Альбіна Батуріна.Тося

164

Оповідання

Тося народилася в епоху комуністичних гасел у мальовничому селі на Полтавщині, недалеко від обласного центру. В школі навчалася непогано, може ще й тому, що її мама викладала там математику і свою дочку виховувала з великою суворістю, яка часто переходила всі межі. Тося здавалася однокласникам якоюсь забитою, нерішучою. Носила коси, хоча дівчата підліткового віку вважали це старомодним, вони по черзі залишили своє довге волосся у місцевої майстрині перукарської справи Люськи і були всі схожі одна на одну, бо жінка стригла невміло. Але ця обставина не заважала їй мати велику кількість клієнтів; а що поробиш? До міста далеко, а всім хотілося мати охайний вигляд.

Тосин тато працював головою колгоспу і завжди був заклопотаний своєю роботою. Приходив додому пізно, часто роздратованим. За вечерею випивав, зазвичай, чарку горілки і заспокоювався.

Чоловік був набагато старший від своєї дружини. Різниця у віці була дуже помітною. Вона – висока чорноброва жінка з миловидним свіжим обличчям, він – опецькуватий стомлений чолов’яга з круглими очима за товстими скельцями окулярів. Батько часто заступався за Тосю, коли мама розпікала її за якісь, як йому здавалося, дрібниці. Вчителька невдоволено говорила: “Нічого, ще буде мені дякувати в свій час.” Що це означає і коли настане той час, дівчина не розуміла.

В сім’ї жила іще одна людина – бабця Оляна: добросердечна, покірна (аж занадто, як здавалося Тосі), працелюбна стара жінка. З молодих років працювала у колгоспі, чоловік пропав безвісти на війні, було дуже скрутно одній виховувати донечку, яку вона обожнювала і жаліючи, намагалася виконувати всі її забаганки. Дочка не цінувала її старань і сприймала трепетне відношення до неї як належне.

Згодом майбутня мама Тосі закінчила педінститут у місті і повернулася в рідне село вчителювати. На неї “накинув оком” голова колгоспу, який до того часу овдовів і мав намір створити нову сім’ю. Викладачка математики швидко зрозуміла, що цей чоловік непогана партія для неї і, відсвяткувавши весілля, переїхала до нього в просторий гарний будинок, навколо якого буяв трохи занедбаний садок.

Через рік в тому квітучому саду вже стояла дитяча колиска з маленькою Тосею. Весь клопіт по догляду за дитиною взяла на себе бабця Оляна. Незважаючи на виснажливу працю по господарству, жінка залюбки прокидалася багато разів протягом ночі, коли плакала її онука, брала немовля на руки, колисала, клала біля себе в ліжко. Вона оберігала спокій своєї дочки: “Нехай поспить, відпочине, адже вона вже вийшла на роботу, не досидівши до року у декретній відпустці.” Вчителів у селі не вистачало.

Час швидко промайнув, і коли Тося навчалася у сьомому класі, в сім’ї трапилася трагічна подія. В той день тато дівчини повернувся з чергового засідання парткому, де його “пропісочили” за недовиконання плану по збиранню зернових. На ньому не було лиця. Він втомлено сів у крісло, та так уже ніколи з нього і не підвівся. “Серцевий напад” – констатували байдужі лікарі і забрали холодне тіло батька, прикривши його простирадлом. Те, що тато пішов із життя, було таким несподіваним і неочікуваним, що Тося ще довго не могла прийти до тями. Тільки зараз дівчина усвідомила, що любила свого татуся найбільше за всіх мешканців будинку, хоча завжди була стриманою і відстороненою у відносинах з ним.

Мама не довго горювала, і через рік вона заявила матері і дочці, що приймає “приймака”. Ним виявився не хто інший, як директор школи, у якій вчилася Тося. Дівчина була у шоці. Цей чоловік набув недоброї слави людини суворої, владної, безкомпромісної. Всі учні тремтіли перед ним. Від його холодного, грізного погляду хотілося кудись сховатися, забігти з блеску. Тося не була винятком. Коли чоловік переніс до матері свій нехитрий скарб (був до сих пір парубком, ні разу не одруженим, мабуть, внаслідок свого занадто владного характеру), для Тосі почалися тяжкі часи. Її обурювало те, що новоспечений вітчим почувається як вдома: ходить в халаті тата, сидить у його улюбленому кріслі, не соромлячись обіймає маму, а та, навіть, не пручається.

