ОПОВІДАННЯ
Зоя навчалася у дев’ятому класі. Зірок з неба не хапала, з точними науками була не в ладах, віддаючи перевагу гуманітарним, бо ті їй давалися доволі легко. Дівчата -однокласниці вже потроху замислювалися про своє майбутнє, обирали навчальні заклади, в яких вони хотіли б навчатися, і лише Зоя залишалася у цьому питанні безтурботною і відстороненою. Вона вже давно визначила для себе майбутню професію. Дівчина мріяла стати естрадною співачкою, притому відомою і всіма обожнюваною. Був у Зої і улюблений кумир – співачка, яку вона намагалася у всьому наслідувати. Величезний плакат зображував довговолосу блондинку, діву з томними очима та яскравим макіяжем. Він висів у спальні Зої і вона могла його розглядати годинами із захопленням та обожнюванням.
Мама діставала Зою своїми докорами: – Хоч би сходила до магазину, допомогла мені. Про себе тільки думаєш. Досить гаяти час, сидячи перед паперовим портретом і пожираючи його очима. Ось порву його на шматки, – погрожувала мама дівчинки, – тоді може і порозумнішаєш. – Нічого мама не розуміє, – злилася Зоя. – Вона просто не любить мене. – На очі наверталися сльози. – От якби моєю мамою була ця чудова жінка, яка посміхається мені з плаката, добра, чуйна, вона, звісно, жаліла б мене і любила такою, якою я є.
Наближався Новий рік. Місто засипало снігом. Він лежав на землі, виблискуючи діамантовими гранями під кволими променями холодного неласкавого сонця. Зоя любила зиму. Їй приносило задоволення блукати по неходженим сніговим заметам, залишаючи поза увагою протоптані сотнями ніг доріжки; гуляти в найжахливішу хуртовину, підставляючи обличчя під удари сніжинок; підкоряючись їхньому ритмічному кружлянню, відлітати кудись нагору на крилах мрії.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В один із таких днів Зоя йшла зі школи додому. Раптом, крізь білу завісу снігового вихору, вона побачила знайоме обличчя на афіші театру. Серце радісно забилося. Це була вона – улюблена артистка дівчинки, її променисті очі, приваблива посмішка. Чудове довге волосся хвилями спадало на плечі. – Клас – промайнула у Зої думка. – Як би мені хотілося бути схожою на неї. – Вона подумки порівняла себе зі співачкою, і це порівняння було цілком не на користь школярки.
Афіша повідомляла про те, що приїжджа діва дає лише один концерт у цьому місті, тому, поспішайте насолодитися її чарівним голосом, настійно радили організатори концерту.
Зоя побігла додому, не відчуваючи ніг. Чи дасть мама грошей на концерт? Чи зможе вона побачити свого кумира живцем? Одна річ підспівувати за улюбленою співачкою її пісні під час перегляду телевізійних концертів, а зовсім інша – побачити реальну, живу артистку на власні очі, а може навіть подарувати їй квіти чи отримати автограф. Від цієї думки у Зої потеплішало на серці, мовби перед довго очікуваною зустріччю з кимось рідним і близьким.
Мама зустріла дочку з вічно стурбованим, сумним виразом обличчя. Прохання дівчинки, здавалося, засмутило її ще більше. Вона з осудом подивилася на Зою: – Як ти можеш просити гроші на концерт, коли знаєш, що у твого молодшого брата зовсім зносилися черевики, та й тобі вже потрібно купити нові чобітки. – Мама із жалем подивилася на стоптане взуття дівчинки, – а ти з якимсь концертом… – І вона вкотре почала пояснювати Зої, як їй важко заробляти гроші, працюючи на двох роботах і тягнути на собі усю сім’ю.
Мамині скарги не викликали у дівчинки співчуття, лише роздратування.
– Ну от, почалося… А та, що на плакаті, ніколи б не дорікала мені, не змушувала почуватися винною за всі сімейні негаразди. Зоя зітхнула і попленталася в кухню, де на неї вже чекала тарілка маминого борщу. Дівчинці не подобалася ця страва. – Знову борщ, і сьогодні, і вчора, і завжди, набрид уже. Без апетиту сіла за стіл.
