Василь ПІДДУБНЯК
КАЗКА ДЛЯ ДОРОСЛИХ
На всіх призвіллях України
Пройшлась пекельна сіножать:
Безжально зрубані ялини
На сірих звалищах лежать.
А десь в лісах, що поріділи,
Пеньки оплакує зима…
Прибіг сховатись зайчик білий,
І вкляк: «Ялиноньки нема!..»
А може й не прибіг – не знаю…
Скінчились осяйні святá…
І ліс при Божі чи Дунаю
Застиг, неначе сирота.
І що не день – якась розв’язка,
Що жалем душу перейма…
От і тепер:
Скінчилась казка,
Бо вже і зайчика нема!
***
Ворота покосила втома,
По стінах тріщини біжать…
Хіба ж сусіди винні в тому,
Що стежка до воріт –
Чужа?..
В криниці – чорне баговиння,
І, відчувається, – давно…
Хіба ж сусіди в тому винні,
Що вік не світиться
Вікно?..
Від вертограду – навіть сліду.
Бідарка догниває вік…
Хіба вина у тім сусіда,
Що неповернення –
Навік?..
Зірниці в небі – мов полова,
Полин в полон узяв цей світ…
Зневажив ти вітчизну й мову.
І в цім повинен
Теж сусід?..
Не жду відвіту ні від кого,
Бо й сам нерідко – навмання:
Бувало, що винив дорогу,
А з нею разом –
І коня!
…Дорога стелиться як пісня,
Твій кінь – на древньому горбі…
Їй-право, ще не зовсім пізно.
І те «не пізно» –
У тобі!
***
Поскрипує вісь і верстається путь,
Все далі від вчора – сьогодні…
Міняється все.
Вже й воли не ревуть,
Хоча, як і перше, голодні.
Не небо, а всесвіт несуть на рогах,
На шиях – ярмо важкувате…
Минається все,
Та не ярма й не шлях,-
Все тяжче вертатись до хати.
Свічки на рогах опівнічно горять,
Сюрчать цвіркуни у свисточки…
Минається все,
Вже й досвітня зоря
Дійшла до незримої точки.
– Чого ж ти, господарю, – мовлять воли, –
Женеш нас по сіль,
Не спитавши,
Голодні чи ні, чи водицю пили,
Чого не пускаєш на пашу?..
Спитали собі,
А одвіт – як одвіт…
Ярмо одягли – та й із Богом!
Міняється все,
Не міняється світ:
Ярмо… віра в пана… дорога…
***
У скіфських степах – ковила несходима,
Сто зіль невідомих
В клектанні вітрів.
Могили хмільні від вологого диму.
А ворон хмільний на вершку – поготів!
І глина внизу перемішана з кров’ю
(А не із іржею, як думає хтось).
Чужих тут вбивали,
Бувало – й з любов’ю,
Своїх («із любов’ю») також довелось.
Скажи мені, Степе,
Про що твоя дума,
Така ж нескінченна, як доля сама?..
Чому не звертає дорога
Додому?
Чи може вже й дому на світі нема?..
Питаєшся, де я?
У древнім кургані,-
Щока на стрілі, а рука – на мечі…
Учвал тупотять наді мною погані
Не тільки удень, а й (частіше) – вночі.
Та вітер Весни
Знову хмарами має,
І праведним дзвоном дороги взялись.
І меч у руці, як земля, оживає,
Він гострий, той меч,
Він такий, мов колись!
І ворон смолисте крило насторожив –
На іншу Європу позиркує крук.
Він знає напевне,
Що ордам ворожим
Ніщо не зійде з закривавлених рук.
***
Не тільки світу, що в вікні,
Не тільки світу, що за тином…
Однак найближча Україна
За плотом, при вікні мені,-
Довготерпляча й тихоплинна…
І хоч в печі огонь погас,
Дощі посписували стіни,
Вітцівська хата кличе нас
Ледь чутно голосом єдиним –
Тихішим, ніж минулий раз…
На призьбі вже сто літ – ніхто!
Жива лиш Божа тінь з-за хмари.
Та ще промчить якесь авто…
Був світ театром,
Став базаром
З дешевим цирком шапіто.
Лиш хата все така ж стоїть,
Як символ роду і століть!
***
Добридень, хато!
Ти це чи не ти?
Невже стемнів від довгої розлуки?..
Розпростую перед собою руки,
І до дверей силкуюсь підійти…
З розгуби навіть павучок завмер,
Покинувши плести безмірні сіті…
І я відчув себе на цьому світі,
Як десь на тому –
Грек сліпий Гомер.
Добридень, хато!
