Сіре небо кольору спопелілих душ, що затьмарили собою сонце й ту блакить, яку вони вже не побачать. До них у снах приходило власне небо — кому багряне, кому вишнево-кров’яне, а кому чорне. Вони ще до сходу сонця розплющували очі й забували побачене у снах. А навіщо сни, коли така ж реальність? Я — небо, очі мої — то зорі, якими освічую людський шлях, а мої крила — високі хмари, що огортають і боронять від всюдисущого лиха мої народи. Небо пильнує і давно вже спостерігає за життям, кожним його проявом, рухом і подихом на землі. Небо є свідком незліченних історій від початку й до сьогодні про всіх і про кожного.
Оповідає небо слізьми дощу про день, який одне село, певно, не забуде ніколи. Та що там день — він був не один, зазвичай після такого всім людом збиралися, йшли в поля, там розділялися й щось шукали… Це щось — їх палке сподівання на те, що той день буде останнім з трагічних сторінок історії, але ж ні. Вже дорослі й зрілі, хто одинокий, в кого ще хто лишився з рідні, йшли у займані війною поля й вірили: там знайдуть те, що так безжально відбирає життя молодих кровинок, дітей. Сподівалися накрити його собою, щоб більше нічиє життя не забрала граната, посіяна війною в полі. Хотіли вберегти молодих, але ніхто нічого не знайшов. А малі знаходили, певно дитяче пильне око бачить більше чи то так було велено… Знаходили те, що губило їх за кілька миттєвостей.
Розповім все від початку. Війна покликала на двобій без вороття чи не всіх чоловіків села, втім, як і всюди. Хто повернувся, той скалічений, як не тілом, то душею, вже негодний нікуди, хіба по дворі що зробить та й по всьому. А треба було чимось жити, мати що-небудь на столі, крім худої муравки. Однак і та голодна, визбирує рештки крихтів на голому столі. Немає ніде нічого. Люди як Бога чекали весни, щоб дати раду землі і хоч по осені щось покласти в комору. Але ж землі необроблені, повні крові й металу після боїв, що от-от вщухли. Від звільнення Піщаного Броду йшов другий рік, а мовби другий десяток, здавалося мені і жителям. Час зупинився давно, а людям і досі здається, що мають поспішати. Мусять, але не поспішають, бо не наздоженуть, мусять жити, як можуть, інакше пройдуть разом із часом. От люди й жили. Навесні вийшли в поле жінки та юнаки — запрягали у плуг худобу, що залишилася, а це менш десятка корів та один бик. Тим і орали. Дбали на зиму. Та мова моя про інше.
Все село поважало й шанувало Марію — в однієї неї росло чотири сини, справжні, мужні, добротні парубки. Надії, продовження й майбутнє малого села. В кого іншого — самі доньки або ще грудні. Марія мала двох близнюків Павлика й Петра тринадцяти років, одного на рік старшого Васю та на рік меншого Тимка. Ростила як могла відтоді, як Степан, чоловік її та батько хлопців пішов воювати. Я за всіма спостерігаю, стільки й мене, всюди і над кожним мої очі. Все під моїм наглядом, але буває той, хто собою, своїм вчинком чи й своєю долею поволі на себе повертає мої очі. До того ближче і я. Старий Андрій, де б той не був, вже не рік під моїм наглядом. Не мало він бачив горя, сповна напився гіркоти й болю, ще відтоді як людину одного народу, переховував від іншого. За те його жінку вбили, а згодом і доньку. Потім у лиху годину війни пішов на фронт з вірою закінчити свій шлях там. Бив ворогів мов рій мух, що злетівся на ласий шмат м’яса, над яким стоїть сторож. Не лічив ані куль, ані полеглих від них. А зупинився у Піщаному Броді, де позбавив тіла останню фашистську душу. Так і прижився в одній із мазанок-пусток. Вже не треба йому нічого, крім криниці край села та зернини у сІнах — з тим і живе.
На третій рік після Другої Вітчизняної,одного літа вийшов Андрій з відром по воду до криниці, що стоїть край села, неподалік мосту, а напуває водою майже всю вулицю. Не далеко йти, через високий, вже покинутий кар’єр із жовтими, наче сонцем облитими ребрами-скелями. Побачив Андрій купку хлопчаків, які старанно й уважно щось розглядали, завзято гули й посміювалися, чимось стукали, вихоплювали якусь річ з рук у руки. Усі четверо — сини Марії. Надвечір, певно, відпустила погуляти, відпочити від літнього жнивного дня.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
— Агов, хлопці, чим то ви там зайняті? — крикнув він здалеку, спинившись на хвильку. Поспішати нікуди, та все ж хотів принести води, поки не сховалися останні промені сонця.
«Все добре, дядьку Андрію!» — викрикнув хтось із хлопчаків.