– Цікаво, а що їсть моя улюблениця? Мабуть, лише делікатеси? – Промайнула думка. Що таке делікатеси, Зоя не знала, але думала, що це щось недоступне для її сім’ї, в якій мама завжди рахувала гроші.
Увечері зателефонувала подружка. Як і Зоя, Оля була відданою фанаткою зірки, на концерт якої з нетерпінням чекали всі її шанувальники.
– Що, не йдеш? Мама, як завжди пошкодувала грошей? Така сама історія і в мене. – На подив Зої, подруга зовсім не здавалася засмученою. – У мене є інший варіант. Ось послухай.
Оля повідала Зої про те, що їхня сусідка, добра приятелька мами, працює в театрі прибиральницею і їй зовсім не складно провести дівчаток повз контролерів на концерт, а якщо вдасться, то й показати гримерну співачки. Тоді можна буде без проблем взяти у знаменитості автограф.
– Супер, – вигукнула Зоя, вислухавши подругу. – Окей, домовилися!
Дні, що залишалися до концерту, тривали напрочуд довго. Дівчата репетирували свою промову, сперечалися про те, що говорити, а що ні; обговорювали свої мізерні вбрання, збирали гроші, які вдавалося заощадити на шкільних обідах. Вони планували купити шикарний букет, але він, на жаль, коштував дуже дорого взимку. Подружки вибрали дуже скромний, але доволі симпатичний букетик. Продавчиня невдоволено бурчала щось собі під ніс, пакуючи дешеві жовті квіти в красиву, під стать дорогим трояндам, упаковку.
В день очікуваної події тітка Ніна провела подружок до театру через чорний хід. Вона назвала номер кімнати, де гримуватиметься їхній кумир. Перед заповітними дверима дівчата, стримуючи хвилювання, зупинилися, не наважуючись постукати. З глибини гримерної вчувався безглуздий спів, мабуть розспівування, подумали школярки. Оля виявилася сміливішою. Вона постукала у двері, і почувши “увійдіть”, фанатки опинилися у великій просторій кімнаті з безліччю дзеркал. Біля вікна стояла співачка. На ній була вишукана довга сукня, прикрашена сріблястими стразами. Вони заворушилися, заблищали, як тільки жінка зробила крок убік дівчат, що втратили дар мови. З голови вилетіли всі слова, які юні леді збиралися сказати своїй улюблениці: і те, яка вона прекрасна, і те, який у неї ніжний приємний голос, і те, як вони люблять її пісні і знають їх напам’ять.
Обличчя діви почало змінюватися на очах. З доброго, співчутливого, воно перетворилося на незадоволене, потворне. До того ж, товстий шар гриму робив його схожим на маску. Зоя простягла співачці букет. Та схопила його і раптом кинула до ніг здивованих дівчаток. Гучний, несамовитий крик вирвався з її горла: – Охорона, сюди! Хто пропустив до мене цих мерзенних волоцюг? Заберіть їх звідси.
З огидою жінка почала топтати розкидані по підлозі квіти, які ще хвилину тому були скромним, але гарним букетом, подарованим від душі. У коридорі почувся тупіт ніг міцних чоловіків у формі охоронців. Вони взяли за руки дівчат, які плакали від образи, і вивели їх на вулицю. Дув холодний колючий вітер, підсилюючи відчуття морозу. Подружки побрели додому, потопаючи в заметах.
- І зовсім вона не вродлива, – перервала мовчання Зоя.
- Бридка і зла, – додала подруга.
Вдома Зоя підійшла до мами й обняла її за плечі: – Матусю, я тебе дуже люблю, –голос тремтів від хвилювання. Вони сіли на диван і, обійнявшись, довго сиділи так, не запалюючи світла. Сльози розчарування та образи гарячими цівками стікали по юному обличчю, а Зоя їх витирала кулачками, як у дитинстві.
- Як я могла любити ту чужу погану жінку більше, ніж свою маму, – думала школярка. У вікно зазирнув місяць, щедро заливаючи вітальню своїм сріблом.
- Я ненавиджу професію співачки, – пролунало крізь ридання.
І знову в кімнаті запанувала тиша, що переривалася лише монотонним цоканням лічильника часу – настінного годинника. Мама була поруч, її ніжна рука погладжувала худеньке плече доньки. На душі у Зої стало тепло і спокійно.
2024 р.
м. Суми