“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
Неможливо не завважити, з якими безпосередністю й щирістю написані ці дебютні в УЛГ тексти. А хто уважно стежить за розвитком сучасної української прози, то ще й подумає: він, автор таких симпатичних вербальних екзерсисів, місцями суржикових, переважно іронічно-саркастичних, має створити щось крупніше (оповідання, повість, роман). Безперечно! Я принаймні уже читав його чудове оповідання «Баба Наташка». Воно мало б щонайменше розгорнутись у сучасну міську повість, але філологу-журналісту треба заробляти на хліб насущний, і він змушений щотижня-щодня-щохвилини віддавати свої слова і думки популярній у краї газеті, так що на художню прозу майже не лишається часу. Я знаю не одного відомого в країні прозаїка, який почав писати художнє з виходом на пенсію. Так само чомусь думаю і про Віктора Крупського. Й навіть підганяю його, бо вірю в його зорю.
Василь Бондар
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Знаю, пісня Depeche Mode – про інше, але згадую саме її, коли натрапляю на ікону, на якій зображено чорноволосого, з проділом посеред голови, вусато-бородатого Христа, який тримає розгорнену до публіки книжку. Такий мій персональний Ісус з мого далекого дитинства.
Обрамлений рушником, Ісус мешкав на серванті, в якому чекали особливих випадків чарки, оселедниці та інший празниковий посуд. Сервант розташовувався у найбільшій з кімнат, зазвичай замкненій на ключ – звісно, від мене. Напроти стояв диван, застелений плюшевим, з червоними квітами на жовтому полі, покривалом з пацьорками. На дивані не те що ніхто не спав – на нього ніхто не сідав. За диваном – новісінька емальована каструля літрів на сорок, у якій невідомо від кого зберігався цукор, він уже не вважався ласощами, мати його закуповувала перед сезоном консервування. На стіні – куплений в УТО шерстяний килим, який батьки називали набивним. На вікнах – тюль, капронова, з Москви привезена. На стелі – новомодна люстра з прозорих пластмасових бурульок у три яруси, батько матюкався, чіпляючи їх: одну почепить, три відпаде. У кімнаті було настільки урочисто, аж незатишно.
Такі особливі кімнати, їх ще називали залами, були і в помешканнях моїх друзів. Наші батьки переважно – вихідці із сіл. У шістдесятих роках їм вдалося вирватися з колгоспів і побудуватися в місті. Ці будинки й тепер – цілком добротні. Цегляні, під шифером чи залізом (іноді з «пеленою»), всередині мазані глиною із соломою чи конопляною кострою, іноді – майським кінським кізяком, тоді це було лакшері-тинькування, бо коняка в країні ставала рідкістю, мудра економічна політика КПРС звільняла селян від приватного конярства.
У роки мого дитинства природного газу в приватних будинках ще не було, воду уже почали тягти найпрогресивніші, але про вбиральні в помешканнях не йшлося – селюцьке ханжество не дозволяло срати в хаті. Ікони були в багатьох. Як і рушники, домоткані з ганчір’я доріжки та гігантські пір’яні подушки у вишитих наволочках, з них складалися чудернацькі конструкції, які, обрушившись, могли задавити дитину чи старика. Усе це добро переїхало із сіл, де залишилися доживати віку наші баби й діди.
Отже, у нас у великій кімнаті стояла ікона. Не знаю, чи був такий замисел іконописця, але вона мене, малого, дуже лякала.
Отримавши від матері завдання набрати цукру, я відчиняв двері кімнати і одразу ж відчував на собі погляд Ісуса. Утім, я вважав його Богом. Намагаючись не дивитися на нього, я прокрадався до виварки, набирав цукру і біг назад. Згодом розперезався і, коли батьків не було удома, заходив у велику кімнату, щоб з допомогою ножа дістати кілька монет з дерев’яної копилки-гриба чи витягти кілька канхвет «лампасе» із торбинки в серванті, яку мати приготувала для баби Одарки, своєї матері, і сховала у великій кімнаті.
