“Українська літературна газета”, ч. 6 (362), червень 2024
Аліє Кенджалієва (Кендже-Алі) народилася 2 травня 1986 року в Узбекистані в сім’ї педагогів. У 1988 році разом з сім’єю переїхала до Криму.
Писати вірші почала з 13 років, до цього ж часу відносяться перші публікації в періодичній пресі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У 2003 році вступила до Кримського інженерно-педагогічного університету (м. Сімферополь) на філологічний факультет, але на 3 курсі перейшла до Вятського державного гуманітарного університету (м. Кіров), який закінчила за спеціальністю філологія (російська мова і література).
Художні твори публікувалися в газетах «Кирим», «Авдет». Видала авторську збірку поезій «Феза». В перекладі країнською мовою твори друкувалися в збірках «Сучасна кримськотатарська поезія», «Зона бачення» (автор – Г. Литовченко), в двомовній книзі «Мавылыкъ. Блакить», альманаху «Кримський інжир», жуналі «Дзвін» та «Українській літературній газеті».
Пише вірші і прозу двома мовами (російською та кримськотатарською). Працювала в школі вчителем російської мови та літератури, нині виховує власних діток – мама 4-х донечок.
ЦЯ ДОВГА ДОРОГА
Ця довга дорога в кримському степу пряма, як нитка, натягнута серед полів та виноградників. Ні крутого повороту, ні віражу – суцільна геометрія з перехрестями інших прямих доріг. Вдивляюся в горизонт до болю в очах і, здається мені, що немає кінця цій сірій лінії.
***
– Ана, а ми до біташки йдемо, так? – щебетала поруч моя дворічна донька. Вона ніяк не могла зрозуміти, що ми тепер у Криму, а біташка – моя мама – залишилася поки що в Узбекистані.
– Ні, балам, біташка тепер далеко, все тепер далеко. Ми повернулися на Батьківщину, в Крим, і віднині будемо жити тут… – далі говорити я не могла, в горлі стояв клубок.
Незрозуміла туга точила моє серце. Та й що тут дивного? Народитися й прожити двадцять шість років в іншій країні поряд з іншим народом, культурою, звичаями, мовою, а потім повернутися на батьківщину предків.
Ми з дитинства чули розповіді про нашу прекрасну землю – про рідний край, про Вітчизну. Ми мріяли, марили Кримом: горами, лісами, ущелинами, морем та озерами. Ми розмовляли рідною мовою, зберігаючи пам’ять про свої звичаї. З дитинства ми відчували біль втрати Батьківщини, біль наших батьків, які пережили війну, депортацію, смерть тисяч і тисяч своїх співвітчизників.
Але наше дитинство і юність пройшли в Узбекистані. Друзі, навчання, робота – все життя залишилося там, і невідомо, що нас чекає. Жага рідної землі зірвала нас місця й привела до Криму, як тільки-но це стало можливим…
– Ана, ця дорога довга-довга! До са-а-амого неба, так?
Сльози все ж покотилися з моїх очей.
– Наша довга дорога додому, квіточко моя, нарешті закінчилася! – я стала на коліна перед донькою і говорила їй про те, як добре, що ми повернулися, і не страшно, що тепер зміниться наше життя і буде важко обживатися й заводити нових друзів. Я говорила довго й незрозуміло – зовсім по-дорослому, скоріш для себе, аніж для неї. Моя маленька донечка дивилася на мене, заплакану, широко відкритими карими очима, в яких віддзеркалювався жовто-рудий степ у промінні спекотного липневого передзахідного дня. В траві гули тисячі комах, і запах польових трав був таким схожим на той, який дивним чином снився мені з дитинства…
***
В гірський Крим нікого з нас, кримських татар, не пускали і ми з чоловіком та донькою вирішили залишитися в степу, де нам запропонували роботу і дали радгоспний будиночок. На світанку виїхали від родичів, – у яких тимчасово зупинялися, – в сусіднє село, де збиралися жити. Довго стояли під конторою в очікуванні прийому місцевим керівництвом, як раптом на сільській вулиці угледіли стрункий стан дівчини в білій сукні. Її підбори вистукували по камінцях горбкуватої дороги нерівно й нескладно, що так не в’язалося з легкістю її кроків. Довге хвилясте каштанове волосся було зібране в зачіску білою стрічкою, красиві чорні очі горіли полум’ям молодості і краси, а усмішка випромінювала світло й доброту. Помітивши нас, дівчина ахнула, стрепенулась і ще невагоміше, – немов попливла в повітрі – поквапилась у наш бік.
