ЗАГАДКА ВІНГРАНОВСЬКОГО
На степовому,
провіяному звідусіль полустанку
делегацію нашу кіношну
школярі вшанували
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
(під орудою скромних
трудівників обкому),
подарували нам діти
букетики непрезентабельних,
але духовитих квітів.
Отож,
Микола Степанович,
як воно й личило,
чемно прийняв подарунок
від засоромленого пацана,
квіти понюхав і похвалив:
“Степом південним пахне!”
Хлопчинка всміхнувся.
“То як же ти звешся?”
– Микола.
“Добре! Дуже гарне ім’я!
А стати збираєшся ким?”
– Космонавтом.
Відповідь самозрозуміла, проте
гість був ображений:
“Космонавтом? Ти що –
Вінграновським не хочеш бути?
Даремно! Ти б міг, наприклад,
навчатися у Довженка і грати
справжніх героїв або фільмувати!
І дівчат щонайкращих любити, але
космонавтом бути йому закортіло!”
Зніяковілий хлопчик мовчав.
“Ну, а мені хотілось бути попом,
служителем культу. Хіба погано?
От тільки не склалось у мене.
Чомусь…”
11.09.2012
ЯКІВ БОРОДАВКА
Нетяга, неугнутий низовик,
А прозивавсь Борóдавка-Нерода:
Його спіткала не одна пригода –
Загибелі в походах втім уник.
Весь вік ненавидів земних владик,
Його найдужче вабила свобода, –
Рука ж бо потяглася до клейнода –
І вчув
прощальний з-за Дністра кигик.
Засяяла гетьманська булава,
Скотилася з колоди голова
На тлі хотинських канонад і ревищ.
По ньому не
лунав жалобний спів –
Лиш покаянних декілька рядків
Запише в духівницю Конашевич.
15.09.2012
СЮЖЕТ
Обливала сльозами
й любовним соком,
Присягалась і зрадила
ненароком,
Повернулась, покаялась
і ридала,
Обіцялась родити –
й задáла
драла.
Била в груди себе,
голосила й чманіла,
–
І простити не можна,
й забути
несила,
Бо назавше,
довічно лишилися з нами
Щирі очі, промінні
ясними сльозами.
16.09.2012
СЕРПЕНЬ 1941
Гей, од світанку й до смерку,
З вечора і до рана
Сталінським пруть асфальтом
Танки Гудеріана.
В люках стоять на струнко
Браві його танкісти,
Вдихають на повні груди
Пах перелогу чистий.
Не духмяніє ж нітрохи
Ґрунт піскуватий німецький.
Генерал бо за вишкіл казанський
Віддячує зовсім незлецьки.
Група його переможна
Прирощує Lebensraum.
“Що вдієм, – думки снуються, –
З оцим плодоносним краєм?”
Гадалось, десять гектарів
Кожному воякові,
А вийшло заледве півметра
Поля.
Й ходіть здорові.
17.09.2012
ОЛЕКСАНДР ДЕЙНЕКА
Вас цікавить джерело,
Напрямок, ідея?
Що з народом було?
Хто я вам і де я?
Мудрагелія така –
Мов душа без тіла.
Сади гопака,
Щоб земля двигтіла!
Тупотú, гупотú,
Світ лякай далекий!
Ми повстанські брати –
З вилами дейнеки,
До роботи й війни
Свідомі куряни…
Що завгодно чини –
Стовп стоїть вогняний!
То маєтки горять,
Дóбра поміщúцькі:
Наступає панська рать –
Дасть їм жаба цицьки!
Не одна з сільських приваб
Личила б королеві:
Лона дівоцький єдваб,
М’язи мужицькі сталеві.
Все давно вже почалось –
Відкриття незумисні.
Тіло втілити – ось
Що маю на мислі!
5.10.2012
***
Гаряча південна врода
І посмішка не бліда.
Жадалось – винагорода,
А виявилось – біда!
Невірність, безчестя – звідки
Вони? І жага проклять?
І все-таки щастя лелітки
В брудному потоці ряхтять.
3.11.2012
ЗАМАЛЬОВКА
Це згоди – злагоди сягло
Життя-буття довколишнє:
Свистить крило, росте стебло,
Тож на душі так хороше!
Хмарки громадяться руді,
Тремке над ставом маєво,
І плями сонця у воді,
І геть усе, що маємо!
Гортанні стогони ропух,
Лілей герби троякії,
Мені лоскочуть-пестять слух
Вібрацій амфібрахії.
Зашевеліла шелюга.
Укляк у цьому колі я.
Від берега до берега
Лягла ребриста колія.
11.11.2012
ВІДКРИТТЯ
Він дуже довго нездужав.
Не встаючи з канапи,
Перечитував, радіо слухав
І надто “Віденську школу”
Полюбляв – “Сотворення світу”
Гайдна, Моцарта “Флейту
Чарівну”.
Підбадьорював:
“Не журися, от уявú собі –
Потрапляєш в незвичний,
Скажімо, вимір, і хор янголяток
Заспіває раптом “Високу месу”…
Коли стався черговий напад,
Вúкликали невідкладну. Бригада
Реаніматорів, беручка і тямуща,
Направду швидко і вправно
Повернула його на цей світ.
“Ближче, – він показав очима, –
Ще, будь ласочка, ближче!”
