Зупиніть – я зійду!

177

Зупиніть – я
зійду! Полустанок,

наче щастя свого
підранок.

Ковила й
полтергейст – по обніжку,

хата на курячих
ніжках.

Полини тут не
знають абсенту,

Україна –  ще без акценту.

Тут по-тихому
підлість не чинять,

душі не служать
причинним,

тут святі –  молоді та невинні,

спить в
кургані   лиха година,

а із  степу, неначе із раю,

вітер пливе
батерфляєм.

 

***

Життя зачитане
до дірок:

пафос
підкреслено жирно-червоним,

щастя вмістилось
в один рядок,

палітурка – як
френч без погонів,

вирвано всі
сторінки про секс,

жодного натяку
на передмову.

Життя без жанру,
в якому все,

а фабули – нуль.
Гортаємо знову:

любов –
курсивом, правди нема,

неправди – теж,
байстрюками абзаци,

перша повість
сонлива й німа,

зате –  як фінал – печатка із РАГСу.

Хто проживе
таке, хто „на біс”

чорним по білому
видавить „мило”,

наче із тюбика,
в котрому скис

сюжет про те, як
вона любила.

То в епілозі
–  сила і злість,

а в некролозі
–  сльоза як комаха.

Останній рядок
ледве доліз…

Життя зачитане
до епітафій.

 

***

Пили, пили! І
добре всім пилось

із чаші
неіснуючої слави,

вершки злизала
молодість, та щось

лишилося до
тризни на отаві.

У стільниках ще
колобродив сік –

солодке пійло,
вичавлене з сонця,

а час уже
потягся і потік

по жолобу життя,
як по долоньці.

Та ми писали,
спалюючи сни,

і плакали без
сліз, коли плебеї

старіли на
портретах щовесни,

не знаючи про
Доріана Грея.

Спалили ми і
спалювали нас –

на згарищі
замішується круто,

а цьоголітки
подавали Глас,

щоб їх почули…
І самим почути.

Із конури
безпечного буття –

у попіл слів,
які перегоріли.

Життя – за
натяк, і за так – життя…

Отруту п’єм
по-чорному… за біле.

 

 

***

Ця любов – мов
дівчинка з вулиці

Налякана нашим
минулим.

Вона ще
розгублено тулиться,

Але слова вже
забула.

Колись жили в
цьому домі ми –

Вона ж тут сама
– як привид.

Її губами
судомними

Безжально цілує
кривда.

Ми ще чекаєм
повторення,

Та на порозі
прірви

Любов,
рецидивами зморена,

Джекпот  вже довіку не зірве.

 

*** 

Сула потекла у
сутінки,

місто злизала
спека,

чхають на березі
скутери –

аж поніміли
лелеки.

Усі ми тут з
глузду з’їхали –

топчемо зорі
ногами,

що під серпневу
віхолу

з неба тікають
щурами.

Мрії зникають
зграями,

сутність німує
таємно,

мертвий  Джексон співає…

Щастя тут, –
мабуть, демон.

Вранці Сула
похмелиться

зіллям із трав і
туману,

й вийде  із річки купальниця

лепська, та
досвіт п’яна…

 

***

Любов – як вдих
кокаїну…

Живу – наче їду
в потязі…

Без щастя на
злому протязі

серце мерзне
невпинно.

Майбутнє чатує
за рогом,

минуле зникло в
забутому.

Дороги, зв’язані
путами –

то манівці – не
дороги.

Чому він  і я – не Ікари?

Наївні й уперті
Сізіфи –

що котять
правічне лихо

й любові велику
примару…

 

Толочимо землю й
квіти…

А я пам’ятаю,
хотів

він вище за
голубів

сонце зі мною
зустріти…

 

м.Лубни

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!