– Ви – кримські татари, авжеж? Приїхали до нас жити? – з радістю і трепетом у голосі запитала вона і, не дочекавшись відповіді, кинулася нас обнімати.
– Мене звати Заремою! Ой, яка ж я рада, яка ж щаслива! Нас тут лише дві родини мешкає – кримських татар. Ласкаво просимо!
Так ми познайомилися з Заремою, потім з її чоловіком. Зарема назавжди стала моєю подругою, а ще символом краси і сили нашої молоді, яка поверталася, відшукувала своїх, знайомилася і приятелювала.
***
Сільська оселя, в якій ще нічого немає; я сиджу на порозі. Мала їздить на велосипеді порожніми кімнатами. Чоловік порається в обійсті. З порога видніється прямий сірий шлях, і я розумію, що наша дорога і закінчилася, і, разом з тим, тільки розпочинається. Вернулося до тебе, Криме, твоє насіння, що розвіялося світом. Справжнє завжди повертається. Одна у нас доля і одна дорога, мій Криме.
КАМІННЯ
Він ішов запорошеними вулицями рідного села і рахував дрібні камінці, яких там було безліч. Море гомоніло за спиною. Він повернувся одним із перших у це приморське село, вулиці й будинки якого ще пам’ятали своїх давнішніх господарів. Дитиною залишив цю землю, а старим повернувся.
Будинки… уже котрий день він оплакував будинки. Не пофарбували, ні разу не полагодили дерев’яні балкони… Дерево почорніло, скло розбилося. Брудні вікна були схожими на помутнілі хворі очі страждаючих істот. В оселях хтось живе, але з його спостережень видно, що люди пиячать і у них немає ніякого діла до житла, в якому вони мешкають.
На нього скоса дивляться перехожі: серед них чужинець. Чи це вони чужі тут, на його землі?
Та сьогодні – на душі радість, про погане можна не думати. Йому дозволили повернути занедбану споруду старої мечеті. Від неї мало що залишилося – хіба що древні стіни, яким уже кілька століть. Мінарет зруйнували, а в самому приміщенні тривалий час розташовувався будинок культури. Зупинився і подивився здалеку на мечеть.
«От бачиш, я свого домігся, бачиш, я зміг», – звернувся подумки до неї.
Скалічена мечеть мовчала, але він відчував, як вона зітхає, як думає, як береже кроки його предків.
Того вечора він вийшов читати вечірню молитву. Влаштувався на даху мечеті і почав читати так голосно, як тільки міг. Гори і скелі дзвінко відлунювали його голос, тому молитву чуло усе довкілля.
Люди виходили з будинків і слухали. Одні ставилися з розумінням, інші – дратувалися…
Щодня – вранці, в обідню пору, ввечері – він читав молитви. Якось добряче захмелілі сусіди підійшли до мечеті й почали його лаяти, вимагаючи замовкнути.
Але він, не потураючи на них, молився далі. І тоді в нього полетіли камінці. Маленькі й великі, ті, що досягали цілі, і ті, що пролітали мимо. Було боляче, але він знав, що не може замовкнути, не має права.
Каміння залишало рани… кровоточиві рани, але зцілювало душу. Каміння його рідної землі.
КРИВЕ ДЗЕРКАЛО
Ви бували в цих чудернацьких лабіринтах з дзеркалами, які спотворюють усе, що відбивають? Вони відтворюють того, хто стоїть перед ними, то тонким, як бамбук, то круглим, як вівсяне печиво, то незграбним, наче ромб. Через п’ять хвилин такої прогулянки лабіринтом з кривими дзеркалами людина мимохіть починає себе обмацувати, згадуючи, як виглядає насправді. Проте з лабіринту вийти можна, а як відійти від дзеркал, коли вони всюди, в реальності? Як судження, признане за істину.
…Дзвінок пролунав так зненацька й так швидко, що у голові Мемета теж задзвеніло, а в грудях щось здригнулося. Руки похололи. Що зараз буде? Закінчився другий урок, і починалася велика перерва, під час якої мали проводити шкільну лінійку. Невже вчителька і справді так вчинить: виведе їх з Джемілем перед всіма класами і насварить? Мемет подивився на Джеміля, той сидів, похнюпивши голову, схоже, думаючи про те ж, що і його друг.
– Четвертий клас, шикуємося на лінійку! – голос вчительки пролунав гучніше за дзвінок.
«Нічого, я сильний і впораюся. Що вона мені зробить? Нехай виводить, нехай свариться».
