“Українська літературна газета”, ч. 23 (341), 25 листопада 2022
БЕЗСТОРОННІСТЬ ЖИВОГО СЕРЦЯ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так, як пише Аґнєшка Окнінська (нар.1974 р. в Ченстохові), не пише в Польщі, здається, ніхто. Стиль її письма дивовижний, як і взагалі незвичайним є саме її світовідчуття. Ця проза (а це здебільша цикли коротких оповідань, об’єднаних якоюсь одною темою або одним персонажем) надзвичайно лаконічна. Речення прості, не закручені мудрованими зворотами. Кожне слово, фраза, образ живі, рельєфні, вагомі, міцно повязані з конкретною реальністю, відображають справжні, не вигадані почуття, не вигадану дійсність. Тут нема нічого зайвого – слова як щільно припасовані одна до одної цеглини, тому кожне окреме оповідання самодостатнє, цілісне й абсолютно довершене, до нього не можна нічого ні додати, ні відняти.
Про що ж оповідає письменниця? Про людину. Про чоловіків і жінок, старих, молодих, зовсім юних, про їхні життєві проблеми, їхні надії, страхи, пристрасті, їхні пекучі внутрішні конфлікти, які спричинють страждання, иноді й трагедії, про розбиті ілюзії, про душевну сліпоту і душевну чуйність, про тугу серця, яке прагне вирватися зі світоглядних пут, про тих, хто очерствів серцем, пустився берега, зневірився, став безрадною забавкою обставин і про тих, хто всупереч всім нещастям все ще вірить у якісь свої шанси.
Цікаво, що все це змальовано на прикладі звичайних «маленьких» людей, простих, примітивних, зчаста глупих, самою долею приречених на невдачі, иноді й розважливих, розумних, які тішать себе марнотними успіхами, також злих і добрих, затятих у своїй цілеспрямованості і безвольних, самовдоволених і невпевнених в собі, людей, які живуть у звичайних польських містах, містечках і селах, з якими ми повсякчас зустрічаємося на роботі, в транспорті, на вулиці, всюди, де б ми не були. Всі вони, їхні манери, вчинки, розмови дуже пізнавані. Авторка, описуючи їх, здавало би ся, цілковито безстороння. Вона показує їх стотно такими, якими вони є, кумедними і трагічними водночас, не цураючись зі всією нещадністю говорити ту зчаста парадоксальну правду, яка здатна викликати або гучний сміх, або паралізувати безнадією та розпачем. І разом з тим за цією позірною авторською відстороненістю я постійно вловлюю її глибоко скрите співчуття до всіх нас, людей, приречених жити в цьому незатишному світі, непередбачуваному, алогічному, химерному, повному загадок, де добро й зло тісно переплелися і про який неможливо сказати ні «так», ні «ні». Саме це і є те, що виріжняє ці тексти – в них скриті вельми важливі буттєві смисли.
Мушу також сказати, що авторка (зараз вона живе в Берліні) не дуже відома у себе на Батьківщині. Її твори переважно публікувалися в літературних часописах. Основні, як от цикли оповідань «Чотки» («Różaniec») і «Багатоповерхівка» («Wieżowiec) друкувалися в літературному журналі «Galeriа» (ном.56 2020р. і ном.63 2022 р.). Писати ж вона почала ще в дев’яностих роках в Ченстохові, де здобула освіту і де тривалий час працювала журналісткою місцевих періодичних видань, а також на радіо.
Я вірю, що творчість Аґнєшки Окнінської рано чи пізно буде належно оцінено і в Польщі, і за її межами. Адже головним рушієм визнання письменника є все-таки високоякісний текст, а не рекляма, як дехто думає. І ніщо инше, а саме текст і тільки текст спонукав мене перекладати твори Окнінської і написати цю коротеньку замітку про неї.
Володимир Яворський-Волдмур
БАГАТОПОВЕРХІВКА
Аґнєшка ОКНІНСЬКА
Аgnieszka OKNIŃSKA (Польща)
ЛІФТ
Ліфтів було два. Один – більший, біля парадного входу, инший – менший, між помешканнями на першому поверсі.