Я вухо наблизив до вуст його
І почув-таки ледве чутне:
“Там нічогісько немає…” 23.12.2012
ПОВІТРЯНИЙ ПОЦІЛУНОК: 1942
Місто недоїдало,
я зовсім, кажуть, охляв.
Тож нарада сімейна
постановила:
мене завезти на Полтавщину –
в село родове Хорішки.
Домовилися з хорішчанином,
який вертався додому, –
мене посадили на воза,
примостилася поруч бабуня,
що мала внука доправити,
а ще зимувати в селі.
Батіжком візниця прицвьохнув,
і ми поїхали з Богом.
Конячка бігла не шпарко,
але бадьоро. Візниця
підганяв її для годиться. Земля
духмяніла й пахтіла, сонце
почало припікати, жайвори
дзеленькотіли-дзвеніли.
Зненацька,
немов шуліка, не знати звідки
самольот іграшковий узявся:
волочив металеву бочку
з-під бензину, мабуть
(отак вони бавились –
плекані аси Люфтвафе,
висмішуючи туземців).
Покружляв самольотик над нами,
прицілюючись, і за третім захóдом
скинув чорне порожнє страшидло.
З дикунським жаским завиванням
бочка помчала з небесної сині
просто на мене, бабуню й візницю,
гепнула десь попереду.
Перепудилась і шарпнулась,
кинулась на узбіччя конячка, втім
воза не перекинула, тільки
перехнябила трохи. Візниця
від переляку отямився й вивів
конячку на польову дорогу.
Поправив збрую, пересадив
мене, підмостивши під боки
сіна свіжого. Рушили знову,
коли знов у безхмарному небі
той самий літак зловредний
замаячив і знизився хутко.
Либонь, увесь облетів, обстежив
степ і, не знайшовши нікого,
хто був би достойний уваги,
поворотився, покружеляв,
пополохав.
Нарешті йому набридло:
випустив смертоносну чергу,
але вбивати йому не хотілось.
Пилу фонтанчики не вляглись,
коли на бриючому пролітав.
Молоді заблищали зуби міцні,
ще й долонею
в шкіряній рукавичці
він прощальний послав поцілунок,
щасливої всім побажавши путі.
29.11.2012
СПІВЕЦЬ ТАРАНЕЦЬ
Як добре, що
зустрілись ми, земляче,
Своє Дніпро згадали під шумок:
В кумпанії горластих заволок
Ми почувалися чужинці наче.
Нехай над головами ворон кряче –
“Моя стежина”, звісно, “Рушничок”
Пильнують кожний необачний крок,
Додому серце доведуть тремтяче.
Від зрадництва спаси нас, одведи:
Ще нап’ємось джерельної води –
І гетьте, хтиві, сласні закордони.
Лише любов’ю сповнена вкінець
Душа зрождає дивні обертони,
Достойний Олександре Таранець!
03.12.2012
А.Д. 1710. ЗИМА
З неба сипле, сипле сніг –
Апокаліптичний, неспинний, –
Замітає кривавий слід
Від Батурина до Тігини.
Заміта, засипає сліди,
Враз пропечені навсігди,
На вікú, навíки, назавше –
Як “будь проклятий ти!” сказавши.
А під тими крутими заметами,
Позавчора ще військо, рать,
Ошелешені стратами й метами,
Кармазинні й серм’яжні мазепинці
Сплять.
Удавалося: от воно – диво з див!
І свята свободонька – от вона!
А дісталося море сиріт і вдів,
Ще й держава недобудована…
Далеченько втім до кінця:
Історичними несені бурями –
Кажуть, лицарі, кажуть, одурені –
Мчать, сповняючи волю Творця!
В майбуття розігнались, а велено:
тпрусь!
Завірюху чекайте, віхолу!
І тремтить-мовчить Україна-Русь –
Барокова церква під стріхою…
20.12.2012
Бучанська хірургія
12-а година
ПЕРЕДСВЯТКОВЕ
Щось засніжило рясно.
Щодень пустуни-янголята
підчищають зимові запаси
з усіх небесних комор,
замітають борошном білим
стежки, провулки, дороги
під щедрування колядників
з сусідньої вулиці.
Перехожі поодинокі
по хатах порожнéм поспішають,
лише святий Миколай
тягне мішок за плечима
з подарунками для дітлахів.
Ось він озирнувсь перелякано,
зупинився:
боїться, мабуть,
що якийсь голодний безхатченко
наздожене у присмерках,
подаруночки позабирає.
Тож хай пощастить Чудотворцю
малюків ощасливити,
а далі – вже самі празникú!
30.12.2012,
Бучанська хірургія
ПАРАДОКСИ
Немало він пустив на світ пісень
Про ніжність,
про любов до України,
Про клекіт
лебединий, крик орлиний,
Та про деталі – вже анітелень.
Прихильників
його ставало на щодень,
Тож маємо
принаймні половину,
Бо йдеться
про дівок-жінок лишень,
Що “біс”
ревли, зчиняли штурханину.
Не приховаю: сам я умлівав
Серед отих розчулених роззяв,
Які неславу й славу рознесуть.
Не здогадатися, либонь, нікому,
Що цю знемогу, цю солодку втому
Рождає серце заздрісне, в якому
Кипить злоба, вихлюпується лють!
13.01.2013
Редакція УЛГ висловлює щиру
вдячність письменниці Валерії Богуславській за запропоновану нею добірку досі
неоприлюднених віршів Леоніда Череватенка.