Ще гірше стало, коли у матері народився син Ромчик. Все життя сім’ї закружляло навколо нього.

  • Тосю, принеси пелюшку, Тосю, дай малому соску, Тосю, посидь з братиком, поки бабуся спече хліб.

І так з ранку до вечора. Тосі здавалося, що вона не витримає і втече з дому. Уява малювала їй різні варіанти втечі – поїхати в місто до тітоньки Галі (сестри тата), чи поїхати ще куди не-будь і почати працювати (але ким? Вона нічого не вміла).

Все вирішилося якось само по собі. Тося закінчила дев’ятий клас і мала намір продовжувати навчання ще рік, отримати атестат про середню освіту і тоді вже спробувати вступити в місті в той же учбовий заклад, в якому навчалася її мама. Але вона відчувала, що це не її, бо дуже добре знала про усе “підводне каміння” тяжкої професії вчителя.

Якось у розпал шкільних канікул в село завітала тітонька Галя. Вона познайомилася з братиком Тосі і визнала, що він в міру повненький, жвавий і дуже гарненький. Потім вона звернулася до племінниці – а що, Тосю, поїхали в місто. Хвате сидіти на шиї у батьків, – і тітка виразно поглянула на директора, який милувався своєю дитиною.

-Ще не пізно подати документи в м’ясо-молочний технікум. Це дуже не поганий варіант. Та й в “общазі” тобі жити не доведеться, – і вона звернулася до мами.

-Вважаю, що настав час розповісти своїй дочці, що у неї в місті є власна квартира.

-Але ж там мешкають квартиранти, – почувся невпевнений голос матері.

-Та це не проблема, – у тітоньки заблищали очі.

-Поїхали, Тосю. Настав час ставати дорослою.

Все владналося, напрочуд, швидко і добре. Після успішної здачі іспитів, керівництво технікуму було раде мати таку здібну ученицю в своєму закладі. Тітонька підготувала Тосину квартиру і та засяяла побіленими стінами і чистими шибками. Як з’ясувалося, цю кооперативну квартиру батькам Тосі вдалося придбати раніше не без участі тітоньки Галі (в неї були дуже впливові знайомі), бо в той час такі квартири вважалися дефіцитними. А чому дівчині не сказали? Так вважали, що не час.

-Ось закінчить школу, стане студенткою, тоді вже ми і зробимо їй королівський подарунок, – не раз говорила мама своєму чоловіку, якому не терпілося потішити улюблену доцю. Батьки не бачили щасливого майбутнього для своєї дитини у селі.

Місто вразило Тосю. Гамірне, швидке. Люди навколо заклопотані, з кам’яними обличчями, все кудись поспішають. А жінки – одна гарніша за іншу, цокотять каблучками, короткі спідниці показують стрункі ноги.

-Не те що у нас в селі, – подумала дівчина, пригадавши нікчемні черевики без підборів на зажди схованих під довгими спідницями ногах сільських жіночок. Життя колгоспних жінок було таке тяжке і безпросвітне, що де вже там ті черевички на підборах. Куди в них ходити? Хіба що на ферму доїти корів, чи на прополку безмежних ланів цукрового буряку. І невід’ємний атрибут кожної жінки – хустка. Пов’язана на голові, вона обрамляла жіноче, загоріле, обвітрене обличчя.

Тосина мама відрізнялася від своїх односельчанок. Вона ніколи не носила хусток, своє довге блискуче волосся заплітала в косу і викладала на голові красивим віночком. На роботу завжди одягала темно-синій жакет із габардину і довгу спідницю. Щодня змінювала блузки, які були чисто випрані і накрохмалені.

Придивляючись до представниць жіночої статі, Тося помітила, що в місті ніхто не носить коси.

Міське життя поглинуло студентку, хоча вона все ще залишалася несмілою сільською дівчиною з густим волоссям, заплетеним у косу, з пухнастими довгими віями з під яких визирали темні, майже чорні оченята. Дівчина була гарною, але її врода не кидалася у вічі, може тому, що Тося одягалася (не маючи гарного смаку) старомодно.