«Дивіться мені! Ви єдині, на кому село наше тримається. Не підводьте!» — останнє слово було за чоловіком, що продовжив свою непоспішну ходу. Відійшов кроків на тридцять добрих від купки хлоп’ят. А що сталося далі ніхто й за мить до того не передчував, навіть я, а бачу ж увесь світ згори, скільки й мене — всюди мої очі. Недогледіли вони, самої серцевини болю не передбачили. Та що ж із того, якби моя блакить знала, як усе буде потім? Не можу згори нічим зарадити, ні залікувати, ні врятувати, ба навіть попередити не можу. Але і зрозуміти мене зможе лише стихія, вона б і попередила людину, якби ж то істота розумна вміла розуміти мої стихії і мої слова, якими я з нею говорю. Що вже лити дощами, пориватися вітрами й пускати по собі стріли блискавиці, коли пізно? Знову моя вечірня синь нічого не змогла вдіяти! Чорні, як весною зорана рілля, полетіли із землі в повітря жорстокі величезні шари диму, вкриваючи село. А разом із тим вибух страшної сили і могутності. Моя вечірня синь не помітила, як щойно побільшало між нами зірок. Мною поволі щойно запалено три зіроньки. Ще такі молоді і сильні, здатні своїм світлом осяяти всю землю, що розкинулась під нами. Вони щойно звідти до мене піднялися. Вони щойно по ній бігали босоніж, їх цікавило все і навіть те, що втілювало найстрашніше зло останніх років. Несамовитим криком тиші увінчалося село, проводжаючи до мене три зорі. Кричала тиша серпанком над смугою річки, материнським серцем, розірваним на чотири частини, завиванням потягу, який ішов по той бік села на горі. Неподалік кар’єру лежав старий Андрій, подекуди присипаний землею… Сполохані люди з осель вибігали у напрямку кар’єру. Вони вже знали, все зрозуміли, коли вкотре село здригнулося від вибуху. Андрій підповз до скривавленого тіла хлопчини, що лежав метрів за п’ять від нього. Сила розриву авіаційної бомби відкинула малого аж до клену. Живий, Слава Богу!
— Там… брати мої… — стогнав хлопчина. Впинався руками у землю, благав її не забирати найрідніших, — пробач мене Боже, я не знаю жодної молитви… прошу, щоб вони були… живі…
Андрій звівся на ноги, перевіривши, чи працюють. Поточився, але не впав. Потому взяв на руки хлопчину, під яким калюжа крові увійшла в землю і лише засохлі краплі лишилися на стеблинах трави. Старий брів до дороги, похитуючись і збираючи на тім шляху останні свої сили.
Біля кар’єру зібралися люди, що прибігли з іншого, ближчого кутка села.
— Нема! Не лишилося нікого цілого! — чулося крізь зойки і зітхання. Андрій далеко відійшов, не чув нікого і не бачив нічого перед собою. По камінцюватій дорозі босоніж бігла Марія. Перечіпалася через довгу чорну спідницю, внизу потерту і доверху зношену, притримувала її руками. Вона не спиняла свій погляд, як і ноги. Серцем була біля кар’єру, поглядом шукала дітей.
— Синочку мій, чого ж ви там робили?! Хто вас туди повів? — несамовито закричала, аж завила Марія, підбігши до Андрія, що тримав на руках її молодшого сина Тимка.
— Не кричи, мамо, я хоч живий, а там…
Щойно Андрій повільно передав дитину матері на руки, сам знесилено упав долілиць. Мені здалося, він отримав найбільшу нагороду сьогодні — вже не чутиме ані вибухів, ані сліз матерів, що втрачають свої дітей і оплакують до кінця своїх днів, а моє ж нещастя в тому, що тут, згори, я чую всю печаль і бачу людське горе. Часом ллю сльози, але ж після найбурхливішої зливи щораз засвічую сонце, бо ж так і на землі — після лихої години приходить мить щастя. І все те через один сильний закон, що діє на землі і торкається мене — не буває нічого постійного. Як і цей вечір. Настільки можу, я притримую ніч, щоби вона не поспішала спускатися на село. За обрієм, де сховалося сонце, залишися червона блискуча стіна із хмар, що нанизані на промені сонця. Його вже не видно. Лише моя частинка, небокрай, стоїть червона. Ллє криваві сльози за тими, хто пройдешнім днем відійшов у минуле разом із сонцем.
