Наталя Волошко. Облітав журавель. Листування через кордони

609

Мамо, ми вже в літаку.

З одного боку, ще вдома, з другого… Словом, між землею і небом…

Вимикаю телефон…

Пливемо у безвість, яка зветься Німеччина…

…Шибки літака стають вологі… А далі – рясно плачуть моїми сльозами…

 

Лесю, найбільше хвилююся за дітей – як вони, маленькі, перенесуть політ. Як влаштуєтесь на новому місці…

 

Все добре, мамо. Ми вже в Берліні. Облаштувалися. Квартира скромна, але простора й зручна. Артем і Максим – у садочку. Приносять додому іншомовні слова. Кумедно спілкуються між собою німецькою…

 

Німецькомовний садочок. І наші діти…

Отак і німцями стають…

 

Ні, ні! Вдома ми розмовляємо виключно українською, читаємо дітям народні казки, вчимо українські вірші… У нас щовечора звучить Квітка Цісик. Це додає неабияких сил!

 

Надішли мені фото, як ви там…

Сподіваюся, трішки звикли і настрій гарний.

 

Не гарний, мамо. Вже минув рік, як ми в Німеччині. А нам тут недобре…

Плачу, як насниться рідне подвір’я, плачу після розмови з вами… Може, через те тут постійно підвищена вологість, до якої годі звикнути…

Але від споминів, розмов стає тепліше…

 

Поглянь, Лесю – сфотографувала тобі веселку після дощу, але, шкода, світлина не зовсім вдалася – сонце засліпило…

 

Вірю, що сонце…

Я все ж розгледіла веселку й тішуся з того! Ця райдуга мені – що надія… Кольорова НАДІЯ! Смак нашого сонця – неповторний!… Мамо, треба молитися на нього, на наше трисвітле соненько, бо воно в Україні – найтепліше в світі!

 

Доню, завжди на твій день народження квітнуть дерева… Але нині їхні розквітлі серця – у повняві! На розкішному святі цвітіння замріяні яблуні перешіптуються з пишними вишнями… Я їх чую вночі, при відкритих вікнах – дерева передають вам вітання…

…Навіть ночі від цвіту – білі!

 

…ТАК цвіте щастя!..

То дерева нас кличуть додому, мамо!

В уяві вітаю кожну бджілку на квітці, чую пахощі саду, весняний легіт…

Ношу нетаєну радість – маємо квиточки до Києва. Найцінніший для мене документ на сьогодні!

 

…Зранку наша кицька незрушно чатує на підвіконні… Немов виглядає кого…

Чи не вас, діти ?

 

НАС!

Мамо, ми – в КИЄВІ !

Ще з Борисполя впадаю в обійми сонця, спрагло ковтаю животворне повітря, з насолодою п’ю час: ми – ВДОМА!

Шаленію від щастя чути поряд з собою рідну, солодкозвучну, таку жадану й величну МОВУ!..

Мамо, це не задоволення, це – РОЗКІШ!

 

Діти, від вашого приїзду – що там настрій! – навіть погода з’яскравилась! Безмірну радість нам подарували!

 

…Мамо, краще б ми додому не прилітали – лише душу роз’ятрили… Кілька радісних днів – пригорщі світлих вражень… Неймовірних моментів!

І знов серце заходиться плачем…

 

…Уже в літаку. Ще якийсь час пере-буватимемо в Борисполі, кілька безцінних хвиль на Батьківщині! Де небо пахне небом, а вітер – вітром!.. Де все – рідне, неповторне! СПРАВЖНЄ! Ну як залишити землю, яка тобі і дім, і подих…

УСЕ!

…Тінь нашого лайнера лине Дніпром, я розглядаю силует його крил на поверхні води… Бачу будинки… Дороги, машини…

Вчуваю найніжніше дихання рідної землі, вловлюю її найтонший настрій…

…Доти, доки все не поглинуть згустілі вовняні хмари…

 

Лесенько, я стурбована, що ти надто схудла! Хвилююся і пояснень собі не знаходжу… Прошу тебе, добре харчуйся, більше відпочивай, ти ж годуєш справжнього українського козака!

А я писатиму тобі частіше.

А то, гляди, й приїду при нагоді…

Що б ти хотіла на подарунок?

