба пояснювати хто вона! Вона, всупереч всім крадіям історії, все знає! Український народ не жертва — він одвіку незламний та непереможний!
- ТЕКТОНІЧНІ ЗСУВИ
Віра познайомилася з ідеєю парадигми досить пізно. Але дедалі більше вона допомагала жінці впоратися з викликами, які ставило перед нею життя.
Зрештою, все ніби просто: парадигма —це як окуляри, крізь які людина бачить світ. Одним з нехитрих прикладів парадигми є уявлення, що земля пласка. Іншою парадигмою є усвідомлення, що вона кулеподібна. Друга з них, нібито, не суперечить першій в основних аспектах того, з чим людина стикається у повсякденному житті, але, водночас, пояснює низку раніше незрозумілих спостережень. При цьому адепти першої парадигми будуть знаряджати експедиції до краю землі, а другої — конструювати ракети для польотів у космос. Тобто, будуть діяти по-різному. Але, не обговоривши своїх парадигм, і перші, і другі будуть вважати опонентів ідіотами, бо їх дії здаватимуться нелогічними.
Тож те, що реакції та дії людей відрізняються залежно від парадигми в їх голові—це треба усвідомлювати кожному з нас. Люди йдуть один на одного з доріканнями і навіть зі зброєю, не зіставивши, з яких парадигм та стереотипів виходить кожний з них. Люди діють собі на біду, коли живуть в нав’язаній парадигмі і не усвідомлюють, що альтернатива взагалі існує і яка саме. Треба бачити, як виходити зі старої парадигми, розширяти її, давати зазнавати зсуву. Було б прекрасно, якщо б більшість з нас по-справжньому вчили цьому ще в дитинстві. А, втім, є от ця фраза: «На хворих не ображаються»! Це ж перл, де закладено принцип відмінності парадигм та реакцію психологічно стійкої людини. Та хіба хтось звертає увагу на цю фразу та по-справжньому розуміє її? Лиш зрідка.
При тому в дорослому житті приклади парадигм більш значущі. Хтось живе в парадигмі, що велична російська імперія має право розпоряджатися споконвічно своїми землями. А більшість людей в Україні нарешті вийшла з цієї парадигми та бачить ситуацію під кутом, що українські землі із сторіччя у сторіччя були завойовані, загарбані росією, здебільшого обманом, і це абсолютно не є споконвічним або справедливим.
Парадигма, що українська мова це мова сільська, та й є смішнуватою і негідною, заволоділа розумами в багатьох людей, і в Віри також. Ні, що більше вона користувалася мовою по роботі, або слухаючи новини, читаючи, допомагаючи дітям у навчанні, то розуміла, що прекрасно можна користуватися і українською мовою, її просто несправедливо витискували раніше. Але в середині душі вона не могла позбутися того відчуття. Ще б пак, десятки років розстрілів та вигнань за мову та за прояви національної гордості, масоване введення російської мови у професійну освіту та життя у містах, друк та популярність здебільшого тим творам, що написані російською, та й усе інше, що несло з собою зросійщення: таку психологічну травму дай Боже народу колись загоїти.
Але у повномасштабну війну вимовити і кожне російське слово Вірі ставало дедалі болючіше. Потрохи намагалася говорити українською. Та спромоглася остаточно перейти, і в душі, і голові, саме коли парадигма змінилася на наступну: «Подивись на чеську, хорватську, польську, словенську, болгарську, тощо—кожна ця мова не смішна, а така ж мила та самобутня, слов’янська, як і українська, наша солов’їна мова!» Відлягло, як рукою зняло.
А зсув парадигми завжди вражає, наче диво! Відтоді Віра зробила і своє спілкування, і записи повністю українською, змінила інтерфейси гаджетів, скачала літературу, прошерстила і оновила музику, тощо, тощо. Їй відкрився дивовижний світ, де вона відкинула механізми постійного переключання з мови своєї країни на мову завойовника, залишені предками. Відкинула як атавізм, як хвіст, котрий людині не треба намагатись відростити.
Віра раділа відчуттю надбаного коріння та дому, виходу з «кола захисту путіна», робила все нові відкриття в культурі свого народу. Нарешті позитивно сприймаючи себе в українському культурному просторі, навіть просто тішачись, що написи на рекламах чи на оголошеннях на дверях крамниць тепер саме для неї, черпаючи силу жити зі своєю журбою, Віра часто згадує, як циганка напророчила їй диво, а на розпити дівчини зрештою прошепотіла: «Вдруге народишся!» —та розчинилася у натовпі площі.
Повномасштабний напад росії зробив в Україні лавину подібних зсувів у людей. Як потрібен був оцей струс, це відкриття очей, це скидання маски з росії! Так щоб масово, за єдиним напрямом подій та висновків, швидко і явно увійшло в голови, що не може заманити нібито величчю російська культура та держава, побудована на крові, брехні та розтоптаних людських цінностях. Жахливою ціною, але народ України отримав диво, справжнє диво переродження!
Це друге народження віри народу у себе потягнуло за собою ще більше усвідомлення якими гідними творами та митцями може пишатися наша культура. І не сумуватиме Віра, що не «всесоюзні» ці витвори, бо часи «одного гребінця» вже далеко, та й не в тому мета, щоб ганятися за росією та переплюнути. Для Віри важливіший зміст, аніж форма.
Російськомовні громадяни, цілком природньо, ще довго будуть поряд, і багато причин є у кожного, чому комусь важко перейти на українську мову. Хочеться тільки, щоб це не була причина «Яка різниця?» Різниця у тому, що Україна має свою культуру, літературу, науку, армію і т.ін., все для незалежності і розвінчування нав’язаних недоброзичливцями штампів про свою нібито неповноцінність. І саме українська мова особистого культурного простору кожного громадянина важлива для цього розвінчання, для нашого подальшого щасливого життя. Не граючись в нігілізм, Віра живе, відклавши з російської культури десь далеко в пам’яті щось важливе для неї з дитинства, взявши це з собою в новий «світ» як іноземні твори. Звісно, незаплямоване українофобією чи іншим імперським брудом. Мабуть, російську як мову іноземних джерел та як неслабо вкорінену в Україні взагалі, доведеться ще якийсь час толерувати та зрідка використовувати. Сенс же, зрештою, у тому, щоб не розчинятись у російській культурі, з розумом відмежуватись від неї, а своєю культурою максимально користуватися і розвивати. Віра намагається ставитись терпляче до тих хто, при тому що поділяє повагу до української держави, має труднощі з українською: і російськомовні друзі та оточуючі, і мешканці Донбасу та півдня і Криму, що повернуться, дасть Бог, колись до українського народу, тощо. Вона, якщо буде треба, намагатиметься знов і знов говорити з ними про те, чому це все важливо. І є надія, що, на відміну від людей «минулої епохи» та фанатів ростб, які не вічні, все більше молодих і новонароджених будуть готові сприймати себе в українському культурному просторі. Перероджена, загартована та міцна віра народу у себе буде на варті рівноваги між інерцією та самоідентичністю. Тонкий баланс, який треба тримати людям всередині себе і підтримувати у країні. Кожен, як частина здорового громадянського суспільства, не даватиме поступатися своїм правом, втоптувати його у багнюку або сприймати як другорядне.
І це диво переродження зробить Україну сильнішою, допоможе досягти всіх мрій!
Хай як важко гартувало життя, Віра теж прямує до своїх нових щасливих обріїв. Вона йде туди, де знов заквітне посмішками сім’я, будуть відбудовані руйнування, покарані винуватці горя.
Їй все вдасться, Віра сильна, Віра уперта!