Аделя Григорук. «Зими холодні вітражі»

788

ЛІСОВІ ШУМИ

 

Ліс ніколи не буває німотним. Він завжди гомонить, у різний час й у різну пору — по-іншому, і треба лише навчитися його розуміти.

У зимовий день, коли горами гуляє злий вітер, вистуджуючи найпотаємніші шпарини в голих скелях, завиваючи в темних карпатських бердах*, тоді безлисті почорнілі буки та граби, мовби в якомусь вимушеному танці,  сплітаються з тремтячими вершками обмерзлих ялин. Похитуючись у такт вітрові, вони слухняно виконують його волю, але танець цей, незграбний і натужний, навіває невимовну печаль, підсилену безрадісним співом лісової завірюхи.

І віти дерев, обнімаючись скрижанілими галузками, дзвенять сумно та ностальгійно…

Зовсім по-іншому шумить ліс навесні!.. Просто на очах розпускаються молоді листочки. Вологі, клейкі, вони скидають тугі лусочки бруньок, які надійно захищали їх від морозу, і дружно тягнуться назустріч теплові та сонцю.

Весна своїм тонким камертоном налаштовує на радісний, піднесений лад. Ліс відгукується на нього всім своїм єством. Весну вітають не лише верхівки дерев — з нею шепчуться  крони, стовбури та навіть коріння, яке щедро нуртує живлющими соками і пробуджує до буття нові пагони.

А в темній зелені метушаться тисячі лісових мешканців. Приголублені весняним теплом, вони квапляться затишно облаштувати власний побут, привітно перемовляються з тими, хто дружний до них, і спритно ховаються від ворогів.

Шатра дерев повні пташиними голосами, клопотами, причепурюванням домівок. Молоде птаство турботливо мостить власні гніздечка. Хорали  пернатих голосисто лунають по всіх лісових хащах, і навіть звичний стукіт дятла звучить якось по-особливому.

Справді, у весняного шуму — неповторна колоратура!

… Глухі сплески хвиль у верховіттях дерев звучать улітку. Легкі вітри опускають їх прибоєм до нижнього гілля. Ліс шумить: коли миролюбно, врівноважено, коли — густим строгим гулом.

І в цьому шумі   чути гордість за свою силу, велич, красу.

Іноді ліс буває самозакоханим і зверхнім, однак швидко приборкує власну гординю і тоді знову вабить простотою, доступністю, мудрою гармонією.

Нічний шум — проникливо-тихий. Десь лунають поодинокі шурхоти, тріскає кора, зламається й упаде на землю галузка, торкне крилом колючу ялину зеленоока сова, спиниться на мить і тривожно гукне в сіру млу. Не дочекавшись відлуння, летить далі, а куди — знає лише сама.

І над усім цим — бліде світло самотніх зірок, що струменіє поміж віття, срібними монетками падає на листя, ненав’язливо доповнюючи мелодію ночі…

Восени в лісі — інший шум: лункий, з різким звучанням кожного руху птиці чи звіра. Хрускотить осіннє листя під скрадливими кроками лисиці чи рисі. Відгомін тут такий, що навіть найменша мишка не прошмигне непомітно.

Вітер гуляє в грабині, березняку, куйовдить кущі, безжально зриває останнє листя, встеляє ним холодну землю.

Ліс тривожно шумить, очікуючи приходу зими.

* Б՛ердо (діалектне) — провалля, урвище, стрімкий схил гори.

 

 

 

ПЕРЕДЗИМ’Я

 

Останній тиждень листопада видався теплим, але вже у п’ятницю подув холодний вітер, ліс оголився, затремтів.

Похмурий шум у кронах смерек глушив незадоволене бурчання потоку, що збігав униз.

По верхах гір клубочилися сірі хмари, чіплялися за лісисті схили, поки нарешті не заволокли все небо.

Пустився дрібний дощ упереміш із білою гострою крупою. А невдовзі вже сипав густий лапатий сніг, щедро обліплюючи дерева, кущі, людей.

Починалася зима.

 

 

 

ДУБ-НЕЛИНЬ

 

Недалеко від міста простягається Дубина – вузька смуга лісу, переважно листяного. Тут гарно гуляти влітку і восени, вбирати повними грудьми чисте повітря і чаруватися голосами  розмаїтого птаства, яке від ранку до ночі змагається між собою в співочій майстерності.

А взимку сюди можна прийти послухати тишу і помилуватися непорочністю білих снігів, що відбивають блакить небес.

Одного недільного ранку ми подарували собі таку прогулянку: вузенькою стежкою одне за одним зайшли поміж дерев. Вона неквапно, але не зупиняючись, заводила все далі й далі в ліс. Нарешті, минувши крислатий кущ ліщини, зупинилася на галявині. І тут нашим очам відкрилося  щось дивоглядне: посередині у снігових ризах,  величний і могутній стояв дуб! Здавалося, що дерева, сповнені глибокої пошани, розступилися навсібіч, щоб він міг зайти в центр і вільно розкинути  свою широку крону. Його нижнє гілля шатром накрило всю галяву, а верхівка сягала аж до піднебесся.

У глибокі зморшки дубової  кори набилося снігу й виглядало, ніби весь його стовбур перехоплений срібними стрічками для високих нагород.

Це був дуб-нелинь. Його листва восени жовтіє, але не облітає, і  тому наш дуб до самісінького вершка був укритий листям. Воно трохи поруділо, додало теракотовості в кольорі й зіщулилося від пронизливих вітрів, що гуляли серед голих лісових верховіть. Але зима подарувала кожному листочкові ошатний теплий кептарик,  і тепер їм усім, напевно, не страшні були ніякі стужі.

