Зупиніть – я
зійду! Полустанок,
наче щастя свого
підранок.
Ковила й
полтергейст – по обніжку,
хата на курячих
ніжках.
Полини тут не
знають абсенту,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Україна – ще без акценту.
Тут по-тихому
підлість не чинять,
душі не служать
причинним,
тут святі – молоді та невинні,
спить в
кургані лиха година,
а із степу, неначе із раю,
вітер пливе
батерфляєм.
***
Життя зачитане
до дірок:
пафос
підкреслено жирно-червоним,
щастя вмістилось
в один рядок,
палітурка – як
френч без погонів,
вирвано всі
сторінки про секс,
жодного натяку
на передмову.
Життя без жанру,
в якому все,
а фабули – нуль.
Гортаємо знову:
любов –
курсивом, правди нема,
неправди – теж,
байстрюками абзаци,
перша повість
сонлива й німа,
зате – як фінал – печатка із РАГСу.
Хто проживе
таке, хто „на біс”
чорним по білому
видавить „мило”,
наче із тюбика,
в котрому скис
сюжет про те, як
вона любила.
То в епілозі
– сила і злість,
а в некролозі
– сльоза як комаха.
Останній рядок
ледве доліз…
Життя зачитане
до епітафій.
***
Пили, пили! І
добре всім пилось
із чаші
неіснуючої слави,
вершки злизала
молодість, та щось
лишилося до
тризни на отаві.
У стільниках ще
колобродив сік –
солодке пійло,
вичавлене з сонця,
а час уже
потягся і потік
по жолобу життя,
як по долоньці.
Та ми писали,
спалюючи сни,
і плакали без
сліз, коли плебеї
старіли на
портретах щовесни,
не знаючи про
Доріана Грея.
Спалили ми і
спалювали нас –
на згарищі
замішується круто,
а цьоголітки
подавали Глас,
щоб їх почули…
І самим почути.
Із конури
безпечного буття –
у попіл слів,
які перегоріли.
Життя – за
натяк, і за так – життя…
Отруту п’єм
по-чорному… за біле.
***
Ця любов – мов
дівчинка з вулиці
Налякана нашим
минулим.
Вона ще
розгублено тулиться,
Але слова вже
забула.
Колись жили в
цьому домі ми –
Вона ж тут сама
– як привид.
Її губами
судомними
Безжально цілує
кривда.
Ми ще чекаєм
повторення,
Та на порозі
прірви
Любов,
рецидивами зморена,
Джекпот вже довіку не зірве.
***
Сула потекла у
сутінки,
місто злизала
спека,
чхають на березі
скутери –
аж поніміли
лелеки.
Усі ми тут з
глузду з’їхали –
топчемо зорі
ногами,
що під серпневу
віхолу
з неба тікають
щурами.
Мрії зникають
зграями,
сутність німує
таємно,
мертвий Джексон співає…
Щастя тут, –
мабуть, демон.
Вранці Сула
похмелиться
зіллям із трав і
туману,
й вийде із річки купальниця
лепська, та
досвіт п’яна…
***
Любов – як вдих
кокаїну…
Живу – наче їду
в потязі…
Без щастя на
злому протязі
серце мерзне
невпинно.
Майбутнє чатує
за рогом,
минуле зникло в
забутому.
Дороги, зв’язані
путами –
то манівці – не
дороги.
Чому він і я – не Ікари?
Наївні й уперті
Сізіфи –
що котять
правічне лихо
й любові велику
примару…
Толочимо землю й
квіти…
А я пам’ятаю,
хотів
він вище за
голубів
сонце зі мною
зустріти…
м.Лубни