Знайомство з сучасною білоруською поезією

722

За ініціативою Київської міської організації НСПУ розпочався
міжнародний літературний проект взаємного обміну творами сучасної літератури з
різними країнами.

Стартував проект із творчої співпраці між Україною та
Білоруссю. У першому числі білоруського літературного журналу «Дзеяслоў» за
2013 рік були надруковані в перекладі білоруською мовою вірші Ліни Костенко,
Василя Герасим’юка, Наталки Білоцерківець, Сергія Жадана та оповідання
Володимира Даниленка, Євгенії Кононенко, Василя Портяка, Олександра Жовни,
Богдана Жолдака, Любові Пономаренко, Василя Трубая.

Знайомство українського читача з сучасним білоруським літературним
процесом розпочалося з інтерв’ю Володимира Даниленка з головою Спілки
білоруських письменників Борисом П’ятровичем у газеті «Літературна Україна за
30 травня 2013 року.

Подаємо підбірку сучасної білоруської поезії в перекладі
українською мовою. Готується до друку переклад творів сучасної білоруської
прози.

 

Едуард АКУЛІН

Едуард Акулін – поет, перекладач, бард. Народився 7 січня 1963 року в
селі Великі Німки Вітківського району на Гомельщині. Закінчив Гомельський
державний університет та аспірантуру НАН Білорусі. Працював учителем,
завідувачем філії Літературного музею Максима Богдановича «Білоруська хатинка»,
заступником головного редактора часопису «Першацвєт», завідувачем відділу
поезії часопису «Полымя». Нині – головний редактор часопису «Верасєнь» і
водночас – заступник головного редактора часопису «Дзеяслоў», заступник голови
Спілки білоруських письменників.

Автор поетичних збірок «Ліс денного світла» (1988), «Ніжність зливи»
(1990), «Крило янгола» (1995), «Рядно» (2000), «Непричалений човен» (2003),
драматичної містерії «На Різдво» (1996), численних перекладів з української,
польської, литовської, словенської, болгарської та німецької мов, а також
пісенних магнітоальбомів «Моя Кривія» (1995), «Як вона та я» (2000),  компакт-дисків «Спочатку була пісня» (2003),
«Пісні золотої Кривії» (2008).

Вірші перекладалися англійською, французькою, італійською, українською,
російською, польською, болгарською, словенською, хорватською, литовською та
латиською мовами.

Лауреат Першого національного фестивалю білоруської бардівської пісні
(1993).

 

ЖИВЕ БІЛОРУСЬ!

Братам по перу та
крові офірую

Усупереч грізним тиранам

усупереч Злу та Мані

живем не в болотнім тумані

живем не в сліпім табуні…

 

Живем, як Купала та Колас

нам жити казали колись…

Живемо, хоч скрадливий голос

нам сипло нашіптує скрізь:

 

– Продайте Вітчизну і Мову,

на глум та наругу лишіть

і Бога святого, і Слово,

і праведне світло Душі…

 

Я – ТОЙ, ХТО
ВСЕВЛАДДЯ ВЕРШИТЬ!..

І кожен, хто страхом пройнявся

Іуду за родича взяв,

на чорта гачок упіймався

ще й душу в ломбарді заклав,

 

не вгледівши навіть, що квота

від часу Пілата все та ж –

тридцятка за брата достоту –

Хоч геній, хоч дурня типаж…

 

Лиш, Богові дяка, є Люди

правдиві і щирі завжди,

чий Дух не страшиться облуди,

вони не спиняють ходи!

 

Ставаймо ж, братове і сестри,

гуртуймось! Нехай з наших уст

Молитва палка вознесеться.

І вірмо: живе Білорусь!

 

ПОВЕРТАННЯ

Л. Дранько-Майсюку та
Вол.Некляєву

У дорозі з Вільно на Мінськ,

наливаючи в чарку супу,

уявив я: лунання слів –

ніби звук поетичних сурем.

 

У дорозі з Вільно на Мінськ,

на шляху з варягів у греки

так відлунював жмудський ліс,

ніби доля віків далеких.

 

У дорозі з Вільно боров

мед веселих нас… Тільки троє

ми розбавили медом кров,

і здалася без бою Троя…

 

На шляху, що сліпий від сліз,

трохи більше було на гонах

нас, хто сум контрабандний віз

по незбутніх слідах Погоні.