Ми несміло ступили кілька кроків до дуба, і лісовий богатир привітно хитнув нам назустріч міцною  віткою у великій білій рукавиці.

 

 

 

СТОРІНКА ЛІСОВОЇ КНИГИ

 

Ліс починається зразу ж за нашим домом, і відмовити собі в задоволенні побродити серед дерев по першому грудневому снігу – виглядало б невиправданою байдужістю. Тому, обійшовши будинок, перебігаю місток і ось він – ліс!

… Сніг падав із самісінького вчорашнього ранку,  густий, але не лапатий. Потім він трохи перепочив, ще якийсь час посипав із неба мов через густе сито – дрібненько-дрібненько, а в полудень із-за сірої завіси виглянуло сонце. Усміхнулося, мовби вельми вподобало собі біле чисте покривало, що лягло на землю. Від сонячної посмішки стало тепліше, закапало з даху, а прометені доріжки заблищали дрібними краплями.

Надвечір потягнув морозець. Він був не дуже дошкульний, але вигадливий: щедро розмалював білими узорами все довкола, деревам і кущам подарував скромну, але таку неповторну зимову чарівність.

У нашому лісі всі гілки грабів, вільх та диких черешень вишукано причепурилися ніжним інеєм, подекуди з них срібними канделябрами звисали прозорі бурульки, сяючи ясними іскрами в морозному повітрі.

Сніг під ногами весь помережений химерними письменами – то лісові пожильці залишили тут свої сліди. Великі, ширші і вужчі, зовсім дрібненькі, ледь помітні…

Умілі слідопити змогли б багато цікавого прочитати на цих розгорнутих білих сторінках.

Як шкода, що я до них не належу !..

Проте й мені впали в очі виразні заячі сліди, бо цей лісовий приятель унадився в наш сад гризти молоді яблуні – я декілька разів бачила його ще до снігу.

А ось і білоччині сліди, і було б дивно, якби їх не було, адже кожного дня хвостата ласунка навідується до нас на терасу по горішки, які ми там спеціально кладемо для неї у плетений кошик.

Дивлюся трохи вліво – і бачу більші, але якісь скрадливі відтиски на білій сніговій  ковдрі: напевно їх власник за кимось стежив або вичікував тут на свою здобич.

Думаю, це могла бути лисиця, бо трохи вище, під коренем старого бука – її кубло. Якось навесні, піднімаючись крутою стежкою на верх Каменистого, я бачила між деревами її виводок. Налякані тріском сухих гілочок, лисенята тоді вмить пірнули у свій сховок.

А восени, коли сутеніло, звідси не раз лунало лисяче дзявкотіння або неприємне  підвивання, у відповідь на яке наша вівчарка Лора аж заливалася несамовитим гавкотом. Ми тоді вмовляли і втихомирювали її, але довго не могли заспокоїти.

…Лісовий світ  із приходом зими не затихає, не поринає в глибокий сон. Він живе своїм життям – напружено, повнокровно, вдень і вночі  – треба лише навчитися бачити й чути те, що приховано від звичайного погляду і слуху.

 

 

 

 

 

 

МОРОЗ І РІЧКА

(майже казочка)

 

Початок  грудня видався таким холодним, аж душу вистуджувало.

Потім пішов перший сніг. Він упав на мерзлу землю і покрив її білою-пребілою габою*. І враз довкола стало дуже святково й урочисто…

Дерева і кущі закуталися  в пухнасті м’які шалі, замислилися й притихли. І лише гірська річка вперто не піддавалася. Вона стрімко бігла вперед, рвійно квапилася обігнати все на своєму шляху й раз за разом розбивала на  друзки крижані дзеркальця обіч берегів, що їх кожної ночі залишав тріскучий мороз.

Із кожним днем двобій між ними ставав усе запеклішим. Річка не корилася, але й мороз не відступав. Він таки заповзявся вчинити по-своєму і був певний власних сил.

Пізньої години, коли все замовкало, він нечутно підкрадався до річки, яка в цей час наче дрімала, притримуючи гомінку хвилю, і намагався вві сні скувати її кригою.

Та марно.

Так тривало десь із тиждень. Проте мороз не втрачав терпцю.

Однієї зоряної опівнічної пори, він рішуче, але безшелесно,  затамувавши студений подих, навшпиньки підібрався до самісінької води.

Тихо темнів ліс на березі, немов сторожа, вслухаючись в  нечутні згуки. Серповидний місяць щедро дарував землі тремтливе голубувато-сріблясте сяйво. Гори, як це буває в таку ніч, здавалися вищими й майже чорними. Рвучка річка примовкла й занурилася в глибокий сон.

І саме в цю мить мороз ухопив її чіпкими руками й стиснув так, що непокірна красуня не встигла  не те що запручатися, а навіть скинутись**.

Він  почав сковувати її все дужче й дужче і при цьому тихенько нашіптував щось лагідно-колискове. Річка затихла, спинила свій біг.

… На ранок уся її поверхня вкрилася іскристим прозорим льодом, на якому радісною зграйкою ковзалися руденькі сонячні зайчики. Вони весело сміялися до грудневого сонця, що неквапно піднімалося з-за низького обрію, і крихітними лапками посилали йому вітальні поцілунки.

 

*  Габа — застаріле, тут покров, покривало.

** Скинутися  — тут прокинутися, збудитися.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!