 

Тільки НАШОГО Хліба! Привези мого улюбленого «Українського», мамо…

…Тут багато хлібних виробів. Смачних, запашних, гарних на вигляд… Але всі оті багети-круасани, як на мене, поступаються нашому хлібчикові… Тут нема «Українського»!.. Хліба, що насичує насолодою і живить спогадами… Часом запрагнеться хоча б запах почути! Пам’ятаю, як ми з тобою смажили грінки, лагодили бутерброди. Скибочку свіжоспеченого хліба мастили медом чи вишневим варенням…

…Смачні спогади золотого дитинства…

Їхатимеш – привези бодай окраєць!

 

Добре, доню. Неодмінно!

Й шматочок сала привезу до хліба…

 

…Мамо, ти поїхала… Промайнули сім щасливих днів! З вікон «Тегеля»* я ще довго спостерігала за жовто-блакитним лайнером, разом із ним бігла злітною смугою доти, доки літак не розтанув у небі… А вдома проридала, проголосила ці години після розлуки з тобою…

Навіть Данилко роззирається, шукає тебе очима. Не розуміє, що діється…

Мамо! Почуваюся тут чужою. І з кожним днем це відчуття сильніше!.. Ніби я сирота. Ніби в мене нема батьківщини! Рідного дому…

Родини…

 

А як НАМ без ВАС! Без малят, Лесю!

Не встигла й набавитись… Прилетіла в Київ, а мені все вчуваються їхні голоси, сміх, доторки, запахи, безконечні «чому». Гратися з ними, спілкуватися – ЩАСТЯ!..

Не плач, моя хороша! Втішайся дітками.

Сім’єю.

…Ви обіцяли приїхати на Новий рік, то ми не купуватимемо ялинки, аби дітки самі вибрали для себе новорічну красуню…

 

Мамо, весь час мені пахне Україною –– то квітом… То літом… То листям торішнім… СНІГАМИ!

Тут навіть снігу справжнього немає – такий собі йде, напівсонний. Підсліпкуватий.

Чужий!..

…А мені снить село, занесене щедрим снігом по вікна, а ми, малі, розпашілі, прокидаємо стежки… Вивчаємо чорно-білу азбуку зими… Читаємо пташачі сліди…

 

Та якби й тут упали високі сніги – тими переметами додому босоніж пішла б!

…Але щодня беру себе в сталеві рукавиці й живу з єдино-можливою думкою: про зустріч із Батьківщиною!

 

Ми завжди вас чекаємо, Лесю!

Але скажи, ну чому вам так важко там?!

Міркую: двоє старших діток у садочку, ти з Данилом удома, Андрій працює, в нього робота до душі… Знаєте мову!

Має бути комфортно…

 

Мамо, з ЇХНЬОЮ мовою немає проблем…

І я, і Андрій розмовляємо вільно.

Зрештою, це наш фах. Та то дрібниці з огляду на все інше!.. А все інше – не поясниме…

Важко сказати, в чому річ…

Щоб зрозуміти, треба прожити певний час на чужині, відчути дещось, чому й пояснень не існує…

Загалом, усе добре, не хвилюйтесь за нас! Хвилюємось МИ, закріпачені, підневільні – не стачає рідних очей, тепла, щирості! Це – як життєве дихання, а повітря – нема!

Це – як вийти човном у відкрите море й за раптового вітру втратити весла…

 

Але ж є вихідні!

Як проводите вільний час, діти?

 

Знайомимося з музеями. Діток водимо на лялькові вистави. Гуляємо містом…

Берлін – одна з найунікальніших столиць Європи серед архітектурних пам’яток! Чого лишень варта славнозвісна Берлінська Стіна! Не один день можна присвятити її прочитанню, обдумуванню, розмислам… Скільки разів ми приходили сюди сім’єю! І щоразу знаходили щось нове й цікаве…

А поряд, за квартал від Бранденбурзьких воріт (перша назва яких – Ворота Світу), розташований Меморіал жертвам Голокосту… Це – одне з тих місць, яке варто відвідати в Берліні насамперед. І хоча тут панує важка атмосфера, саме в цьому місці – найбільше туристів… І – найсильніші емоції!.. Неповторні думки… Найболючіші сльози!..

Мені подобається величавий Берлінський Собор. І палац Шарлоттенбург… Часто гуляємо тут, бо Палац – дивовижна за красою споруда в стилі бароко (до речі, однойменна назва району – місце й нашого помешкання, адреса для всіх відкрита й проста: Берлін. Шарлоттенбург. УКРАЇНЦЯМ).

