А то місто чи село?..

308

 
 
Спогад про Євгена Гуцала
 
Микола ПЕТРЕНКО
 
То було літо, літо в Коктебелі!
Нам поталанило роздобути путівки на всю родину – тобто, ми з дружиною, Оленка і Любчик.
Поторгувалися в дирекції – і нам виділили гарне місце: котеджик в парку. Попередили: на дві родини. Додали: там уже живуть, вчора поселили, також із двома дітьми, такі як ваші.
Знайшли той будиночок, облаштовуємося.
А діти уже бігають поміж дерев перед будиночком. І не самі – ще двійко з ними.
Хлопчика наче Дмитриком звали, дівчинка така чорноока!..
Знайомлять: це Гуцули!
Виявляється, наші сусіди – родина Євгена Гуцала.
А я вже мав його «Яблука з осіннього саду», «Хустина шовку зеленого» –  і був налаштований до автора більш ніж прихильно.
Знав і те, що молода дружина Євгена – не мати цих діток. Із першою щось трапилося, Євген не розповідав, а я якось не міг запитати, хоч моя дружина цікавилась. Звісно, жінкам цікавіше.
То в нас такий графік виробився, якось сам по собі. Снідали, купалися – і додому. До обіду – праця. Ну, він прозаїк, йому треба за столом. Я й не турбував його, хоч вільного часу мав більше.
А вже після обіду прогулювалися, купалися, знали в якому кіоскові можна  чаркою коньяку непримітно почастуватися. Але не більше. Бо ж – з родиною, з дітьми.
І ось такий казус.
Сидимо ми перед нашим будиночком, а діти бавляться.
Поряд прогулюються дві старші москвички, дуже інтелігентні, з книгами в руках, щось обговорюють, сперечаються. Але біля дітей зупинилися, прислуховуються до їхньої балачки.
І – до нас:
– Ми ізвіняємся, но скажіте, на каком ето язикє оні разговарівают?
А Євген якось відразу:
– На галіційськом!
– На каком, на каком?
І друга:
– Ето какая страна, гдє она?
Пояснюємо уже удвох: це побіля Карпат, перед Словаччиною, перед мадярами!..
– Странно как-то, ми нє знаєм…
І тут  Євген наче між іншим:
– А звідки ж ви, що не знаєте?
Ті – гордо, майже що хором:
– Ми – із Москви!
І тут хтось із нас, уже й не пригадую хто:
– А ето что – город ілі дєрєвня?..
Господи, що із тими старушенціями!
Як тримали книги – так бах ними об землю:
– Как? Ви нє знаєтє прєкрасную століцу нашей вєлікой родіни?..
Ми наче вибачаємося:
– Та ні, чули, але точно таки не знаємо…
 
Над чим тоді працював Євген – не розповідав. Нова книга, та й уже. Має вийти друком, то оце редагує, він тоді часто друкувався.
Але якогось ранку  виходить усміхнений:
– Миколо, хочеш почитати – тут десяток віршів. За ніч написалися!..
Ну, в мене підозра: за ніч?
Проте – вірші досить пристойні, своєрідні за поетикою, наче вільні,  але й не тільки, виважені, добре згруповані.
Десь вони в мене зберігалися, потім загубилися, щойно два лишилося. Одного із них хочу й вам запропонувати.
Залишу його на кінець цих моїх спогадів.
А поки – ще один курйоз.
Ішли ми з Євгеном берегом, прогулянка після пообіденної купелі – і от він знаходить двадцять п’ять копійок, були тоді такі.
Я й кинь своє:
– Багатому сам Бог дітей колише!..
Він глянув, посміхнувся:
– Миколо, коли вже так, то давай їх проп’ємо!
Ну, я за.
Йдемо у напрямку того знаного кіоску – аж здибається Борис Харчук:
– Хлопці, куди це ви?
– Та от маємо знахідку, то вирішили пропити.
– Візьміть і мене із собою, я щось додам!
А потім – зять Олександра Ковіньки, забув уже ім’я, а прізвище наче б Маковецький.
Ще – молдавський поет Ауреліо Бусуйок!
Вирішили: візьмемо із собою, бо спека, то ми на Жаб’ячу бухту, там у воді на каменях  прилаштуємося.
Так нас і знайшли наші дружини з дітьми – вирушили на пошук, бо ми ж не попередили, що зникнемо…
Але то вже був кінець нашої відпустки, то ми й дозволили собі отак ото покозакувати…
 
Але тепер про вірші – якими мене здивував Євген.
Я ж бо доти гадав, що він прозаїк.
Але через кільканадцять років я був у одному відрядженні із Станіславом Реп’яхом – в розмовах вияснилося, що він вчився у Ніжинському педінституті разом із Євгеном, жили в одній кімнаті, горнулися до творчості, то й змагалися у віршуванні. Станіслав стверджував, що Євген справді міг за одну ніч написати десяток віршів!
Тож на завершення – той Євгенів вірш.
Він зберігся – може, ще й тому, що я тоді ще його вибрав з-поміж інших. Та й тепер, перечитуючи, впевнююся в бентежній наповненості Євгенової душі, поривної і терпеливої, відданої високим ідеалам.
 
З мого серця вилітають птиці,
Вилітають, і летять, летять.
В небі їм ніде не зупиниться,
І не повертаються назад.
 
Білі й жовті птиці вилітають,
А за ними – чорні й голубі.
Вилітають. В голові лишають
Тільки біль і пустку по собі.
 
Повернись у серце, біла птице!
Жовта птице, там гніздо твоє!
Й чорній птиці є де притулиться,
Й голубій пташині також є!
 
Вилітають – і летять. Згасають.
Чи кому вгадати їхню путь?
І мене по частці забирають,
І мене по крапельці несуть…
 

 м. Львів

№12 (200) 16 червня 2017

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!