Олена Головко. «Червоний стакан»

“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025

 

Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/prose/olena-holovko-chervonyj-stakan/

https://litgazeta.com.ua/prose/olena-holovko-chervonyj-stakan-2/

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 Мене  звуть Олена Головко. Я виїхала від війни з Харкова до Болгарії в 2022 і ось пишу про війну невеличкі твори. Про цю трагедію нашої держави треба писати, знімати та розповсюджувати матеріали, особливо серед іноземців.

 

Існує два види посудин: одна з забарвлює зміст, друга забарвлюється змістом.

(Невідомий Художник)

Було так тихо, що вперше після початку війни дід Борис надовго заснув. Мирним безтурботним сном, розкинувшись всередині двоспального  ліжка, розкидавши руки по подушках, і сопів як немовля. Бабуся Надя вийшла на балкон. Вечір був бузковий, морозний. З тих вечорів, що називають кришталевими, чарівливими. На розпростерте біле поле, що тихо тягнеться в горизонт, повільно спускався сухий  сніг. З того виду снігу, в якому розрізняється  кожна сніжинка. Атмосфера  заспокоєння і  радості з фіолетовими відтінками печалі. Хотілося дихати глибоко-глибоко і співати. І бабуся Надя подумала: «Може, вони поспішили, поїхали, трясуться десь в потоці машин, в проблисках фар і лютневого холоду, змерзлі і голодні»? Від цих думок холодок лекою судомою пройшовся по її тілу. «На жаль,  абонент не може прийняти ваш дзвінок. Передзвоніть, будь ласка, пізніше».

«А в нас знову так добре й тихо. І ми вдома.  І це поле перед будинком, і засніжені будиночки праворуч… І далекий ліс за будинками. Вся наша вкутана в біле священна земля.  Хіба в нас щось може статися погане»? Вона дивилася вдалину, увись,  намагаючись знайти підтвердження власних припущень в цього повітря, неба, у цього простору, у кристально-чистої атмосфери. Але природа мовчала. Природа жила за своїми законами і прийняла б, підтвердила б будь-яку думку людини. Тому що природі байдуже до людських вчинків, думок і абсурдних парадоксів. Тисячу років ось так само падав на цю землю сніг, і продовжуватиме падати ще тисячу років. «Боже! Який блаженний вечір! Навіть страшно від цієї блаженної тиші». Вона стояла довго. Поки небо з бузкового не стало фіолетово-чорним.

І стало дуже темно. Морок виходив з потаємних щілин землі і розмивав контури навколишнього світу.

І не горів жоден ліхтар, жодне вікно. Мабуть, відімкнули електрику. До тиші додалася  темрява, навантаживши свідомість до стану экзистенційної порожнечі. Бабусі Наді не спалось. Адже  так потрібно було поспати! Але в цей дивовижний магічний вечір було так легко, і все нервове, все, що довго мучить, висушує, зникло саме по собі ніби під впливом цього чаклунства.

Бабуся Надя впевненими кроками господині пройшла в темряві з балкона на кухню, впевнено відкрила шафку і знайшла свічі-пігулки. Пройшлася рукою по полиці, відшукуючи свічник, але, мабуть, сховала його кудись після Нового року. Чиркнула запальничкою і запалила тоненьку ниточку свічки,  не замислюючись, кинула в червоний стакан, що причаївся біля чорного вікна. «Потрібно  ще Олені подзвонити». Дістала телефон з кишені. «Заряд ще є, слава Богу».

«На жаль,  абонент не може прийняти ваш дзвінок. Передзвоніть, будь ласка, пізніше».

Зв’язку немає.

Підняла очі і зойкнула.