Полюбляємо проводити час на острові Шпреінзель, впізнаваному у всьому світі завдяки своїй середньовічній північній частині: каналам з місточками, унікальними історичними будівлями, котрі створюють неповторний колорит і настрій. Мамо, про Острів (за ним закріпилася назва – Музейний) можна розповідати довго! Скажу лише: Шпреінзель занесено до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

До речі, тут мешкає Ангела Меркель. Ми навіть зустріли її якось… Цікаво: до своєї роботи добирається виключно велосипедом… Без охорони!..

 

Лесю, а які куточки Берліна найбільше до вподоби особисто тобі?

 

…Є велика площа в центрі міста – Жандарменмаркт. Назва не дуже… Але це одне з найкрасивіших місць Берліна! Досконалість пропорцій місцевих будівель створює особливу, неймовірно-довірливу, неповторну атмосферу в затишних кафе, які (вважається споконвіку!) – ідеальні місця для роздумів. Мовчань. Спогадів. І Споглядань.

І – розмови САМИМ ІЗ СОБОЮ…

Мамо, якщо не застанеш мене вдома – знатимеш, ДЕ шукати…

 

Як я люблю і ціную такі заповітні місця!

Цікаво, як смакує кава на Площі… Неодмінно скуштуємо з тістечком!..

 

Приїжджай, мамо! Ми досить непогано знаємо Берлін. Відкриємо його й тобі.

…Весь цей час щиро намагалися подружитися з Містом і Країною… Але зруйнувати між НАМИ й НИМИ духовну і ментальну берлінську стіну так і не вдалося… Надто ми несхожі, надто багато між нами відмінностей…

Подорожуємо часто. Орендуємо авто і вирушаємо в поїздки: Мюнхен, Дрезден, Кельн, Потсдам… Між собою називаємо це «втечею з Берліна»… Можливість зірватися у будь-який куточок Німеччини чи в інші країни світу на прийнятних умовах – це чи не найпривабливіша серед можливостей…

Хочемо показати дітям «Лего-Ленд» у Данії, серед мрій – побувати на острівних, у східних країнах… А насамперед – у найвишневішій, найбажанішій Країні!

 

І якою була остання «втеча з Берліна»?

 

Минулого тижня їздили на острів Рюген, відвідали слов’янське Городище, вклонилися праслов’янам.

…Острів був заселений ще в кам’яному віці. Жителі займалися землеробством, риболовлею, скотарством. Були заможними, самодостатніми, сильними! Але під впливом чужомовного оточення, поступово перебираючи на себе одяг німецької мови, чужі звички, традиції, обряди, поволі втрачало все рідне, своє, неповторне: слов’янську мову, слов’янську культуру, самобутність, автентичність… Слухай, упростяж кількох наступних віків слов’яни, на жаль, повністю онімечились, розчинилися в часі й просторі… Останній носій мови, жінка, померла 1756 р., у віці 88 років з останніми, прощальними словами: «Мені немає з ким спілкуватись…

Мене ніхто не розуміє…»

Що ВОНА не встигла сказати НАМ?..

Шкода, що її рідна, полабська мова, була безписемною… На острові дивом збереглося лишень 5 тисяч слів і кілька унікальних текстів…

…Вдома, на самоті, переглянула карту зниклих мов… Стало моторошно…

Воістину:

«Нації вмирають не від інфаркту.

Спочатку їм відбирає мову…»

Мамо, ну чому ми не чуємо ІСТОРІЇ?

Не чуємо СЕБЕ?!.

 

А я згадала інші рядочки Ліни Василівни:

…«Слова росли із ґрунту, мов жита,

Добірним зерном колосилась мова.

Вона, як ХЛІБ. Вона мені свята»…

Лесю, а спілкуєтеся з ким? Чи є у вас там друзі? Знаю, чимало українців за кордоном…

У Німеччині, зокрема…

 

Так, наших багато по світі…

І тут, у Берліні, ми познайомилися з сім’ями українців з Волині, Хмельниччини, з нашого з тобою Півдня…

І що ж?

Спілкуємося. Бачимося. Й не більше!