Хто зна, скільки б ще Марія стояла з дитиною на руках, задивлена вдалечінь, де усе сталося. Там бігали односельці. Але її серце пручалося побаченому. Отож ховаю хмарами зірки, пускаю на землю свої сльози — вони щойно полилися дощем, і я поки не в змозі його спинити. Чомусь влітку люди просять найбільше моїх сліз. Плачу до ранку. І вже час будити сонце і всю землю від нічного сну, та не можу. Втрати на землі, а біль відчуваю я. Кажуть люди: «Небо пасмурне, похмуре, хмарне». Але ж вони й відсотка не бачать з того, що бачу я щомиті. У кожного небо своє і бачить лише його. А я не сплю ні вдень, ні вночі. Лише безпомічно дивлюся. Керую хмарами і сонцем. І п’ю земний біль. Вчора люди таки зібрали хлопців. Для трьох — один невеликий ящик. І одна на всіх земля.
«Стоїть Марія, як залізна. Хіба там у неї камінь замість серця?» — шепталися баби, коли ящик з хлопцями опускали. Місце обрали високо, на горі кар’єру, який все бачив і всьому був свідком. Після війни — де впала людина, там і цвинтар. А тут їх троє, і всі єдиної крові. Марія дивилася скляними очима, коли нагортали високий пагорб, мовчала, і більше не мала, чим плакати. То люди не бачили, бо вночі спали, я ж бо згори дивлюся. Марія приходила серед ночі під кар’єр, коли вже всі розійшлися. Припадала у криках до холодної сирої землі, рвала траву і вила як вовчиця, дітей якої забрали люті мисливці. Люди сліз її не бачили, та мабуть дуже того прагнули, оскільки потому прозвали жінку Залізна Марія. Андрій, за яким довго пильную, тепер теж серед зір, він ближче до сонця вдень і до місяця вночі. Похований на горі кар’єру, неподалік хлопців.
…Не живу за людським часоплином, тому не скажу, скільки відтоді минуло. Залізна Марія приходила щовечора до заходу сонця на гору кар’єра, до синів, та якогось дня не змогла піднятися на гору. Спуск там добрий, і без ліку разів осилювала його, бо ж ішла провідати дітей. Та одного дня ноги стали важкі, що й переставити не могла. Крок на гору, а наче два вниз. Хіба можуть сини не хотіти бачити рідну матір?
…Пройшло ще скількись людського часу. На гору підіймався високий статний чоловік, щоправда кульгавий, з однією рукою — іншої немає по лікоть. На все чоло глибокий, мов та прірва пащанобрідського кар’єру, шрам. Він ніс на гору саджанці маслини. Ще думаю, а чому саме маслина? А потім у моїй небесній пам’яті вирнув спогад, як колись четверо хлопчаків бігали у степ. Була вже пізня осінь і не перші морози. Але вдень гріло сонце, згадуючи літо. Маслину смакують у таку пору — коли вже й вона скуштувала морозу. Увесь степ у сірих деревцятах із довгим гладеньким листям. Часто дітвора сюди прибігала наситити душу по осені стиглими ягодами. Сини Марії вважали своєю цілу деревину маслини, лише зрідка підпускаючи до неї когось чужого. Висока, пишна, з довгими колючками на гіллі, цьогоріч вона рясно пустила паростки і посіяла багато-багато молодих маслинок навколо себе. Чотири викопав Тимофій. Приніс братам, щоб біля них росли улюблені ласощі їхнього дитинства — маслинки. Якби лише правильно посадив, далі я точно про них не забуду — підживлюватиму дощами, грітиму сонцем…
…Швидко змінювалися часи, а з ними і люди. Забувалося старе, з’являлося нове, а коли відходило і нове, світ повертався до старого. Зросло чотири покоління, наче щасливі, а мовби і нещасні, бо все вони ділилися, сперечалися. Говорили, що добро роблять, а робили зло, шукаючи потім виправдання. Жили чужим життям, а казали, що своїм. Дбали всього доволі, мені іноді здавалося, що через міру, люди казали, що то для когось, але дбали для себе. Все менше рівності, все більше лицемірства, заплутаного словами чеснот, та насправді, брехні. Моя небесна синь часто дивувалася, як легко зраджуються принципи, як просто і легко може жити людина, обвита згустком фальші, зла і бруду. Я не знаюся в людському часі, але я знаю, що таке любов. Мене любили? Так. Як ніхто нікого у світі мене любить птах, приголублюючи високим польотом. І ця любов взаємна. Є люди, закохані у мене, але їх все менше. Та я знаю, що таке любов, її ні з чим не сплутати. А люди часто, присягаючись в любові, схрещували пальці. І це було страшно — страшно, коли вірили. Але не буду про це, бо в кожного своя брехня і своя правда, як і небо своє, хоч я й одне над усіма.