Із стін, із стелі, з меблів, з холодильника, трохи тремтячи, немов від чарівного ліхтаря, на неї дивилися особи. Обличчя! Особи в червоному світлі, маленькі  і великі, виразні і розмиті… Їх було дуже багато! Коли свічка сіпалася від подиху вітерця і блимала, особи накладалися один на одного, перетворювалися на риски і завитки, зникали і знову з’являлися, як в кривавому калейдоскопі. І це були вже нові особи. І бабуся Надя пізнавала цих осіб, багато з цих осіб. Це були особи з підручників історії. У змішенні і розбіжності рис і завитків вона упізнала Сталіна, упізнала Леніна, інших партійних вождів. Таких самих, як на офіційних портретах.  Бачила Гітлера. «А це хто»? Якісь древні бородані в дивних шапках і коронах. Бабуся Надя сиділа як заворожена. Ні, це не був міраж, не результат хвилювань і безсонних ночей. Вони проступали ясно і виразно. Обличчя знову склалися, перетворюючись в прості риси і відблиски, знову з’я­ви­ли­ся. Нові особи. Вони висіли над соняшниками як інфернальні химери, забарвлюючи сонячні квіти в чорний колір. І в цих осіб були абсолютно порожні очі.

– Господи! Вони ж мертві! Як це може бути? – Бабуся Надя схопила стакан, обмацуючи пальцями грані, вдивляючись, намагаючись зрозуміти, побачити ці дивні лінзи, контури, що створювали в химерній грі світла і тіні страшні портрети. Але стакан був покритий тільки  майстерними різьбленими мереживами, зірками, лініями…

– Потрібно Борі показати. Він розгадає цю загадку!

Але як тільки вона вимовила ці слова, свічка потухла, вкинувши бабусю Надю  в повну темряву. І як вона не намагалася запалити гніт знову, він вже не горів, немов зроблений був з азбесту. «Завтра». Втома навалилася на неї лавиною, несподівано, немов закінчився запал. Вона ледве доплелася до гостиної і впала на диван.

 

Ніколи не вірте тиші!

Тишина містить в собі найбільший обман! Тиша приховує  якесь внутрішнє накопичення  енергії простору, різницю потенціалів, щоб  потім вилитися потужним кінетичним ривком, пробоєм, блискавкою, ударом.

 

Страшний тріск і гуркіт, вібруючий по стінах, змусив бабусю Надю схопитися з дивана.

У вікні вирували і блимали спалахи і сполохи. Дід Борис стояв в дверному отворі і дивився на неї, дивився у вікно якимсь стороннім відчуженим поглядом.

– Села горять.

– Господи!

Він підійшов до неї, обійняв за талію ніжно, надійно як в юності, коли тіло було молодим і гнучким, а молодість п’янила, стискувала в обіймах і поцілунках.

За вікном, за усім простором полів і лісів,  по всій лінії горизонту піднімалися і падали в химерному танці величезні язики полум’я. З них вилітали снопи ракет, вони були  яскраво-червоні, розлітались як святкові  фейєрверки.  З одного боку летіли в інший. Жахливий перехресний вогонь. Тріщали і розривалися зовсім недалеко, розділяючись на безліч приглушених звуків.

– РСЗО б’є, Гради напевно.

– Що ж так може там горіти? Там же немає ні заводів, ні нафтобаз. Тільки села.

Техніка, може. Там вони підуть. Там. Бери рюкзак,  я згортаю матрац і в підвал. Пуховики нам візьми і воду. Спустимося, Надя, небезпечно. Тепер головне спуститися вниз з дев’ятого поверху. Вийти на вулицю і забігти в перший  під’їзд. Там підвал. Обладнаний.

І немов підтверджуючи його слова, почувся гуркіт, розкотистий і потужний з іншого боку будинку, де сходові прольоти. Будинок затремтів, затремтіли вікна, посуд, охнули вхідні двері і десь на сходах посипалося скло.

– Як ми підемо, Боря? Там віконні прольоти скрізь.  Я боюся!