Вони вже тут давно, і аплікації спільних тем дещо різні… На наше вітання українською у відповідь чуємо …російську! Не надто переймаються проблемами сьогочасної України. Найбільше в житті цікавляться матеріальним. За час проживання в Німеччині вони перейняли багато німецьких рис. Як на мене, стали дещо осібними, меркантильними… Я б сказала – прагматично-занудними. І… боюсь тобі навіть видихнути це слово – чужими…

Я їх не осуджую. Просто багато роздумую на цю тему… Аналізую, не сплю… Десь і хворію тим… Розумію: скільки людей – стільки й доль!.. Але ж відданість рідній землі не вимірюється ні національністю, ні обставинами, ні віком, ні статками… Одні за Країну життя ладні віддати, іншим до Неї – байдуже… Чому так, мамо?!

Не хотіла б очужинитись, зчерствітись (та й не змогла б!) навіть після багатьох років перебування на іноземщині. Вірила завжди (і досі переконана!), що попри відстані чи кордони, за будь-яких обставин українець залишається УКРАЇНЦЕМ! Бо в нас вишита сорочка не на тілі – у нас ДУША у вишиванці! У всіх нас, українців, споконвіків одна-єдина група крові…

 

…А я ото вийду, бува, в садок, грядки прополюю – а сама позираю на небо Борисполя, звідки злітають літаки і подумки передаю вам привіт, діти, бо знаю: серед вранішніх рейсів один – в напрямку на Берлін.

…Згадую Артемчика, який, відповідаючи

на запитання «Ким ти будеш, коли виростеш?», сказав: «Водитиму великі літаки, щоб часто прилітати в Україну».

 

Артем готується до школи. Вчимо письмо, лічбу, вірші. Як виразно, тепло, з любов’ю читає вдома «Облітав журавель/, Сто доріг, сто земель…»! Його хвалять у німецькому садочку! Гарно малює, старанно пише. Має друзів. Нещодавно і він, і Максим брали участь у святі Латерне (Свято милосердя). В цей день у Німеччині вшановують Святого Мартина. За традицією, діти виготовляють ліхтарики, розмальовують їх, увечері йдуть з дорослими на Александр Платц. Урочиста Хода Латернів – це єднання всіх ліхтариків, світло яких – вважається – розсіює темряву, а кожен посвіт символізує шматочок доброї справи, гарного вчинку, іскорку тепла, любові… Краплиночку серця, подаровану іншому…

Збережу яскраві ліхтарики наших хлопчиків, змайстрованих власноруч…

Збережу світло їхніх маленьких відкритих сердець…

 

Лесю, ти писала про щеплення діткам.

А ми хвилювалися… Як усе відбулося?

 

Мамо, німецький рівень медицини – неймовірно високий! Важко й пояснити!.. Тут все настільки організовано, продумано, зважено, що… Нам лишається лише довіряти і дякувати! Ми повністю захищені!

Діткам зробили щеплення, жодних ускладнень чи натяків на них немає. Малята жваві, почуваються здоровими.

Данилочко вчора вперше вимовив «Мама».

Самостійно робить кроки…

…Дякуючи долі, найважливіше із щеплень наша родина вже має. Щеплення Україною!

Все інше, мамо, для нас не становить жодної загрози!..

 

Вітаємо! Радіємо! А ви як?

 

Пам’ятаєш:

«…І згучать ковили розвільні

вічним голосом літургіі…

Я помру не від нежитю рвійного,

Я загину від ностальгії!»

Терпну, вигораю! Втрачаю душу… Здається, замість неї – згарок, що пече болем… І сама – суцільно оголений нерв… Через те, що неймовірно скучаємо за нашими Погребами, за хвилинами, коли жартували разом і сміялися вволю, смажили картоплю на ватрищі, купалися в озері й засмагали… Сумуємо за вечірнім світлом… І повечірнім чаєм… За кумканням жаб, під яке засинали…

…Чи не щодня згадую, як ми бігали вранці по росяній траві, впеченій бризками жовтих кульбаб, і, щасливі, ласували полуницями…

Згадую, як на осонні мліли мальви і мріяли маки, а калина всміхалась добірними кетягами… Як легенько погойдувались дроти, пришпилені до неба ластівками… А в мить, коли численне птаство зненацька зринало і низько кружляло понад землею, знали: дощитиме…

Мамо, несила!

Я починаю забувати, як гудуть джмелі, сюрчать цвіркуни… Який смак у ягід шипшини… Як співають перед ранком півні! Боюсь, не зрозумію мови трави…

Відмираю, мамо…

…Хай там що, а я вже завтра візьму квиточок до Києва і подарую собі кілька краплин ЖИТТЯ!