Баба Одарка і дід Кіндрат мешкали в селі, отримували пенсії по 12 карбованців і могли ні в чому собі не відмовляти, але складали на смерть, тож ласощі отримували від дочки. Звісно, я усвідомлював, що, обкрадаючи їх, чиню беззаконня, та ще й на очах у Бога, але втриматися не міг. Намагаючись бути непоміченим, я на шляху до копилки чи канхвет пригинався.
Через багато років дізнався, що моїм методом користуються працівники м’ясокомбінатів, нашпигованих системами відеоспостереження, – ховаються таким чином від відеокамер, коли немає сил втриматися від спокуси з’їсти запашну сосиску.
Якось мати вирішила мене, хрещеного немовлям, наблизити до християнства ще ближче і розповіла про Христа. Вона охарактеризувала Христа як стародавнього комуніста. Хоча комуністів у нашому роду, постраждалому від голодовки, не водилося, а слово «активіст» вважалося лайливим. Мабуть, мати все ж припускала, що існують ідеальні комуністи. Буваючи в центрі і проходячи повз обком партії, я сподівався побачити хоч краєм ока чудових людей, які населяють цю будівлю.
А з християнських заповідей, про які розповідала мати, запам’ятав тільки дві: на ПасКу («Великдень» не вживалося, тільки «ПасКа») не можна працювати й женитися. Усе життя дотримуюся їх.
У ті роки я зачитувався автобіографічною повістю австралійця Алана Маршалла «Я вмію стрибати через калюжі». Запам’яталося таке. Хлопчик часто чув фразу «Ось де райське взуття!» від батька, коли той взував чоботи фірми «Галепсі», надзвичайно зручні. І хлопчик уявляв собі Бога в чоботах саме цієї фірми. Понад сорок років хочу побачити її продукцію, але не трапилося нічого австралійського взагалі. Задовольняюся Бангладешем.
Отакий мій перший християнський досвід. Здавалося б, пряма дорога у семінарію. Але скромні фінансові ресурси батьків і ще скромніші мої розумові давали можливість розраховувати лише на педінститут.
Та як би там не було, Христос воскрес!
ДЕПЛОМ ПРО ВИЩУ ОСВІТУ
Якщо ви справно передаєте в обленерго показники спожитої електрики, ніколи не розраховувалися в магазині сувенірними гривнями, вас не розшукувала міліція через несплату профспілкових внесків, а водійське посвідчення ви отримали в ДАІ, а не від кума з нагоди дня народження вашої дитини, – далі можете не читати, бо ви – законослухняний громадянин, і мене навряд зрозумієте.
Відкрию вам страшну таємницю – понад тридцять років користуюся фальшивим дипломом про вищу освіту. Подарував мені його приятель. Сашко займався бізнесом. Дивним, як на мене, бізнесом. Сашко не мав ні виробництва, ні офісу. Навіть без секретарки обходився. Мав тільки свідоцтво про реєстрацію підприємства, рахунок у банку і печатку, яку постійно носив у кишені. Таких, як у Сашка, фірм наприкінці дев’яностих у Кіровограді було хоч греблю гати (як тепер вишів, у кожному підвалі – як не університет, так академія).
Бізнес мій приятель вів відчайдушно, і йому постійно хтось був винен. Одного разу із Сашком замість грошей розрахувалися цистерною мазуту, і він мав клопіт, що з тим добром робити. Інший дебітор, не маючи грошей, запропонував дипломи про вищу освіту, які привіз у коробці від магнітофона «Комета». Дипломів було кілька сотень, новісінькі, з відтисками печаток обох державних кіровоградських інститутів – педагогічного й сільгоспмашинобудівного. Залишалося вписати прізвище, спеціальність і дату.
Сашко відмовлявся брати «макулатурою», але контрагент запевнив, що дипломи – товар ходовий, бо ідіотів, готових інвестувати в свій освітньо-культурний рівень, – багато і надалі більшатиме. Так і сталося. Невдовзі до Сашка потягнулися бездипломні громадяни, занепокоєні своєю неосвіченістю, принаймні формальною. Щоб не псувати дипломи своїми каракулями, мій приятель найняв одну жіночку з університетською освітою і красивим почерком. Вона старанно, висолопивши язика, вписувала в дипломи потрібні відомості.
Свої дипломи Сашко продавав недорого, по 100 доларів, які дорівнювали 180 гривням. 100 доларів тоді вважалися сакральною сумою. За ці гроші можна було відкупитися за водіння авто в стані сильного алкогольного сп’яніння, або купити двоє чудових джинсів Omat (мати понад одні штани одночасно у нашому середовищі вважалося розкішшю), або півтори пари модних черевиків з квадратними носаками, або пів кашемірового пальта, теж дуже модного. Стільки ж отримував дрібний чиновник. А Сашко пропонував документальне підтвердження того, що ти протягом п’яти років не бачив білого світу за книжками й конспектами!
Утім, траплялися скнари, які намагалися торгуватися. Мовляв, 100 доларів – дуже дорого за спеціальність вчителя початкових класів. Сашко у таких випадках радив вступати у виш і чесно протирати там штани, поки не видадуть жаданий диплом.
Сашкові дипломи допомогли багатьом зайняти достойне місце в харчовому ланцюгу. Послідовники Мольєрового Журдена наполегливо полізли у владу, а без вищої освіти стало несолідно висуватися в депутати навіть поганенької районної в місті ради. Нарешті освіта стала цінуватися, і чим більше в тебе дипломів, тим розумнішим вважаєшся.
Траплялися й кумедії. Один Сашковий «випускник» скаржився, що його не беруть на роботу в міліцію, бо з диплома випливає, що закінчив КІСМ тринадцятирічним. Ну не потрібні були міліції вундеркінди!
Якось Сашко, продавши протягом дня декілька дипломів, запропонував мені прилити успіх у «Кавасакі». Ми зловживали спиртними напоями, варнякали про всяку всячину, і Сашко вирішив подарувати мені диплом на довгу добру пам’ять. Я відмовлявся, але це марна справа – перечити Сашкові, коли він п’яненький і щедрий! Того ж дня ми, хитаючись, пішли до Сашкової помічниці, яка й зробила мене дипломованим вчителем.
Звісно, це злочин – вдавати себе за освіченого та грамотного. Але є обставина, яка пом’якшує мою вину: я дійсно навчався в педінституті. А не закінчив, бо не склав екзамен із загальної кислології. Професор Мещеряков, царство небесне, не терпів таких, як я, ледацюг.
Прилили й диплом. Як опинився у витверезнику – «не найду хоть убей». Але пам’ятаю, як пред’явив свій диплом черговому міліціонерові, інтелігентному очкарику, на столі перед ним лежала книжка Умберто Еко. Здається, він одночасно зі мною вчився на істфаці. Розкривши диплом, черговий поблажливо сказав, що це – фуфло. Я не став сперечатися, але задумався: як він дізнався?
Потім я ще разів зо три пред’являв свій диплом. Роботодавці кривилися, читаючи «Українська мова та література». І я їх трохи розумію. Хоча й не в правління «Нафтогазу» просився, а в звичайні сторожі.
Нещодавно спробував влаштуватися вантажником в супермаркет на три букви. На співбесіду прихопив диплом. Показую його манагерці з персоналу, а та сміється і викликає кількох хлопців – охоронців, касирів. Вони слухняно шикуються, а манагерка представляє їх мені:
– Осьо Діма – випускник Харківської юридичної академії імені Ярослава Мудрого. Не вірите? А він має деплом. Там так і надруковано – деплом. А Сірожа, Коля й Вася, якщо їм вірити, закінчили Києво-Могилянську академію. Правда, в дипломах назву вишу написано без дефісу. А тут ще й ви зі своїм мотлохом.
– Що ж там не так? – напружуюся.
– У справжньому дипломі написали б «Українська мова та українська література». А у вас – «Українська мова й література». Яка саме література? Давньогрецька? Чи, може, китайська? Не морочте мені голови, ідіть…
І я зрозумів, що тридцять років тому Сашкова помічниця полінувалася вписати непотрібне, як їй здалося, слово.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.