Обидва були тісні. Внутрішні двері скрипіли, їх доводилося притримувати під час руху руками, щоб не заклинило. Коли я їхала, то відчувала, що кабіна наче протискається крізь перешкоди… Вона скреготала й гуркотіла — і моє серце щоразу мліло, чи доїду. Ліфт часто зупинявся між поверхами. Була кнопка аварійного виклику, але вона не працювала. То ж така їзда тривала довго, але врешті ліфт завсіди доїжджав сам до місця призначення.
Иноді я сиділа у ньому годину. Читала, що було написано на стінах. Шестикутну звізду і напис «Ї…и жида» уже знала. Це було перше, що впадало ввічі, коли заходиш всередину. На инше мала час, коли бувала тут увязнена. Могла дізнатися хто «х…й», а хто «остання хвойда». А ще, хто кого кохає. Втім, це саме я й написала. Поспішала на зустріч з Ролькою, не зачинила добре дверей, і ліфт застряг. А я хотіла розповісти їй про Серделя. Живіт стисло, щоки палали, я ледве переводила дух – така була щаслива. А ліфт стояв. Тоді я написала на стіні кульковою ручкою це зізнання, і мені відразу полегшало.
Найгірше, коли випадало ув’язнитися в ліфті в неділю. У суботу всі чистили, замітали, аж до ранку грюкали двері квартир, а в неділю ніхто не прибирав. Заходячи до кабіни, я ховала ніс під комір куртки, щоб не задушитися. Заплющувала очі й уявляла кущі диких рож, з яких у червні збирала пахучі пелюстки. Бабця пересипала їх цукром. Вони зберігалися в баньці до масного четверга, а тоді бабця присмачувала ними пончики. Цей духмяний запах допомагав мені пережити недільне ув’язнення в ліфті.
Багатоповерхівка була моїм світом.
ЛІДКА
На першому поверсі було холодно. Двері з обох боків були відчинені, там гуляв протяг. Коли на сходових майданчиках ще були сміттєпроводи, то найбільше смерділо на першому поверсі. Згодом їх ліквідували.
На першому поверсі все було сіре. Можливо тому, що туди потрапляло найменше сонця. Старі поодинокі дерева закривали більшість вікон. Потім дерева позрізали і сталося щось, що навчило мене не судити про людей поквапливо і передчасно. А ще, що сірий аж ніяк не найпотворніший колір.
Був пізній вечір спекотного літа. Вікна всіх квартир були відчинені навстіж. Багатоповерхівку було побудовано з величезних плит. Люди говорили, що в будь-який змиг вона може скластися – як картяний будиночок. Я часто ставала на пагорбі, дивилася на наш височезний будинок, що сягав хмар, і уявляла, як стіни кожного поверху складаються всередину.
Того вечора я теж стояла на пагорбі і дивилася в небо. Раптом помітила, що праворуч у наріжній квартирі на першому поверсі щось відбувається. Всюди світилося, і хтось робив дивні рухи.
Там проживала сім’я з донькою. Жінка була вчителька. Я звернула на неї увагу в бібліотеці, коли вона гортала ті ж самі книжки, що і я. Здивувавшись, запитала, чому, адже вони не для дорослих. Змірявши мене поглядом, вона посміхнулася і відповіла, що це не має значення. Доросле життя нелегке, а ці книги дають їй можливість повернутися у мрії. Потім я зустрічала її ще кілька разів зі своїм чоловіком. Він мав величезне черево і був завжди спітнілий, навіть взимку. Я не любила їздити з ним у ліфті. Краплі поту стікали по його лобі і скронях, і так відгонило кислим, що здавалося, мене зараз знудить. Крім того, у нього були потріскані губи, які він весь час облизував. І постійно потирав пучками пальців. Вони мали доньку Лідку, яка була старша за мене на три роки. Ми з нею обмінялися кількома словами, але не були подругами. Лідка рідко виходила у двір, щоб побавитися з иншими дітьми. Вона ходила постійно задумана, а коли посміхалася, то посмішка її була сумна.
