Під кінець минулого року в обласній бібліотеці для юнацтва імені Евгена Маланюка відбулась незвичайна презентація книги. Особливість її в тому, що представлялась вона без автора і разом з тим за його присутності на мультимедійному екрані. Нічого особливого в наш пандемічний час, якби іще не одна деталь – автор знаходився за тисячі кілометрів від Кропивницького, на краю європейського континенту – в містечку Бове, що під Парижем. Там Андрій Яцкул мешкає і працює доцентом Політехнічного Інституту УніЛяСаль.
Торік на межі літа-осені він, уродженець Кропивницького 1989 року, взяв участь в одинадцятому обласному конкурсі молодих літераторів імені Валерія Гончаренка і переміг з правом видання книги. Андрія Яцкула літератори краю знають і як сумлінного студента Технічного університету, як завсідника літературної студії «Степ», учасника наради молодих письменників у Ірпені 2009 року. Минули роки літературного навчання, окремі твори публікувались в обласній періодиці, звучали на радіо.
І прийшов час книги.
Останніми роками в його прозу попросились покуйовджені пальми і типажі голівудського кіно, середземноморські набережні й тесові ґанки рублених хатин-шале в низовинах Альп… І, зрозуміло, ті європейські пристрасті, які постали тепер перед його очима. Це теж етап у творчому осягненні безмежного світу. Українській літературі він так само потрібен, як століття тому мовилось про морську екзотику чи осягнення законсервованого гуцульського побуту.
В літературу прийшов серйозний письменник.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В усіх відношеннях. Він це усвідомлює. Ось його засади: «Бути письменником – нести на собі ношу соціального служіння на благо інших», «І як все у мистецтві – кожен текст має робити світ кращим».
Читачам «Української літературної газети» пропоную дві новели Андрія Яцкула з його дебютної книги.
Василь Бондар, м. Кропивницький
КОРОТКИЙ ЖОВТЕНЬ
…чари маку можуть приспати нас, і ми заснемо мертвецьким сном. А коли цей сон скінчиться, ми прокинемося у вічності і щезнем.
Оскар Уайльд «Портрет Доріана Ґрея»
Микита підвівсь на ліктях. Глянув у вікно… Надворі сірів ранок, що потопав у непроглядних кишлах осіннього туману. Брудними, сльотавими латами вкрилися тротуари, якими, утягнувши голову в комір, поспішав на роботу заспаний люд. Сам стиль життя вимагав їх розтинати гінкою ходою ранковий кисіль, зневажати холод і все бігти, бігти, бігти… Ні про що не думати. Повз вікна. На зупинку. Відпрацював і «на хауз». І так щодня. Щороку. Все життя.
Микиті ж на роботу не потрібно. Не потрібно бігти й хапати носом замерзле повітря. Йому за п’ятдесят. Він – алкоголік, самотній і занепалий. Хоча ні. Він належав до числа тих, хто помічає себе зі сторони, проте деградує все рівно. Думає та деградує. Порожня кімната, єдиний календар з якоюсь співачкою за сімдесят восьмий рік, кучугури газет, сміття та іншого лахміття… На столі перекинута пляшка, сільниця й кавалок запліснявілого хліба. І на ліжкові лахміття – то сам господар.
Микита сп’явся на ноги, й, про щось змірковуючи, почовгав надвір.
– Гаврилич! – окликнув хтось. – Гаврилич! Оглух, чи що?
Гукав Жека – двірник, неодноразовий Микитин компаньйон і напарник, що, вислизаючи ногами із завеликих калош, тягнув за собою рядно зібраного листя.
– Рубля маєш?
Микита щулився від спання в одежі, й неозначено глядів на Жеку. То був сум, осмислення через силу… Щось невимовне, наболіле, що зціплювало йому горло, чаїлося десь глибоко в грудях, рвалося назовні гидким, п’яним подихом. Очі затуляло осіннє простирадло.
– Недавно вдівцем став, при живій дружині…
– Що?
– Жінка, кажу, пішла від мене…
– Вона вже тиждень, як пішла, – перебиває Жека. – Рубля маєш?
Микита махнув на двірника й, згнітивши серце, рушає далі. Йому не думається про неотесу-корефана й про порожню кишеню. Зовсім інше його тепер хвилює.
