Аленький цвіточок

191

З неопублікованого

БЕРЕШСЯ за писання, сідаєш за машинку – і страх червоний,
дикий, нутряний страх проймає груди. Як од мерзлої клямки, з дрібним своїм
м’ясом, відриваєш пучки од пластмасової клавіатури, міченої білою кирилицею.
Це, мабуть, страх передчасної пам’яті їм передався. Пишеш, щолітери натикаючись
на вістря голки, а з кожною літерою з тихої душі машинки вихоплюється довгошиє,
безпере дятлове дзюбеня – і стукоче, стукоче в тім’я, вилущуючи зернини
спогадів. Є серед них і плоскі, безживні, і веселі, круглі, як розігріте на
черені просо, але ні-ні та й вихопиться живе, повносиле, мов кровина – й одразу
пустить білі свої корінчики в жили, залоскоче блідозеленим листячком у вербових
очах: хотів би повірити, що все це я вигадав, що це гра уяви, але безпері
дятлові дзьобенята машинки стукочуть, стукочуть у тім’я: було, саме так і
було…

Мати моя, Ганна Іващукова, і побоювалася моєї ранньої
пам’ятливості, і тішилася нею. Але якось болісно, надсадно нею тішилася.
Сидимо, пам’ятаю, на поставлених набік табуретах. Сидіти на двох ніжках
незручно, ребристі ніжки в озаддячко ріже, зате очі нижче і ближче до прочинених
дверцят грубки. У грубці полин горить і так гірко-гірко пашить у лице, аж
кортить поцілувати отой чорнобильчик. Зима; шибки у вовчих шибах; у хаті, як у
шахті: тісно, тепло й глухо. Мати, не розгортаючи „Кобзаря”, прочитає мені
два-три рядки з „Катерини”, змовкне, ламаючи полинець, щоб підкинути до грубки.
А полинець у губи лоскочеться-лоскочеться, хочеться щось сказати. Мені й
кажеться. Зараз, звісно, не пригадати, що тоді мені казалося. Дитяча якась
ляпанина. Зав’ється, наприклад, із круглої соломинної гузочки біла диминка до
нас, у дверцята грубки, а я й кажу: „Як черв’ячок! Дід приніс колись пиляні
кубики із платні, щоб я грався. Я грався, грався, аж гульк – черв’ячок випав із
одного, жовтенького такого…” – „Жовтенького?..” – „Жовтенького. Бо інші були
біліші.” – „Пахущі були кубики?” – допитується мати. „Пахущі! – Пишаюся я.
Олією пахли. Як млинчики. А той жовтіший, ще й щербатенький був…” – „Бо-ож-ж!
– обнімала мене мати й сухо цілувала в „брехушку”, в потиличку тобто. – Та ж
тобі тоді чи й чотирнадцятий місяць виповнився” – „Це скільки, коли
чотирнадцять! – доскіпувався я. – А коли мене забули на вигоні, на ряднині, а
згори вогонь і вода гриміли – тоді скільки мені було?” – „Тоді ти вже виріс,
майже два роки мав. – „Два?” – починав я з мізинця. – А чотирнадцять – це
скільки?”

Мати брала мої пальцята в свою руку, один по одному загинала
і кожен загнутий нігтик (я перечитував їх губами) був мені мокрий і солоний.
Гороб’їний мій мізочок завмирав, не вміючи осягнути, чому два роки – це дуже
багато, а чотирнадцять місяців, перелічуючи які на моїх пальцях, мама щоразу
збивається й плаче від того, мабуть, що збилася, – чотирнадцять тих місяців –
дуже мало?

Це зараз, сидячи за машинкою, я розумію яка страшенна солона
гнітила матір – їй же тоді, в моєму дитинстві, ледь перехлюпнуло за двадцять!
Але й зараз, за машинкою сидячи, я не можу навіть собі пояснити, що спричинило
те відлюддя. Суспільний уклад козацьких сіл нашої Слобожанщини опісля розвідок
Багалія й Сумцова, більше сльозливих, ніж наукових, ніхто й ніколи не
висліджував. Уклад же слобідський був жорстокий. Перетримався і через
революційні катаклізми, і розкуркулення та колективізацію, особливо жорстокі в
наших краях, і голод тридцять третього року, коли кладовище стало майже
завбільшки з усе село. Перетримався аж до шостої десятини нашого сторіччя, до
року 64-го, знаменного для нашого села, коли Четверякова Тракторина (це так її
мама, Сталіна, у докір мамі власній, як Южко Четверик, чоловічок Сталінин, не
напивався при сільмазі, донечку назвала), аж доки Тракторина Четверикова не
прийняла приймака із сусідньої Горобинівки. Не курський був приймак, і не
бєлгородський. Не „штокав”, а щиро „шокав”, око не називав „глазом”, але навіть
тоді, на зламі ще нашого сторіччя, вода в колодязях щоранку скипалася на
кисляк: „Чули-чули, кумо?” – „Ми чули, а чи ви знаєте?” – „Знаємо, як того не
знати: приймак на Круподерівці!” – „Ще ж бо й на радіовузол голова його
опризначив!” – „Авжеж, завтра вранці пробемкає Кремль, а за ним приймачок
загундосить: у колгоспне радіво…”

 

СТРАШНО братися до письма, згадуючи-пригадуючи, який же ти
змалечку був лихий і немирний.

