Оповідання з минулих часів
– Господи! Що я вам зараз розкажу! – з такими словами сусідка Клава переступила поріг їхньої квартири, навіть забувши поздоровкатися. – Ваша Любочка з-за кордону приїхала. Ну, не ваша, а та, яка могла б стати вашою невісткою, – трохи плутаючись, вона все ж доказала.
Всі знали, що ця сусідка любить переказувати почуте. Хлібом її не годуй, розкажи тільки якусь новину, яку вона вмить прикрасить барвами своїх слів, випустить далі і отримає від того неймовірне задоволення.
– Каже, клята дівка, що вашого Микиту в Афганістані знайшла, – повідомивши таке, аж дух з легенів випустила. – У нього там є дружина і дві доньки. Уявляєте? – ще вище підняла свої намальовані брови. – Звісно, він хоче сюди, але боїться, – а від таких слів ті брови аж під модний капелюшок залізли.
Сама зовсім не звертала уваги на матір зниклого сина, у якої від подиву мало очі не вискочать. Не помічала й батькового шоку, котрий не встигав витирати піт, неначе косив сіно в жарку погоду. – І вони хочуть, бо тут не треба носити паранджу. А ще свобода стала, говори, що хочеш, – вважаючи, що сказала головне, вона полегшено зітхнула. – Оце і все. Тепер можна і в магазин іти, – почала застібати ґудзики свого пальта.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Зачекай, – прийшовши до тями, Оля схопила її за руку. – Ти нічого не вигадала? Невже все це правда? – заглядала в її очі. – А ти, Володю, не слухай, чого тільки ми з тобою не чули. Сідай на стілець і не схоплюйся більше, – сама все на нього поглядала, бо тільки п’ять днів минуло, як вкотре забрала його з лікарні.
– Скажеш таке, – розсердилась сусідка. – Для чого вигадувати, коли тут така історія, – аж руками розвела. – Спочатку в армію проводжали, потім почули, що його в Афган відправили. Весь наш Красноград дивувався: батько – переможець соціалістичного змагання, робив на буровій, були, значить, гроші, а сина викупити не захотів, – пекла правду-матку, як вона вважала, бо давно ті події перетерли на мілкий пісок. – Незабаром і чутки з’явилися, що Любочка вагітна. Ніхто навіть не сумнівався, що це від вашого сина, бо вони ще з восьмого класу цілувалися під під’їздом. Та ви й самі возили її в Ташкент, чи куди там до нього на присягу. Може, тоді це сталося. Ото й попрощалися, – продовжувала пригадувати події майже двадцятирічної давності.
Говорила про все сміливо, маючи в кишені фотокартку, на якій сидів бородатий моджахед, а біля нього дві жінки з закритими обличчями, ще й маленьке дитинча на руках. – Ось, полюбуйтесь, – простягнула їм. А вуста так і розтягуються в посмішці, і тільки вона її сховає, як та знову вискочить. – Я знала, що ви не повірите, але доведеться. Сама вона чомусь не насмілюється вам про все розказати. Правда, люди й про це здогадуються: він загинув, вона вагітна, а тут якраз трапився чоловік, якому терміново треба одружитися, бо тоді на роботу за кордон холостяків не пускали, тим паче старуватих. Отак швидко все і владналося. Тільки для чого їй зараз витягувати це на світ божий? – від захвату в її очах аж бісики танцювали. – Там син уже дорослий, високий, вродливий, ну зовсім… – хотіла ще щось додати, але спинилася на півслові.
– Яких тільки фотокарток мені не присилали, але все чужі, – скрививши губи, Оля стала придивляється до цієї. – Звідки ж знати, що це наш? – як не намагалася розгледіти в тому бородачеві свого сина, але нічого спільного не знайшла. – І ти, Володю, не вір, все виясниться згодом, – подала і йому фотокартку. – Вже кого тільки не було – Ахмед, Абдула, Юнус, русяві, і чорняві, тільки все чужі сини, – додала.
– Він не Ахмед, – знову заторохтіла сусідка. – Його звати Ібрагім, живе в якомусь кишлаку, недалеко від Кабула, ремонтує автомобілі, ще й таксує на старій «Тойоті». Багато не заробляє, ледве кінці з кінцями зводить. Це ваша Любочка й таке взнала. Виходить, з Ізраїлю дзвонила йому в Афганістан! – аж вказівний палець підняла вище голови. – Мабуть, не забулась та любов! – навіть губи облизала. – Сусідка Наталка каже, що хоч і молоді були, а по-справжньому тоді цілувалися, як в кіно.
– Досить тобі! – Оля вже й слухати не хотіла. Все поглядала на чоловіка – тільки б нічого з ним не сталося, тільки б не повірив… – думала в ту хвилину.