А вона ні-ні,
Немов у вікна сотні тиш набрала.
Та в шибці кожній спалахнуло гало!
Вже тільки й світла, що у тім вікні,
Яке не раз являлося у сни.
Я почувавсь щоразу блудним сином,
Хоча й блудив під небом України,
Як блудять неприкаяні сини.
Вже й павучок зрадів, що не один,
Вже пектораль (підкова над порогом)
Засяяла.
І світло аж до Бога
Долинуло, злетівши понад тин!
Добридень, хато!
От ми й знов – рідня,
Не названа рідня, а плоть од плоті.
…Прозрів Гомер,
Бо знову весь в роботі,
І знову по землі – не навмання!
***
В небеснім краї нас уже не сотні,
Нас може більше тутечки, ніж там,
Де катувався вільний дух… безодні,
Де лік давно загублено
Тілам.
Де не Майдан, а привид саду того,
Що схожий на розквітлу Гетсимань.
Де страдництва
Вторована дорога
Веде до закривавлених страждань.
Там душі, мов метелики згорають,
Злетіли – тільки димчаста зола…
А де ж те сонце –
Не в небеснім краї?
Де Україна, вільна і не зла?
Майдан мовчить, знесилений від гулу.
Свічки…
Світлини…
Напис від руки:
«Воскресність, хлопці! Вас же
обманули…»
Хто ж обманув?
Невже більшовики?..
Лише жаби з Козиного болота
Шугають до Дніпра і за Дніпро.
Спектаклі гра парламентська голота,
Де режисер – то Льонька,
то Петро…
Тих днів і шин Вкраїна не забула,
І крові ріки…
Це ж було, було!
«Воскресніть, хлопці!
Вас же обманули…»
Вони постануть
Всім смертям на зло!
Вони постануть – ввечері чи вранці,
І вийдуть на святу широку путь.
І всяких юдів і христопродавців
На Суд народний
Цугом поведуть.
***
Знову березень править
Призвіллям і Часом,
Знов на раду зійшлися боги
На землі…
І постали нараз
Журавлі над Донбасом,
Сірі, наче Донбас,
І як він – журавлі.
Сірих мало, а білих –
Як тих териконів:
Пролітають як сніг
Крізь засилля вітрів.
А вітчизна внизу,
Як Христос на іконі,
Що неждано-негадано
В пекло забрів.
І заклякли небес
Голубі небосхили,
І кричать журавлі,
Та чи ж чи чує хоч хтось?
…Лине голос з небес
Журавлів поріділих,
І в задумі завмерли
Вітчизна й Христос.
***
В юдоль безбожну тягнуться ключами
Не журавлі…
Їм легше, журавлям.
Бредуть у сіру млу заробітчани
Й під ними вліво
Крутиться
Земля.
Маліючи, щезаючи потроху,
Стоять, в молитвах вбиті, матері,
Стоять хати, як привиди епохи,
Стоїть сама епоха на горі.
Позаду –
Предковічний запах кропу,
Тополі догораюча свіча…
Попереду –
Омріяна Європа
З лукавою гостинністю в очах.
Згадався Коцюбинський…
І віконце,
А в нім – сумні Маланка і Андрій.
І небозвід, з якого вкрали сонце
Людці, що й досі в пам’яті лихій.
Все – на круги,
І все навкруг –
Кругами.
Чого чекати нам у цей непевний час,
Як знов Андрій з Маланкою у рамі,
І сіра безвість, що ковтає вас?
***
Усе багатолюдніше в соборах:
Вожді…
Простолюд…
В сніговицю…
В дощ…
Чому ж тепер
Не стільки, як учора,
Люменісценцій у соборах душ?
Звідкіль ця епідемія руїнна,
Ця пристрасть до маєтностей і зла?
Чому в вітчизні
Тане Україна?
Звідкіль мара підступна приповзла?
Чому ізнов до чаші Іоанна
Повзе трутизна із «братерських» пущ?..
…Мовчать пророки.
Лава окаянна
Підступно б’ється об собори душ.
***
Край поля Іоанн і конячина.
І білий світ, що невідомо де…
Заклякла Руськолань перед очима,
І хмара над степами, мов причинна,
Що місця в небосині не знайде.
Конячка певне думає про пашу,
А білий світ про те, що час – гай-гай…
А Іоанн, піднявши скорбну чашу,
Осмислює добу непевну
Нашу,
Ту, що туманом обхопила край.
Над чашею – голівонька вертлява
Й гостроконечне жало:
Мить – і все!
Конячка мовчки хрумкає отаву,
А білий світ леліє в мислях славу,
Що Змієборець
Людству принесе.