На лінійку у фойє школи вишикувалися всі молодші класи. Завуч довго вручала різнобарвні аркуші, що замінювали грамоти, дітям, які перемогли в різних конкурсах. Та ось слово дали вчительці четвертого класу.
– Діти! Ви всі знаєте, що ми готуємося до святкування Дня Перемоги! Всі ми вчимо пісні, готуємо виставку і носимо пам’ятні стрічки! Та є в нашому класі два учні, які носити ці стрічки не хочуть, а значить – не поважають пам’ять! Виходьте-виходьте, покажіть себе! – вчителька виштовхала на середину фойє Мемета і Джеміля.
Обидва стояли, опустивши голови, й мимоволі червоніли. Але й не всі школярі сміялися над ними в той день…
Незабаром настала й інша дата, цього разу – трагічна – 18 травня, день депортації кримських татар. Дехто з дітей прийшов до школи з блакитними стрічками, але багато і без них, бо взяти ніде було, а в школі таких не роздавали. Лінійку вирішили теж не проводити, повідомили, що в кожному класі буде організаційна година. Але завуч так довго перетасовувала розклад, що врешті-решт поставила класні години на останні додаткові уроки, з яких вся школа безперешкодно втекла.
А після обіду був захід у сільській бібліотеці, і Мемет із Джемілем, спитавши дозволу у батьків, пішли туди. Біля входу в бібліотеку вже зібралося багато людей – були тут і діти, і дорослі. Чекали, коли підключать великий екран, щоб подивитися фільм «Хайтарма». В цей час мимо проходили дві дівчинки-третьокласниці, і одна з них запитала у Мемета:
– А що за свято у вас сьогодні?
ЧОРНИЙ СНІГ
Я прокинулася і глянула у вікно. Секунда, видих… що це? Все навкруги покривав чорний сніг: дерева, дорогу, решітчастий паркан. Великі чорні сніжинки густою пеленою летіли з сірого неба, наче так і мало бути, наче сніг і справді саме чорного кольору. Я не вірила своїм очам, а переляк заціпив мої рухи, як раптом побачила чоловіка, що йшов вулицею. Відчинивши вікно, крикнула:
– Ви не знаєте, що це коїться?!
Чоловік озирнувся на мене і гукнув у відповідь:
– Аліє, вийди-но сюди!
Квапливо одягнувшись, я вискочила на сільську вулицю, ховаючи хусткою голову від чорного лапатого снігу. Чоловік стояв біля наших воріт і уважно дивився на мене. На вигляд йому було років шістдесят, а одяг лежав на його плечах так незвично рівно, мов улитий; лице здавалося знайомим до болю. Особливо очі.
– Що це воно робиться? – з ходу випалила я.
– Бачиш, кизим, це виходить наш біль, – відповів чоловік мовою кримських татар. – Це сльози наші виходять чорними сніжинками. Чорний Крим. Але ж ти сильна, правда ж? Ти ж міцно стоїш?
Я здивовано вдивлялася в його обличчя, його риси. Чорний сніг заважав дивитися на нього, але мені вже не було страшно.
– Війна почалася? – знову запитала я.
Чоловік засміявся:
– Війна вже давно почалася, Аліє. Хіба ти не знала?
В цю мить я угледіла жінку в старовинному кримськотатарському одязі, що прямувала до нас. Довга сукня, хустка на голові. Я її відразу впізнала. Мені не раз казали, що я схожа на неї. Моя прабабуся Айше, уродженка Куру-Озеня. Я здивовано переводила погляд з неї на чоловіка й навпаки.
– Як ви тут опинилися? – тільки й змогла вимовити майже пошепки.
– Та ми завжди тут були, врешті як і війна, – суворо сказав чоловік, і в цю мить я зрозуміла, що переді мною прадід Абдурахман.
– Досить лякати дитину, – усміхаючись сказала Айше-біта і погладила мене по голові. – Ти глянь, – наша кров! Яка сильна у нас онучка!
Дідусь Абдурахман зітхнув і показав рукою навкруги:
– Айше, поглянь, що діється… А ти, Аліє, пам’ятай, що не все біле буває білим. Сніг у Криму чорний.
Все попливло й почало розхитуватися. Сніг повалив ще густіше, і невдовзі чорна снігова завіса заховала від мене все. Я скрикнула й розплющила очі у себе в ліжку. Скочивши, виглянула у вікно. Вулицю вкрив білий сніг. Але в голові все ще звучало:
«Не все біле буває білим».
Переклад з російської Галини Литовченко
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.