Я підійшла ближче до вікна, але не дуже близько, бо боялася. Черевань був ще більше спітнілий, ніж звичайно. Я бачила його лише до половини. Мав на собі білу футболку і здавалося, ніби робить руханку. Піт дзюрив струмками, очі в нього були широко розплющені, рот розтулений, підборіддя посмикувалося. Я подумала, що, можливо, він присідає, бо його плечі були дещо здвигнуті вгору. Але він стояв на місці. Цікавість спалювала мене, але я не зважилася підійти ближче. Він був дивний. І я боялася, що він мене побачить, а пізніше мені доведеться їхати з ним у ліфті. Він часто підіймався на восьмий до свого друга. Втім, мама твердила, що то був ніякий не друг, а просто кумпан з випивки. А ще вона казала, що «дуже шкода пані вчительки, адже то така порядна жінка». Тож я вирішила йти додому, бо й так було вже пізно.
Через кілька днів я зустріла Череваня на пішохідному мості, який пролягав над дорогою швидкісного руху та сполучав дві частини мікрорайону. Я йшла з Ролькою по морозиво. Ми його проминули, але він повернувся і рушив за нами. Ми цього не зауважили. Грошей я не отримала, бо принесла погані оцінки, а в Рольки вистачало лише на одне морозиво. Я була зла і сказала про це вголос. І тут хтось схопив мене за плече. Я повернулася, і це був він. Сказав, що може дати мені на морозиво, але я мушу йти з ним додому, бо він забув портмоне. Якусь мить я не знала, що робити. Він дивно посміхався, і від нього тхнуло паленою ґумою. Спітнілі пальці, що стискали мою руку, прилипли до шкіри. Я чемно подякувала, і ми рушили далі.
Наступного вечора, повертаючись додому, я помітила, що знову всі світла в наріжній квартирі на першому поверсі горять. Цього разу я підійшла набагато ближче. Черевань був не тільки спітнілий, а ще й червоний на обличчі. Він посапував, наче не міг дихати. Руки його були злегка підняті – ніби вони на чомусь лежали або щось рухали. Я піднялася, цікава, навшпиньки, але випадково об щось перечепилася і голосно зойкнула. Він зиркнув у вікно. Напевно, впізнав мене. Перш ніж заслонив штори, я побачила Лідку. Вона підвелася з колін. Мала зіпріле заплакане обличчя. Витерла рукою набряклі губи. Її волосся прилипло до чола, де пульсувала набрякла жилка. Вона розсіяно глипнула на мене і втекла з кімнати.
Я не розуміла, що це було, але відчувала, що маю уникати його. Після канікул вони виїхали. Злотовська з п’ятого, яка часто сиділа біля вікна і все знала, могла розповісти про кожну квартиру. Пані вчителька з Лідкою, як стало відомо, замешкала недалеко від школи, де вчила. Де подівся черевань – ніхто не знав. До наріжної квартири на першому поверсі заселилася нова родина з двома дітьми, і здавалося, справу було забуто. До зими. У січні під час колядок по помешканнях стала ходити поліція. Сусіди стояли в коридорах і голосно розмовляли. На якому поверсі священник? Коли буде у нас? У кого питиме каву? У кого щось їстиме? Хто не відчиняв дверей? Цього разу, окрім священника, до квартир, де перебували діти, навідувалася ще й поліція. Люди виходили схвильовані в коридори й видивлялися – чи то священник, чи то поліція підіймається сходами. І чи при зустрічі поліціянт має казати «дай Боже» чи досить і просто «добрий день»? Поліціянти побували і в нас. Питали про череваня. Чи розмовляв зі мною, чи запрошував додому, чи торкався мене? Я все заперечувала, не могла сказати про зустріч з ним на пішохідному мості, бо тато й мама сиділи поряд. Якби вони дізналися, що я розмовляла з незнайомцем, то був би страшний скандал.
Потім виявилося, що поліцію викликав сусід з восьмого. Бо черевань мацав його дочок за дупці і робив инші дивні речі. Мама дізналася про це від Злотовської. Казала, що він огидний чоловік і добре, що більше не мешкає в нашому домі.
