“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
(НОВЕЛА ЦЬОГОРІЧНОЇ ПЕРЕМОЖНИЦІ МІЖНАРОДНОЇ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ВАСИЛЯ ПОРТЯКА)
– Ну, як я тобі?..
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Нормально…
– Ні-ні, потрібна чесна відповідь! Це дуже важливо!
Він змовчав.
– Що, так погано? – не вгавала вона.
– Ти занадто худа, якась замучена і виснажена, неначе хвора. Голова непропорційно велика по відношенню до тіла. І ще… ніби у тебе воші й лишаї.
– Невже?! – вона покрутилась перед дзеркалом на всі боки. – А очі? У мене гарні очі.
– Гарні… великі, яскраві і щирі. Добрі. Але не всі дивляться в очі… Не сумуй, можливо, ти викличеш жалість.
Вона сіла й зітхнула.
– А що мені сказати? Як привітатись? «Доброго дня! Я – ваш Хранитель чистих помислів», прямо так? Чи щось вигадати?
– Ти що?! Він тебе не зрозуміє. Ти ж – кицька!
– Вибач, забула, – вона журливо опустила голову. – Це несправедливо робити нас такими!
– Так, несправедливо…
* * *
Нога боліла немилосердно. Біль утворювався в стегні вище коліна, далі тугими нитками перетікав на гомілку і концентрувався у стопі, де і кололо, і нило, і пекло, і розпирало. Втомлений уже зранку мозок Андрія не міг цього осягнути і також запалювався голками зсередини, адже ноги не існувало. Її ампутували давно, десь пів року тому, але вона боліла. Лікарі попереджали про фантомні відчуття, та він ніколи б не подумав, що буде саме так.
Хлопець глянув на милиці. Міцна хвиля відрази підкотилась до горла. Все змінилось: навчання, гуртки, спорт, друзі, кохання, рідні… Його не цікавило більше нічого. Перший час всі приходили, телефонували… Постійні питання: як ти? не болить? як тримаєшся? Постійні запевняння, що все налагодиться, навчишся жити по-новому. Поради психолога… Він почав замикатися в собі, закривати від юрби страх, невпевненість, злість на несправедливість, назовні виходила лише агресія. Андрій став жорстоким, йому хотілось калічити близьких, не фізично, морально. Хотілося, щоб їм було погано, сумно, щоб відчуття вини переповнювало все їх єство. Хлопець, можливо, й відчував – це неправильно, але вдіяти нічого не міг.
Першою здалась Юленька. Спочатку вона тихенько плакала, потім ображалась, тужила, а далі – сварки, і як підсумок – зібрані валізи і від’їзд. Затишна квартирка, де пара тільки-но намагалась створити родину, враз стала порожня й тиха. Наступними відмежувались друзі. Він ретельно відштовхував всіх по черзі. Лишився один Вадим. З ним Андрій пив шалено, до забуття, до блювоти і повного відрубу. Мати продовжувала приходити. Вона обережно відчиняла двері до його пробудження, приносила їжу, одяг, прибирала безлад, сиділа на кухні, чекаючи на сина, а він робив вигляд, що міцно спить. Іноді мати стукала до кімнати і отримувала лише крики, чи хлопець просто запускав милицями у стіну. Ті падали з гучним стуком на підлогу, чулися обережні кроки, а далі знову тиша.
Настало літо. Андрій думав – полегшає, щось зміниться у ньому, але ні, навпаки, погіршало – він майже не вставав із ліжка, не ходив на милицях, не намагався зробити протез… Жахлива спека перетворила червень на пекло. Хлопець не мився, культя пріла, і на місці розчухів утворилась велика рана, що сочилась рожевою сукровицею. Ночі не приносили ні полегшення, ні прохолоди. Чомусь саме у темну пору приходили думки. Вони важкими хмарами нависали над Андрієм і майже матеріально давили на груди. Питання: чому? за що? як так? – уже не цікавили. Залишалося одне: навіщо терпіти? Це так безглуздо і важко. І даремно. Хотілося щось зробити з собою на зло іншим, щоб їм стало ще гірше, щоб виникла жалість в їхніх очах. Але перед тим потрібно вбити кицьку. Найголовніше – спочатку вбити її, а потім уже можна і себе.
