“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
ГАМАРДЖОБА, ГЕНАЦВАЛЄ!
Пізня осінь. Листя вже давно впало з дерев і приставало до ніг перехожих, немов хотіло зігрітися теплом їхніх підошов.
Я спустився крутим схилом із пожовклою травою до моря.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Штормить. Сильний вітер кидає солоні бризки далеко на порожній берег. Хвилі накочуються на пісок, а потім повертаються назад. Це нагадує мені мистецтво малювати піском на склі. Помах рукою – і картина, ще помах – і чисте скло.
Так і хвиля. То залишить на піску химерні візерунки, то зітре їх для нового твору.
Волога та вітер проймають до кісток.
Я стараюся йти дуже швидко, щоб не закоцюбіти. Для мене зараз немає нічого кращого, ніж така прогулянка повз моря. Вона відволікає від усіх надокучливих думок, змиває неприємності, що налипали на мене протягом цього дня.
Десь через пів години повністю очищаю себе від поганого настрою. Думаю тільки про хатнє тепло.
Тепер жену-втікаю від моря з бажанням якнайшвидше в теплу хату, щоб зігрітися.
Я тут чужий, у цьому приазовському містечку. Буваю тільки наїздами.
Йду вузькою вуличкою з майже однаковими одноповерховими будинками. Стара жовта цегла, шифер, зелені загорожі.
На вулиці – ні душі. Здається, холодний вітер навіть собак позаганяв до будок. Бо не гавкають.
Ще здалеку помічаю одиноку темну постать, яка надвисає, мов гілка, на зеленому штахетнику.
Коли стає ближче, бачу довгі чорні вуса, насунутий на очі великий картуз, смугле обличчя.
За виробленою звичкою пробую вгадати. Нібито грузин.
Ще ближче й сумніву немає – старий-старий, якийсь сумний і посинілий від холоду грузин.
Дай, думаю, привітаюсь-пожартую злегка зі старим:
– Гамарджоба, гєнацвалє!
– Гамарджоба! Гамарджоба! Гамарджоба! – відразу голосно й радо вигукує-відповідає на привітання чоловік, також відразу оживає, розпрямляється й кидає на мене зацікавленим поглядом.
Потім додає бадьоро ламаною російською:
– Спасібо, дарагой, бальшой спасібо! Давно нє слишал нічєво радново! Гаварі, дарагой, єщо гаварі са мной, гаварі пажалуста!
Я нічого не знаю більше грузинською. Аж прикро стає, що розчарував старого. Але раптом на думку та язик прийшло: назви грузинських вин, потім прізвища футболістів, а згодом, ще й назви міст.
Починаю викрикувати скоромовкою:
– Кінзмараулі!.. Ахашені!.. Сапераві!.. Кіпіані!.. Чивадзе!.. Тбілісі!.. Батумі!
Чоловік так зрадів, неначе я йому поему прочитав, чи пісню найдорожчу заспівав:
– Вах, дарагой, спасібо тєбє, дарагой! Нічєво лучшє слишать мнє нє хотєлось! Нічєво сладшє тваіх слов, дарагой, бить нє можєт!
Я зупинився, й на холоді вислухав терпляче коротку історію одного життя.
Старий давно покинув свою батьківщину. Доля занесла його в дальні краї. Тут прожив останніх двадцять років.
Сім’ї, яка була раніше, вже давно немає. Повмирали. Тільки він ще одиноко товчеться по своєму подвір’ю. Слухає шум моря, терпляче чекає смерті.
Бажання вже давно покинули його. Лиш інколи сняться рідні гори, та як батько з сусідами співає на якомусь святі «Суліко».
Колись дуже хотів наостанок побачити батьківщину. Тепер змирився. Розуміє, що мрія нездійснена. Ніхто не жде й нікому не потрібен. Та й здоров’я не дозволяє вирушити в далеку дорогу.