А я саме такий і був: і лихий, і немирний. Цієї ранньої моєї
пам’ятливості побоюється навіть моя мати. Чого вона побоюється зараз, тяжка і
вже гірка самій собі? Які родинні таємниці я можу нині виплакати прилюдно?
Пригадаю, може, коли випаде не часта, рідкісна мить щирого мовчання, як її
тато, а мій дід Антін, приїде із-за Ворскли, з Литовського заповідного бору.
Приїде дід Антін, покрекче рудою опішнянською люлькою в руді обрізні свої
вусинки, посякається в бульбастого, як і люлька, носа: напропаще, мовляв,
вицюкують бір Литовський, ще першим Петром віднесений і записаний до
„корабельних”. Я, звісно, того не тямлю. Я своє зав’язую конопляними нитчинами
очисьок: дід висипає мені з картуза на ряднину, на долівці простелену, пахущі
живицеві кубики. Пахнуть вони так, як ніколи не пахнутиме вже власновіч
побачений, скалічілий горбатий Литовський бір. Я на ряднині посаджений,
тішитимусь кубиками: і духом їхнім, таємним, нутряним, і гострими тонкими
реберцями. Аж раптом випаде з якогось кубика, кров’ялистішого на колір, ніж усі
інші, звивистенький, болісно біленький хробачок. Я відсахнувся його, зойкнув
блакитненькими легеньками. Дід із біло-рудого стане глиняним, опішнянська
гаряча люлька причорнить йому шкіру на вилиці: „Дурять лісоруби владу, ой же
дурять! Уписують до звітів деревину, ще при німцях звалену!” Я, звісно, всього
цього не знатиму. Як не знаю, чесно кажучи, й тепер, які лиха спостигали
мученицький наш Литовський бір. Я лише пригадаю, як випав мені з дідового
дерев’яного кубика безбарвний звивистенький хробачок. Мати притримає сльозу в
єдиному, все ще й досі зрячому оці, але душі стримати не зможе. Сплакне.

 

ЯКА вже з того користь, що нині я знаю: заздрість – почуття
нікчемне, нице й виснажливе, як хлоп’яче рукоблуддя. Тоді ж бо, давно, бувши од
недоїду клишоногим і темним, як пуголовок, плюскаючись у зеленій калюжі густого
хутірського літа (воно лиш одне хлюпочеться й досі на дні моєї пам’яті, мов
інших пір року не було в дитинстві), я, звісно, не міг знати, що цей тяжкий
світ – не нам перший, що його тяготи й пороки впродовж століть і століть
оплакані псальмами й висміяні філософами.

Ніколи в житті я не зустрічав більше таких виснажливих і
безпорадних заздрощів, як ті давні заздрощі Короля. Так заздрити вмів тільки
він. Водянисте обвисле, як міхурець, Королеве пузце вбиралося кудись усередину,
синя зморшка, мов капустяна пелюстка, прикривала згори бузкову дульку пупика
(Килинка, баба-пупорізка, недужала, як у нас казано, „курячою сліпотою”). Я
дивувався вобабіч: як могло вміщатися отаке пузило в тонкому, наче сівка
перезимніла житня соломинка Корольовому стані? Реберця випиналися йому з-під
паперової шкіри гороб’ячими крильцями – аж кісточками хрускали, коли Король,
гамуючи заздрощі, безпорадно зітхав, і крильця в’яли. Король заздрив Кучумею.
Ще б пак! Кучумей везунчик, Івасько-везько. Встиг народитися, доки його тато ще
був живий. Татові руки його прийняли, коли перших із наших везли замазними
возами до Охтирки, „на війну”, від Кучумеєвого тата ніяк не могла відірватися
молода чорнява, як черешня, Кучумеїха. Замазна валка пилюжила гостинцем, між
двома стінами важкого, вже доспілого хліба, галабонила, рвала груди гармошок,
співала й немилосердно курила. А Кучумеїха, вся повна Іваськом, ішла при валці
узбіччям. На півдорозі до Охтирки, валка саме в’їздила в хутор Гарбузи, в
Кучумеїхи почалися пологи. Кучумей (Івасько казав, що вусатий, як Будьонний);
але як він міг тоді бачити й запам’ятовувати?) повернув навзадь останню
підводу, пустивши розімлілих їздців самоходом. „У воєнкоматі, – схлипнув їм
навздогін, – скажіть, що я на підході…”

Король народився не так. (І пізніше, й гірше, при німцях, у
снігах світових, у сльозах материних і сільському поголоссі). Розписалися
Королька з Королем під бузиновим кущем – і за тим солодким циганчуком спливли
всі води і всі свічки одгоріли.