– Чужих і в мене було багато, а це… наш, – сказав тихо. – Наш, Валю, Микита, чи тепер Ібрагім – син рідний, – його руки тремтіли, а з ними й фотокартка. – Знайшовся-таки… – і гірко заплакав.
– Не може бути, не може бути! – заметушилась Оля. – Я зараз подзвоню Любочці, нехай сама прийде і всю правду розкаже, – вже й телефон схопила і номер почала набирати.
А він тим часом закрив очі і схилив голову до стіни, як уперше після Чорнобиля. З тієї пори він часто втрачав свідомість, і кожного разу швидка забирала його в лікарню.
– Володю, ти чого? – налякалася дружина. – Не залишай мене, прошу – не залишай!!! – кожного разу вона боялася повернутися з лікарні без нього.
– Ти ось що – не лай його, – вже ледве ворушив губами. – Хай там як, а ти не лай. Прийми страждання синові, як долю його, – сказав, мов із того світу.
– Володю, зажди трохи! – схаменулась Оля. – Може, сюди приїде, аби батька й матір побачити, а ти… Просися в Бога… ти знаєш як… тобі ж не вперше…
Нарешті Микита дістався кабульського аеропорту. Йому віриться й не віриться, але на руках квитки, віза й усі інші необхідні документи. Поряд – молода дружина Шаріфа і маленька донька Гульру. Тільки ступив на злітне поле, так і згадав, як прилетівши в Кабул, виходили з літака в страшенну спеку. Якраз назустріч у джинсах і кросівках йшли дембелі. Були вони не засмаглі, а просто чорні, в кожного на грудях по дві-три орденські планки, в руках – важкі валізи, а на вустах – радість. Шукаючи земляків, усі кричали, обнімали, плескали по плечах та віддавали їм свої амулети, які мали і молодих захистити від кулі. Не всім вдалося пройти афганське пекло і залишитися живими, тому й раділи, здається, не тільки за себе, а й за своїх товаришів.
Після перерозподілу йому з Льохою – в Кандагар. Хлопці сумують і прощаються, а літак, в якому вони прилетіли, вже піднімається в небо з тими, хто відвоював. На землі всі завмерли, навіть сторонній хвилюється, знаючи, що вдача в останню мить стає ще примхливішою. Та коли літак набрав необхідну висоту, де його вже не дістануть американські «Стінгери», всі полегшено зітхнули.
– Давай сюди, братва! – кличуть солдати, які повертаються із завдання. – Раз наші, то в одну вертушку вантажитись будемо, борт буде лише завтра.
Пішов і Микита до тих обірваних «стариків». Тоді він іще не знав, яке тут гаряче й гостре каміння. Переліз під час бою на інше місце – і вже в лахмітті. Зараз дивиться на них і дивується, а вони вантажаться – заносять убитих, заводять поранених, а вже потім тягнуть свої речі. Невдовзі гелікоптер піднімається в небо, а він і надалі з цікавістю розглядає справжніх бійців та радіє, що нарешті почує про війну.
Коли очі опустив додолу, його аж струсонуло. У них під ногами було щось неймовірне – чоловіче тіло без голови. Замість неї – зв’язані стрічки порізаної шкіри, а вона, з вирізаною червоною зіркою на лобі і всунутими в рота чоловічими органами, лежала між ногами. Він хотів відвернутися, але не міг, його трясло, а товариша почало нудити.
– Накрой Кольку чєм-нібудь, – просить один боєць другого.
– Нєчєм, пускай прівикают, – відповідає той.
– Да отвернітєсь, ви – малакасоси! – закричав третій. – І бєз вашей ригачкі тошно. Тоже мнє ваякі прібилі. Скоро самі узнаєтє, што такоє «красний тюльпан». – Да! Ето мой друг, мой! – витерши рукавом своє обличчя, погладив того по голові.
Їхні очі й надалі шукали те людське страховисько, яке товариш прикрив своєю порваною гімнастеркою, залишившись до пояса голим. Його теж трясло, чи від холоду, на який змінилася спека в гелікоптері, чи від того, що сталося в бою цього дня. А вони з Льохою стали ще більше прислухатися до розмов бувалих. Здається, саме з цієї хвилини вже були на війні. А може, і не з цієї, а з іншої…
– Прістрелі єво! – де і взявся голос п’яного офіцера, що перед своїм товаришем хотів показати, як він тут командує. – Сопляк! Ти должен ісполніть свій інтернаціональний долґ, – підпрягся й прапорщик, який так прижився на війні, що й не збирався додому.
– У бою битиму, а тут стріляти в пораненого не стану. Відправте його до полонених, – Микита знав: краще виконати будь-який безглуздий наказ, коли двоє п’яних просто хочуть потішитись. Але вбити людину…– до того він ще зовсім не був готовий.
