Анастасія Гарніцька. «Шосте сказання»

775

Не писала тобі вже давно. Намагалася виконувати приписану мені роль і мовчки тягнути свій чорний хрест. Та знаєш, сьогодні, саме сьогодні захотілось почути від тебе бодай слово. Темне чи світле, важке чи дзвінке, гостре чи в’язке. Будь-яке…

Пам’ятаю, як ти ледь відірвав від свого серця шматок землі, що хотів наректи раєм. До речі, а чи є воно взагалі в тебе, те серце? Ти відправив мене 24-го у той рай, який постав перед моїми вічами величезним чугунним казаном, у який раз по раз кидали каміння. А воно так гупало там, заливалось реготом. І лиш луна ледь виринала назовні й обпікала шматки роздертого неба.

Я сьогодні хочу показати тобі, на що ти дав перетворити свій рай. Послухай правду, яку не скаже ніхто інший краще за мене.

Твій едем став шматком свинячої туші, яку воліють розкраяти задля забави. Починаючи від Ужгорода й Івано-Франківська, міст, що відчувають гостру провину вцілілого, закінчуючи Донецьком і Луганськом, що їх запекли ще 2014-го. Сотні, тисячі, десятки тисяч змарнілих душ волочать свої пудові ноги, міцно стиснувши руки власних і чужих дітей. Та, що ще місяць тому щодня ходила в школу, аби навчати, зараз чимдуж долає сотні кілометрів із чотирма дітьми: власним, сестриним (яка вийшла за водою і не повернулась), сусідським (який сидів на руїнах дому) та невідомо чиїм (якого вихопила з рук мертвих батьків). Чи одинадцятирічний запорожівець, який самостійно дійшов до Словаччини з написаним на руці номером телефону. Чи будь-яка інша дитина, очі якої загораються від протягнутих їй кіндера чи вафлі. Бо хоч так волонтери намагаються нагадати їм про власне дитинство. Вони тягнуться Краківцем, Тисою, Порубним, Могилів-Подільським, будь-якими іншими воротами до тих земель, що не були наречені важкою райською долею.

Бо всередині казана киплять камінці… Знаєш, люди, за якими я змушена приходити, не раз мовили твоїми вустами. І саме вони зараз потерпають від твого шостого сказання. У Ягідному і Лукашівці, у Вознесенській церкві, місці, куди приходили, аби побачити душу твою і пізнати душу власну, їх знайшли з простреленими головами. Всіх до єдиного.

Це ж твої сини в Херсоні придавили жінку автоматом і ґвалтували. Це твої сини там же, на Херсонщині, розстріляли людей у центрі міста. Це твої сини знищили човен із людьми, що тікали в пошуках прихистку. Біля Мирного (Мирного!!!) переїхали танком автівку, у якій ще потім заживо згорало мале дитя. А в іншому мирному, полтавському Миргороді, багатоповерхівки стугоніли від людського страху, коли місто накрили канонади.

Твоя райська земля здригнулася, коли на Луганщині, у Борівському, вбили волонтера на інвалідному візку. Коли під нищівними градами в Сєвєродонецьку бігла студентка, міцно стиснувши руку сестри. Коли з чугунного казанка, у Рубіжному, в обпечене небо повільно підіймався тягучий рожево-перламутровий дим.

Цей чугунний казан по-особливому кипить, коли згадуєш Харків. Охтирка, Ізюм, Золочів, Дергачі, Слатине… Де я тільки не була за цей час. І навіть мені – чуєш? навіть мені! – болить за втраченими жінками та дітьми, чоловіками та старими. Неправильно це, коли ти заповідаєш «Не вбий», а потім дозволяєш розстрілювати з танків автомобілі, на задньому склі яких величезними чорними літерами викарбувано «Діти». А Яковлівки взагалі вже не існує на живій мапі. Бо чи існуватиме село без людей?

Особливо щемно було дивитися на обпечені життя двох пенсіонерів з Тростянця на Сумщині, які просто їхали велосипедами до лікарні. А інших двох розстріляли на власному подвір’ї у Великому Самборі. І ще сотню закатованих знайшли на твоїй землі з подертими тілами й зав’язаними руками (у тих, у кого ті руки ще залишились).

Твоя райська земля перетворилась на велику катівню, таку як в Мотижині, де людям ламали руки і ноги, стріляли по колінах, а після тортур сідали їсти прострочені пайки. Таку як Бородянка, де люди тліли під завалами міста. Гостомель, де застрелили жінку, дев’ятирічний син якої пізніше в листі подякує їй за виховання. Макарів, вісімдесятирічному мешканцю якого відрізали руки на очах у доньки. Ірпінь, де під звуки канонад, у підвалі, декламувала свої вірші письменниця. І Буча… Буча, на землях якої влаштовували сафарі на дітей, ґвалтували немовлят, зав’язували руки і випалювали очі мирним твоїм синам і дочкам.

Твій едем знищують просто зараз. І я вже не встигаю забирати сотні маріупольців, тіла яких лежать просто на балконах. Маріупольців, що ще тиждень-два тому топили сніг, аби мати бодай трохи води. Маріупольців, дітей і жінок, життя яких раптово згасло під завалами Драматичного театру. Маріупольців, які згорають заживо у лікарнях, підпалених твоїми синами.

І Краматорськ… Де на траві біля залізничного вокзалу валяється нікому не потрібна ракета з надписом «За детей».

Розхитана, пошматована, зім’ята… Замість Київ-Чоп, Десни чи Південного Бугу, Севастополя чи Києва, Чорнобильської АЕС чи Криворізького залізнорудного басейну мітками киплячого казана, розкраєної туші є ЛЮДИ. Ось така мапа райської землі сьогодні. Мапа України, що наречена страждати уже який вік. Чому ти заплющуєш на це очі? Чи їх, як і серця, у тебе немає? Скажи, для чого це все?

Смерть

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!