Аделя Григорук. Хорали зеленого літа (образки з натури)

550

ОСОНЦЕНЕ ПОБАЧЕННЯ

 

Далеко за лісами, не кваплячись, сходить просвітлене сонце.

На чорних гривах карпатських хребтів несподівано спалахують поодинокі вогні, які, поступово зливаючись, починають творити дивне світляне шоу — мовби відкривають очам ритуальний досвітній танець.

Збудилася річка, прокинувся й прибережний луг, скинувши із себе виткану з туману ковдру. Сонце торкнулося водяного плеса, і воно заграло, захвилювалося, здригнулося безліччю дрібненьких кольорових хвильок.

Піднімаючись все вище й вище, сонце наче благословляло вистуджену за ніч землю, а вона, зігріта його любов’ю, розкривала свою красу, запахла тонкими ароматами трави і квітів.

Здавалося, що сонце обіймає кожного, хто прийшов на побачення з ним у цю досвітню пору, і розсилає навсібіч ніжні поцілунки, що бадьорять і наснажують.

Дерева швидко струшували із себе велику краплисту росу, якою, прокидаючись, умивалися пташки посеред крон.

Метелики сушили узорчасті крильця, щоб барвистою зграйкою злетіти в повітря.

Мереживне листя папороті тягнулося із тіні до світла, не боячись втратити осяйну срібну парчу, яка турботливо запеленала його ввечері, рятуючи від холодної, хоч і літньої ночі.

 

 

 

КАРПАТИ ПРОКИДАЮТЬСЯ

 

У глибокому фіолетовому небі ще переморгувалися далекі зорі. Але поступово над темною смугою, що відділяла небесну чашу від пасма гір, зарум’янів вузенький пруг, який кожної миті ширшав і ширшав.

Досвітня мла поволі розсіювалася, відкриваючи безкраю далечінь карпатських хребтів.

Над величною Говерлою попливли перші рожеві хмари, у тихому повітрі почулися несміливі пташині голоси. У симфонію ранку вплелися переливчасті дзвіночки гірських джерел, які, перестрибуючи з каменя на камінь, поквапилися з верхів у долини.

Карпати прокидалися.

Світанок заграв у срібні сурми.

 

 

ХВОЙНИЙ ЛІС

 

Карпатський хвойний ліс має свій особливий чар. Він незвичайний будь-якої пори дня і року. Здається, що ліс завше повен таємниць і несподіванок. А який величний у нього вигляд у літню днину перед заходом сонця!..

Суцільною стіною стоять крислаті темно-зелені ялини. Довге гілля турботливо кутає стовбури, блискучими смарагдами іскриться в потоках золотого проміння! Тиха гущавина дихає смолянистим ароматом прозорих бурштинових крапель смоли, які наповнюють довколишнє повітря  незабут-німи  тонкими  запахами, приємнішими від найвишуканіших  парфумів.

У глушині хвойного лісу не знайдете квітів, натомість майже всюди  густо розрослася папороть із химерним візерунчастим листям. Якщо запрагнути відшукати її  дивовижну квітку — треба в ніч перед Іваном іти саме сюди. Чи натрапите на неї — важко сказати, але таких відчуттів, як тут, ні в якому іншому місці не спізнаєте…

Прекрасний ліс і в морозний грудневий день. Одягнутий у все біле, він, урочистий, святковий, своїм опушеним гіллям трепетно виколисує перед-різдвяну тишу. Його пишне снігове вбрання виграє на сонці дивоглядними срібними квітами.

 

 

ГРОЗА НА ОСТРОМУ

 

Збиралося на дощ. Вітер тирлував хмари докупи, й вони слухняно корилися його силі. Швидко темніло. Ми ледве встигли вибратися на Острий* і сховатися під дахом недавно збудованої  альтанки, яка ще пахла свіжим духом дерева. Звідси на всі сторони відкривалася неймовірна панорама, однак тішитися побаченим не давав страх перед грозою, що вже невідворотно висіла в повітрі.

Небо потемніло так, що виглядало на пізній вечір, а не на післяобідню пору.