Тривалий час по тому я не могла заснути вночі. Перед очима поставало зіпріле заплакане лице Лідки. Її набряклі губи, які вона з огидою витирала, і пульсуюча на лобі жилка.
ТЕТА ЯНКА
На місці зрізаних дерев виросли нові – знову затуливши вікна квартир на першому поверсі. На другому поверсі мешкала мамина подруга тета Янка. З чоловіком і донькою. Дядько Януш, як і мій тато, був інженер і працював на металурґійному заводі. Разом їздили до роботи і разом з неї поверталися. Донька називалася Кароліна, і ми вчилися в одній школі, але в ріжних клясах.
Ролька (це скорочене від Каролька) добре справлялася з польською, писала мені реферати, я ж допомагала їй з математикою. Ми мали шалені задуми. Якогось року були огидні канікули. Без кінця йшов дощ і було холодно. Ми вирішили грати у відпустку над морем. Спочатку спробували з вовняних коців і подушок облаштувати пляж у помешканні. Але передпокій був надто малий. Тож витягли все у коридор – тут було багато місця. Засвітили світло, але деякі лямпочки не працювали. Ролька принесла з покою своїх батька-матери нічний торшер, він мав замінити сонце. Одягши купелівки, полягали на коци і стали говорити, «яке ж то гарне літо в цьому році». Тоді в коридорі з’явився Юрек. Він зиркнув дві-три секунди, тоді зник у своїй квартирі і повернувся з гітарою. Потім став над нами і почав грати. Я закрила повіки і відчула, як сонце зігріває моє лице, як здалеку долинає шум моря, як пересування піщинок під коцом лоскоче мою шкіру.
Я любила сидіти в Рольки у вітальні. Дві стіни згори донизу були заповнені книжками. Під третьою стояла канапа. Коли вечорами тета вмикала побіч канапи нічну лямпу, і решту приміщення вкривала тінь, мені здавалося, що в кожній книзі хтось є, і зараз вийде, аби сісти з нами, послухати, як тета Янка читає вірші. Під час читання вона закочувала догори очі і продовжувала з пам’яти. Такої мити я бачила в її великих блакитних очах усе, про що вона оповідала. Кучугури снігу, через які вона задихано бреде. Гусячу шкіру, коли її огортає холодна вода в озері. Чула її замшевий, злегка скрипучий голос, що оповивав наче теплий шаль. Навіть гуркоту ліфта не чулося. А чути було завсіди, бо прилягав до стіни квартири.
Иноді дядько Януш (Рольчин батько) приходив раніше з роботи. Побачивши, що тета читає вірші, він виходив на кухню і гримкотів посудом. Потім починав кричати, що в хаті розгардіяш і нема що їсти. Розбурханий підходив до столу і погрожував, що повикидає всі книжки. Тоді ми з Ролькою перебиралися до неї в кімнату, а тета з дядьком починали колот. Сварня ставала голоснішою, тета плакала, а дядько врешті виходив з помешкання, хряснувши дверима. Ми знали, що він йде до мого тата, і питимуть горілку. А коли я повернуся додому, то тато попросить мене взяти одну з двох книг, які тільки й були у нашім помешканні, і скаже читати вголос. Завжди той самий уривок, який починався словами «Вже в руїнах мавританські твердині…». Коли я закінчу, його очі затуманяться, і він почне рюмсати, нарікаючи, що дідусь казав йому стати інженером, а він хотів бути машиністом локомотива. Він гаркатиме на маму, що вона зруйнувала йому життя, і ми знову спатимемо з нею разом на моєму вузькому тапчані. Втім, все це було варте тих тетиних віршів. Я заплющувала очі і бачила заплакане безтямне обличчя мого тата, який хотів, щоб і я стала інженером, як він. Потім чула голос тети і бачила її очі – повні всяких картин. Це мене заспокоювало. Я хотіла бути журналісткою і знала, що буду.