 

Не остуди душевного тепла, Лесю!

Не загаси в собі світла…

 

А як там наш терен?

Знаю, мамо, ти хвилювалася, щоб він не змерз, не зчах… Як я люблю ягоди передзимного терену після перших приморозків!.. Зриваєш з дерева плоди – холодні, соковиті, чорно-сині…

Але які ж солодкі…

Пам’ятаю, в дитинстві, бабуня варила вареники з терном.

В кінці листопада…

ТАКА смакота!

…Як давно те було!..

 

Лесенько, терен вистояв!

Вижив!

На нім цього року тато прищепив два сорти слив – жовтої і червоної. Маємо надію, що старий терен наповнить силою молоді пагони… Дочекаємось прийдешнього літа!

 

…Мамо, ми вже в літаку…

Шкода, що так швидко розтанув час… У лайнері мелодія чийогось мобільного просить-благає:

«Відірватись від землі під крилом авіаліній…».

Відриваємо себе – від СЕБЕ…

Київ – Берлін…

«Вимкніть свої телефони»…

Не телефони…

Вимикаємо

ДУШУ!

 

Діти, легких вам крил!

До нових стріч!

 

Прилетіли в Берлін…

…А я все ще вдома, в Погребах, чую ваші голоси, жарти, сміх дітей, племінників!

Мамо, як мені не вистачає нашого обійстя, повітря! Простору, який за будь-якої пори року забарвлений в один-єдиний колір – сонячний…

…Зітхнув годинник на стіні…

Не здійметься рука перевести стрілки-крила на місцеву годину!..

Привезений колись із Пирогового, годинник призвичаєно відчуває лишень рідний – київський час…

 

Лесю, у нас приємні родинні новини – Дарина вступила до коледжу, буде навчатися у Великій Британії…

ЯК нам із батьком без вас, дівчата?!

ЯК розірватися нам між Берліном і Лондоном?!

 

Все буде добре, впевнена!

Чекатимемо Дашу вдома, після навчання.

…У нас сьогодні велике свято, з яким і вас вітаю! День незалежності України!

…Одягла полотняну сорочечку (і так серпнево, так хороше мені стало! Ніби в твоїх обіймах, мамо…), Андрій – вишиванку, взяли дітей і пішли Берліном… Нам усміхалися люди, вітали своїми теплими поглядами, а якась пані навіть подарувала квітку!..

 

Лесю, а до нас завітали перші осінні тумани. Вранці Київ – як в молоці…

Власної руки не видно…

 

…Як мило!

Ти написала про туман, і я відчула його теплі м’які долоні… Згадую, ми бігли до школи, а київськими пагорбами клубочились тумани – перлисті, молочно-карамельні… Солодкі!..

…А тут – вовчий подих Північного моря… Колючі вітри, що приносять кіптяву і брудний смог… І все, що вкриває і час, і думки, віддалено нагадує туман.

Важкий, чорнотілий…

Вицвіле берлінське небо, залізні хмари, що тиснуть повсякчас…

Бездушна мряка, нескінченна сирість – оце всі наші будні…

Мамо, та тут холод моральний, за якого ціпеніє всередині, вкривається ожеледою серце! Здається, собі не належиш… Собі не рідний, сам собі чужий…

І затискаю в горлі крик: як же я хочу ДОДОМУ!

 

Вірю тобі, Лесю…

Будь сильною, доню!

 

…У нас удома ЯК –

дощі ллються вільні, розкуті… Щирі…

Або ніжним тонкострунним мереживом з’єднують небо і землю…

Чи, нечутно ступаючи, легенько зазирають у душу, розбуджуючи спогади, крапля за краплею…

Срібні окрушини дощу для мене – завжди оновлення, зцілення…

Неповторний настрій…

…З нічного берлінського вікна вдивляюся вкотре у потоки навскісних сталевих ниток – зчитую суцільне несприйняття, заперечення, ПЕРЕКРЕСЛЕННЯ: Дерев. Ліхтарів. Будинків… Життя!..

І розмовляю з нашими дощами, чую їх мову-перестук по шибці, подібну з перегуками серця…

ДОЩІ…

Вдома я знаю ЇХНІ наймення! Пізнаю ЇХ в обличчя…

А тут, у Німеччині…

…Слухаю «Полонез Огінського» – вчуваю настрій у кожній ноті! Не треба знати музичні лади… Чи мову. Аби вловити молитовну тугу за Батьківщиною!

