ТЕЛЕВІЗІЙНИЙ СИНДРОМ
Іду сільською вулицею. Назустріч знайома тітка. Несміливо підходить, поштиво вітається, готуючись до розмови.
– Скажіть, будь ласка, хто зараз чоловік у Орбакайте?
– А хто це така Орбакайте?
Тітка шарпається від мене, на її обличчі з’являється вираз зневаги і вона швидко-швидко починає розповідати про Пугачову, Кіркорова, Галкіна та інших нецікавих мені осіб. Викладає в найменших подробицях хто, де, коли, з ким парувався і кого зраджував, немов усе життя чергувала під їхніми ліжками. І закінчивши свій монолог, відходить, задоволена тим, що провчила столичного птаха.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З МАВПАМИ НЕ ЖАРТУЮТЬ
На Київській студії телебачення працював редактором Віталій М., старий парубок з уже помітною лисиною, веселун і душа товариства. Якось на запитання студійних красунь, коли ж він нарешті одружиться, зухвало відповів:
– А нащо мені дружина? Я з мавпою живу.
– Як це?
– Взяв у зоопарку мавпу і живу з нею.
Студією покотилися хвилі сміх: «Ха-ха-ха! Віталій з мавпою живе!»
Минув час. В одній із редакцій звільнилося місце завідувача, і Віталій подав заяву з проханням призначити його на цю посаду. Керівництво заперечень не мало, й директор пішов до ЦК узгодити кадрові зміни.
– Ви що? – здивувались цековці. – Хіба вам невідомо? Він же з мавпою живе.
Директор почав говорити про дурні жарти та злі язики, але його слова не мали жодного впливу.
-Ні, ні, – було остаточне рішення. – Шукайте іншу кандидатуру.
Подумати тільки – з мавпою живе!
БРОДЯЧИЙ КНИГОЇД
Дивлюсь у кухонне вікно: із контейнера зі сміттям бомж видобув книжку і читає її. Перегорнув сторінку, читає далі.
Сідаю за стіл пити чай. Підводжусь – усе ще читає. Хто його так захопив: Бальзак, Сіменон, Загребельний?..
Походив по кімнатах, насипав пшона папузі, знову глянув з вікна. Читає. Та ось відірвав очі від книжки і, не згорнувши її, обома руками підкинув угору. Тріпочучи, мов білий птах, книжка злетіла в повітря, описала красиву дугу і впала назад у контейнер.
ТРЕМТИ, БУРЖУЮ!
Станція метро «Арсенальна». Біля пам’ятника з гарматкою гурт людей, переважно жінки. Майорить червоний прапор. Під ним кругловидий молодик у шкірянці й картузику відповідає на запитання.
– Скажіть, Серьожо, коли ми підемо бити буржуїв?
– Скоро, скоро! А знаєте, як ми це робитимемо? Он, бачите, їде іномарка. Зупиняємо її, витягаємо буржуя з машини і кажемо: «Повертай народні грошики!» Якщо він відмовиться, візьмемо його в заручники разом із сім’єю і триматимемо доти, доки не віддасть награбоване.
Повз гурт, човгаючи ногами, суне ветеран у сірій куртці, з-під якої видно тельняшку.
– Петре Івановичу, до нас, до нас! Вам, кажуть, виповнилося дев’яносто?
– Так, дев’яносто, але я іще ого-го!
– Петре Івановичу, а ви Леніна читаєте?
– Леніна? Цього бандита? Скільки він людей погубив!
– Ах, ти, старий козел! Пішов звідси!
Молодик у шкірянці подає команду, і гурт під червоним прапором вирушає кудись вулицею Грушевського.
РАДЯНСЬКІ ЛЕЗА
З жахом згадую леза «Нева», якими мусив голитися за брежнєвських застійних часів. Мало того, їх іще треба було роздобути.
Разом з експортом революції Радянський Союз щедро постачав цими негодящими виробами своїх поплічників в усіх кінцях земної кулі, дбаючи про гідний зовнішній вигляд борців за ідеали комунізму. В джунглях Анголи і Конго, горах Болівії і Гондурасу вони стійко голилися «Невою», гартуючи тіло і душу для пекельних тортур у ворожих катівнях. Їхні муки вдало відбив легендарний кондотьєр Че Гевара, сказавши: «Радянські леза не потребують мила. Досить сліз».
СУСІДОНЬКО МОЯ МИЛА…
– Господи, мобілку вкрали! – розпачливо скрикує жінка в переповненому сільському автобусі. – Тільки що була в кишені. Хай сказиться той злодюга!..
Якийсь кмітливий дядько простягає їй власний телефон:
– Ану, подзвоніть по своєму номеру!
Темтячими пальцями жінка натискує кнопки. За мить із сумки молодиці, що сидить поблизу, лунає весела мелодія. Зиркнувши в той бік, приголомшена жінка ледь видушує з себе:
– Ох, сусідко!..
Під поглядами сотні очей молодиця сягає в сумку і віддає поцуплену річ.
Автобус гуркочучи котить далі.
НЕЩАСНА ЛЮБОВ
Мишко, син лісника Дмитра Івановича, покохав Лесю, дівчину з сусіднього села.
– Хочу одружитися, батьку. Дай дозвіл.
– А хто вона?
– Леся Романенко з Ольшани.
– Не дозволяю!
– Як це?
– Не дозволяю!
– Що ти кажеш? Чому?
– Не дозволяю та й квит!
– Я піду до неї жити.
– Ні, не підеш!
– Все одно одружусь!
– А я тебе вб»ю!
– Вбивай!
– Ходім!
Лісник узяв рушницю, повів сина на цвинтар, поставив біля однієї з могил і, відійшовши на кілька кроків, звів курок. Довго цілився в синові груди, відтак опустив зброю.
– Ні, не можу!..
Я не раз розпитував людей, в чому тут справа, але всі мовчки відводили очі. Нарешті хтось сказав:
– Мати Лесі коханка Дмитра Івановича.