– Єщо гаварі! Гаварі, дарагой!
А я слушать буду…
Я згадував все, що міг. Про царицю Тамару, про Шота Руставелі, назви річок, імена спортсменів, знову назви міст і вин.
Нарешті вичерпався.
– Піду вже, – кажу до старого. – Змерз дуже… А вам що: не холодно хіба?
– Нєт, дарагой… Савсем нє холодно… ТЄПЄРЬ…
«В ЦИГАНИ»
Ввечері, з тринадцятого на чотирнадцяте січня, споконвіку в нашому селі ходять «в цигани».
Дуже люблять цей вечір. Чекають. Зарання готуються. Чудять-бешкетують старі й малі.
Перевдягаються в що хто може. Головне – аби не впізнали.
Замість маски, на голову – старі капронові панчохи, аби очі щось бачили. Стару зношену одежу, бо звичний щоденний одяг одразу впізнають. Дехто фарбує лице сажею – гарно маскується, зі смаком. Проте завтра довго відмивати прийдеться.
Хлопці підкладають «груди» – видають себе за дівчат. В руках дрючок. З цим всім – уже й, дивись, готовий «циган-перебиранець». Можна вирушати нічним селом за пригодами.
«Циганам» годиться нападати одне на одного в нічному закутку. Так, щоб сильно битися, то не буває, але пововтузитися-поборюкатися ніхто не забороняє й не відмовляється. Головне зірвати з суперників те, що на голові, й роздивитися, хто сховався за панчохою. Роздягнути хочуть і господарі. Теж пробують «циган» впізнати. Розпізнають – вважай пропав вечір. Один сміх і кепкування.
– У вивернутому кожусі – Толік Настін!.. Точно Толік! Я його по бабиному кожуху впізнала, – впевнено кричить господиня. – А високий – Сірожа! Тут і думати нема чого. А ті двоє, то хулєра їх розбере. Не впізнати.
– Нє, нє… В кожусі Васька Миколаїв. Толік нижчий.
– А я кажу, шо Толік. Вони з Сірожою того року разом ходили.
– То того… А цього може й нє. Не схож на Толіка – якби ж те, шо насунув, здерти, тоді побачили б. Але хіба підступися – он які палюки держать. Не подужаєм. Мо, хай інші зайдуть – тих спробуєм розсупонити.
«Цигани» мовчки танцюють-вовтузяться біля порога. Господарі – подалі, вглиб хати. В метушні хтось із танцівників сипле в узвар добру жменю солі, а в каструлю з котлетами ще більшу жменю цукру… Шкодити можна, як можеш і хочеш. На те й такий вечір.
Нарешті господарі обдаровують «циган». Подають по стаканюрі самогону. Ще стільки ж наливають у гумову грілку. Іншої посуди перебиранці не носять, аби не розбити. Перед тим, як підставити грілку, хтось з гостей пробує: що там в пляшці чи стакані. Господарі можуть води налити або оцту. Пропаде все зароблене за вечір.
Немає, напевно, огиднішого напою ніж змішана горілка в гумовій грілці. Тут тобі і бурячиха, і цукровка, і хлібна, і картопляна. Не кожен здатен таке пити. Однак не в горілці щастя. Вона тільки обов’язковий атрибут нічного дійства. Дехто потім до неї й не доторкнеться.
Гроші ж дають тільки дітям малим.
Десятиліттями держиться в селі традиція – вкрасти нужника у старого, ще «польського» вчителя, Шугана. В свій час, кажуть, дуже вже він любив лупцювати учнів міцною дерев’яною лінійкою. Шуган норовить усіх насварити, всім вказати, як правильно тре робити, кричить-лається, коли його не слухають, так і здається, що зараз лінійкою своєю вперіщить по чім попаде.