Ця «розвага» розпочалася близько тижня. Тварина приходила щоранку, сідала на підвіконні спальні й нявкала, навіть не нявкала – верещала. Страшна, сіра, облізла, худа, як скелет. Андрій кричав на неї, махав руками, кидав чим попало, а кицька тільки дивилась на нього через шибку великими шаленими очима. Періодично вона зникала, але обов’язково поверталась і знову несла свій пост. Довелося без потреби покинути ліжко. Він повибирав з горщика вазона камінці, позбирав декоративні прикраси зі стінки ті, що поважче, і заховався надворі, за рогом будинку. Як завжди, тварина прийшла під вечір, сіла на підвіконня, зазираючи всередину. Андрій обкидав її всім, що мав у кишенях, декілька раз поціливши. Кицька завила ще сильніше, кульгаючи, відбігла на безпечну відстань і знову вп’яла в нього свої очі.
«От, бля, це сіре опудало – просто демон якийсь!»
На восьмий день у Андрія зародився план. Зранку він прийняв душ і перев’язав ногу. У кутку знайшов запилені милиці. Їх також прийшлося мити. Спробував походити, спочатку в хаті, потім по двору, впав при цьому кілька разів. Подивився на себе в дзеркало, поголився. Відросле кучеряве волосся, що потребувало стрижки, зачесав назад. Одягнувши штани, довго думав, куди подіти непотрібну холошу. Штанина звисала вниз сиротливим шлангом. Відрізати? Він вирішив знайти шорти. Провозившись досить довго, хлопець втомився, але план передбачав розпочати з кицькою удавану дружбу. Він налив у посуд молока й вийшов на ганок. Примостившись на сходах, став чекати. Вона прийшла швидко. Одразу підбігла до мисочки і жадібно почала пити.
«От, молодець! Просто молодець!» – Андрій самовдоволено посміхнувся. Декілька днів він годував тварину. Вона потихеньку осміліла і, нарешті, почала підходити, тертись об здорову ногу з легким муркотінням, але була ще полохлива й насторожена.
За тиждень план був готовий до виконання – кицька вже сідала йому на коліна і засинала спокійним сном.
Зранку знову було спекотно. Андрій уже набув досить пристойного вигляду й опанував, нарешті, милиці. Напередодні набрав по мобілці матір і попросив принести сирого фаршу, мовляв, хоче щось приготувати. Та зраділа, як дитина. Він зустрів її надворі. Мати радісно дивилася на нього, так само, як тоді, коли прийшов із війни, і не заперечувала, коли хлопець, забравши фарш, спровадив її надто поспішно.
По цьому натягнув шорти, майку і вийшов на вулицю з метою дістатися до найближчої аптеки. Дорога була недалека, спекотно, та він навмисне обрав обідній час, коли сонце найдужче припікає: тоді немає перехожих, а він нікого не хотів бачити, ні з ким зустрічатися. Повітря не рухалось, розпечений асфальт пік через підошву, йти на милицях було важко, майка враз стала мокрою, піт тік по обличчю, спині, ногах, але він уже не падав.
Аптека зустріла кондиціонерною прохолодою та медичним запахом. Було пусто, лише продавець. Андрій впізнав чорняву дівчину, вчився з нею в одній школі.
– Доброго дня!
– Доброго… – вона підняла очі й запнулась, – Андрію?! Рада тебе бачити!
Він не зреагував.
– Я – Олена, пам’ятаєш?
– Ні, не пам’ятаю, вибач, – збрехав Андрій. – Я поспішаю, мені потрібно снодійне.
– Ми разом навчались…Олена, на перші парті сиділа.
Андрій ще раз змовчав.