Ролька була нижча за мене, мала гарніші ноги й блакитні очі, як у її матери. Довге ясне волосся часто заплітала в коси. Любила сидіти на сходовому майданчику перед вікном і дивитися в небо. Посміхалася звіздам, і тоді на її щоках з’являлися ямочки. Коли вона бувала закохана, ми чи не щовечора сиділи на сходовому майданчику. А закохувалася вона часто, і завжди її оточували юрби шанувальників. Я не знала, чому це так. Може, усміхнені ямки чи великі блакитні очі? Я заздрила їй. На мене ніхто не задивлявся млосними очима. Якось один умовився зі мною про побачення, я тоді навіть почала носити спідниці. Потім виявилося, що він хотів лише бути ближче до Рольки. Мене це дуже заболіло, і я була зла на неї. Потім вперше і востаннє я вчинила як свиня, про що шкодую й досі. Не знаючи, що вдіяти з гнівом та образою, я пішла до дядька Януша і сказала, що Рольки не було на реліґії, бо вона пішла на побачення з хлопцем. Виник чималий скандал. Потім ми обидві спали у нас. Ролька і я на вузькім тапчані. Вона довго дякувала, що я в неї є – а я цілу ніч не могла заснути, бо мене душили докори сумління.
Коли в мене з’явився Сердель, я не могла сказати їй правди. Ролька не зрозуміла би того. Сказала би, що я себе не поважаю. Вона б не дозволила торкати себе хлопцеві, який каже, що приходить відпочити від власних проблем, а не слухати про проблеми її. Вона б увзагалі не дозволила до себе торкатися. Спочатку мала би бути фаза туману, що нависає над сонним містом. Потім сумний стукіт горобців у підвіконня і впевненість, що тільки вона, і то на все життя. Я ж не потребувала поезії. А може, й потребувала, але набагато важливіші були доторки. Після них я почувалася так, ніби хтось у тісній задушливій кінаті нарешті відчинив вікно, і все сповнилося свіжим повітрям.
Ролька зчаста ночувала з мамою у нас або ми з мамою у них. Тета Янка була мені ближча ніж справжні рідні тети. Без неї і без Рольки я не уявляла свого життя.
Пам’ятаю, це було на Святвечір. Дядько Януш прийшов до нас вельми пізно, і то сам. Приніс дві фляшки горілки. Сів у приймальні, помовчав хвилину-другу, а тоді повідомив, що тета Янка разом з Ролькою забралися. Вона знайшла якогось любаса, з яким, як казала, нарешті зможе читати вірші. Сиділи разом з татом, нарікаючи на невдячність жінок. Які вдають святих, а насправді є розпусниці. І що на Святвечір навіть бездомних не полишають самих, а покинути мужа, то стеменно такий же гріх, як порушити шлюбну присягу.
Накінець обидвоє заснули. Та це було й добре, инакше тато всю свою злість вилив би на нас, а ми тепер не мали куди піти. Ну та й я не мусила тепер вголос читати книжку. Тож чекала, коли минуть свята, щоб побачити Рольку. Довідатися, що діється. Вона з’явилася в школі, обійняла мене зі сльозами в очах, кажучи, що мама, напевно, здуріла. Мешкали тепер у бабці, у неї провели і свята. І це були найгірші свята в її житті. Мама весь час плакала, що не бачить того свого. Бо ж він жонатий, мусив бути з родиною. По святах прийшов з квітами і вже стало добре. Тета Янка до кінця дня ходила з піднесеним настроєм, твердячи, що він – кохання її життя. Бабця нічого не казала, тільки похитувала головою і зводила очі до стелі. Потім він кілька днів забирав її з роботи і привозив пізно вночі. Вчора вернулася заплакана. Зараз вона вдома, каже, що від нього йде. Ролька не мала поняття, що буде далі. Ми сиділи, міркуючи, що кохання – це таки тяжка справа.