Отож було нам чого заздрити. Кучумею за шостий пішло, Королю
пів на шостий, а мені ледве п’ятий зав’язувався.

Заздрити нам випадало нишком, бо Кучумей таки старшинував.
Висвітить свої синьо-жовті зуби, хоч обрізні, зате великі часникові: „Х-ха! А
ти одвідки такий? Із-під хріну чи з-під хріца?” Ще ж гірше, як натямить Королю,
що мати його, Королька, з Королем під бузиною розписана, і не з наших, а із
„кріпаків”. І баба Горпина, „найкраща баба”, як лизькався з нею Король, ніяка
йому не баба. Блукалиця Горпина-Квасоля ще до війни, кажуть, як розкуркулено
було рясних кучерявих Квасоль, і на цвіт і на плід щедре плем’я, Горпина
Квасолиха звихнулася головою – пустили її з етапу куди очі стелять. Вона не
жебрала, коли хто змилостивиться їй у торбу, до тієї хати вона ніколи більше не
потикалася. Всі лежанки нашого краю її пам’ятають: вона любила вмоститися на
дарованій протопленій лежанці; обліплювала дітвора – і до півночі, вже й тата з
мамою лиш у чотири дірочки чутно, Квасолиха сипле й сипле нам придибенції й
казки, і щасливі й нещасливі пригоди… Більш ніколи в житті не було мені
такого захопливого читання, як ота Квасолишина незаписана література. Мабуть,
обрідно зійшло щедре її насіння.

Не раз наша лежанка гріла Горпинині кості. А в сусідів, у
Королів, під березень сорок другого, Квасолиха прийнялась назавжди. Стара
Королька змилостивилася, безвінечну невістку, Микольчину матір, прийняла. Але
сама невдовзі переставилася. Горпина нагодилася якраз під Корольчині пологи,
збігала покликати Килинку-пупорізку, нагріла літепла у шапличок. Ось так стала
Галька Кудеїха з Пожні, із недалекого села у давній давнині кріпацького,
Королькою в нашому козацькому, а її Миколка, найперший і, може, єдиний мій
побратимчик, став Королем. Справді-бо, яка вона люта, пам’ять крові! Я не
тільки пам’ятаю розчуженість на „кріпаків” і своїх „козаків”. Мене самого,
підлітком, уже в п’ятидесятих роках хмелив клич: наших б’ють! – і я в єдиній
лаві кидався навкулачки проти сусідів-рябинців, „кріпаків”.

Що й казати, прихильністю Короля я пишався. На якийсь там
латаний рочок, а все ж таки старший, хоч і не виказує цього. У нашій хаті
нікого: баба вмерли, коли я ще сидів у діжі, дід у Харкові, при залізниці; мати
– приймачка, але наша, з козацьких, дні й ночі то корову веде на оранку, то з
косою біжить удосвіта на сіножать, то снопи в’яже, то задихається у пилюці й
остюках, подаючи із Королькою разом збіжжя в молотарку. Порожньо в хаті. А в
Миколки Короля таке ряснослів’я – баба Горпина Квасолиха! Як же було мені не
пишатися такою щирою дружбою!

І я пишався як міг. Пишався циганською не до віку лютою
Королевою заздрістю до Кучумія. Заходився плачем ще до того, як Миколка,
побитий Іваськом-везьком, випірнув лицем із глибокої пилюки і сплюнув вугільною
глиною:

– Гніздодер! Яйця в горобців краде! Гніздоде-е-ер!

Кучумій справді був ластатий і рудий. І щодня мав що їсти:
тато його комірникував у колгоспі. Кучумій сам вихвалявся: як качали в колгоспі
мед, тато йому в носовичку вощинки приносив.

 – Х-хай смокче! –
синіми сльозами бризкався мені в обличчя Король. – Гороб’ячі яйця пику
зластовинили, а тепер ще од меду губи й скривить…

Але не скривило губи Кучумею. Більше того, тато йому
пообіцяв пустити його на осінь до школи, дарма, що ще сьомий не звершиться.
Кучумей радів, заставляв матір вчити із ним вірші і на перше травня в церкві,
себто в сільбуді, влаштованому в обдертій до цегли церкві, наступаючи босою
ногою на ще босішу, бо дуже вже мерзли, відшкрябані матір’ю, від кам’яної
підлоги, личко виставивши гороб’ячим дзьобиком, продекламував на святковій
виставі:

Я аленький цвіточок,

Я юний пійонер.