Бідний Шуган мусить кожного року вдягати кожуха, валянки й стерегти нужника. Однак нічого з цього не виходить. Цілу ніч на холоді не просидиш. А хлопці з дівчатами чергують по черзі. Тому Шуганів дерев’яний туалет завжди «переїжджає» на другий кінець села, а часом високо теліпається на старому ясені.
За цим йдуть «цигани» до Бубулів. То такі сусіди-однофамільці, вічно посварені між собою. Не говорять, не ходять одне до одного. Постійна в них війна. За кури, за межі, за дітей, які щось начверили.
З десяток перебиранців приступає до роботи. Все, що є в дворі в одних Бабулів, треба перенести до інших. Вила, граблі, коси, лопати, візки, ночви, відра, кошики, драбини… Ну, словом все те, що можна в руки взяти.
На другий день пересвареним сусідам треба не одну годину, аби перенести все своє назад. Хочеш-не-хочеш, а заговорити приходиться – взнати, де чиє. Село за цим наглядає й регоче… Велика потіха…
Хома Дундук двері не відчиняє, тримає на засуві зсередини. Йому «цигани» не потрібні, не ласий на видовища, неподобством вважає. Живе сам-однісінький, горілки або копійок жаліє.
Нічні гості заливають його двір водою. Якби тільки мороз взявся – добра буде ковзанка. З хати не вийти, щоб на слизькому не проїхатись спиною. Цілий день довбатиме лід Хома. Ох і матюкатиметься – весь куток чутиме. Це йому за жадібність, а ще за абрикоси, які в нього щоліта найкращі. Та хіба ж допросишся, на базар повезе. Так стереже – ніхто й підлізти не може.
В хату, де дітей малих багацько, «цигани» ходять із горобцями в кишенях. Ловлять їх під шифером, або в сіні – зарання в гніздах примічають. Прив’язують до ніг нитку, й пускають у хату. Такий гармидер зчиняється, такий ґвалт від тих горобців, аж стіни трясуться. Ще б то! Ганяються за ними діти, стараються за нитку схватити, летить у хаті все шкереберть. І посуду якусь поб’ють, і лавки перевернуть, і фіранки на вікнах зірвуть. Горобців не скоро зловиш…
Давно збираються «цигани» навідатися до Гуні. Той великий майстер травити байки. Коли вип’є добре – каже, що Лєніна бачив:
–Я в двацатому годі в Мускві був… Йду,… бачу народ зибрався, слухають когось. Пудхожу ближче, а то – Лєнін!.. Во!…Наче тибе зараз бачу! Шоб я здох, як неправду кажу! Протиснувся я такуво чириз ту тувпу й став кулу нього. А він все руками махає, а в руці кашкєт… Раз махнув сильно – кашкєт впав на земню. Я його пудняв, а потому уддав… Во!… Така була історія… Я член КПЗУ, брихати тубі ни буду!
(КПЗУ – Комуністична партія Західної України. Активно діяла до приходу «совєтів» у 1939 році).
Але Гуня живе далеко за селом. Кожного разу похід до нього відкладають. П’яним «циганам» вже ноги болять. Сунутися в таку даль не хочеться.
Краще піти до когось ближче – накидати під двері велику кучугуру снігу, щоб господар до обіду не міг відкинути. Зав’язати на двадцять вузлів мотузкою ворота, чи зняти їх, і віднести в поле. Закотити в двір величезний камінь. Або двері комусь підперти кілком. Хай сидять хазяї в хаті, поки хтось із сусідів не виручить.
До середини ночі селом такий рух, що не пройти, аби з ким не зіштовхнутися. «Цигани» ходять із хати в хату.
Згодом потроху завмирає… У вікнах вже не горить… Двері замикають і перебиранцям немає до кого йти… Світить тільки місяць… З ним видно, як гарно погуляли «цигани».
Скоро почне розвиднюватися… По хатах підуть посівальники з повними кишенями жита-пшениці. Заспівають посівальної… Почнеться Старий Новий рік.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.