– Владєєт самбо і карате! Ето твоя характєрістіка? – офіцер почав трясти папірцем перед його носом. – Ану веді єму друґова, – хитаючись, наказував прапорщикові. – Етаво ти должен однім ударом замочіть, – тицяв пальцем у його груди. – Ну, давай! Опять нє можеш? Завтра в бой єво! – закричав на весь офіцерський намет.
– Я лише чотири дні як тут, – Микита намагався хоч якось виправдатися.
– Єслі і там нє сможеш, тоґда я лічно тєбя прістрєлю, как собаку! Понял, молокосос? Сейчас нє спать, а два часа отжіматься. Утром беґ – десять кіломєтров. Оні й так по дєсять бєгают? – дивується, почувши таке. – Таґда в два раза больше. А ти тоже пашол вон! – гримнув на прапорщика. – Хотя нєт, прінєсі єщо одну бутилу. Гдє хочєш достань, іначе завтра за лєнточку отправлю, – сміються з товаришем та далі наливають.
Відігнавши ті епізоди минулого, Микита важко зітхнув, а дочитавши молитву, протер руками своє обличчя, як і годиться мусульманину. Час заходити до літака. Ще мить і запрацюють двигуни, однак високі гори, які охороняють свою столицю, не дають літаку злетіти відразу. Аби дістатися неба, змушують кожного викреслювати над містом коло за колом. Так піднімався і його літак, а він неначе прикипів до ілюмінатора. Давно не бачив це місто з висоти, після війни жодного разу літати не доводилось. Думав, що й не впізнає, а воно як і було. Ті самі вузенькі вулички в старій частині Кабула, в яких не роз’їхатись і двом автомобілям. На своєму місці стояли і довгі торгові ряди у північній частині, які рідко коли були малолюдними. Більш сучасні будівлі лише на лівому березі річки, як і в часи війни. А в центрі – все той же Президентський палац, за який так багато пролито крові. Коричневі гори зі сніжними вершинами – вічні охоронці Кабула, й зараз аж нависали над містом. Між ними ущелини й долини, дороги і стежки. Микита навіть помітив знайомі, якими доводилося там ходити. Душа одразу причаїлася, як тоді – перед боєм, не першим, і не останнім, а перед кожним. Так і чекай будь-якої миті – візьме та й блисне десь вогонь, ударить «Стінгер». Але сьогодні величаві гірські хребти були мовчазними.
Він про них знає багато чого. Вранці вони вилискують холодною синявою, потім сонце їх немов запалює, і вони оживають, набираються якоїсь, тільки їм відомої, енергії, віддають її містам, людям, птахам, навіть тваринам, бо ніхто без неї жити не може. Та тільки-но сяде сонце – краса враз тьмяніє, і гори знову перетворюються на похмурих і холодних монстрів, яким украй потрібна чужа кров. І так із одного століття в наступне. Зараз вони нічого не випромінюють, навіть байдужі до того, що він їх покидає. Здається, лежать валунами у якійсь сплячці. Чи, може, в них короткий перепочинок. У афганців також перепочинок. Скільки ж можна воювати?! Дивні люди – неговіркі, часом зовсім мов діти, але це їхнє одне лице. А друге – жорстоке. Чи від того, що зовсім інше ставлення до життя? Але і в нього воно вже давно інше, хоча жорстокості не додалося. І облич двоє – одне мусульманське, а друге – християнське. Тільки як не намагається їх поєднувати, але й досі залишився Ібрагімом-«шураві». Кожного «шураві» серед афганців можна швидко визначити. Неначе і борода, як у місцевих, і одяг нічим не відрізняється, тільки то здалеку, а трохи ближче – інший погляд, інші руки, інша манера їсти, і ще багато чого іншого. Тож і йому ніколи не стати просто Ібрагімом.
Поки він роздумував, літак спокійно тримав курс на Москву. Уже й кордон. Як довго він мріяв його перетнути! Де ж тепер та шалена радість? – прислухається до своєї душі. А радість іще попереду, вона там, де мама й тато, де невеличке містечко Красноград, привітна й затишна квартира, рідна школа №4 і друзі дитинства. Від таких думок він уже немов на небесах. Втішається й тим, що попереду рідна земля, хоча й позаду не чужа. Як на одній, так і на другій він прожив по вісімнадцять років. Перші швидко промайнули, а другі тяглися так довго, неначе сто років минуло з того часу, коли він прилетів у Кабул. Якби це сталося з кимось стороннім, він би не повірив.
Тоді був молодий та гарячий, тепер завжди спокійний, завжди виважений, впевнений – буде в нього і завтрашній день, буде все, як має бути. І не варто впадати в крайнощі, Аллаху видніше. Тільки, ні в кого не питаючи дозволу, минуле візьме та й перекине його у свій час. Всього одне слово чи маленька згадка, і знову все зринає… Неначе та війна розставила капкани на всьому життєвому шляху.
Ганна Ткаченко