Чия ж голівка крутиться при чаші
З очима, що на викоті, як в тих,
Котрі гіпнозом
Устремління наші,
Такі ж, як сотні років (не інакші!)
Отруюють в масштабах світових?..
Всі знають все!
Але ніхто не знає,
Чого ж такий байдужний Іоанн,
Навіщо чашу ту в руках тримає,
Мов Змія до звитяги закликає,
А Змій же – не останній з могікан…
***
Піди назустріч, осене, жінкам тим,
Кому тепло від золота дорожч…
Чи ж не зарано
Б’ють громів куранти,
Чи ж не дочасно
Цей байдужий дощ?..
Піди, спитай у всіх жінок осібно,
Котрим душа
За літеплом щемить:
«Чому тривоги павутинка срібна
Затримується в погляді щомить?..»
Та не підеш ти, достеменно знаю:
Навіщо розворушувати те,
Що зимною росою опадає
У вогнище
Зелено-золоте?..
Хай так, як є:
І плеса прохолодні,
І довгих сподівань хмільне вино,
І той листок, що вранці впав сьогодні
На давніх почуттів
Криничне дно.
***
Вже коней тут ніхто не розпрягає,
І не копає звечора криниць…
Ще є стежки,
Та вже села немає,-
Лягло у рідну землю долілиць.
За межі вже не б’ються, наче перше,
Пісень не чути,
Стогонів також…
Чому ж це так:
Чим більше різних звершень,
Тим більше в нас
Задрипаних вельмож?..
І наче край давно не на колінах,
І вже дві революції збулось…
Чому ж не та,
Не та це Україна,-
За ТУ вже стільки крові пролилось?..
І кінь не винен,
І козак на моці,
І шабля гостра,
І надій – над край!
Чому ж із нас сміються на тім боці?
Чому ж народ, неначе той курай?
Чи й нам лягти, як те село убоге,
У бур’яни, у вирубаний сад,
Під тим хрестом,
Що виріс край дороги,
Яка веде в Європу і… назад?
***
Пощо, Ріко, в ці дні приспішуєш до піни?
Розлилася навкруг, як море-океан…
Ні поля перейти,
Ні перейти Вкраїну,-
Попереду сніги, широкі, як туман.
А може не сніги – садів первісна даність?
Бо й бджіл медовий гуд
По вінця у цвіту…
Годинник лунко б’є
На крижовім Майдані,
Укотре наклика годину золоту.
Корогви сизий шовк
Ожив під вітром дужим
І волю знов підняв з низів на рубежі…
Пощо, Ріко, скажи, заклякли наші душі:
І розум як не свій, і ноги теж чужі?..
Невже по хуторах нам випало страждати:
Волів зі злості бить,
На ярмах ворожить?..
А як же матерям?
Невже довіку жати
Жита, що не свої
І вмерти серед жит?..
А як же дітям, як?
Чекати манни з неба?
Молитися на збрід під куполом одним?..
І думати про те, що може коли-небудь
Солодким запахтить
Гіркий вітчизни дим?..
А бджоли все гудуть,
Купаючись в цвітінні,
Бредуть собі воли в майбутнє спроквола.
Поглянеш –
Справжній рай панує в Україні…
Але чому ж цей рай – у образі… вола?..
***
Сивий дід закляк в лугах вітчизни,
Там, де трави травам не чужі,
Де енергій сила всеочисна,
Де самотній сонях на межі.
Мов ліхтар з часів віддаленілих,
Соняшник просвітлює імлу.
Видно жменьку хат ще трохи білих –
Все, що залишилося селу.
Та ще дід із посохом видющим,
Із окрайцем хліба у сумі…
– Бачили ви, діду, райські кущі?
– Як тебе!
– А де?
– На Колимі…
Та й по всьому!
Ангельська картина:
Посох закуняв, а з ним і дід…
Закуняла з ними й Україна,
Хоч дрімати може і не слід…
***
Все менше в Європі
«Братерських» курганів,
Вже де та Європа
Від тої війни!
Все більше і більше
В строю ветеранів,
Що брали з боями… значки й ордени!
Не груди –
Колеса у бронзових латах!
Стрічки бутафорні над ними, мов тля…
А в надрах землі – безіменні солдати,
На грудях котрих – безіменна земля.
І я на паради давно – ні ногою!
Пощо ті затратні спектаклі мені,
Коли не лишилось
Справдешніх героїв?..
Коли усі справжні – ізнов на війні?..
***
Призвідцям «Безсмертних полків».