І вони знову засіли в коридорі. Бабуся Надя глухнула від вибухаючих снарядів, постійно думала про дочку з внучкою, постійно набирала їх, постійно прослуховуючи  відомості про недоступного абонента, дорікала собі за боягузтво, але її ноги заніміли і набрякли і вона не могла себе пересилити зробити крок за двері. Їй здавалося все ж таки, що в квартирі оберігають самі стіни, а там, за порогом,  дуууже страшно. Тільки гради,  тільки тріск, шибки, що десь вилітають, знову і знову, нескінченно.  Без передиху. Напруга, напруга, напруга. Психічна напруга. Напруга м’язів і мозку. Очі болять від напруги.

Хороші вікна ми поставили, трьохпакетні. Тримаються. На дев’ятому поверсі, – радів дід Борис, розуміючи, що шибки у вікнах під час війни -– лише справа часу.

Світло знову ввімкнули. Була і вода. Він набрав ванну. Так, про всяк випадок. Може, гасити доведеться. Закрив двері на кухню і в кімнати, завісив двері ковдрами і закріпив знятими з ліжок матрацами. Зняв дзеркало і люстру.  Виніс з коридору до кімнати все, що могло поранити, порізати. Залишив тільки маленький Наталчин нічник у вигляді новорічної ялиночки. Різнокольорові лампочки блимали привітно і святково, немов і  не було війни.

– Не бійся, Надя. Це тебе розслабить. Не бійся. Гради пробивають тільки  першу стіну. Над нами технічний поверх. До нас тут не дістане.

– Ці болванки падають і пробивають стіни. Скільки їх вже стирчить по місту.

– Так, болванка порожня падає вниз, снаряди летять далі. Їх або вісім, або шістнадцать.

– О Боже!

– Страшніше ракета. Ця все підпалює. Але на дверях матраци. Може, встигнемо вискочити, якщо що. Або пішли в підвал?

– Ні, я не можу. Через ті темні прольоти сходів з розбитим склом, з понівеченими вікнами. Не можу.  І по вулиці бігти. Ти ж пам’ятаєш, в нашому під’їзді немає входу в підвал. Не можу. Боюся.

– Але ми на дев’ятому поверсі, Надь. Що завгодно прилетіти може.

– Боря, ми помремо, Боря. Помремо!  Я відчуваю це.

– Тихше – він шептав на вухо. – Не помремо. Поборемося ще. Бій ще далеко. І у нас є Наташка. Нам потрібно жити заради неї.

 

«На жаль,  абонент не може прийняти ваш дзвінок. Передзвоніть, будь ласка, пізніше».

 

– Їх обстріляли, Боря. Обстріляли! Моїх дівчаток.  Я це знаю! Це проклята війна, війна, проклята війна! – вона заголосила.

 

«На жаль,  абонент не може прийняти ваш дзвінок. Передзвоніть, будь ласка, пізніше».

 

– Вони живі.  Ти ж знаєш Олену. Олена не дасть їм померти! Справжній боєць у спідниці.

Їхній життєвий простір звузився до кількох квадратних метрів коридору. Посеред купи теплих речей і ковдр вони сиділи, обійнявши один одного в тьмяному світлі маленького нічника. За вікном гуркотіло, тріщало, ляскало. Стіни тремтіли і будинок чинив опір війні як останній бастіон. Сусіди кудись поділися, ні стуку, ні голосу… Між приходами і виходами стояла дзвінка й страшна тиша і порожнеча. Снопи ракет вилітали з-за палаючого  горизонту, відбивалися у безлічі темних вікон, немов  у розширених  від жаху зіницях, повних безживної порожнечі. Небо горіло в пожежі російської денацифікації як в полум’ї Освенцима.

– Господи, пронеси! Господи, пронеси! Врятуй нас всіх, – бабуся Надя  шепотіла молитви, прохання як знала, як уміла.

– Приліт. Ще приліт. Це схоже на ППО, поруч, суки, майже біля Окружної, біси», – бормотів дід Борис. – Гради посипалися.

Рашистські Гради засипали великий мирний  і метушливий Харків-град, який так і не встигнув зрозуміти за що, за що йому випала така страшна доля.

