ІЗ ЦИКЛУ «НОВЕЛИ НАШОГО ХУТОРА»
Ізнов Денис Довгий спогадався
на селі у слякотний пронизливо холодний осінній дощ. Як він у пана Валєвського
чималий шмат поля укупив. Да й зі свого Хотиня на наші хутори жить перейшов.
Уже коли Купча підписана,
зрихтована була, Валєвський спохопився: «Оддай-но мені, Денисе, отого
крислатого дуба, що посеред поля. Я забувся його зрізати. Мені дубина конче
зараз потрібна».
– Е, ні, пане, не оддам, –
навідріз уперся Денис. – Бо як ви землю спродали, то спродали в одне і все те,
що на полі є – і кожне деревце, і найменшу бадилинку, і мишку, і ховрашка, і
цвіркуна… Не оддам я дуба…
– Гм! – пан Волевський у
задуму увійшов: на високе чоло густі глибокі зморшки поклалися:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Тогді продай мені сього
дуба… Я тобі добре заплачу…
Денис Довгий тілько загадково
посміхнувся:
– А хоч би, пане, ви мені і
ківш золота давали, а я дуба вам не оддам…
І в скорім часі, коли туга,
печаль налягали на Денисове серце, коли і він згинався під ваготою літ і життя,
а чи просто від непорозумінь із домашніми, віддалявся Денис до свого дуба,
ставав коло нього, обходив, обіймав його, промовляючи: «Ах дубе, мій дубе… Якби
ж ти знав, якби ти відав, як мені важко…».
І лекшало тоді Денисові.
Я іще пам’ятаю того
могутнього крислатого, шатристого дуба. Уліті своїм верховіттям він зелено
осявав дооколишні хутори, із далечини перейдених літ посилаючи привіти новим
поколінням.
Життя сьому деревному
красеневі вкоротили уже в більшовицьку еру, коли в нашім краї постали колгоспи.
«От лихома його…»
А іще про Дениса Довгого наш
колишній хутірський сусіда Михайло, тепер покійний, отаку бувальщину оповідав.
У початку колгоспної ери теє
діялося, відбувалося. Повезли підводами молодих і старих хуторян наших сіно аж
за Майдан у Гало гребти. Денисові Довгому і тоді уже сімдесят було, а Михайлові
то ще й сімнадцяти не минуло. За довгий петрівчанський день ухвойдалися наші
хуторяни добре коло того сіна. А як вечір заступив, то стомлене натруджене тіло
і на спочинок попленталося, потеліпалося. Хто куди. Жінки та дівчата у хату і
клуню до Сергія (тоді на Майдані іще Сергія Ковтунця хата стояла). Чоловіки і
юнаки доокіл розбрелися – під копицями собі лігвиська вимощують. Михайло із
Денисом Довгим аж під копицю дальню коло кущів подалися. Тілько уклалися вони,
як під кущем щось зашерхотіло. Мишко і стенувся, острах його пойняв:
– А мо’ то вуж чи змія?!
Денис на те розважливо
заспокоююче:
– А не бойся, голубе, сьої
породи. Коло мене вони тебе не зачеплять…
Так певно почувався Денис
Довгий завжди у лісі серед звіра усілякового і повзучого. Як ніби свій серед
своїх.
Забирати із Майдану людей
підводи не приїхали. І по котрімсь дні усі гребці пішки додому тьопали, ще й
пісень гребовицьких співали.
Десятиліття з того часу, як
один змиг, промайнули. Денис Довгий уже в десятий клас перейшов, як Семен Лапка
казав, тобто дев’яносто йому уже сповнилось, минуло. А Михайло тогді на видноті
у змужнінні і в почестях своїх заслуженим комбайном полями розгулював.
Ото якось докошував він
пшеницю коло рова, аж з хати вийшов Денис Довгий да й прошкує до комбайна.
Михайло зупинився, зійшов із своєї високості да навстріч міцному старцеві іде.
Привіталися, поручкалися. А Денис і каже:
– А пам’ятаєш, голубе, як ми
із тобою на Майдані сіно гребли. Хіба і мог я подумать тогді, же ти постигнеш
науку таку, що сядеш за сю машину. А яке воно таке чудисько, що за одним махом
і жне, і молотить, і перевіває. Гм!
Мишко і став Денисові
розтлумачувать, що воно і до чого:
– Осьо яка трубочка, а од неї
така сила іде, дихтить, що може навильот і пальця пробить, і цілу руку пробить
подужає…
Денис аж ніби вжахнувся:
– От лихома його…
Михайло усміхнувся
оперемагаюче:
– Да як тогді на Майдані ви ні
вужа, ні змія не боялися, а тепера комбайна ізлякалися.
– Бачиш, голубе сизий, бо то
усе своє, якби природа, од Творца, а сє хто зна й од кого. Мо’ од нечистого… –
в старечих роздумах висновував Денис Довгий.
«Ах, який я чужийу сьому світі…»
Мені Ганна Сашина, також
покійниця тепер, розказувала. Що як пішла вона була провідать Дениса Довгого,
то й промовив до неї він:
– Ах, знаєш, голубко, який я
уже чужий у сьому світі…
Тоді Денисові уже повернуло
на дев’яносто п’ятий рік життя.
– А чо’ то ви чужі… – одразу
спохопилася Ганна. – Біля родини, серед людей…
– Да як то не чужий… – усе
своє виповідав Денис. – Замолоду мене все село знало. А як тепера пойду у село,
то нихто мене не познає. І я никого не знаю. Усе чужі люде, незнакомі, і я для
них чужий… Зайвий, голубко, я для сього світу уже…
– А не кажіть такого… –
заспокоююче Ганна.
Денис же усе своєї провадив:
– Да був би умер я молодим,
то за мною усе село ішло б, а тепер хто за мною йтиме. Ах, який я чужий у сьому
світі…
Денисова клуня
До села у школу я часто ішов
дорогою і через Дуброву проз Дениса Довгого садибу. Ближче до дороги відійшла,
наблизилась велика Денисова клуня. Я інколи зупинявся і подивовувався, яка ж ця
клуня і справді вирізнювано велика – метрів двадцять, тридцять, а може, й усі
п’ятдесят завдовжки на око. Із темних стінин блимали жовто смолянисті сучечки,
виставляючи напоказ свою упевнену міць. Уява малювала гори, а гори того збіжжя,
сіна, соломи й усього іншого, що могла б умістити, уберегти од дощу і снігу ця
розкішна будова. Не міряно.
Денисова клуня увійшла у
зрівнювання, коли ішлося про щось господарське велике і доладне. І коли двоє
хуторян наших укупили в Кадовбищах велику хату на двох, то й сказали: «А там
така хата велика, як Денисова клуня».
Денисова клуня виповнювала
наш хутірський простір сяянням значимої хазяйновитості.
Уже, здається, після Дениса
Довгого означена клуня засвітилася ребрами, а відтак і впала. Хутірський
простір змілів незамінною прогалиною.
Коли в уяві, в очу моїм
постає наша п’ятнадцятиметрова клуня, яку Батько вивищували над усілякову гиншу
коштовність, і яка тепер похилена плаче, сльозиться у дощ своїми оголеними
ребрами, то спогад і про Денисову клуню нагортається. А думка ізроджується,
несеться, біжить про прекрасне буле’, окрайці, поетичні знаки од якого змітає з
лиця землі невтримно безжальний дух нових поруйнацій.
м. Київ