Бо в кожного з нас Вітчизна – одна.

Як і мати.

 

Лесю, відчуваю, ЯК же вам там нелегко!

Діти, будьте світлом один для одного…

 

...Знаю, мамо, в нашій країні війна.

Велика скрута… Біда! Дивимося телевізор. Хвилюємося за наших бійців на передовій… І ніяковію – хіба ж їм ТАК, як нам отут?! Та несказанно важче!..

А новини невтішні! Моторошно дивитися репортажі… Страшно бачити з екрана телевізора війну.

ВІЙНУ В ПРЯМОМУ ЕФІРІ…

 

Так, доню, це наш спільний біль.

Україна нині несе тяжкий Хрест!..

Її закривавлене серце – стодзвоном

до кожного з нас…

 

…Думаю: коли б ми, українці, з різних світів водночас повернулися додому, нашим хлопцям на сході було б надійніше, легше… Бо вкупі ми – СИЛА!

Час об’єднатися, стати соборними, бути згуртованими!

Думаю, варто почати з себе…

…Сьогодні почула, що в Україні оголошено воєнний стан… Переконуюсь усе більше – треба вертатись додому!

 

Лесю, подумайте всоте!

У вас троє діток. Німеччина запросила

на роботу з-поміж інших саме Андрія…

Погодься, не кожному так випадає…

Ви і влаштовані, і забезпечені.

А головне – захищені.

Подумайте, Лесю…

 

А що тут думати, мамо?!

Не хочемо почуватися гастарбайтерами, не хочемо їсти чужинецького хліба, мати сталевого неба, студених, збіднілих світанків… Не хочемо вицвілого настрою, постійного струсу. Депресії! Годі!

Хочемо прокидатися вдома, серед родини, бачити вас усіх… Вчувати шерхіт їжаків у шепоті молодої трави, слухати солов’їні перезви… Смакувати осінні дими від картоплиння, годувати кицьку з руки…

Бути разом!

Хочемо, щоб діти ходили в український садочок і рідну школу, відвідували дитячі вистави, читали НАШІ книжки, шанували і берегли родинні святині… Хочемо, щоб вони гордилися своїм українським корінням, знали свій рід, свою історію, були освіченими, самодостатніми.

Хіба НЕ ЦЕ визначальне? Чільне?!

Хочемо бачити себе і проживати СВОЄ життя ВДОМА так, як плануємо, мріємо! Бачимо.

 

Лесенько, розділяю твій неспокій і сум… Безперечно, ти маєш рацію. Я згадала, як свого часу тужно боліло мені рідне Прибужжя (воно мені й досі щемить!) після переїзду в Київ…

…А нині ТАК лихорадить планету…

 

… Хочемо в Україну!

Несила більше нівечити душу.

Силувати себе чужиною…

Навіщо робити рану більшою, ніж вона Є ?!

«… вранці виринаєш зі сну,

і ще не тямиш, у яку реальність вертаєшся….»

Це – моя Ліна Костенко…

«І куди ж ти подінешся, якщо Україна

стоїть

І куди б ти не вилетів чи помер –

скрізь Вона!..»

Це, мамо, твій Тарас Федюк…

…Чимдалі – тим нестерпніше!

Навіть згадувати всіх вас боляче, особливо бабуню Лесю, її променисті очі, рідний голос… Вона для всіх нас – Учитель.

І не тільки за фахом…

А їй же 92-й рік!… А скільки ми з нею недоговорили! Недомовчали… Яка вона в нас мудра, добра, чуйна! Мені здається, сучасніша і молодша від нас усіх, тридцятилітніх!

Кожна година, проведена з нею – безцінна!

То чи варто бути сьогодні нарізно?!

 

Доню, чекатимемо вас завжди, яка б днина не випала… Люблячий привіт від бабуні! Гармонії вам!..

 

Мамо, ми вирішили остаточно: будемо повертатися додому! І навіть не тому, що несемо тягар емігрантщини… Несила далі йти проти себе! Руйнуватися вщент!

Доста розпачу і плачу…

…Андрій попередив своє керівництво про майбутнє звільнення. Я рада і вдячна йому за такий крок – розірвати перспективний контракт із німецькою стороною… Порадились-подумали: знання Андрія і мої знання потрібні більше вдома, ніж на чужині – «нам пора для України жить….».

Переїжджатимемо!

…Маємо вагомий аргумент.