Полився дощ — без прелюдій і повільного накрапування — зразу сильний, як із відра.

Раптом короткий синій спалах блискавки розірвав і кудись пошпурив темряву, що вже встигла запанувати довкола.  На коротку мить нашому зорові вималювалися могутні гірські пасма, щедро скупані потоками води. Зухвалий вітер налітав дужими поривами, й тому здавалося, що гори хитаються з боку в бік. Гостроверхі крони буків і грабів, що росли на їх гребенях, здригаючись, чіплялися за кошлату чорну хмару, яка заволокла все небо.

Ближче, майже перед нами, спалахнула широка темно-червона смуга з безліччю променів, які,  мов тріщини, пронизали небо. Вогнистий батіг завібрував у наелектризованому повітрі, наповнивши його особливим запахом — гострим і тривожним.

І в ту ж мить усе згасло.

Через коротку павзу заговорив грім — низький, басовитий, з лунистими перекатами. Він в один мент скинув додолу хмару, мабуть, усю цілком, не дроблячи її на струмені та краплі.

Здалося, що то — не небо над нами, а море, яке з чиєїсь злої волі помінялося з небом місцями і тепер усіма своїми водами намагається повернутись на землю.

Світло і звуки, шум і гуркіт — усе сплелося в один тугий клубок. Гучний грім, який раз за разом, як мечами, розсікався блискавками!.. Обпалене шмаття хмар!.. Колючі руки кущів, простягнуті назустріч сірій стіні дощу!.. Каміння, підмите зливою, що зривалося зі схилу й летіло вниз!..

І блискавиці, блискавиці — сині, сріблясті, багряно-червоні, зовсім безбарвні, що терпко пахли сіркою, металом, роздробленим кременем і ще чимось, чому важко підібрати визначення…

Мабуть, ніколи не забудеться, не зітреться з екрану пам’яті ця гроза на Острому — жахлива, як перед кінцем світу, але велична і красива водночас.

* Острий — гора (верх)  біля Косова.

 

 

 

ТОПОЛІ

 

Уздовж берега Рибниці росли високі тополі, невідомо ким і коли посаджені. Їх крони багато літ першими вітали вранішнє сонце. А коли воно підбивалося до полудня, творили на м’якій траві тонку мереживну тінь.

По тріпотливих блискучих листочках сочилося повільне золото сонячних краплин, живим теплом зігрівало глибокі зморшки потрісканої кори. І дерева світлішали, лагідніли, ставали ще вищими.

Але одного дня їх не стало — пішли, як і люди, у вічність.

 

 

МАМИНА КРИНИЧКА

 

Криничка край городу обкладена гладенькими камінцями. Мама завше чепурила її, полола бур’ян довкола, щоб не глушив чорнобривчиків, які вона садила тут щовесни.

Біля кринички й тепер спиняються подорожні. Спраглі, вклоняються джерелу, п’ють досхочу та дякують за смачну воду.

…Якось під вечір, після серпневої грози, до кринички припала веселка. Дивлюся на неї — і очам своїм не вірю: в її сяйві — мама! В світленькій кофтині, хусточці біленькій,усміхнено-лагідна.

— Мамо, матусенько! Це ви?

А вона глянула ясно-ясно, кивнула головою й безшелесно почала підніматися барвистою стежиною — до неба…

 

 

ПОЛУДЕНЬ

 

Небо знемагало від спеки. Його барвінковий цвіт уже давно й безнадійно зблід і помарнів.

Десь аж за небокраєм знепритомнів й упав вітер.  У гарячому повітрі затихли всі звуки, мовби назавше розчинилися в піднебесній безмовності.

Розпашіле сонце, сяючи на всі світи, ніяк не могло втямити, чому ні одна пташка не співає йому: «Осанна!»

 

 

СТИХІЯ

 

Чорна хмара налетіла зненацька і почала щільною завісою пеленати небо. Закружляв вітер, а потім засвистів недобрим різким згуком. До нього озвався грім, ляснувши кілька разів підряд, аж відлуння пішло горами.

Потім — раптово й неочікувано — широкою смугою з неба пустився густий і злий град.