Що до бабці Оляни, то її дуже турбувала та обставина, що її улюблена онука мешкала зовсім одна і не мала нікого, хто б опікувався нею. Тітонька невдовзі після Тосиного переїзду до міста, несподівано померла, ще зовсім не старою, від інфаркту. Дівчина знала, що у неї хворе серце, але хто міг передбачити таку раптову смерть? – Зовсім, як тато, – спало на думку. Спогади про батька до сих пір бентежили її душу, хоча вже минув певний час з того сумного дня. А час, як відомо, лікує, та все ж… Незважаючи на свої безкінечні обов’язки по господарству, бабуся намагалася їздити в місто до Тосі якомога частіше. Вона привозила гроші від мами, харчі і частенько пригощала онуку свіжими пиріжками із сиром, тільки в неї виходила така пухка, смачна випічка. Що до матері, то вона своєю персоною ніколи не відвідувала дочку, бо завше була заклопотана роботою та догоджанням своєму вередливому чоловіку, який ставав дедалі жорстокішим. Давалися взнаки його деспотичні риси характеру.

В технікумі одногрупники cприйняли Тосю із упередженням. – Синя панчоха – вирішили вони і не поспішали зблизитися з нею, чи потоваришувати. Багато хто нишком посміювався над дівчиною, більше за всіх бідова, з яскравою зовнішністю, Ліза. Вона жила в гуртожитку і дуже потерпала від його незручностей.

-Таланить же деяким, – із заздрістю промовила Ліза, коли дізналася, що “сіра мишка”, так вона називала про себе Тосю, живе у власній квартирі з усіма зручностями, та ще й сама.

Невдовзі Ліза і Тося стали найліпшими подружками. Ліза вважала за свій обов’язок найшвидше інтегрувати свою подругу у бурхливе міське життя. Почастішали походи у кіно, на танці, вечірні прогулянки центральними вулицями.

Ліза невдоволено дивилася на подругу

-Що в тебе за вигляд? Мені навіть соромно з’явитися поруч з тобою на люди, і вона відвела Тосю в найкращу перукарню. Там її коротко остригли, а з довгої шевелюри перукарки зробили модний шиньйон. Потім Лізі не сподобався невиразний колір волосся подруги, і на її вимогу, Тося перефарбувалася на чорний колір який пасував її білому обличчю.

У технікумі новий імідж Тосі вразив усіх. Дівчата, немов змовившись, вперто не хотіли помічати її нову яскраву зовнішність. Хлопці були у захваті

-Ну, Тосько, ти даєш, – зацікавлено мовив найгарніший із юнаків, на якого раніше дівчина навіть глянути не наважувалася.

-Ну, це перевтілення треба обмити, – підморгнула Ліза. – Не влаштовувати ж свято в гуртожитку.

Тося зрозуміла, і запросила друзів до себе додому.

У визначений день дівчина збігала до кулінарії, де придбала: домашні котлети і смажену рибу; зробила салат “вінегрет”; поклала на тарілку бабусині пиріжки, що лишилися відучора; нарізала докторську ковбасу. Все це розмістила на столі у кімнаті. Її однокімнатна квартира у тихому районі міста недалеко від центру була невеликою, але затишною.

-А гарно відсвяткували, – міркувала, засинаючи на дивані, Тося. – Я вперше спробувала вино. Кисле, несмачне, але мені сподобалося, бо після нього я була такою розкутою, веселою.

Танцювали під програвач (у вухах дівчини все ще лунали пісні Хампердінка). І він там був. “Котик” – так його прозвали у технікумі за великі яскраво-зелені очі. Обіймав, просив дозволу її поцілувати. Але Тося була непохитною.

З того часу такі “вечорниці” почастішали. Зазвичай, ініціаторкою виступала Ліза.

Вона приходила до подруги, як до себе додому. Пила в неї чай, просила допомогти з домашнім завданням. Коли їй не хотілося їхати в гуртожиток, де разом з нею в одній кімнаті мешкало ще п’ятеро дівчат (і всі зі своїми примхами), Ліза залишалася ночувати у Тосі, і та стелила їй на розкладачці в кухні.

Взагалі то, це була розкладачка бабці Оляни. Коли вона, в черговий раз, поставала на порозі квартири своєї улюблениці, Тосю душила злість

-Ну чого вона все їздить і їздить, сяде в кухні на стілець і сидить, кліпаючи очима. Її обурювала покірність бабусі.

-Слова не вимовить, хоча б колись вилаяла мене, а то дивиться своїми лагідними очима, неначе в душу зазирає.

На ніч стелила бабці на розкладачці. Кухня крихітна, але бабуся не скаржилася на незручності. Вранці варила Тосі борщ і непомітно зникала, треба було їхати в село братися до своїх добровільних обов’язків.