Кохання тети Янки протривало до зимових канікул. Потім вона повернулася до дядька Януша. Але це не було добре. Щораз частіше вони спали в нас. Якогось вечора почувся сильний стукіт у двері. Хтось тиснув кнопку дзвоника. Я була сама вдома і трохи боялася. Та врешті пішла з’ясувати, що там, бо по той бік дверей хтось добивався, як на ґвалт. Це була Ролька. Біліша за стіни в коридорі. А може, мені здалося, бо стіни були брудні. Дивлячись з жахом, прошепотіла: «Він її вб’є!». Мене огорнув страх. Я схопила ключ від помешкання і разом з Ролькою спустилася на другий поверх. Таким дядька Януша ще не бачила. Він скидав з поличок книжки, а як тета Янка намагалася його стримати, бив її по обличчі. Вона гепалася на фотель, а він кричав: «ти остання хвойда», після цього знову брався за книжки. Я подумала, що може це дядько Януш є автор того свіжого напису «остання хвойда», який кілька днів перед тим з’явився на стіні великого ліфту, а також рисунку жіночого лиця з розтуленими вустами і витріщеними очима. Ролька міцно труснула мене за плечі і я опустилася на землю. Охоплена жахом, гарячково думала, що робити. Тим часом Ролька (вочевидь, зі мною почуваючись впевненіше) пробувала розборонити батька й матір. Тоді дядько в нас став жбурляти книжками.
Мені спало на думку бігти на четвертий до пані Івони. Вона була медсестра. Може, вштрикне йому якогось укола, і це його заспокоїть. Ми з Ролькою хутко побігли до неї. Стукали, але ніхто не відчиняв. Потім почали грюкати. Було пізно, але крізь щілину під дверима прозирало світло з квартири. Не пам’ятаю, хто з нас натис на клямку, але двері відчинилися. В обох покоях і кухні світилося. Пані Івона сиділа в кухні за столом. Перед нею стояла шклянка з водою, а в ній таблетки. Унурившись у вікно, вона не чула нас, хоч ми обидві стали кричати. Лиш коли Ролька з силою шарпнула її за плечі, вона обернулася. Пройшло трохи часу, поки її очі набрали притомного вигляду, і в них з’явився острах. Утім, добре – бо та хвилина тяглася цілі віки, і моя нажахана уява малювала картини, на яких тета Янка вже не встає з фотеля, а її великі блакитні очі безсило заплющуються. І тут Пані Івона зірвалася зі стільця, схопила в передпокої якусь білу торбу і помчала з нами на другий.
Тета справді вже не вставала з фотеля, але очі мала відкриті. Дядько стояв над нею і кричав, а ноги в нього підгиналися. Пані Івона тицьнула мені до рук білу торбу. Підійшла до дядька, який похитувався, і луснула його в лице справа і зліва. Він глянув на неї розлючено і заніс було руку, щоб відповісти на удар. Але тоді дістав по пиці третій раз і повалився на підлогу. Пані Івона викликала телефоном швидку, і тету забрали до шпиталю. Також хотіла викликати поліцію, але тета не згодилася.
За кілька днів тета повернулася додому. Першої ночи я спала у них, бо Ролька мене просила. Бачилося однак, що дядько заспокоївся. Поволі все поверталося до норми. Було майже, як раніше. Вони приходили до нас на іменини, а ми до них. Я спала у Рольки, а вона у мене. Тільки книжки з вітальні зникли. Я помагала їх пакувати до коробок, а пізніше виносити в підвал. Та й тета перестала читати нам вірші. Часами, коли я приходила до Рольки, а дядька Януша не було, бачила як тета сидить, унуривши очі у вікно. Мені здавалося, що в її широко розплющених очах я бачу ті картини. Вона усміхнена зі спітнілим лицем, з віхтиками волосся, прилиплого до щік. Або сумна заплакана тремтячими руками щільніше обвиває шию вовняним шалем, захищаючись від шаленого вітру. І я заледве не відчувала цей вітер на своїм обличчі.
Дядько Януш і далі приходив до нас на випивку, але вже не вели розмов про жінок. Більше про те, що життя паршиве, а мрії існують для наївних. Потім я знову мусила читати «Вже в руїнах мавританські твердині…». Лишень тепер тато хотів, щоб мама не чула і казав їй виходити на кухню. Бо, як твердив, треба пильнувати, щоб їй від поезії не відбилося так, як на теті Янці. А вкінці плакав, що не є машиніст локомотива і засинав.
Життя рухалося далі.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/