Несподівано низький жахливий гул і виття пронизали скривавлене вогнем небо.

– Авіація пішла. Тримайся, Надюха! Ось тепер тримайся!

Сушки летіли на бриючому польоті з наростаючим оглушливим ревом. Маленький нічник погас та  знову ввімкнувся, з вітальними мелодіями перезавантажились смартфони.

– Нічого собі РЕБ пробиває! Зараз буде!

Десь зовсім близько пролунав страшний гуркіт. Щось розверглось і посипалося, немов ввергаючись в пекельну прірву,  з каменями, з осколками, зі склом. Будинок поїхав на фундаменті в один бік, потім в інший. Посипався посуд на кухні, щось попадало з полиць і шаф. Бабуся Надя страшно закричала.

Страх. Страх тисячами колючих  голочок встромився в тіла людей похилого віку, пробрався в голову, під волосся, яке стирчало дибки, шкіра стала липкою і холодною. До горла підступила  нудота, але бабуся Надя  не могла поворушитися, не могла відірвати затерплих ніг від підлоги.

– Авіабомби, -– шепотів дід Борис. -– Тут без варіантів. Складає будинки як картон. Дуже близько.  І куди? У школу? У стадіон? Тут і немає нічого такого цікавого. Звичайний спальник. Комусь дуже не поталанило… Схоже, відлетів. Ні, біс, ще один. Тримайся, Надька, тримайся. Не бійся, помремо миттєво, без болю.

Він схопив бабусю Надю за руки. Затерплу. З відкритим ротом і страшними очима, немов померлу…і міцно-міцно притиснув до себе.

І знову гул, і знову блимнув маленький святковий нічничок,  нібито відмовлявся освітлювати ці події, ці муки своїх власників. І знову перезавантажилися телефони як по команді, одночасно блимаючи і вітаючи. І знову вибух.  І знову будинок ходором туди-сюди…

– Ех, потрібно було все-таки в підвал. Високо сидимо, сильно трясе… Що вони бомблять? Другий раз. Тут же нічого немає!

– Будинки бомблять, Боря. Житлові будинки. Багатоповерхівки, – пробелькотала бабуся Надя сухими, зведеними якоюсь внутрішньою судомою губами.

Вони сиділи довго. Дуже довго. Мовчки зачаїлись, слухаючи, як російська авіація уривається жахливими вибухами в тіло їхнього мирного простого  життя.Сиділи, стиснувшись від страху.

Перетворившись на страх.

Дві грудочки страху.

А ніч все не кінчалася. Вибух за вибухом. Поштовх за поштовхом. Бабуся Надя тримала руки свого чоловіка у своїх руках і раптом згадала, майже побачила сліпуче світло. Сонце, скрізь сонце, сонце сліпило очі, відбивалося від блискучої води, переливалося у бризках.  Вони вибігли з води, з річки, молоді, красиві, розпарені спекотним серпневим днем. Вони трималися за руки і бігли в поле, від людей, в укриття з величезних жовтих кольорів з чорним насінням. Вони тривожили ці спокійні благородні квіти, стебла гойдалися, немов погоджуючись приховати їхню головну таємницю, їхні бажання.

Вони впали на землю, не  відчуваючи землі, і сліпучий диск ховався, граючись, між соняшниками, підсвічуючи кожну жилку величезних пелюсток.  Небо було надзвичайно синім, і сильні руки Бориса притискали її долоні до землі, гаряче дихання обпалювало і вона з трепетом, радістю і болем приймала різкими поштовхами своє перше в житті кохання. І земля ходила ходором, і небо тремтіло, і соняшники шепотілися як цікаві сусідки, і старшокласниці Наді здавалося, що її душа зараз вилетить у це небо і вона помре.

І у печалі, і в радості, поки смерть не розлучить вас.

 

Уранці війна і смерть була вже у їхньому дворі.