 

У дорозі з Вільно на Мінськ

ми апокриф живий творили,

так що святості лик і лік

був при нас, як любов Марії…

 

У дорозі з Вільно знайшов

спомин той часів Гедиміна

нас – і в жилах шалена кров

закипіла і задиміла…

 

Не було на землі старій

гурту кращого при обрусі.

Ми пили і зелений Змій

спокушав нас у Білоруси!..

 

ЛЬОН

Присвята Олєсю
Бєляцькому

Мені снилася світла Доля,

Заповітний, як Слово, сон.

Ми із Сисом на вишнім полі

разом жали блакитний льон.

 

Разом жали, аж серп мій раптом

вуженяті голову втяв,

і вже сліз терновими краплями

біль пекучий мій долі впав.

 

Я заплакав, сльоза Печалі

так гірчила – ледь стерпіть міг…

Біль той був, як заклятий Каїн,

як Пілат біля Божих ніг…

 

І сказав мені стиха Толя:

– Плачеш, – значить гріхом живеш…

Вуж скривавлений серед поля –

Мій знеможений вірш, авжеж…

 

Толя змовк. І пішов неспішно,

поміж хмар у небесну глиб.

Над вужем, над убитим віршем

Льон гойдався, як синій німб.

 

Переклав з білоруської Петро СЕЛЕЦЬКИЙ

 

ОРДА

                  Ользі Іпатовій

У чужинців – така вже звичка –

за собою палити мости.

Як від ляку брикає теличка,

як від страху дрижать хребти.

 

А дими над безмежним краєм

протинають стріл шпичаки…

Це Господь за гріхи карає,

вузькоокі, мов кримчаки.

 

А Іуда між хмар витає,

упилися в душу цвяхи.

Сонця щит у руках Мамая

не заходить аж три віки…

 

Не змозолено в кров коліна,

не запродано душу в ярмо.

Споконвіку душа в нас вільна,

й нині волю не віддамо!

 

ГРІШНИК

Хай за це мене покарають,

Хай розіпнуть за правду. Таки ж,

як Варава, в душі ховаю,

я не хрест, а холодний ніж.

 

Як змія, обвила, дорога,

дні погіркли на лободу.

Не з хрестом, а з ножем до Бога

на поклони до церкви йду…

 

Хрест – у Бога, а ніж – у Смерті,

а душа у мене болить.

Як хрещуся, то десь у серці

ніж об срібло хреста дзвенить.

 

ПОЦІЛУНОК ІУДИ

Дух Господній витав над світом,

їла тіло іржава мста,

той цілунок, який не змити,

сповз, мов равлик, на землю з хреста.

 

І народи – камінням в Лету,

І зостанеться час без замків…

Лиш цілунок отой нестертий

перебуде орду віків.

 

Ніч огорне крилом планету,

Бог повернеться, щоб судить…

А цілунок отой нестертий

буде з ночі Йому світить.

 

ДАР

Плуг – оратаю, щоб орав…

А поету Господь дав крила,

щоб над терном життя літав –

не боявся драгви-могили.

 

Ніж – Варавві, щоб грабував…

А поету – перо всевишнє,

щоб, як Лорка, ним написав:

− Мамо, на подушках мене виший …

Гроші – дурневі, щоб зубожів…

А поетові Бог дав Слово,

щоб Голгофу земну пережив,

а сконавши, почався знову.

 

Переклала з білоруської Юлія УС

 

Андрей ХАДАНОВИЧ

Народився 13 лютого 1973 року в Мінську. Закінчив філологічний
факультет і аспірантуру Білоруського державного університету. Перша його книжка
віршів «Листи з-під ковдри» вийшла 2002 року в перекладі українською мовою в
київському видавництві «Факт», друга «From Belarus with Love» – білоруською
мовою теж у видавництві «Факт» (2005). Інші поетичні збірки –  «Старі вірші» (2003), «Земляки, або
білоруські лимерики» (2005), «Верлібри: історія в чотирьох фільмах» (2008).
Його вірші перекладено також російською, польською, англійською, латиською,
литовською, німецькою, словацькою мовами. Викладає історію французької
літератури в Білоруському державному університеті і Білоруському гуманітарному
ліцеї імені Якуба Коласа. Перекладає з французької, польської та української
мов. 