Обставини непереборної сили…

 

Лесю, будь-яке ваше рішення схвалимо й підтримаємо! Завжди розраховуйте на нас!

…Про себе подумала: які ви в нас самодостатні, мудрі, рішучі! Поважаємо вас за власну думку, зваженість на відповідальний крок! Вас уже не звабиш америками-європами-німеччинами! Принадами чужоземними… Маєте свою думку, СВІЙ шлях. Ми з батьком пишаємося вами!

 

…А доки збиратимемо валізи, доки чекатимемо дозволу на виїзд, нагадай мені, мамо, яка в нас осінь. Надішли фото, щоб відчути терпке співзвуччя зображення й запаху днини…

…Вчитуюсь у берлінське небо, вмережане птаством, що відлітає в теплі краї. Знаю: птахи неодмінно повернуться в рідні домівки!

Як ми…

 

Знаєш, доню, сьогоріч літо довго не йшло від нас… Осінь була пізня… Але напродив яскрава в золотому цвітінні!

Закінчення. Початок на 16 стор.

 

Надсилаю тобі світлини осіннього листя – поглянь, який ніжно-кармінний колір клена. І брунатний, мов шоколадний, листочок дикого винограду…

 

Мамо, листя червоного клена нагадало мені дитинство: у першому класі ми обводили його теплу прожилкову ладку…

Старанно розфарбовували… Той листочок був більший, ніж наші долоньки…

…А на випускному вечорі класний керівник показав нам наші роботи, твори…

Було щемно…

До сліз!

 

Лесю, телефонувала твоя перша вчителька. Пам’ятає тебе як старанну ученицю, світлу дівчинку… Розпитувала про тебе…

 

Передавай від мене уклін і вітання!

Вдячна їй за все!

Часто згадую своїх учителів…

 

Ще кілька знімків зробила для тебе – фото наших осінчат і жоржин. На диво, рясно цвітуть передзимно!. Надворі – листоплач, не сьогодні-завтра засніжить, а вони, знай собі, квітнуть стійко!

…Дивилась на їхнє сміливе цвітіння…

А бачила наших бійців на сході…

 

Ми їдемо додому!

В УКРАЇНУ!

Вже придбали квиточки!

Шаленію від думки, мамо, що Артем, Максим і Данилко вже завтра пеститимуть нашу кицьку, гратимуться з Арчиком, бігатимуть вулицями Погребів, ганятимуть з друзями у нас на подвір’ї…

А ми будемо неймовірно щасливими від побачення з рідними, друзями, знайомими, з усіма, а головне – від повернення додому!

…Мамо, їй-Богу, варто пожити певний час на чужині, аби зрозуміти, ЩО в тебе є і ЩО ти можеш втратити!

…Знаю, багато хто нас не зрозуміє… Відверто подивуються чи й осудять. А ми й не збираємося ні перед ким оголювати душі.

Навряд чи сприймуть!..

…Дякуватимемо Німеччині за більш як трирічний прихисток, за життєвий досвід, за думки і переосмислення багатьох важливихє речей… За приємні моменти… Свята… Події…

За народження Данилка!

Дякуватимемо Берліну за його неповторну ауру, власний погляд на Світ, організованість, дисципліну.

Завжди бажатимемо добра і миру всім, хто мешкає тут!

А ми – ДОДОМУ!..

Вивільнювати серце з лещат, рятувати душу, виліковуватися від зовнішньої і внутрішньої емігрантщини, від ностальгії!

ДОДОМУ!

На рядна теплих чебреців – як НА ПРОЩУ!

…Ми багато подорожували.

Переконалися вкотре: наша Країна – НАЙКРАЩА в світі!

І годі кудись там летіти!..

…Мамо, здається, я збагнула істину повернення до себе. Виявляється, треба зламати ґрати часу, розірвати межі простору, робити те, що наповнює тебе й тих, хто поруч – радістю… І – бути вдома! Лише вдома можна бути самим собою! Лише ВДОМА можна бути по-справжньому наповненим, самодостатнім, щасливим!

Ось така, якщо хочеш, формула…

…Збирала валізи і випадково розбила вазу для квітів – остаточно розтрощила на друзки останній скляний день у Німеччині…

…Весь вечір усміхаюсь, жартую. Літаю!..

І Місто крізь шибки вікон уперше всміхається нам…

…Остання ніч у Берліні…

ДО ЗАВТРА, МАМО!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!