Вона увірвалася з їдким запахом гару.  Все було як в тумані.  Пелена чорного диму висіла за вікнами, повітря не було і ставало важко дихати. Мабуть, горіли квартири внизу. Тріщали і лопалися машини, які хазяї не встигли забрати. Неможливо було зробити вдих,  груди одразу заповнювалися їдким димом.

Вони зрозуміли, що це вже все. Стіни будинку більше не захистять їх. Будь-яке зволікання  могло загнати в страшну вогняну пастку.  Зібралися дуже швидко, навіть не збиралися, схопили все, що під руками. Все було вже готово.  У мокрі рушники заховали обличчя. Розуміли, що під обстрілом квартири гасити ніхто не буде і вогняна лавина дістанеться до них балкон за балконом, вікно за вікном.

Кашляючи і відпльовуючись, дід Борис вискочив з квартири на основні сходи. Чорний дим валив знизу, зі сходів і  з шахти ліфта.

– Надя, Надя, швидше, задихаємось! – кричав він.

Вона чула, вона зробила крок, вже переступила поріг, шепотінням прощаючись зі своїм коханим, затишним, живим другом – будинком соняшників. Знаючи, що йде назавжди.

Але раптом у вухах пролунав тоненький дзвін, тихий і наполегливий, немов хтось ударив ложкою по кришталю. І портрети, портрети правителів з мертвими очима  немов шепотіли їй: «Забери. Забери, всього один крок. Забери».

Немов заворожена, бабуся Надя повернулась в квартиру і стала відсовувати матрац, ковдру, задихаючись в їдкому диму, намагаючись відкрити двері в кухню. У кухні диму не було – тільки  легкий туман. Дихати і дивитися стало легше. Червоний стакан стояв на столі. Як завжди. Красивий і безтурботний. Нібито і не було війни. Тільки за вікном палахкотів горизонт і чорне небо над священною землею клубочилося і осідало  шматками сажі і попелу, оскверняючи невинні снігові поля.

Бабуся Надя потягнула руку…

 

Не встигла.

 

МНС прорвалося в цей район наступного дня, коли стих бій. Дев’ятиповерхова висотка вигоріла наполовину, з п’ятого по дев’ятий поверхи. Сходова клітина провалилася на  три поверхи вниз після попадання бомби. Було декілька попадань, але загиблих знайшли тільки двох. Інші мешканці знаходилися в підвалі.

Повністю обпалене тіло бабусі Наді не змогли пізнати навіть сусіди. Недалеко від неї в провалах сходів між дев’ятим і восьмим поверхом знайшли тіло діда Бориса. Його голову розплющило шматком стельового перекриття так, що мозок витік через вуха і очі. Вони обоє померли миттєво.

Еменесники були дуже здивовані одним фактом, який дав початок легенди. На чорному обпаленому столі біля віконної діри з обгорілими ганчірками, які розвівалися на вітрі немов крила страшної великої птиці, стояв абсолютно незайманий, чистий, виблискуючий на сонці червоний стакан. Один пожежник протягнув до нього руку.

– Не чіпай. Це проклято.

Мабуть, з нього справді пив сам Гітлер.

 

Олена судорожно стискала кермо.

«На жаль,  абонент не може прийняти ваш дзвінок. Передзвоніть, будь ласка, пізніше».

– Та  що ж це таке! Що за зв’язок! Треба їх попередити, вони ж  турбуються, дізналися з новин про обстріл. Треба їх попередити – ми живі!

Олену з Наташею накрило Градами на трасі під Києвом. Накрило цілу колону цивільних машин.

Ракети летіли  з легким шипінням і шелестінням у повітряних потоках, вибухаючи  з тріском, розкидаючи численні запальні снаряди, які падали цілими пучками перпендикулярно землі. Миттєво. Іскри відскакували від землі подібно падаючим градинам. Тільки вони були не крижані, а вогняні.  Рукотворна стихія приземлилася прямо перед машиною Олени.