– Жаль, що з тобою таке… ця клята війна… – продовжувала Олена.
– Снодійне є? – запитав Андрій. – У мене рецепт, ось, – він витяг із кишені зім’ятий папірець. Рецепт залишився ще з госпіталя, одразу після поранення, коли він геть перестав спати.
Олена подивилася на рецепт.
– Це досить сильнодіючі ліки… Ти знаєш?
– Знаю, мені їх прописали.
– І бланк дещо прострочений… – дівчина уважно дивилася на Андрія.
– Так… але… зараз така спека, зовсім не сплю.
– Андрію, ти ж не задумав нічого лихого?
– Ти що!? – він щиро здивувався. – Якби я хотів себе вбити, вже б це зробив. Існує безліч способів.
Олена подумала: «А й справді, яка нісенітниця…», і насипала Андрію пігулок.
– Добре, держи! Ось інструкцію тобі поклала. Приймай суворо по інструкції!
– Авжеж …
Вдома Андрій висипав на стіл одразу всі десять пігулок із паперового пакетика і старанно перетер у порошок. Потім витяг із холодильника фарш, додав до нього суміш і добре перемішав. Хлопця переповнювало надзвичайне збудження, він не відчував болю, настрій став піднесеним, майже святковим. Понюхав отримане, лизнув язиком, навіть шматочок прожував і виплюнув, і не відчувши ніякого присмаку, лишився задоволеним результатом. Надвечір кицька прийшла, як звичайно.
– Моя ти хороша, молодець! – він обережно погладив кістляву спинку, – на їж, смакуй.
Андрій поставив перед твариною миску з фаршем і з насолодою потер руки. Кицька підійшла до миски, раптом подивилась на нього довгим, якимось людським поглядом і почала їсти.
«У неї гарні очі…», – подумав Андрій.
Він прокинувся серед ночі, весь мокрий від поту. Серце стукало сильно й часто. Нога не боліла. Звичним поглядом зиркнув на вікно, місяць світив досить яскраво. На підвіконні нікого… Андрій згадав ті очі, якими тварина дивилась на нього, неначе знала, відчувала, і все одно з’їла. Що ж він накоїв? Навіщо? Вперше він заплакав, гірко й нестримно. Зі страху в окопах ніколи не плакав, людей убивав – не плакав, а тут – сльози лились і лились, і не приносили полегшення. Хлопець потягся до телефону:
– Мамо, мамо…
– Синку, щось сталось? – голос був переляканий та стурбований.
– Так.. ні.., я не знаю, мамо… Ти можеш зараз приїхати? Мені погано, мамо, мені дуже погано…
* * *
Зміна майже закінчилась. Вже прийшла напарниця і переодягалась у підсобці. Відвідувачів не було і Олена курила. Вона ховалась за аптекою під накриттям. Якось негарно, якщо фармацевт у медичній формі буде диміти, як паровоз. Дівчина втомилась, сонце вже сідало, але спека так само давила тіло.
– Олено! Ну все, я готова, можеш іти додому. – З підсобки вийшла Ірина застібаючи халат.
– Так, ось докурю тільки…
– Така спека, жах просто…
– Так… Знаєш, сьогодні заходив Андрій.
– Який?
– Ну той, що ногу втратив на війні, пам’ятаєш? Ми з ним разом вчились. Не пам’ятає мене.
– А, чула… Трагедія, звісно…
– Давно його не бачила. Він усамітнився, кажуть ні з ким не спілкується.
– І що? – Іра байдуже слідкувала очима за останніми променями сонця на обрії.
– Приходив по снодійне. Рецепт правда давній.
– Продала?
– Та ні, насипала вітамінів у пакуночок.
– Та ти що?! Навіщо? – колега здивовано підняла брови.
Олена знизала плечима:
– Не знаю… Добре, гарної зміни! Бувай!
Загасила цигарку, погладила приблудну кицьку, що терлася об її ногу, й пішла.
м. Черкаси
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.