В бабуні, що торгувала на розі насінням та цигарками, лишилося менш ніж пів чвертки. Цього вистачило, щоби частково розтуманити голову. Туга не проходить. Витає опале листя. Згадується дружина, а потім цей нетямущий Жека. Не йметься виказати своє нещастя, хоч би хто постояв та послухав. Стрілка годинника добігає опівдня. Кличе відвідати кафешку, на шляху до якої здибався з Сашком Кочуром – односельчанином, викоханим на тих же мозольних хлібах, що й Микита. Теперечки його вигодовував чималий державний пост і гріли дороге чорне пальто, хутряна шапка, тонкі шкіряні рукавички, попід шиєю красувався модний золотистий шарфик.
– Здоровенькі були, друже! Сто років не тиснув тобі руки!
– Давно… – мовляє Сашко, кинувши зверхній позирк на товариша, що витягся в кипарис.
– Ну розказуй, ти ще на своєму посту?
Сашко поважно кашлянув і багатозначно поправив кашне.
– Працюємо, брате, працюємо. Висувають мене вже на начальника департаменту. Керівний состав як-ніяк…
– А… – зітхає Микита. – А від мене Надька пішла… Одинокую тепер.
Сашко гмикає, думає, й продовжує:
– …Ну, а як справи підуть, то сподівайся бачити Сашка в столичному управлінні!
Микита перетворюється з кипариса в розсохатий вербовий корч – земляк не в тому гуморі, й Микиті не поспівчуває. Знову прощання. Дорога. Льох.
Униз тринадцять крутих кам’янистих сходинок, замордовані в тріщини тисячами п’яних ніг. Там було сире підвальне приміщення, схоже, скоріш, на погріб, де під стелею поблискувала підземна волога. Було прохолодно, давко смерділо туалетом і розлитим пивом. На стіні – обожнене створіння, невагома фея, що протягувала великі запінені кухлі, а округ неї оксамитові коні з крилами й ассірійськими гривами. Над брудним, обшмуляним прилавком, де нависали бридливі довбні, зеленими розгонистими літерами напис: «ВИНО».
– Всєсоюзний інстітут народного образованія… – розшифровували п’яниці, єхидно всміхаючись жирно-м’ясистій буфетниці, що, соваючи в роті цигарку, байдуже й погордо поглядала на фривольну публіку. Цілком заслужено вона вважалась тут найінтелігентнішою особою.
– Божественна!.. – казали про неї все ті ж п’яниці, або ж: «Ви зійшли з картини! О, фея! Справді». Загалом, чого тільки не видумували їхні голови щоб отримати її прихильність, бо хто знає, гляди й в набір дасть. Інші ж – просто зливали душу.
За стійкою звільнилось місце, й Микита сів. Зліва задумався якийсь молодик. Лице його було чисте, але трохи пом’яте. Праворуч – дрімав тутешній завсідник, забрьоханий кожух, і похропував.
– А в мене… горе… Того… Дружина, солодятко моє, пішла…
Буфетниця тільки скептично позіхнула й протягла Микиті оковиту. Позіхнув і Микита. Мабуть, сьогодні він не зустріне прихильників своїх розповідей. Йому чомусь знову спали самотність і відчуження. Проте зараз йому було не так боляче, й горе, хоч і ненадовго, наче відповзало, а під шаром рідини життя притлумлювалось і, здавалося, ставало легше. Нічого не обходить, тепло й потішно. Як у Туреччині.
Зала попливла, прилавок, буфетниця, сусіди справа й зліва теж розтеклися. Нарешті кожух праворуч заворушився, й червона в крапочку фізіономія закліпала заспаними, посоловілими квасолинами, нагадавши, що це не уповільнена кінострічка крізь брудне скло, а життя.
Микита совався на стільці й бігав очима. Назовні рвуться слова, багато слів, але як же виказати йому наболіле?
– Прокинувся? – вичавлює Микита.
– Прок… кинувсь, хай йому мать! А Гриць де? Гриня! Жуцяра навозний! Він м-мені ще п-півлітри в-винен…
– А від мене дружина пішла, – ледь ворухнулись Микитові губи. – Що я тепер без неї?…
Микита чекає реакції.
– Жлоб він рідкісний! – рикнув червонолиций, бахнувши кулаком у прилавок. Склянки підстрибнули й забряжчали. Буфетниця тільки на мить скинула оком, посовувала цигаркою й продовжувала наливати. Голова опустилася на стійку, й кожух знову затих.
Микита залишився сам. Курити.
