А м н е з і Я (з книги першої)

169

87.

// …

// Українці пишуть вірші. Пишуть вірші і якогось дня
вирішують: „Так-так, треба б їх десь надрукувати”. Вони підключають знайомих,
„розрулюють проблеми”, „дають на лапу” або пишуть якийсь агіт-текст чи реклами
і збирають гроші на колективну збірку. На самвидавну, нікому не потрібну
збірку. Українці фанатично пишуть вірші і ніколи не читають написаного раніше,
або не читають написаного сусідами. Їм ніколи. Тут хазяйство-господарство, нові
замовлення на рекламу та агітацію. Їм ніколи. Вони пояснять: „Я ж поет,
розумієте? Я поет. Пишу вірші. Вам шо, по буквам повторить? В-і-р-ш-і-п-и-ш-у”.
Українець пише вірші і вірить у себе. Якоїсь миті він хоче визнання, народної
любові: „Дивіться! Я роблю те, на що він не здатен. Любіть мене!” Він бажає
курв і публікацій в „Літературній Україні”, перечитує ТГШ та російську класику.
Він спускається з небесних поверхів „хрущовок”, як душа трущобів, – античний
поет, що плентається з божественного Олімпу на людський Парнас. Він крутить
дулі ворогам і крила пегасам. Він майже бог своєї справи, з кожним рядком та
кухлем пива ще більше певний, що він – обранець. Він – голос, глас, забуте
коріння народу, він майже трактор  і
ратай літературного процесу. Він ненавидить постмодернізм, еротику, цензуру та
мовчання про його творчість. Погана рецензія? Неважливо. „Добре, що є згадка!
Значить читають!” – крикне він, вдарить кулаком по столу і напише поему з
дієслів чи встругне хайку, станцює на ґанку або заспіває пісню чи задекламує
Драча з Гончарем. Що може бути кращим, аніж написати вірш за п’ять хвилин,
поставити підпис і дату, точну годинникову дату? Може, ще домалювати
розташування стрілок, щоби краще пам’яталася мить? Часом українські поети
відчувають, що щось не так. Але все одно пишуть:

Поет без контексту –

графоман в позачассі

чи геній в зачатті.

Прозаїк позаяк тексту –

лірник у вигнанні,

заїка на допитах штазі,

курва без сексу на трасі.

Він свій у своїй діаспорі китайській –

чужий собі без слів. 

 

102.

// …

// На шахтах гинуть люди. Їх сотні. Задихаються газом і
чорним пилом. Сліпнуть у темряві і брудних хмарах, що осідають у легенях.
Підземні гноми намагаються врятувати їх, вивести на свіже повітря. Маленькими
руками розчищають дорогу і тягнуть важкі тіла. На шахтах багатіють люди.
Вичерпують і висмоктують з землі, як з пісочниці, десятками дитячих лопаток та
знарядь витягують чорні алмази. Підземні гноми збивають їх з пантелику,
переплутують мапи та люрають в їжу. І намагаються врятувати людей, попередити
про небезпеку. Маленькі усміхнені фігурки наштовхуються на тіла шахтарів,
витирають бородами їх обличчя і тягнуть нагору їхні тіла. Обережно складають у
вагони підземних залізниць, прокладених крізь покинуті підземелля концтаборів
та бомбо¬сховищ міста Сталіно. Гноми везуть їхні тіла вздовж берегів басейнів
та морів до річки. Гноми кладуть по п’ять сріблястих копійок на очі мертвих зі
словами „Цього має вистачити” і переправляють баржі  з тілами на той берег. І якоїсь миті копійки
починають блищати сльозами на чорних мертвих щоках, сповіщаючи, що сонце, як і
вивільнення, вже близько.

 

105.

// …

// Мої подруги, яких, здається, знаю так давно, що вони
невідворотно, на жаль, перетворюються на знайомих, влаштовуються на роботу.
Одна – в телефонній підтримці міської адміністрації. 50 телефоністів до 2-3-ї
години ночі приймають дзвоники. Навіть 
уночі на черзі в кожного з них по 10 дзвоників. Їм дзвонять психи і
обіцяють вбити мера, або запустити його в космос, або пустити отруйний газ у
телефонну трубку, або підірвати динамітом до біса Майдан і нарешті почати
розкопки історичного центру. Їм дзвонять діти і кажуть, що матері кинули їх
вдома і вже пустили газ. Їм дзвонять і здають сусідів, підозрюючи їх у
відь¬мацтві та зляганнях з дияволом, пишуть їм смски-доноси, ніби інквизиції,
здаючи родичів цілими родинами. Їм дзвонять „мерці”, які не змогли проголосувати,
тому що не знайшли своїх імен у списках. Їх масово турбують самотні жінки і з
глибоким придиханням пропонують зайнятись сексом по телефону. Їх попереджають
про вибухівку в школах та дитячих садках, про неврожай в садах небесних, про
пожежу в степах тілесних. Їм погрожують розправою і помстою. Вони приводять
один одного за руку; новий оператор-телефоніст мусить бути твоїм другом. „Це
щільно замкнуте коло, синку”, – скажуть вони тобі і запишуть у нотатник ще одну
телефонну сповідь. „Спіть спокійно, наші ангели вже виїхали”.

