У відповідь на питання циського князя Цзина про урядування, запропоноване ним Конфуцію, останній повідав : «Врядування є там, де державець є державцем, міністр – міністром, батько – батьком і сином – син». На що князь відказав: «Пречудово! Справді, якщо державець буде державцем, міністр – міністром, батько – батьком, а син – сином. То навіть коли б я мав удосталь хліба, чи буду я в стані споживати його?»
Все так швидко мінялося
заради того щоб все залишилось як є
що лишається хіба
насолодитись процесом
так і минає життя в насолоді процесом
слідів багато
а наслідків мало
Сексу багато та мало дітей
Багато їх
Хто пройшов дорогу туди
Бо туди
Це вічна дорога
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вкотре народ виявився кращим
Ніж про нього гадали владці
Ця епоха чженьського співу
як завжди убога й безбога
Настільки ж убога настільки й безбога
Усе ніби є
Та не стачає малого
Все такий же куций спис персонажів
Все той же трембітний важіль
Перевиражень та недовражень
Шкір телячих на жаб пересаження
Та суцільне базарне обважування
Добросусідство
Туйка шляхетне все панство
Юродство правилеїдство
Васалочванство
Суцільні облбиччя
інтеліґентське збиччя
самореалізаць так-сказаць –
суцільне перенасичення
перенабиченням
хама паном а пана хамом
Це той випадок коли з усіх свобод
Найважливішою лишилася свобода помилятися
Спочатку вони не помічають тебе
Тебе не помічають
Вони спочатку не помічають
Тебе
Філософ сказав: «Селюцький смиренник –
ворог доброчесності!»
Уся ця суміш інтуїції жадоби і страху
Так ніби життя сьогодні
Це вже нежиття завтра
І треба об`їсти не те що власних дітей
А саміських себе тай на сім поколінь уперед
Ю
Перепалена глина Ю
Одна глина ліпить воїнів
Інша глина згорає
Аби випекти глину воїнів
Чи то він
став таким як нам треба
лишень ми не стали такими як треба йому
і тепер от волаєм до неба
не дай Господи ще раз повірити
кому?
вітчизна стомлена метафора
і тепер йому хочеться бути таким як йому хочеться
бо ж ми не стали таким як йому треба
а ми не стали такими як нам треба
бо ми не знаємо якими нам стати
і він не знає якими нам стати
але ми вірили що він став таким як нам треба
особливо коли ми не знаємо яким він повинен стати
Ю – перехрестя
Котре все більше стараються оминути
від цього добре лікує час
котрого у нас немає
час котрого у нас нема добре лікує
коли знаєш від чого треба лікувати
лишаються хіба ритуали –
вони м’язи календаря
вони організовують простір у часопростір
доки соків кохання дочекається твій бамбук
і всі ці бабські рефлексії держави
набувають барви
хоч на мить відмінної від кольору крові
Потім вони насміхаються над тобою
Над тобою насміхаються
Вони потім насміхаються
З тебе
« Я не люблю фіолетовий колір,
він бо затьмарює червоний;
не люблю солодкавий чженьський наспів,
тому що він порушує істинну музику;
не люблю говорунів, бо вони гублять державу»
це Конфуцій
Погроза страшніша її виконання
Отже в сумі страхів
Найстрашнішою битвою є
Завжди битва із внутрішнім сумнівом
Адже ворог внутрішній може замовкнути
в разі погрози
Із зовні
Ворог зовнішній може радіти нескладному співові чженьських
Шмаркливих співців
Фіолет переходити в ультра
З червоного перелиняють серпи
з молотками у свастики
А лихварі забиратися з краю
Бо ж відомо
Шашелі швидше згризуть ідола перемоги
Аніж люди устигнуть повірити в нього
Тому що б не ліпив з ції глини народу
Якими б колодами ідолів не перепалював глину
Все це лише проїдання
Це народ є коли треба ділити
І цього народу нема коли треба на битву
Потім вони поборюють тебе
Тебе поборюють
Вони потім поборюють
Тебе
Мало їх
Хто повернувся
Із тих малочисельних що вийшли на битву
Отже –
Вітчизна повинна знать своє падло
Бо падло знає – воно поки в більшості
Сльози і сміх розімперення
Битва невільників з вільними
Це коли вільні ридають а
Вся підневільна рабнота регоче
Рабнота та недолюдота
Бо вільні ридають за згиблими
Бо сльозливо радіють живим
Лиш все помянувши
Радітимуть вільні на всю повноту вільнореготу
Раби ж бо регочуть з майбутнього
В якому їм місця не знайдеться
А вільні – вони милостиві
Дітей прихистять рабороблених
Навчать сперш молитися правда
А потім лиш сіяти й жати
Філософ сказав: «Якщо кого ненавидять
в сорок літ, тому вже робити нічого».