– Тлієш? – вже апелює Микита до своєї цигарки. – Тлій, тлій… Втішиш мене – нікому непотрібного. Ось ти додимиш до бичка – й кінець. Твоя доля коротка. А нам без дружини не можна. Висиплеться з тебе тютюн – і що робити? Так і нам…
Далі він хвилину мовчить і смалить. Через кілька затяжок йому зробилося недобре і, описуючи по залі незрозумілу математичну криву, подався надвір. Назустріч своєму щастю, й нащо те завтра?!
Надворі свіже повітря й виглянуло сонечко. Сухий берестяний листок зірвало вітром й прибило до його грудей. Микита впіймав його… Безсило жбухнув на засипану цупким листям лаву. Великі, прозорі краплі блищали на листкові, такі ж великі скотилися з щік. Очі нипали по коричневих лабіринтах прожилок. Ось одна з крапель стрімко відділяється від черешка й мерщій до краю. А ось, трохи вище, ще одна, й теж кудись поспішає. Між ним тонесенькі ледь помітні переходи. Й будь він не такий п’яний – розгледів би. Розгледів.
Та на його екрані з’явилась інша кінострічка – про його молодість та щасливе родинне вогнище. Потім у кіно показували, як він схиляється над чверткою й гугняво бурмоче. Й маряться йому вже порожня кімната, вигорілий календар із співачкою, кучугури газет і стіл. А на столі перекинута пляшка, сільниця й кавалок черствого, запліснявілого хліба… Голос за кадром тихо промовив:
– А від нього дружина пішла…
ІСТОРІЯ РОЗПОРЯДИЛАСЬ ІНАКШЕ
– Дєда!.. Дєда! – пролунало з передпокою. – Поштальйон прийшов!
Варченко, замначальника облвно, відклав газету і, вислизаючи з нагрітих кімнатних капців, почовгав до дверей.
– Варченко Яромир? – спитав листоноша. – Розпишіться!
Поки розписувався, онук жваво смикав Варченка за холошу, а потім стрімголов чкурнув до бабусі на кухню сповістити, що принесли щось секретне, назви якого він одразу не запам’ятав.
– Граму!.. Граму принесли!
Між тим Варченко прищулився до папірця. Померла Віталіна. Ховатимуть завтра. Йому здалося, що в передпокої замало світла і вирішив перечитати телеграму в кімнаті, але очі його не зраджували.
А потім ще півгодини мовчки відсиджувався в кріслі…
– Не поїду! – сказав він сам собі і продовжував сидіти.
Так, вони були близькими. Давно. Сорок років тому. Він – студент педіну, вона – студентка. Разом сумлінно вчилися: він – на перспективного начальника, вона – на вчителя. А тут візьми та випади їм їхати на край географії у Липневе… Далі все просто.
Скоро зателефонував інститутський друг і пропонував разом їхати у Липневе.
– Не поїду… – відповів Віктор. – Онук в нас. Не можу…
Говорити далі не став. Йому соромно і цікаво. Як вона дивитиметься на нього з труни? Чого він досяг роками мовчання?
– Куди то ти вже не поїдеш? – поцікавилась дружина.
– Помер інститутський друг… Подруга…
Темними патьоками стікав із неба в жовто-сірі трави ліс. Гойдалась-шумувала електричка. Така ж сама відправлялася сорок років тому… Віталіночка, безсумнівно, була найгарнішою у вагоні… Варченко ковзав по ній впівока. Вона ніби нічого – не помічала його. Хоча то він так думав.
Далі була робота в сільській школі. У тодішнього гоноровитого, але в душі недосвідченого і сором’язливого Варченка не вистачало сміливості зробити лицарський жест своїй колезі, аж поки вона випадково не зронила на нього свій макоцвітний погляд…
Почервонів лицар.
Дощ вже перестав і розвиднювалось. Від станції до Липневого – сім кілометрів пішки. Варченко пішов розкислою дорогою, із вибоїнами, порослою обабіч ясенками та грушами-дичками. Степом ще блукали брудні снігові латки, що ховалися під дичками, припадали до землі і таїли в собі зиму. Ту, яка пам’ятала ще за життя Віталіну.
Чому він тепер ішов на похорон, як на побачення, чи як на сповідь?
Пам’ятає Варченко, як вони надвечір поверталися на квартиру, місячи грузьку сільську дорогу. Віталіна частенько мусила хапатися за його лікоть, аби не послизнутись на купинні. Він сам не знає, чому провів її.
Вона йому здавалася невдоволеною і сердитою…
Чому вона так?
Вона простягла на прощання руку.
Він узяв її – таку теплу, ніжну, милу…
Потиск пальців.
