(ВОЄННІ ЕТЮДИ)
А синички співають…
Був початок весни. Небо високо голубіло над землею, сонце щедро лило на весь світ лагідне тепло, золотило галуззя дерев — ще чорних, безлистих, але вже пробуджених до життя. В цю березневу днину хотілося міцно заплющити очі й до самозабуття вслухатися в ніжний легіт вітерця й бадьоре цвірінькання горобців, які облюбували собі стару лісосмугу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І враз елегійний настрій, що обіймав усе єство, кудись зник, мов його й не було: попереду грізним громаддям забовванів розбитий рашистський танк з літерою «Z» на боку, дещо далі — три спалені машини із цим же символом, а біля самої дороги — роз’їжджена танками артилерійська позиція. Тут же просто із землі стриміло вверх жерло гармати, втиснуте в уже розмерзлий ґрунт.
Там і сям лежали розкидані уламки снарядів. Один із них мав майже правильну трикутну форму і, розігнутий гострими кінцями на всі три боки, виглядав так, ніби його навмисно зробили для метання по живих мішенях.
Стало моторошно, і жаский холодок пробігся по всьому тілу.
Сувора реальність заглядала просто у вічі.
Обламане гілля дерев злегка колихалося на вітрі, гострі цурпалки тонших віток та покалічені стовбури ще не встигли потемніти, і білі плями їх ран волого краплилися живим соком, наче плакали прозорою сльозою.
У повітрі стелився запах гару і тліну. Він різко контрастував з березневою свіжістю, яка огортала пооране вирвами поле і ці дерева в лісосмузі, і рівну дорогу, колись гладко заасфальтовану, а тепер розбиту танками і мінами.
Тіл ворожих солдат не було видно, але стійкий запах смерті, яким тягнуло звідусіль, проникав у кожну клітину, не давав на повну силу видихнути із себе біль і страх побаченого.
Подумалось, що на війні все по-іншому: понівечені, спалені машини з ворожими розпізнавальними знаками — не наслідок дорожньої аварії, про яку в звичайному житті з жахом дізнаєшся як про катастрофу, а смерть людини в чужій військовій формі тут не сприймається як нещастя.
Вони прийшли на нашу землю, щоб смертю утверджувати «рускій мір». Вони окупанти, тому смерть їх — не нещастя, не горе, а лише — Вища Справедливість.
…Березневий день повнився світлом, на зболених вітах графічно-суворих дерев невгамовно виспівували маленькі жовто-сині синички, які зграйкою прилетіли в знайому лісосмугу і, мабуть, вирішили облаштувати тут свої гніздечка.
Вони не пройдуть!
Гаряче червневе повітря ароматним трунком наповнювало груди, довгий день розпочався із погожого досвітку, й до вечора було ще так неосяжно далеко, що, здавалося, й гадкою не доскочити.
Очам відкривався зелений луг, через який, обминаючи групки дерев і кущів, бігла річка з чистою, прозорою водою, в якій, наче у свічаді, відбивалося небо з кучерявими овечатами хмарок, котрі непоквапом брели собі кудись манівцями.
Попереду височіла стара гребля із закинутим млином, зруйнованим, таємничим і якимсь нетутешнім. Греблю розмила вода, вона вільно текла через широкий пролом, інколи натикалася на великі пласкі камені й тоді, мовби сердячись, бурунилася білою піною. Обіч греблі, на берегах, юрмилися присмучені похилі верби. Тонким гіллям, переплетеним між собою, вони сягали самісінької води, творячи на поверхні негусту мереживну тінь, в прихистку якої метушилися дрібненьки рибки, виблискуючи час від часу проти сонця живим сріблом.
Стояла особлива тиха пора: вітер майнув у якісь інші краї, вода перед греблею ніби застигла — не вода, а гладенько відполіроване зелене скло. Земля і каміння розімліли під сонцем, усе німувало, навіть птахів не чути — дрімають чи що, заховавшись у тінь?..
І тут, зовсім несподівано розірвавши тишу, пролунала команда: «Окопуватись!»