Олена тиснула на газ, до межі – зупинитися – це померти.  Наташка лежала під сидінням, укрита куртками, ховаючись під величезним зайцем. Лежала і пищала – Мама, мама, я боюся.

Олена чула її, не оберталася, мовчала і тиснула на газ. Олена навіть не встигла злякатися – все відбувалося перед її склом як якась  жахлива три де анімація або комп’ютерна гра.

 

Ось падає сніп іскр, видовбуває землю. Ось горить машина посеред траси. Там у вогні згорала живцем якась сім’я.  Але їй ніхто вже не міг допомогти. Усі допомагали тільки собі.  Тут, на трасі, взагалі кожен був сам за себе. Люди відверталися і об’їжджали, намагаючись чимдалі від’їхати від горя, втекти від смерті. Але смерть була всюди.  Ось труп на узбіччі, яскраво-червоні струмені на снігу. Жінка ридає над трупом.  І гуркіт. Гуркіт. Снаряди, що падають ззаду. Звук по обшивці. Осколок по дотичній. Тріск шибки. Писк Наташки.

Педаль газу в підлогу.

Ось відкрита порожня машина. І знову кров. Так багато крові!

 

Олена тиснула на газ, впиваючись обгризеними нігтями в обшивку керма. Дивилася вперед очманілими очима. Їй здавалося, що вона зараз прокинеться в своєму ліжку, потягнеться і скаже за звичкою – «Куди ніч – туди й сон». Дуже страшний сон, напевно, найбільший жах в її житті.

Виїхавши із зони обстрілу, вона згадала про батьків. Треба попередити, розповісти, щоб спустилися в підвал негайно. Розповісти, як усе  це страшно. Сказати, що не  рятують від обстрілу стіни власної квартири, власного світу. Сказати їм, що це не сон, не нічний кошмар – це реальність!

 

«На жаль,  абонент не може прийняти ваш дзвінок. Передзвоніть, будь ласка, пізніше».

 

– Ната, ти як там? Можеш вилізати. Проїхали.

– Мама, вікно розбите.

– Я не можу зупинитися.

– Мама, я, здається, обпісялася.

– Я не можу зупинитися, доця. Зупинитися – це померти.

 

Щось дуже кольнуло в серці.

 

«Мама, тато, як вони там? Жахлива, гнітюча невідомість. І район обстрілюється, і авіація, і дев’ятий поверх. Сподіваюся, вони спустилися в підвал».

Вона відчула запах, запах маминої улюбленої теплої кофти, яскраво-блакитної як мирне небо.  «Мама так любила соняшники. Ця квітка була скрізь в її будинку! У її душі! Навіть мене, Олену, зачали в соняшниках.  Я ж дитя Сонця, так, мамо?».

Чому була? Чому любила? Є! Що за думки! Що за мана! Доля оберігає їх. Ніхто не зможе убити їх!  Вона бачила їх і сльози котилися по її щоках. Мама. Тато. Біля косяка дверей. Стрункий і високий як сонячна квітка.

– Ти недооцінюєш потужність нашої землі, доця. Священної землі. Ми вигнали Гітлера, виженемо і цих.

«Вони не можуть померти! Вони живі! Мої хороші, мої дорогі люди, я приїду за вами! Відвезу Наташку у Львів, найму няню і приїду. Крізь обстріл, оточення, блокпости, навіть полон…  вас не кину!  Адже я  живуча як зараза, ваша кров!  Приїду і заберу. І нікуди від мене не подінетеся! Тільки виживіть! Тільки дочекайтеся!».

Вона стиснула зуби, вчепилася в кермо і натиснула на газ.

 

А над горизонтом злітали в небо чорні сполохи і, немов підморгуючи їм, в абсолютно безживному і чорному від сажі провалі вікна на дев’ятому поверсі  горів, відкидаючи сонячні промені, червоний вогник, немов око диявольського звіра під назвою війна.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.