Та йому було мало…
Було мало і їй…
Ще довго відлунювали голоси серед розкислої дороги: він говорив піднесено, мовби був першим астронавтом, вона – сміялась – іноді щиро, а іноді вдавано, щоб улестити йому – і йшов її сміх в обидва боки дороги, огинав земну кулю й повертався… Вони знову тиснули одне одному руки і говорили. Говорили, тиснули і більше не відпускали рук…
Тоді він думав: ще часу безмірно, ще встигне переписати каліграфічно, а життя ось воно: свиснуло електричкою, і вже стукотить десь попереду.
Відтоді вони пішоходили тихими сільськими вулицями, дивилися, як скочується мідне весняне сонце за мокрі, полатані морозами садки. Розстають набряклі хмари, навкруги перестає шумотіти – благословляється на сон. Свіжішає і смачно пахне… Весною… Ніччю… Коханням…
– Через кілька років станеш директорською дружиною! Себто моєю! – говорив він їй і спішив чмокати.
Вона не казала ні «так», ні «ні», тільки посміхалася. Її життя, безсумнівно, вдасться! Через півтора місяці навчанню кінець і вони будуть разом!..
За балкою розкинулось Липневе. Дужче пригрівало сонце – Варченко зняв своє дороге пальто і поніс на руці… Його обігнала якась машина, сповнена людей, потім ще одна. «Мабуть на похорон…», – подумав він і раптом спинився.
– Не поїду! – промовив до себе, – Куди? Для чого?
Степ сизо виблискував розталим снігом, поглинаючи в себе останню воду минулого, здалеку – від самої станції – тягнулися його одинокі сліди. Ось тут пройшло її життя… Серед цих степів. Вона щонеділі ходила цією дорогою у базар, дихала цим повітрям, під її ногами рипів сніг… Десь у селі стояла її скромненька хата…
Чи згадувала вона про нього?
Варченко розвернувся, зробив кілька кроків і знову став…
Наприкінці курсу, виблискуючи оченятами, Віталіночка прибігла до нього, а він лиш знехотя покосився на неї, найгарнішу у вагоні, що скинула для нього свою неприступність, і здавалась йому досягнутою, мізерною, буденною…
– В мене сюрприз! Нас офіційно направили бути разом!
Чи була для нього важлива Віталіночка? Чи, може, він тоді бачив лише власне віддзеркалля?
– Я не поїду… – одказав він.
– А я? – схвильовано запитала вона, сподіваючись, що він жартує. – Ми ж домовлялись!..
– Не поїду… Не вмовляй…
У село мрій вона поїхала сама… Сумлінно вчителювала, стала завучем, директором школи і, можливо, хотіла, щоб він дізнався про її успіхи, зрозумів, як він помилився… Не дочекалася… Померла, так і не пізнавши сімейного щастя.
Після інституту він одружився із професорською дочкою, трохи підстрибнув, а через кілька років багато товаришів перестрибнули його і живуть не гірше.
Варченко повільно рушив у село, оглядався, сопів, як ковальський міх, він пам’ятав свої пласкі, пересичені єлеєм слова, утлі, марнославні цілі, як заподіяв славній людині незаслужених ран…
А зараз він побачить її оскліле обличчя. Віталіночко, прокинься. Він все життя прожив і знав, що вона десь є. Досяжна. Йому ніколи не спадало, що доведеться побачити її мертвою!
Варченко наздогнав процесію аж на кладовищі.
Він побачив труну із закритим віком, повно народу і обличчя друга. Зараз опускатимуть… Спізнився? Чи може і смерті ніякої не було, і не було осклілого обличчя? Був лише спогад, навіженство на старості літ? Що змінилося б, якби він взагалі не приїхав і не отримав телеграми?
Пригрітий сонцем цвинтар виблискував калюжками й крижинками, тріскотіли стручками акаційки. Ні кроку більше не зробив Варченко, лиш стрепенувся, і плач тихий та вогкий долинув до нього з контрастної, вологої синяви. Він не відчував нічого, окрім бажання повернути втрачене…
Все село – як один великий цвинтар, велика могила…
І пам’ятає Варченко, що одразу повернув на станцію. Коли добувся – мідне весняне сонце скотилося за мокрі, полатані морозами садки. Все довкола зціплюється, тихо підкрадається ніч…
Врешті, по-іншому пахне повітря… Морозом… Неміччю… Старістю…
З гуркотом просвистіла електричка. З телефонної кабінки долинуло:
– Так, мила!.. Скоро буду…
м. Бове, Франція
“Українська літературна газета”, ч. 25 (317), 17.12.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.