В одну мить простір наповнився дивними в цьому безмов’ї звуками: зашурхотіли лопати, заскреготіло під їх сталевим тиском каміння, різкий голос бензопили сполохав птаство у верховіттях дерев, удари сокири задавали прискорення ритмові праці, жорстко нагадуючи, що в кожного бійця часу на облаштування «гнізда» обмаль і той хутко спливає.
Очі заливало потом, дихалося важко, докучала спрага, але думка, що найнадійніший бронежилет — це твій окіп, яку, наче само собою зрозумілу аксіому, виголосив ще зовсім молоденький ротний, панувала над усіма іншими думками. Властиво, вона, ця думка, і була всього одна-єдина, хіба що доповнена інстинктивним поривом: швидше!.. швидше!.. швидше!..
Кожною клітиною відчувалася реальна близькість невідворотного бою, тому треба було встигнути окопатися, прокласти бічні ходи, надійно втрамбувати бруствери, замаскуватися, узгодити взаємні дії з сусідами зліва і справа…
Майже без слів заглиблювалися в землю, і коли з «гнізда» вже можна було стріляти з коліна, вперше перевели подих.
Хтось пожартував: мовляв, влазимо помаленьку в земну кулю, але жарт ніхто не підтримав, і лопати іще гучніше заскреготали, з тупою одноманітністю загупали кирки, ломи продовжували підважувати вросле в ґрунт каміння, інколи викрешуючи з нього сині та червоні іскри.
Час від часу лунали віддалені голоси солдат бойової охорони, підвивали артилерійські машини, які рухалися сюди, до лінії, де рота займала оборону. Все це фіксувалося лише краєчком свідомості, проте народжувало впевненість, знімало тривогу і страх.
… Ще так само, як і кілька годин тому, пекло червневе сонце, корчуваті верби просіювали плакучим гіллям золоте проміння, яке щедрим потоком лилося з вишини, збентежені, притихлі було пташки відновили свій денний концерт, в який вплелося навіть коротке зозулине «ку-ку», — але перед очима кожного бійця, що окопався на цьому українському вогневому рубежі, вже зримо постав образ близького бою, коли чорний дим від вибухів заступає небо, рашистські снаряди шматують повітря і з осатанілою ненавистю знищують цей земний рай.
Вони мусять не дати цьому статися.
Зірниці на небосхилі
Уже п’ятий день, як відбивається залізна рота. Відбивається і тане. З боєм змінили три позиції, щойно відійшли на четверту.
Тут наразі спокійно.
Листопадове сонце ласкаво гладить змучені, закопчені димом обличчя бійців. Несподівано, коротко верескнувши, вдарилася об сухий камінь сліпа куля і відскочила рикошетом вбік, залишивши за собою хмаринку сірої пилюки.
Десь озвався мотор бронемашини, і відлуння цього звуку рознеслося над притихлим полем. Скрадливий вітер обережно ворушив бурими голівками дикої конюшини, нашіптуючи щось відоме лише їм.
Бринів на землі, поміж рудої висохлої трави, волохатий золотистий джміль, що невідомо як опинився в цю пізню осінню пору на позиціях захисників.
Хотілося цілком віддатися цій благодаті, але внутрішня напруга не відпускала ні на мить: смерть тут відчувалася особливо гостро. І саме тепер, коли довкола було так безмовно і тихо.
Ба-а-а — бах-бах-бах!
Ось вона.
У гуркоті перемішалися думки, вибухи і час. Змістилася відстань: прямо перед очима — одна шеренга, друга. Швидкий гарматний вогонь.
Бій іде у відкриту, по полю, рашисти наступають у повен зріст.
Із хрипом пролетів і впав у гущу ворога снаряд, піднявши стовп чорної пилюки і диму.
З лівого флангу щось гучно гахнуло, заглушивши звуки автоматних черг. І знову висока хвиля вогню та землі піднялася в повітря. За нею — друга, третя…
Бій не вщухав.
Страху вже не було. Хоча, як співають побратими з «Антитіл»:
«Боятися не гріх.
Гріх — зрадити своїх».
Вони знали, що не зрадять.
Ніхто.
…Сонце йшло за обрій. На небі одна за другою незгасними пломінцями засвічувалися яскраві зірнички.
Десь далеко на заході, як незрозумілий сигнал, широкою багряною смугою запалав горизонт.