Отже –
Посту
питися простором
Аби виграти час
Спочатку вони не помічають тебе
Тебе не помічають
Вони спочатку не помічають
Тебе
Потім вони насміхаються над тобою
Над тобою насміхаються
Вони потім насміхаються
З тебе
Потім вони поборюють тебе
Тебе поборюють
Вони потім поборюють
Тебе
А потім ти перемагаєш
Виграти битву на умовах ворога
Так ще ніхто не спромігся так прочитати ті ж самі слова
Так з південним акцентом зіграти на трубах
Немов третій ангел
Зіграв для імперії
Так зліпити з нічого цей простір
З батька – батька зліпити
З сина – сина зліпити
І з державця – державця зліпити
І з себе – зліпити себе
Ю зліпити із Ю
Перепалене вічне череп’я таку має пам’ять
Ю – не завжди мовчання
це вічна пожертва в ім’я співрозмовника
це павза заради порозуміння обох
усвідомленого вибору обох
навіть коли вибирати ні з чого
На питання Цзи-гуна, в чому полягає управління. Конфуцій відповідав: «У достатності харчу, в достатності військових сил та в довірі народу». Цзи-гун мовив: «Але якби насувалась невівдворотня потреба позбавитися однієї з цих трьох необхідностей, котрої можна спекатися найперш? «Військової складової,» – повів Конфуцій. Цзи-гун продовжив «А якби урядовство змушене було жертвувати однією з цих двох необхідностей, то котрою найперш?» «Харчем! – повів Конфуцій, – тому що смерть завжди була спільним таланом, а без довіри народу урядовство не може ставатися».
Отже усе поверта до народу
Довіру котрого не грішно і втратити
Заради саме того народу
Котрого ще може й нема
але очі його вже навпроти
І заради того що в очах тих
Не гріх знову вийти на всі перехрестя вітчизни,
Де батьки з минулого
Зрозуміють нарешті
Що їх сини з майбутнього
Не народилися не тому що батьки того не хотіли
А тому що сини не хотіли таких батьків
Спочатку вони тебе знають всі
Всі тебе знають
Вони спочатку знають
Тебе
Потім вони віддають все тобі
Тобі все віддають
Вони все своє віддають
Тобі
Потім вони стають поряд з тобою
З тобою поряд стають
Вони поряд з тобою стають
Аж до втрати власної волі
А потім ти програєш їхнє
Залишивши собі своє
Залишивши собі своє й спопеливши наше
Час би вже припинити
Гнати цю паству на пашу
Коли все довкола не те що сніги
Крига скувала але комусь і цього іще мало
А втім гнати й не треба
Паства сама повиходить
На інстинктивні сурми й барабани
«Церемонії, мовлять, так церемонії! А чи під ними розуміють лише подарунки (яшма і шовк )? Музика, мовлять, так музика. А чи під нею чуються лиш барабани і дзвони? – філософ прорік
Аж надто природній цей стан
дисгармонії
На попаснім снігу розкриваві півонії
І з усіх сподівань
Лиш на те
Що страх втратити те чого й так нема
Переможе страх здобути
Ще переконливішу порожнечу
Це коли вже навіть пустощі церемоній
Не в стані розмити тривогу
Всеохопної пустки
Тому порятунок в глибинах самого себе
Вже розуміє кожен
Ю занадто довга дорога щоб її подолати
Ю занадто швидка дорога щоб її та
не подолати
Бо ми звикли – самі не і не зрозуміли
Найкраща влада – котрої не помічаєш
І страх тут не помічник
Влада котрої ти не помітив
Влада з котрої ти насміявся
Влада з котрою ти поборовся
Влада котра тебе перемогла
м.Київ