 

РІЗДВЯНИЙ РЕП

У країні де повне гальмо

щоразу тисне на гальма

Де чотири рази святкують

 те саме і це
нормально

 

Аби мешканці мов наркомани

знов і знов

відчували «пріход»

Новорічного свята із незмінною назвою Новий год

 

Де фортуна мов баба сніжна

і як сонечко світить мер

З усіх вітрин вітаючи –

з новим щастям і хеппі ню єр

 

Та не бачиш цього в польоті

в бік якоїсь Караганди

Доки дід мороз бородою

замітає твої сліди

 

І північне сяйво вночі і

полярна зірка згори

Й на санчатах святого Миколи

закордонні горять номери

 

І складаєш пісню різдвяну

а виходить грудневий реп

Але мінус сім на дворі –

і мене це якось не пре

 

Половину цієї ночі

вистачало б на все життя

А назавтра у яслах спокій –

тільки віл ягня і дитя

 

Баю-баю маленький Ісусе

У Віфлеємі й у Білорусі.

 

Переклав із білоруської Дмитро ЛАЗУТКІН

***

Чужа мова

пестить мені вухо,

як пірсинг

на чужому язиці.

 

КОЛУМБІЙСЬКИЙ ДИВЕРТИСМЕНТ

1. ЗАЗДРІСТЬ

«Боже, як танцюють колумбійці!»

 

Трохи подумав і додав:

«Я хотів би писати вірші так,

як танцюють колумбійці!»

 

Іще трохи подумав і додав:

«І просто танцювати, як колумбійці,

теж хотів би!»

 

2. ПРАВИЛА ДОРОЖНЬОГО
РУХУ

На перехресті зупиняється

мотоцикл.

Кермує дівчина в шоломі.

Приголомшливо красива.

 

Ззаду хлопець без шолома.

Сидить і –

ризикуючи життям –

не тримається за неї.

 

І всі колумбійці навколо

Стоять і думають:

«А я б за таку тримався.

Навіть ризикуючи життям!»

 

3. СИМВОЛ МИРУ

У самому серці Колумбії,

На авеню El Colombiano

Голубка сідає на дах,

А голуб – на голубку.

 

Тут могла бути мораль:

«Make love,
not war!»

 

Але і без
неї

все робиться правильно!

 

Переклав із білоруської Остап КІНЬ

 

БАЛАДА ПРО ТРИДЦЯТЬ
ВОСЬМИЙ ТРОЛЕЙБУС

Тридцять восьмий тролейбус

запалює прибортові огні.

Годі млоїтися на зупинці –

ліпше у вишині.

 

Польоти взимку? Ніколи.

Змандрує ворон із чат,

Коли надріздвяні зорі

об скло вітрове бряжчать.

 

Погода, – шепче, – нельотна;

правди в крилі – катма,

І світлофор похлинувся червоним

(либонь омар).

 

“Червона маска Безносої”, – мовив би Едгар По,

Та тридцять восьмий тролейбус

не принишкне в депо.

 

Зимно? Шапку скинь, очевидцю:

здиблені пасма дрижать.

Коли тридцять восьмий покине трасу в кризі, неначе скрижаль.

 

Вальсово голови тьмаряться

у пасажирів

і їхніх дам.

“Тролейбус летить у небо.

Наступна зупинка – там.

 

Сплачуйте!.. Не забудьте!.. –

чується, як пароль. –

На повітряній лінії сьогодні слизький контроль.

 

Не займайте шофера в небі,

хай вам що не пече…

Для порядку затягуйте паски через плече…

 

Не компостуйте білети,

маючи проїзні…

Підводьтеся! Літні ангели!

(Поступляться і вони)…

 

Бізнес-клас – пасажирам із дітьми та інвалі…” –

Більше звістки із неба

 не вловити Землі.

 

Тролейбус летить у висі

і тінь унизу веде.

Небесний диспетчер ухоркався:

ху-у у,

тридцять восьмий за день!..

Переклав із білоруської В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ

 

ПОСТІМПРЕСІОНІЗМ

Дитиною

спробую-було вилізти

на бабусину піч –

і руки по самісінькі 
плечі

тонуть у чорному морі

сємок,

яке бабуся намагається висушити.

 

Тоді

сємки сохли на диво швидко,

а подружки

не соромилися їх лузати

при мені,

і лушпиння просто

висіло у них на устах,

зовсім не вбиваючи

бажання цілуватися.

