Юрій Педан. Світ не з вікна мерседеса

562

ТЕЛЕВІЗІЙНИЙ СИНДРОМ

Іду сільською вулицею. Назустріч знайома тітка. Несміливо підходить, поштиво вітається, готуючись до розмови.

– Скажіть, будь ласка, хто зараз чоловік у Орбакайте?

– А хто це така Орбакайте?

Тітка шарпається від мене, на її обличчі з’являється вираз зневаги і вона швидко-швидко починає розповідати про Пугачову, Кіркорова, Галкіна та інших нецікавих мені осіб. Викладає в найменших подробицях хто, де, коли, з ким парувався і кого зраджував, немов усе життя чергувала під їхніми ліжками. І закінчивши свій монолог, відходить, задоволена тим, що провчила столичного птаха.

 

З МАВПАМИ НЕ ЖАРТУЮТЬ

На Київській студії телебачення працював редактором Віталій М., старий парубок з уже помітною лисиною, веселун і душа товариства. Якось на запитання студійних красунь, коли ж він нарешті одружиться, зухвало відповів:

– А нащо мені дружина? Я з мавпою живу.

– Як це?

– Взяв у зоопарку мавпу і живу з нею.

Студією покотилися хвилі сміх: «Ха-ха-ха! Віталій з мавпою живе!»

Минув час. В одній із редакцій звільнилося місце завідувача, і Віталій подав заяву з проханням призначити його на цю посаду. Керівництво заперечень не мало, й директор пішов до ЦК узгодити кадрові зміни.

– Ви що? – здивувались цековці. – Хіба вам невідомо? Він же з мавпою живе.

Директор почав говорити про дурні жарти та злі язики, але його слова не мали жодного впливу.

-Ні, ні, – було остаточне рішення. – Шукайте іншу кандидатуру.

Подумати тільки – з мавпою живе!

 

БРОДЯЧИЙ КНИГОЇД

Дивлюсь у кухонне вікно: із контейнера зі сміттям бомж видобув книжку і читає її. Перегорнув сторінку, читає далі.

Сідаю за стіл пити чай. Підводжусь – усе ще читає. Хто його так захопив: Бальзак, Сіменон, Загребельний?..

Походив по кімнатах, насипав пшона папузі, знову глянув з вікна. Читає. Та ось відірвав очі від книжки і, не згорнувши її, обома руками підкинув угору. Тріпочучи, мов білий птах, книжка злетіла в повітря, описала красиву дугу і впала назад у контейнер.

 

ТРЕМТИ, БУРЖУЮ!

Станція метро «Арсенальна». Біля пам’ятника з гарматкою гурт людей, переважно жінки. Майорить червоний прапор. Під ним кругловидий молодик у шкірянці й картузику відповідає на запитання.

– Скажіть, Серьожо, коли ми підемо бити буржуїв?

– Скоро, скоро! А знаєте, як ми це робитимемо? Он, бачите, їде іномарка. Зупиняємо її, витягаємо буржуя з машини і кажемо: «Повертай народні грошики!» Якщо він відмовиться, візьмемо його в заручники разом із сім’єю і триматимемо доти, доки не віддасть награбоване.

Повз гурт, човгаючи ногами, суне ветеран у сірій куртці, з-під якої видно тельняшку.

– Петре Івановичу, до нас, до нас! Вам, кажуть, виповнилося дев’яносто?

– Так, дев’яносто, але я іще ого-го!

– Петре Івановичу, а ви Леніна читаєте?

– Леніна? Цього бандита? Скільки він людей погубив!

– Ах, ти, старий козел! Пішов звідси!

Молодик у шкірянці подає команду, і гурт під червоним прапором вирушає кудись вулицею Грушевського.

 

РАДЯНСЬКІ ЛЕЗА

З жахом згадую леза «Нева», якими мусив голитися за брежнєвських застійних часів. Мало того, їх іще треба було роздобути.

Разом з експортом революції Радянський Союз щедро постачав цими негодящими виробами своїх поплічників в усіх кінцях земної кулі, дбаючи про гідний зовнішній вигляд борців за ідеали комунізму. В джунглях Анголи і Конго, горах Болівії і Гондурасу вони стійко голилися «Невою», гартуючи тіло і душу для пекельних тортур у ворожих катівнях. Їхні муки вдало відбив легендарний кондотьєр Че Гевара, сказавши: «Радянські леза не потребують мила. Досить сліз».

 

СУСІДОНЬКО МОЯ МИЛА…

– Господи, мобілку вкрали! – розпачливо скрикує жінка в переповненому сільському автобусі. – Тільки що була в кишені. Хай сказиться той злодюга!..

Якийсь кмітливий дядько простягає їй власний телефон:

– Ану, подзвоніть по своєму номеру!

Темтячими пальцями жінка натискує кнопки. За мить із сумки молодиці, що сидить поблизу, лунає весела мелодія. Зиркнувши в той бік, приголомшена жінка ледь видушує з себе:

– Ох, сусідко!..

Під поглядами сотні очей молодиця сягає в сумку і віддає поцуплену річ.

Автобус гуркочучи котить далі.

 

НЕЩАСНА ЛЮБОВ

Мишко, син лісника Дмитра Івановича, покохав Лесю, дівчину з сусіднього села.

– Хочу одружитися, батьку. Дай дозвіл.

– А хто вона?

– Леся Романенко з Ольшани.

– Не дозволяю!

– Як це?

– Не дозволяю!

– Що ти кажеш? Чому?

– Не дозволяю та й квит!

– Я піду до неї жити.

– Ні, не підеш!

– Все одно одружусь!

– А я тебе вб»ю!

– Вбивай!

– Ходім!

Лісник узяв рушницю, повів сина на цвинтар, поставив біля однієї з могил і, відійшовши на кілька кроків, звів курок. Довго цілився в синові груди, відтак опустив зброю.

– Ні, не можу!..

Я не раз розпитував людей, в чому тут справа, але всі мовчки відводили очі. Нарешті хтось сказав:

– Мати Лесі коханка Дмитра Івановича.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!