В той рік зима виявилася морозною, з холодним різким вітром і хуртовинами. Наближалося новорічне свято, і бабця Оляна, загрузивши кошик різною смакотою для своєї дорогої дитини, вирішила їхати в місто. Відчинила вхідні двері власним ключем і зрозуміла, що знову з’явилася невчасно. Із кімнати вибігла розпашіла, з грізним поглядом Тося. За дверима чувся сміх, веселі голоси, лунала музика. Святкували Лізин день народження, тож випили більш ніж треба, бо окрім дешевого вина на столі стояла і горілка. Бабуся стомлено поставила кошик на кухонний стіл.

-Тут зверху у рушничку твої улюблені пиріжки з сиром. Шкода, вони трохи замерзли. Обличчя Тосі – червоне, ще більше побагровіло.

-Як ти мені набридла зі своїми пиріжками, – тихо, щоб не почули гості, прошепотіла онука, з її очей, ніби, посипалися іскри. — Не могла приїхати в другий день?

-Та я не потурбую тебе Тосю, лише тут на розкладачці переночую і вранці поїду.

-У мене гості, розумієш? Вони будуть виходити на кухню попити водички, а ти тут вивернешся. Стара вже стала, нічого не петриш.

Із кімнати визирнуло миловидне обличчя юнака.

-Тосю, де ти? Ми на тебе чекаємо. Твоя черга казати тост.

Тося на півслові перервала свою промову і миттю побігла до кімнати.

Через деякий час дівчина з’явилася на кухні, щоб приготувати чай. Бабуся сиділа на стільці і, здавалося, дрімала, очі її були заплющені. Тосі раптом стало шкода старої жінки. Хміль вивітрився, і тепер вона почувала в душі порожнечу.

-Дарма я її образила. Їй захотілося розбудити бабусю, пригостити шматочком смачного торту. На кухню ввірвалася Ліза

-Тебе тільки за смертю посилати, де ж чай? Я вже порізала торт, – подруга була напідпитку, очі її неприродно блищали.

Чаювання затяглося надовго. Тося і “Котик” обмінювалися ніжними поглядами. Ліза із задоволенням наминала торт.

-А пиріжки?, — згадала раптом Тося, – Зараз принесу.

Кухня була порожня.

-Невже бабуся поїхала? серце огорнуло недобре передчуття. Вікно застелила густа заметіль.

-Нічого, доїде без проблем, – заспокоїла себе дівчина.

На ранок вона з’їла декілька бабусиних пиріжків, випила чашку солодкого чаю і, поглянувши на годинник, поспішила в технікум. Через пару годин її викликали в деканат до телефону. Тамуючи хвилювання, дівчина зайшла в кабінет і почула в слухавці знайомий голос вітчима.

-Бабусю знайшли мертвою біля нашого села. Вона замерзла. Завтра будемо хоронити. – Останні слова Тося почула, як уві сні.

На поминках односельці говорили про те, якою доброю, працелюбною і люблячою була бабуся Оляна, як її всі любили, цінували.

-Але нащо ці слова тепер? — думала невтішна дівчина, – якщо при житті всім було до неї байдуже.

Чоловіки пили горілку на спомин душі, жінки тихенько гомоніли між собою. Мама Тосі була у розпачі. Більше всього її хвилювала думка про те, що тепер нікому буде глядіти Ромчика. Директор школи відсутнім поглядом дивився у вікно, на якому мороз малював чудернацькі візерунки. Тося плакала, на соромлячись сліз.

Перед очима в неї стояло стомлене, але лагідне обличчя старенької. Очі, наче, зазирали в душу, ніби, докоряли за байдужість і егоїзм.

– Пробач мені, дорогенька, – заголосила онука. Фельдшерка Ганна Павлівна накрапала валер’янки і дала випити дівчині, яка вся тремтіла. Промовляючи заспокійливі слова, жінка повела її до спальні, поклала у ліжко і трохи посиділа поруч, чекаючи поки та засне.

Після тієї страшної події Тося змінилася. Вона намагалася уникати гучних компаній. Святкування припинилися. Квартира наповнилася тишею та спокоєм. Пріоритети змінилися. Замість гулянок, засіла за підручники. Надолужила прогалини у навчанні і, невдовзі, стала однією з найкращих учениць. Закінчила технікум з відзнакою, одержавши диплом спеціаліста з виробництва масла.

На випускному балі Тося познайомилася з молодим лейтенантом і поїхала за ним колесити простори безмежної країни. Як склалася її подальша доля, невідомо..

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!