Але місто не спить. Десь в офісах багатоповерхівок працює
моя інша знайома. Вона сидить цілу ніч перед монітором і спілкується с
постраждалими і вцілілими після катастрофи глобалізації. Сотні самотніх білих
комірців посередництвом веб-камери, ніби презерватива чи пігулки щирості,
спілкуються з ними – „дівчатами-українками привабливої зовнішності зі знанням
англійської”. Їм жаліються на роботу, шефа-придурка, країну,
президента-імбіцила, опозицію, тещу-ушльопка, погоду, сексуальні поразки,
огидну місцеву їжу і вболівальницькі невдачі – 
виліт з турніру футбольної збірної. Їх слухають, дають їм виговоритися.
Цілу ніч, ніби у сповідальні, вони відпускають гріхи західного світу, гріхи
летять дротами Інтернету на схід, до нас, ніби цистерни уранію на одвічне
поховання у саркофагах Карпат чи степу. Гріхи і відчай застрягають в офісах
багатоповерхівок спальних районів Міста. І десь під ранок випливають туманом у
прочинені вікна провітрюваних кімнат і осідають липким снігом на розбитому асфальті
пішоходних переходів. У чеканні, коли їх перейдуть, переїдуть, переживуть. І
нарешті відпустять їх, наші гріхи відпустять на свободу.

Часом моїй знайомій, як ангелу-охоронцю, чи
отцю-сповідальнику, чи голові релігійно-терористичної секти-організації, шлють
смски та дзвонять на стільниковий якісь Mark, John, Mathew, Lucas і час від
часу Judas.

 

// Метелики, наче ранкові безкоштовні газети, живуть до
вечора і згоряють у вогнях та пожежах нічного Міста.

 

// На вокзалі почали продавати дипломи про вищу освіту.
Оптом та в роздріб. Новенькі дипломи, перетягнуті жовто-синіми стрічками,
лежать гірками між сивою самогонкою, бутербродами мертвої риби та
здутими-пробитими ляльками привокзальних секс-шопів. „Пополняєм счьот, пакупаєм
діпломчік, званок в любую точку Украіни, падходім, спрашиваєм діпломи любова
ВУЗа, імєются в налічії также пагони афіцерскіє, маскі падонскіє, пасвідчення
прєзідєнтскіє, значкі дєпутатскіє, шаравари казацкіє, самовари кацапскіє, гієни
огнєниє, гітари гавайскіє, сігари гаванськіє, проєзниє школьниє і юнашискіє,
гади южнокітайскіє. Падходім і спрашиваєм. Всьо прадайотся, дєвушка. Да-да, всє
прадаются. Нє тіряєм врємені, гаспада харошиє. Прасті, Господи, міня. Врємя
тічьот, словна ріка, слава літят птіцамі на Юх. Нєт сіл. Падходім гражданє, нє
стєсняйся,” – каже перемазаний брудом випускник Гарварду та чесний володар
Ордену почесного легіону. „Темпус фугіт, гражданє, як казали в нас в Бурсє”.

 

// …

 

// Вони прийдуть вже трохи напідпитку. Їх буде четверо,
здається. Невпевненою ходою вони пройдуть до стадіону. На їхніх фанатських
майках поряд з номерами гравців будуть вибиті імена – „Голод”, „Смерть”,
„Війна” і ще той, четвертий, із затертими й пожухлими літерами замість ймення.
В їхніх руках будуть мечі та шкіряні м’ячі для останнього матчу. Вони розіп’ють
ще одну пляшку червоного вина з терпким, дивно-солонуватим присмаком, і
дістануть з заплічних торб та рюкзаків величезні фанатські сурми. І дадуть
початок матчу. Вони скандуватимуть ім’я свого клубу в останній футбольній битві
проти людства. І чорні крила круків, замість рук і ніг, винищуватимуть нас один
за одним, зрізаючи наші голови, ніби м’ячі. І вже після смерті, після похмілля
життя, після всього, ти все одно пам’ятатимеш протяжні сурми, що лихоманили
твою душу, та їхнє відчайдушне скандування імені свого клубу… наші все одно,
як і завше, програють у цьому матчі смерті проти Смерті…

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!