Дайте спокій полеглим –
Не гоже в полки їх зганяти, –
Ні під співи дяків,
Ні під шурхіт урочих шовків…
Всі ці «хресні» ходи
На чолі
Із новітнім Пілатом –
Це наруга над тими,
Кого з того світу – в полки!
Он вони, ті полки, –
Між руїн і раїн, під горою…
Вся Європа стоїть
На кістках:
Придивись і збагни,
Що не всі може з них
На полях полягли,
Як герої,
Але всі (до одного!) –
Неоплакані жертви війни.
То ж чи варто ізнов
У полки їх, в полки –
Під розписку?
То ж чи варто ізнов
Зазивати мечі грозові?..
Подивіться їм в очі –
Вони, як і час,
«Уже близько…»
Дайте спокій полеглим,
Якщо ви насправді… живі.
***
Скитаємось, бо ми од роду скити,
Прадавні ратоборчі племена…
Не вся звитяга у курганах скрита,
Хоч вищезнули наші імена
Між ковилів,
Між гроз і градобоїв,
Між брязкоту мечів, щитів, підков …
Ми ці степи угноїли собою,
Але підступний ворог не зайшов!
І лиш тепер…
Зодягши вишиванки,
Драпіжники ввірвалися чимдуж
У нашу спільну хату на світанку,
Узявши в бран собори наших душ.
А ми ж то що?..
Капелою: «Планида!»
«Ви тільки полюбуйтесь – козаки!»
Уміють «грати роль»
Царя Давида
Талановиті, як і цар, синки!
А ми – в долоні:
«Дорогі месії,
О, як вам вишиванки до снаги!..»
(А ті – поглянь! – вже чечевицю сіють,
Щоб похопитись завтра на торги).
І що тут скажеш?..
Ми таки не скити,
Не давні ратоборчі племена.
Ми глухарі, тому нас легко вбити,
А з ними стерти й наші імена.
…
Земля кигиче, мовби чайка,
Що залетіла не туди…
І студять душу незвичайні
Навколоземні холоди.
Ніде ні зірочки, ні… Бога,-
Лишень навкіл
Бентежна мла,
Лишень на всесвіт весь –
Дорога,
Що пролягла чи полягла…
А може гук отой чаїний,
Що прилеліяв з далини,
То голосіння України –
На всі чотири сторони?..
…
Сто літ не дихає дорога,
Дроти (украли!) не гудуть…
Село це зветься Перемога,
В нім перемог давно не ждуть.
Біля Попової криниці
Дерева згорбились, як ті
Засмагло-чорні молодиці
На полі долі
Золотім.
– Агов, тут є хто чи далеко?..
– Ти хто? – учулося.
– Свої!..
А де ж?..
В долині лиш лелеки,
В саду порожнім – солов’ї.
– Володарі країв небесних,
Хоч, може, ви мені скажіть,
Чи Перемога ця воскресне,
Чи так, як все – в огонь століть?..
Немов оглухли птиці Божі,
Та й їм, крилатим, всюди рай…
Мені ж татарник придорожній
Один лише прорік:
«Прощай!..»
І вже позаду та дорога,
Де будяки, мов королі!
…Село це звалось Перемога,
Останнє може на землі.
…
Вигрібає жар із печі
Липень.
Посмутились висохлі поля.
Паперовий цвіт скидають липи,
На монашок схожі звіддаля.
На межі села – хрести надії,
На хрестах біліють рушники…
Чом же смолоскипи-суховії
Рвуть парчові ризи
На шматки?
В степовім безводнім океані
Астенічна стишилась хода :
– Та хіба ж ми люди окаянні,
Що жарота суне, мов орда?!.
Та хіба ж ми віру запродали,
З пам’яті зітерши Перуна?..
Руськолань, мов курву,
На поталу
Віддали носатим хитрунам?..
Коли так,
То скатертю дорога,
Нам,
Що віру в рабство продали
За аршин сукна недорогого…
А прозрієм, – звернемось до Нього
З кручі тої, де колись були.
…
Рожеві вітрила над синім затоном.
І – мабуть прощай!
У вічі, як вічність, – небесна ікона
В досвітніх дощах.
Попереду далі іще несходимі,
А що там, де – ні?..
Божественні хмари з повітря і диму,
І даль у вогні.
І хвилі штовхають від себе причали
Все далі і да…
Вже чайки останню строфу прокричали
І стихла вода.
Попереду лиш небокраї чужинні
І бризок блакить…
Так хороше було мені в Україні,
А нині – болить.
Рожеві вітрила вже там, де холодні
Й чужі береги,
Де чайки лиш знають масштаби безодні
І (може) боги.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал