Сидять моджахеди в зеленці, розмовляють, поки смажиться баран. Від того запаху в нього аж у голові паморочиться. Вже не перший день у ямі, а їсти йому так ніхто й не давав. Після перших побоїв, нічого не пам’ятаючи, декілька діб лежав непритомний. А тільки очуняє та все пригадає, так і серце в зашпори зайде. Яку кару для нього вигадають ці люди? Зовсім не хотів про те думати, та воно саме в голову лізло. Все силкувався встати на закляклі ноги, які цього разу чомусь були не зв’язані. Невдовзі над ямою з’явилася чиясь довга борода, і незнайомий чоловік кинув мотузку, аби його витягти. «Оце і все, – аж вйокнуло в душі. – Прощай, мамо! Прощай і ти, тату!» Прощався, коли й на середину вивели. Він ледве тримався на ногах, а моджахеди сміялися, показуючи на нього пальцями. В те коло штовхнули ще одного, мабуть, полоненого афганця, який на боці урядових військ воював. Пропонують йому битися. «Що ж давай, – Микита поглянув у вічі супернику. – Якби не захляв, я б тобі зараз показав. А може, й ні, бо ми ж по один бік воювали. Тільки солдати ви нікудишні, сьогодні тут – а завтра там. То що, я захищати тебе прилетів, а ти…» В ту мить відчув його удар і звалився на землю. Коли прийшов до тями, баран майже весь було з’їдено. А в його животі шлункові соки, здавалося, вже й кишки перетравлювати стали. Тож коли перед ним поставили якусь юшку і дали шматок прісного печеного хліба, він так швидко все проковтнув, що й не розібрав, яке воно на смак. І лише після того пригадав, що збирався голодувати, аби показати їм, як помирає радянський солдат.
Невдовзі знову перед ним з’явився той самий афганець, а моджахеди стали показувати, що треба битися далі. «Що ж, битися, то й битися. Тільки я перший почав, – подумав, розминаючи ноги. – У тебе великі й важкі кулаки, але я знаю прийоми самбо і карате». На тому він з усієї сили вдарив суперника ногою в голову, від чого моджахеди аж схопилися, а той афганець ледве підвівся. «Вам треба ще? Вам треба потішитися? Нехай буде по-вашому. Знаю, що потім і мені кінець. То й що? Разом із ним і підемо…» – зібрав усю свою силу і… наніс другий удар, після чого афганець більше не встав.
Важко дихаючи, Микита чекав свого вироку, але диво таке – вбивати його ніхто не збирався, навпаки – принесли ще трохи м’яса і чай. Тепер моджахеди стали поглядати на нього з цікавістю, перемовлятися між собою, і більше ніхто не сміявся, не показував і пальцем. «Не інакше як щось замислили? – губився він в здогадах. А щелепи все жують, уже і в роті нема нічого, а вони ніяк не можуть спинитися. – Он воно що! Хотіли того позбутися, а він теж правовірний, то й вирішили, щоб «шураві» відправив його на той світ, – був упевнений, що розгадав. – Чого ж зі мною тягнуть? Я вже приготувався, – знову почав перекидати думи в голові. – Добре, що від їжі не відмовився. Будь-яке діло на голодний шлунок погано робиться, – сам знову про смачне м’ясо думав, бо воно й досі йому пахло. Коли ще хтось з’явився в тому колі, він аж завмер. – Невже той самий? – від подиву аж очі на лоба полізли. – Він, точно він, хіба я міг його забути. Це його широка лапа схопила мене за обличчя, щось засунула в ніс і рот, накинула на шию колючий мотузок, та так швидко, що я й крикнути не встиг. Не встиг і до тями прийти, як він потягнув мене в ущелину, де вже інші зв’язали мені руки і вдарили під зад. Було боляче, шия неначе горіла вогнем, коли мене, немов ішака чи собаку, тягли за мотузку по горах і ущелинах. Що ж тепер він хоче? Невже битися зі мною? – намагався зрозуміти по його жестах. – То він же син ватажка банди?» Сам неначе знову почув з ворожого гучномовця: «Вонючіє свіньї! Проклятиє дєті Лєніна!» Одразу злість у грудях почала збиратись в одну купу, а ноги вже розминалися. Трохи вагався, але вдарив і цього. І поки той лежав, до нього вже наближалися з ножами, щоб відрізати голову або зробити «красний тюльпан», чи може, вкинути в яму, підгодованим на людське м’ясо, щурам. Але ні. Його ворог, якого він згоден забити до смерті, наказав усім відійти. Де і взявся таджик, який непогано розмовляв російською. Здається, він готував їжу, бо витирав масні руки.
– Наджибула хоче, щоб ти навчив його своїм прийомам. Він не ображається, війна є війна. Тільки у нього умова – вивчити Коран і пройти обрізання. Досить стояти на своєму, погоджуйся, інакше знову битимуть, – щиро радив. – Якби я тебе не поливав водою, ти б давно був на тому світі, – додав і те, чого Микита зовсім не пам’ятав.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Ахмед?! – як він зрадів, упізнавши. Однак, зрозумівши все до кінця, кутики рота опустилися вниз, а очі знову стали сумними. – Ти – зрадник, – сказав з презирством.
– У мене теж не було вибору, – виправдовувався товариш. – Війна є війна, – все ж відвів погляд.
Моджахеди стояли напоготові, а перед ним, неначе в густому тумані, з’явилось обличчя матері. «Синку! Скорися! Може, ще побачимося!» – благала вона крізь сльози.
– Ще встигнеш померти, – перервав і Ахмед його вагання.
– Дайте трохи подумати… – Микита ледь вичавив із себе.
Йому просто хотілося відтягти час, попрощатися зі своїми рідними, поцілувати свою наречену, в якої було найкраще в світі ім’я – Любочка. В думках, звичайно. А потім попросити Ахмеда подати йому пістолет або хоч ніж. І все – був на цій землі Микита і не стало. Не погоджувалася з тим лише душа – його шукатимуть, його обов’язково шукатимуть, як не бойові друзі, то хтось із військової частини, – підказувала вона. – А коли прийме іслам, тоді кінець – подумають, що сам перейшов на їхній бік, – стверджував холодний розум. – Як же бути? Як бути?.. Думки то плуталися, то перебивали одна другу, навіть починали битися. Але так і не вирішили остаточно: жити йому чи померти.
Високо і швидко летить літак, а думки ще вище і ще швидше. І тільки-но вони повернуться, як знову його війна пропливає перед очима – спекотний Кабул, аеропорт, вертоліт на Кандагар і бої, яких не перелічити. Те, що він воює на чужій території, вбиває людей, ганяє по ущелинах місцевих жителів, руйнує їхні убогі будинки, нишпорить у пошуках караванів зі зброєю, йому тоді не здавалося безглуздям. В якийсь час громити їх навіть приносило задоволення. Дивитися, як корчаться в муках поранені моджахеди, як плачуть і просяться мирні жителі… у цьому був якийсь особливий драйв війни. Та одного разу, почувши дещо від дембеля-земляка, зовсім по-іншому на все поглянув. «Вони не хочуть колгоспів, як і не хочуть стати атеїстами. У своїй державі хочуть жити по-своєму. Тож у відповідь палять наші колони, вирізають охорону доріг, обстрілюють військові частини. І всю ту злість зганяють на звичайних «шураві», жорстоко їх катуючи, аби тим страхом спинити війну. Але це – лише один бік тієї трагедії. Все набагато складніше», – так він з дев’ятнадцятирічного хлопця почав перетворюватися на зовсім дорослого чоловіка.
Пригадував те і сидячи в ямі, де за роздумами не помітив, коли засвітилися на чужому небі великі яскраві зорі, коли й погасли, бо мав час лише до ранку. З того дня й почалося друге життя. Його ще називали «шураві», але він уже відгукувався на мусульманське ім’я – Ібрагім. Відтоді ні разу не вистрелив і нікого не вбив. А його ворог, в якійсь мірі, став спасителем – Микита не хотів стріляти у своїх, і він його не змушував. Може, й по-іншому склалася б доля, але Наджибула непогано до нього ставився. Вивчив не лише прийоми самбо та карате, а й став розуміти російську мову, навіть мріяв навчатися в Москві, де колись, ще до війни, студентом одного з вузів був його батько.
Одного дня Наджибула не повернувся, смерть настигла й батька, а рештки тієї банди його з Ахмедом продали іншим. Вони варили їсти, носили важкі тюки по горах, куди не ходили ішаки. Пасли овець і будували глиняні будинки. Відкупитися не було чим, а шукати, здається, ніхто не збирався. Та все ж очі, не стомлюючись, щодня вдивлялися в небо й на дорогу. Так пройшли десять років полону.
Пригадує і давній телевізійний репортаж: колона радянських військ по Хайратонському мосту поверталася на Батьківщину. Генерал, із нагородами на всі груди, бадьоро доповідав, що за його спиною не лишилося жодного радянського солдата. «Неправда! – аж скипів він. – Неправда! Радянських солдатів тут набереться на цілий батальйон, – і плакав у той день, і молився, а душа боліти не переставала. – Що попереду? Як жити? І для чого? – знову був на волосині від смерті. – Але у мене є заступник – Аллах», – так думав у найскрутніші хвилини.
Приймаючи їхню віру, він просто вивчив напам’ять чотири сторінки Корану і все, а справжнім віруючим став згодом. З того часу часто повторював: Я – мусульманин Ібрагім, я – мусульманин Ібрагім». Так намагався забути своє ім’я, яке мав зовсім в іншому житті. Тепер дивувався, що його знову називатимуть Микотою, і що він знову мусить стати християнином, а ще говоритиме рідною мовою, від чого якась забута радість заповнювала душу.
Ще ніколи сонце не було таким ласкавим, а день таким благодатним. Ще ніколи автомобіль не їхав так повільно, коли хотілося летіти до рідного містечка. А навкруги все ніби завмерло від подиву. Кожне дерево, ліс і поле, прості хати й багатоповерхівки зирять на нього – на Микиту, бо розважливий Ібрагім неначе кудись пропав. А він радісний, емоційний, намагається нічого не пропустити. Після спекотного Афганістану тут, здається, і є той Рай Божий, про який пишеться у всіх святих книгах.
Під будинком, де жили його батьки, вже давно стояли люди з квітами. Всім хотілося побачити афганського моджахеда, який тут народився і тут виріс, якого вони поховали і який воскрес.
– Вітаємо! – закричали різними голосами. – Вітаємо з поверненням! – повторювали навіть літні люди.
Вони не знали, що робити з квітами, то вирішили кидати йому під ноги. Дехто пригадав Боже писання, коли на знак пошани Ісусову дорогу вистилали пальмовими гілками, а дехто згадував весілля, коли молодим кидали під ноги квіти та гроші. Лише дід Іван, якого всі тут поважали, заперечував, вважаючи це поганою прикметою. Хай там як, а Микита з дружиною були вражені такою щирою зустріччю.
– Спасибі вам, люди добрі! – кланявся він на всі боки і, не соромлячись, витирав сльози.
– Точнісінько, як батько став, – почулося з натовпу.
– Ще б пак, стільки пережити довелося як одному, так і другому, – говорили не лише сусіди, а й сторонні, бо всі в цьому містечку знали їхню сім’ю ще з того часу, коли ховали молодого афганця. – Що дісталося, то дісталося, – додавали інші, пригадуючи, як розрили могилу, а там не знайшли жодної кісточки. Замість них у труні лежало декілька цеглин і старий бушлат, прострелений в декількох місцях. Тоді й почали говорити, що військові, замість їхнього воїна, мабуть, привезли сюди наркоту, а потім її забрали. – А як же могила? – хтось неначе схаменувся. – Ніхто не хотів до неї навіть наближатися, тож батько залишив для себе. Та й недовго їй бути порожньою, він уже ледве ходить, – перемовлялися знайомі люди. – А ось і вони, – всі розступилися перед самим під’їздом, даючи довгожданим гостям дорогу.
Перед Микитою постали двоє маленьких згорблених людей – жінка, з акуратно причесаним білим волоссям, та чорними, мов вуглинки, очима, і літній чоловік із сивою короткою бородою. Вона тримала на руках вишитий рушник з паляницею, а чоловік тремтячою рукою спирався на палицю, і з усієї сили намагався встояти на ногах. Побачивши, син на якусь мить розгубився, він не уявляв їх такими.
– Тату, я не дезертир, я потрапив у полон… – вирвалося у нього замість привітання. Нарешті він має нагоду виправдатися, скинути з себе той камінь, який носив за плечима всі вісімнадцять років.
– Я й так знав, – смикав той свою бороду.
– Мамо! Коли мені було тяжко, я вирішив, що Бог один, – і це він мав сказати у першу чергу.
– Нічого, синку, нічого. Мабуть, так воно і є, – її голос ледве чутно.
Сама обмацує його груди, руки, неначе намагається пересвідчитися, що він, дійсно, живий. А віддавши сусідці хліб з рушником, обняла його і затрусила худенькими плечима… Микита прихилив до себе їх обох і дуже боявся, щоб нічого з ними не сталося. «Тримайтеся», – шепотів їм і тримався сам. Йому так хотілося бачити їх здоровими, надивитися і наговоритися за всі вісімнадцять років, які враз кудись зникли. Лише дружина з дитиною нагадували про те, що вони справді були.
– Спасибі тобі, що зберегла мого сина, – Оля навіть не здогадувалась, що невістка не розуміє жодного слова. Поспішала говорити далі, а, взявши її під руку, повела до своєї квартири.
– А ти чого тут стоїш? – крикнула сусідка Клава на вже немолоду Любу. – Чи не бачила, дружина в нього є і дитина, навіть дві. Свою сім’ю стережи, дівко, бо й ту проґавиш. Знову за двома зайцями бігти зібралась. Он твої тебе виглядають, – кивнула головою у бік вікон її квартири. – І чоловік нівроку, і син красень. Що тобі ще треба?
Нарешті їхня сім’я зібралася в повному складі.
– Тепер самий час розказати, як довго ми тебе шукали, – почав батько, коли сіли за стіл. Майже всіх вояків об’їхали, які з тобою воювали. Всі гроші витратили, аби хоч хтось нам сказав, що бачив тебе мертвим. Але такого не почули.
Тільки й устиг проковтнути гірку слину, як тихо рипнули вхідні двері, якось по-іншому відчинилися, але ніхто не звернув на те уваги. Принишкли тільки тоді, коли чиїсь боязкі кроки спинилися перед ними. В такій гамірній до цього квартирі, швидко запанувала тиша, здається, і муху було б чути, якби вона тут літала.
– То правда, що ти мій батько?
Трохи боязко, але з прихованим викликом мовив парубок, звернувшись до Микити. Багато поглядів миттєво зійшлися в одну точку, від чого молоде обличчя аж залилося червоною фарбою.
– Прав-да, син-ку.
Його слова були мов грім, від яких стрепенулися присутні. Тепер ні в кого не було сумнівів – перед ними стоїть сам Микита, зібравшись у школу на випускний вечір. Таким вони його й зараз пам’ятають, тому й від цього парубка не можуть відірвати очей.
– Тільки до вчорашнього дня я про це зовсім нічого не знав, – повільно встаючи, додав бородатий моджахед. З хвилину він тупцяв на місці, і лише згодом підвів на сина очі. – Повір, – проказав захриплим від хвилювання голосом, і сухувата, аж чорна від спекотного сонця рука, лягла на серце.
Усі завмерли, син не знав, як йому далі бути, а батько не наважувався навіть доторкнутися до нього. Його очі все пильніше вдивлялися у молоде обличчя, неначе в дзеркало, в той час як пам’ять галопом перебирала події молодості, поки не знайшла останню весну, коли він так кохав свою Любочку…
– Я теж хочу потрапити у миротворчі війська, – трохи по-дитячому, але впевнено проказали молоді вуста.
Почувши таке, Микиті здалося, що він знову мусить збиратися на війну.
– Тільки не це… – ледь прошепотів. – Я відвоював за себе і за тебе.
Прости мене, прости і маму, її теж можна зрозуміти.
Обнявши сина, він, як колишній солдат, з усієї сили намагався стримати сльози. І лише розважливий Ібрагім був спокійним, але й той, не вагаючись, ладен був віддати своє життя, аби ніколи не було війни.
- 09. 2013 року, м. Красноград