Круглі, як голубині яйця, шматки льоду лускали  об каміння, рикошетили від стовбурів, стін, парканів, підстрибували, наче тенісні м’ячики, на доріжках. Град немилосердно калічив листя, квіти, збивав недозрілі яблука й груші, решетив виноград.

Зелений моріжок ураз вкрився товстим білим шаром криги. Здавалося, що вся природа, заскочена несподіваним льодоламом, оторопіла і завмерла. Нетривку тишу сполохав жалібний писк — мабуть, вітром чи градом зірвало пташине гніздо і його безпорадні мешканці розпачливо волали про допомогу.

А потім пішов невеселий дощ, і білі кульки граду почали сіріти, зменшуватися, губити форму.

З кожною миттю дощ лився густіше, його струмені випрямлялися, міцнішали і нарешті  перетворилися в суцільну водяну стіну.

Неподалік заговорила річка, вал за валом понесла каламутну воду, відчахнуте гілля дерев, трухляві пні та недосушені віхті сіна з покосів.

Хвилі розлючено накидалися на береги, мовби намагаючись їх розсунути, скажено завихрювалися навколо кам’яних брил уздовж русла, тріюмфально гриміли, вириваючи шматки плитняка, щоб тут же немилосердно жбурнути їх в розбурхану течію.

З гірського схилу залунав тріск і глухий шум — падало каміння, ламалися дерева, котилися вирвані з коренем кущі. Брудний селевий потік з усіх сил ринув у долину. Сліпа могуть цієї оскаженілої лави налякала так, що захотілося опинитися на іншому боці землі, щоб не бачити цього румовища.

Але за якийсь час вітер трохи вщух. Сяйні батоги блискавиць з’являлися все рідше й рідше. Грім також подаленів. Тепер його басовитий голос зливався з гуркотом каміння, що час від часу зривалося зі схилу в річку.

Серед розхристаних темних хмар, які стрімко летіли над головою, як надія на порятунок, з’явилися невеличкі блакитні проталини високого неба.

 

 

МІСЯЧНА НІЧ

 

         Місяць іще з вечора пустився в мандрівку понад гори та ліси й владно запанував у високості. Бліде небо піднімалося високо над землею, але жодна зірка ще не висіялася на його безкрайньому просторі. Місяць, проте, не почувався самотнім, він впевнено торував свій звичний шлях, оглядав з висоти величну панораму, що відкривалася на всі чотири сторони світу, опускався вниз, роздивляючись дороги, стежки, розсипані по видолинках людські оселі.

Його ясне обличчя сліпучо віддзеркалювалося в сонних вікнах, куди він інколи з цікавості заглядав через нещільно затягнуті завіси.

Наш сад, залитий рожевим світлом, почав наповнюватися дивними звуками, що лунали чи то із недалекої балки, чи з лісу, який впритул підійшов до дому, чи, може, із самої землі…

Ця розмова, а воно, мабуть, так і було, тривала аж запівніч. Потім звуки почали затихати, лише майже нечутно кілька разів стріпнула крильцями пташка, повертаючись з боку на бік у своєму гнізді посеред густої горіхової крони, та скидалася риба в невеличкому ставку.

Місяць, переступаючи з хвильки на хвильку, лагідно заспокоював воду, ніжно гладив її і знову вкладав спати.

 

 

НА ВИСОЧИНІ

 

Карпатські хребти, вкриті лісом, простягаються  від обрію до обрію .

А  піднімешся на котрийсь верх — диво давнеє: навкруги скелі та бескиди підпирають одні одних, тягнуться до сонця, сягають чолом хмар.

Униз квапливо збігають гірські джерела,  б’ють  з-під каміння струмки, переливчасто виграваючи срібними дзвіночками. У них відбивається  блават- не  небо і золото сонця.

Далину  вповивають смуги туманів, а ген-ген, на найвищих верхах, —мерехтять бузкові сніги, дивні й незрозумілі на початку літа.

І над усим цим світом чується клекіт орлів, що ширяють на міцних крилах  у безмежному просторі, недремно пильнуючи свої володіння, даровані їм іще з первовіку .

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 20 (286), 9.10.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!