Я Сталіна сіночок,

Защитник сесесер!

Король конав од заздрощів. Кучумей знає вірші та ще й не
по-нашому! Кучумея пустять восени до школи. А йому, Микольці Королю, мати,
ледве донісши сапку з поля (саме проривали буряки), сказала:

 – Куди тобі
змагатися! У що я тебе зодягну-взую? Це земля лопуцьків родить і сама їх
вдягає-взуває. А мені, синку, заказано…

– Я не лопуцько! – опинчався Король.

– Який ще ти лопуцьок! – дзьобатим носиком пестила мати його
утленьку спинку. – Ти мій синочок. У тебе є „найкраща баба”, казки тобі до ночі
розказує.

– Синочок, синочок! – мов бугаєць, розревівся Король, – А
чий я, твій?.. Оно Кучумій у сільбуді казав, що він сталінів синочок, і тато
його вже до школи пускає.

– Підростеш – і я тебе пущу.

– Коли ще я підросту! А школярів нині в жнива посилають
колоски на стерні збирати.

Йвасько там дві пазухи накраде, обімне – на цілу перепічку
хватить…

Стид-сором признатися, я був щасливий Королевим горем. Втім,
не горем, а тим, може, що він на рік старший, гірке своє лихо зі мною ділить.
Не криється переді мною найтяжчим. Тоді наші очі ходили ще при землі, невисокий
наш світик заввишки з протез-дерев’яшку старого Кучумея, Йваськового тата. Але
вже, мабуть, бачили куди, звідки і як скрипить який протез.

– Не тра, – погладив я його незалатаний гороб’ячий ліктик. Я
таке, Мико, я таке знайшов! Що тобі одному покажу…

– Пока-ажеш? – Недовірливо перепитав Король, скупо, мов
начетверо розрізаний сірничок, спалахнувши трав’яни¬ми очима.

– Покажу! І не одно.

Спершу я довірився Королю менш дорогим. У нашому здичавілому
садку минулої зими змерзла дивна вишня, на якій родили ягоди – мов циганські
очі. Привіз її дід, із Молдавії, казав. Але зараз дід, за віком „нестройовик”,
усе ще, мобілізований під війну в залізничні війська, вже не служив, хоча й
недалеко від дому, в Харкові, але, чомусь недолюблюючи зятя й мене, навідувався
не частіше, ніж раз на місяць, привозячи нам із матір’ю торбочку сухарів і
хлібину, а іноді й дві. Молоденька вишня всохла, але стовбур її ще точився
клеєм, довкола зводився бліденький підріст, усипаний лапатим солодким листям.

Король припав до моєї таємниці – мов теля до пійла.
Поласував молоденьким листям, поласував клеєм. А потім вигадав „варенички” –
віддирав грудочку клею, загортав її в листочок: один „вареничок” собі, другий –
мені, один собі – другий мені. Якщо на його або на мою чергу випадав більший чи
менший „вареничок”, Король відкладав його до відповідної купки:

 – Потім розділимо, –
не видихав, вдихав у себе, і складка голодушного його животика, мов торішня
капустяна пелюстка, набігала згори на бузкову дульку пупика, недбало
зав’язаного повитухою Килинкою.

Розчулений рівністю з Королем, я виміняв у нього всі
найтонші „варенички”, які мені дісталися, на його найменші, і загорівся:

– Мико, тебе візьмуть на колоски, і ти не дві, три пазухи
повз об’їздчика додому принесеш…

– Ага, цілу торбу! – плямкав Король клеїстими губами. – А в
чому? У кендюшку?

Аж тепер я побачив, що Король мій голий. Зовсім голий, як
негриня: і сорочечку, й штанці мати береже йому на зиму.

– А я … я… – засоромився я не його наготи, а своєї
полотняної вдягності. – Я тобі сорочку свою віддам. Зодягнеш, а як підпережеш –
ого, скільки за пазуху влізе!

– Мели, язичку: кашки дам! – відгукнувся Король приказкою
Горпини Квасолихи.

– Оце тобі так зняв да й оддав.

– І од… оддав, – просіював я губи крізь цупку полотнину,
вивертом, через голову, знімаючи сорочку. – На! Я тебе ще й вірша навчу, щоб до
школярів тебе взяли, на колоски. Чесне сталінське! Я все запам’ятав, що Кучумій
у сільбуді розказував…

– Чесно, не дуриш! – плямкнув клейкою зеленню Король. – Отак
за раз – усе?

– А все! Ось послухай: я аленький цвіточок, я юний піонер, я
Сталіна синочок…

– Си… синочок… – раптом схлипнув Король. Синочок…

 

Матеріали підготувала голова
фонду Володимира Затуливітра Любов Снісар

Прокоментуєте?