 

І я знімав його –

обережно, як сапер,

бо перший дотик

запросто міг бути останнім,

а так хотілося продовження,

тим паче що на печі

підсихали нові сємки.

 

З того часу

я знаюся на соняшниках

незгірш від Ван Гога,

а на гарбузах

набагато краще за нього.

 

ПЛАКАЛИ, ЗНАЄМО!

Хлопчик трьох років

крокує поряд з мамою,

а потім як гепнеться,

як трахнеться об асфальт!

Коліно розбите до крові,

але не плаче,

трьохрічні чоловіки не плачуть,

піднімається, обтрушується

і незалежним тоном промовляє:

«Ледь не впав!»

 

Хлопчик чотирьох років

лежить на операційному столі

і ось-ось заплаче,

бо який вже із нього чоловік,

коли тітка лікар порпається

чимось залізним у його пісі,

дякуй, хоч батьків не впустили.

 

Хлопчик п’яти років

дочекався смачної передачі

у свій заміський туберкульозний санаторій,

і на радощах з’їв її всю,

ось тільки помилився шафкою,

а потім дівчинка щось шукала в своїй,

нічого не знайшла і заплакала,

і хлопчик з нею за компанію,

бо хрін з ними, з апельсинами,

у санаторії карантин

і батьків знов не впустили,

он вони там, за вікном,

махають йому руками,

доки він жере чужу передачу…

 

Батько трьохмісячної доньки

по дорозі в лазерну клініку

підслуховує розмову.

 

Хлопчик трьох років

крокує поряд з мамою.

«Мамо, а знаєш, ти також помреш!»

«Що ти таке верзеш?!

Ти що, хочеш, щоб твоя мама померла?»

«Ні, не хочу. Я просто нагадую».

 

Господи,

хай лікарка з лазерною лінзою не помилиться,

бережи дорогою всіх Твоїх роздовбаїв,

усіх сліпих

і тих, кому сьогодні закрапали очі.

 

Переклала з білоруської Галина КРУК

 

Аксана СПРИНЧАН

Народилась 23 серпня 1973 року в місті Лунінець Берестейської області.
По матері –  українка. Закінчила Мінський
державний університет, аспірантуру Інституту літератури. Автор поетичних збірок
«Вірші від А.», «ЖиваЯ», смс-п’єски «Дорога і Шлях» (у співавторстві з
А.Анціпенком), книги для дітей «Незвичайна енциклопедія білоруських народних
інструментів» (у співавторстві з Я.Малішевським). Нагороджена спеціальним
призом журі міжнародної премії «Співдружність дебютів» «За філософську лірику»
(2008), Лауреат літературної антигламурної премії «Блакитний Свин» (2006),
переможець конкурсу «Література – дітям» (2009).

 В її мистецькій манері органічно
поєдналися екзистенційне занурення в життя з вигадливою художньою формою.

 

АЕС: А.С

хмари нагадують блоки АЕС

сестри –

схоже звучання ініціалів

я також А.С.

згідно з моїм

улюбленим принципом трьох «Е»

все в житті має бути

енергетично,

еротично

та естетично

у тім нема місця

ніяким блокам

окрім Александра

які страждав на Поліссі

де опісля у стражданні

народилась я

хмари нагадують блоки АЕС

енергетика і випромінювання-отрута

найбільший в мені

розпад

крізь самотність років

рядків

і ніяких підків

лиш тільки деталі

у сіялках і комбайнах 1950-х років

викуваних на «Гомсільмаші»

моїм дідом-ковалем

іржавіють

у світі, де є

АЕС

А.С

***

 від перестановки
літер

змінюється сенс

від перестановки цілей

змінюється секс

у певнім сенсі

у певнім сексі

за певних умов

і певних мов

при наповненості

і непевності

народжується нова зміна

щоб переставляти літери, цілі

знаходячи

неповність і непевність

певну певність

 

***

Сні*инка

падає на *ерсть,

і *ерсть

*ерстує небо криком:

– *ивинко сні*ная, навіщо

тобі *итло *алоби цеї.

Ти * там

*ила, кру*ляла!.. А тут?!.

– Я незале*ності *адала

від вишини

і від *иття…

А тут –

помі*.

 

***

Здалося –

вже не живу.