Моя небесна синь бачила різне, скільки себе пам’ятаю, та якогось дня стало зрозуміло, що земля живе від війни до війни, бо періодично і закономірно народжуються тирани і кати. Знаю, що є дещо вище мене та всього всесвіту, завдяки Йому народжуються і захисники, спасителі і воїни, які варті цього слова. І лише коли раб виконує наказ ката, вбиваючи його рукою тисячі людей, воїни постають проти. Так починаються війни. Коли билися мечами — падав той, хто з мечем у руках. А коли з’явилася гаряча порохова зброя — вбивати стали і тих, хто її не має. Відтоді як закінчилося друге тисячоліття за людським часом і почалося третє, ніхто не бачив кривавішої і жорстокішої війни. Востаннє така була давно, у живих лишилося мало, хто бачив її на власні очі. Але я пам’ятаю всі війни, всі злочини і гріхи, за які на війні не карають. А безкарність підживлює жагу завдавати лиха ще більше. І от все повторюється. У війни свої закони, найголовніших з яких — нехтувати всіма законами і правилами, свій відлік часу, своя мораль і біль теж свій. Люта орда котилася на Україну — за територією невелику державу, яка засяяла навіть вночі, коли прийшли незвані і неочікувані сусіди. Коли бути точним — кровожерливі монстри з пустками замість душ. Я над всіма і всюди, і там над ними теж. Вони там були за подобою ідентичні до людини, ходили піді мною, по спільній для всіх землі. Але ввесь час їм чогось не вистачало. І коли почули, що на вбивствах можна заробити — радо зібралися в орду й сараною посунули на Україну. Вбиваючи і грабуючи, скаженіли від жаги нищити все ще більше, не відчували провини, бо звали себе другою армією світу. Так із людиноподібних створінь третього тисячоліття вони перетворилися на плем’я допотопних істот, яке полює на здобич заради насолоди вбивати.
І настали часи, коли чи не увесь світ благав, аби мене закрили над Україною, державою, на прапорі якої моя небесна синь. Прийшла пора, коли у людей з’являлися думки, що зло усе від мене, коли мою висоту використовували для зла. Мене пронизували залізні орли, з моєї висоти знищували цілі міста. І як же боляче мені бачити руїни будинків, які так недавно у мене на очах виростали, здавалося із самої землі, але їх будували людські руки. Болить дивитися, як помирає дитина, свідками народження якої були мої очі. Жаль ту дівчину, яка ділилася зі мною своїми мріями, говорила про кохання і коли була щаслива, завжди дивилася вгору — на мене, синє небо. Тепер вона під руїнами у квартирі. Стіни рідної кімнати чули її перше слово і так підступно накрили собою під час обвалу. Ту дівчину іще не знайшли. А о-он там ведмедик лежить у багнюці. Недавно м’який ведмедик засинав із маленьким хлопчиком у теплому ліжечку під колискову мами, здавалося, одної на двох. Він більше не побачить хлопчика. І не почує маминої колискової, бо замість малесеньких дитячих долоньок тепер його огортає холодна і волога земля, пропитана залізом. Хтось когось благає, щоб мене закрили, і хтось когось не чує, бо щоби почути, треба побачити, а щоб побачити — іноді світлин недостатньо. І ось я свідок часу, коли чиєсь життя комусь стало новим іще не баченим кіном. Бачу все не зі світлин, відчуваю те, що відчуває ціла держава. І рада була б моя небесна синь не пустити залізну бляшанку, яка підіймається вгору, щоб нищити. Я мрію накрити і захистити увесь люд, усю планету від того страшного лиха, що називається війна. Та не можу, бо я всього лише небо, безпомічний і безпорадний свідок всього, що відбувається на землі. Дощем плачу за невинно вбитими і сонцем зігріваю живих, їхніх рідних. І хочу закритися, щоб не бачити земних страждань у час війни. Та це неможливо. Знову дивлюся на землю. Постріли. Вогонь. Вибухи. Крики. З-поміж усіх людських голосів я впізнаю плач чотирирічної Вікторії. Вона не встигла за старшою сестрою забігти у бомбосховище. А вдома більше нікого не було. З вибитого вікна квартири на першому поверсі вона дивилася на кулі, що зі свистом пролітали одна за одною, шукаючи свою ціль. Віка кричала, скільки має сили і затуляла маленькими ручками повні болю і страху очі. «Не бійся, маленька, подай ручку. Я відведу тебе до мами.» — піднімався по трубі воїн. І вже тримаючи Вікторію однією рукою, другою знімав із себе бронежилет. Коли витягнув дитину із обваленої квартири, обкутав своїм бронежилетом. І разом з ним не замислюючись віддав дівчинці найцінніше. Ще крок чи два лишалося до входу в укриття. Але куля в спину зупинила воїна. Він зібрав останні сили, щоб опустити Вікторію на землю. Доповз до входу в укриття і заштовхнув туди малу у своєму бронежилеті… Дивлюся згори і збираю від болю всі хмари в одну. Ллю сльози на землю дощем, який місто зустріло, на щастя, у тиші. Вщухли постріли. І, здається, прилетіли ластівки. Вони нагадали мені і людям про весну на землі однієї маленької, але великої держави. Весну, якої чекали та якої і досі нема…