Та сніжинки

на мені помирали.

 

***

Сонце сходить

за церквою моєю…

і ніколи за нею

не заходить.

 

***

П’ю каву з українським медом,

соняшниковим,

і тебе уявляю

трошки сонним,

але більш – сонячним…

І роїння думок,

пов’язаних з твоїми,

кружляє,

на галузку Світового Дерева

вони разом хапаються,

і от-от звиють собі гніздо

нове, краще…

Жалить знову мене

бджола білоруських ревнощів.

 

Переклала  з
білоруської Олена ГЕРАСИМ’ЮК

 

Михась СКОБЛА

Михась Скобла – білоруський письменник, літературознавець, журналіст.
Народився 23 листопада 1966 року на Зельвенщині (Західна Білорусь). 1991 року
закінчив філологічний факультет Білоруського державного університету. Служив в
армії на Львівщині. Автор поетичних збірок «Вічний Вогонь» (1990), «Очі Сови»
(1994), «Нашестя Повні» (2001), книжки пародій «Різки в роздріб» (1993),
вибраного поезії та прози «Вікно для метеликів» (2009), циклу краєзнавчих
статей «Деречинський діаріуш» (1999). Уклав антології «Краса і сила: білоруська
поезія ХХ століття» (2003) та «Голоси з за небокраю: світова поезія в
білоруських перекладах ХХ століття» (2008). Лауреат Літературної премії імені
Алеся Адамовича (2000).

 

MILLENIUM

Століття уповільнюють ходу,

Немовби на узгір’ї хмаровиння.

Не вловиш долю, двічі молоду,

Не втримається дуб на лісопильні.

 

Доводиться схиляти гриву дню

Перед циганським сонцем у півсмерку.

Як недоречно Вічному вогню

Із площ іскріти у червневу спеку!

 

Нас Валтасар на учту позбирав,

Де бубон бив нічний безперестанку.

Кого – ковтнув сутемряви буран,

А дехто – луснув сонячного ранку.

 

Пісняр ходив босоніж по клинках.

У скрипаля – прогулянка по гамах.

Дудар від Юди срібник затискав,

Удячно взятий: ласка з рук поганих.

 

Та грішнику нехай насниться рай.

Оглухлому – пищалі наоколо.

Стріла дороги впреться в небокрай

Із гострим наконечником костьолу.

 

Мотузка розгойдає дзвін ущент,

І на землі, до неба ще привітній,

Вітчизна вільна всіх нас нарече

Поетами двадцятого століття.

КВІТЕНЬ ПІД МІНСЬКОМ

У березових бутлях добродить вино.

Перешерхне болотний туман у сп’янінні.

Пасажири уздрять: електрички вікно

Постинає верхівки, немов гільйотина.

 

Сполотнілий, не може позбутися гай

Залізниці, чий звучний пароль – форсування,

Як за крони клейкі ти себе не тягай,

Як угору не рвися –

 коріння зухваліш.

 

Як узимку русалки волоссям у лід,

Так берези влипають у небо:

де острах?!

Та стоїть, як летить ув останній політ,

На розрив прикайданений

гай світлокосий.

 

Гай мій… Гаю, оздобо землі навесні,

Ваша світлосте,

жертв надаремних не треба…

 

А потішним,

хоч як ти його роззирни,

Видається в наліпках

березових небо.

 

СВІТЯЗЬ

Неба серпневого купол сонливо,

З фрески пунктиром,

зійде з над яруг –

Аж довидна Водолії та Діви

Звично ведуть зі свічадами гру.

 

Небу свояцтво – поваблива доля.

Берег виструнчується – не підходь.

Озеро палахкотить жирандолем,

Що опустив у діброву Господь.

***

Квітки не вижовкли у Жовкві.

Збезлюднів королівський двір,

І куполи, блакитні в жовтні, –

Собор блакитний нас повів.

 

Дрижав на вежі стяг мерзлистий.

Трудився говірливий гід.

Нас біси рвались розлучити,

Звести на різні береги.

 

Та в найпідхмарнішій Господі

Обурив намір їх Когось.

Я віз тебе сюди, як злодій.

Дозволена стезя пригод.

 

Шпаків напружені клавіри –

Над проводами в сотні ват…

Любов лишила в Буську вирій,

Вертаючись у резерват.

 

Переклав із білоруської В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!