«Зійшлося небо із землею…»

 
 
Микола БУДЛЯНСЬКИЙ
 
Межа
Поміж вечором й ніччю –
незрима стежина,
Між весною і літом –
вузенька межа.
По цей бік ще квітчасто
щедрує калина,
А по той – сіножать.
Майський цвіт обтрусила
зоря перестигла.
Місяць в літо рішуче
наліг на весло.
Опівнічну дорогу
лоша перебігло –
І ураз підросло.
 
Різдвяне
(диптих)
І
Різдвяний сніг не йшов і не летів,
А тихо марив на подушці хмари.
У хаті пахло свічкою й узваром,
І смутком підгорілої куті.
Сиділа баба, спершись кулаком
На гостре і стемніле підборіддя.
На шибці хрест, мальований од відьом,
На лаві – місяць жовтим п’ятаком.
І час сидів, де мав сидіти дід…
Та на столі лиш окулярів ребра.
На покуті – пшеничні жовті стебла,
І жменька сіна, і з лозинок пліт.
Святвечір. І до радості вже крок.
А баба вчора схоронила діда.
Та він ось тут… Ось рипнуть двері – ввійде…
Душа ще не летіла до зірок.
То тіло – прах, а хочеться Різдва
Душі спочилій, бабиній утомі.
Вовтузиться ягнятко на соломі,
Темніє в кружці вичахлий узвар.
Пливе од свічки ледь помітний дим,
Молитва баби звернута до Бога –
Рождається Христос. Славімо Його!
А небо сяє сяєвом святим.
 
ІІ
Мороз сидів на гребені хліва,
Позвішував в замет бурульки-ноги.
Вечірня тиша говорила з Богом
Про вічну радість світлого Різдва.
Ще вчора, наче б, капотіло з стріх,
В м’які сніги вгрузали навіть тіні.
В старої груші на слизьких колінах
Чаївсь котяра – горобців стеріг.
Мороз ішов ізвідкісь, іздаля
Ішов не сам. Кирею сніговиці
Тягнув неквапом на село і місяць,
Що зачепивсь серпом за димаря.
Добу крутила викрути зима.
Здалось, зійшлося небо із землею.
Та як запахло у селі кутею –
Стихло все. Розвіялось… Нема.
Мороз сидить на гребені хліва,
Позвішував в замет бурульки-ноги.
Вечірня тиша знов говорить з Богом
Про вічну радість світлого Різдва.
 
Чекання
Кури наклювалися снігів,
Почвалали у курник неспішно.
Гріє руки перемерзла вишня
На багатті жовтих ліхтарів.
Вулиця спинилась і не йде.
Та й нема куди їй поспішати.
Умостившись у порожній хаті,
На ночівлю вклався зимній день.
У розквітлім соняху вікна
Чиясь тінь, мов пелюсточок жовтий,
Мати сина виглядає вкотре,
Та ятрить мовчанням далина.
Знала б жінка, що її Тарас
Не пройде більш садом і городом…
Він десь там, ізвідки мати родом,
Захищає і її Донбас.
Та учора землячок-стрілець,
А мо’ зайда з Дону чи Сибіру…
В тиші різдвяного перемир’я
Вцілив в серце – і усе… кінець.
Та про це ще звістка десь іде.
Мати ще дорогу видивляє.
Ще бо ніч і ще бо не світає.
В порожній хаті спочиває день.
Вийде мати курок годувать,
На пашню і горобці злетяться.
День такий!.. Сьогодні сину двадцять…
Може, і приїде щедрувать?..
 
Сирота
Минулась ніч. Кудись полопотіла,
Зорю, як свічку, стиснувши в руці.
Хоч одиначка хата, та зігріла
У стрісі цілу зграю горобців.
Хоч довгу ніч мороз тут хороводив,
Довкіл умерзли вм’ятини слідів.
Приходив пес. (Він з осені приходить),
Та знов його ніхто  тут не зустрів.
Хоч дослухавсь, а раптом скрипнуть двері,
Господар вийде, як колись було,
Із мискою сніданку і вечері…
Пес так зіскучивсь – вив на все село.
Та все дарма. Село ледь животіє,
Он вже й до церкви стежечки нема.
Худющий пес, та ще надія гріє –
Господар прийде, як мине зима.
Він у дочки, у місті. Завесніє –
І його голос знов розбудить двір.
Як вже було, пригорне і зігріє,
– Ну, як жилось, не купаний мій звір?
Не міг раніше. Вельми ізтужився,
Та й ти, мабуть, не віриш у дива?..
Не знає пес, що не побачить більше…
Господар там, за містом, спочива.
А як же він? Он веснонька в дорозі,
Невдовзі сонце двір цей  змолодить.
Він знов прийде і сяде на порозі,
Та лиш мишва у сінях шарудить.
За що йому ця доля і це горе!
Голодний і нечиїй. Сирота.
І не господар він свойого двору,
Бо двір не той вже й  хата вже не та.
Приляже в буді. Гавкнути несила.
Довкіл весна просториться теплом.
І лиш, як ніч розправить темні крила,
Пес почвалає… з двору… за село…
 
Помста
Та тітка, кажуть, чорнорота.
Усяк не гребує товар.
Могильні квіти щосуботи
Везе у місто на базар.
Ніхто не відає, не знає,
Хоч квіти й пробує на нюх,
Що поміж пахощів безкраїх
Вита важкий могильний дух.
А тітці що – збуває… душі
Та ще й прихвалює товар.
В кишеню їй мідяччя трусить
За це довірливий базар.
Коли б він знав, як вона нишком
Вночі на цвинтар поспіша.
Могильний вітер в спину дише
І приголошує душа
Чиясь, бо в неї камінь в грудях.
У неї все не як в людей.
Хоча вона, бува, на людях
Сльозу і видавить з очей.
Мовляв, самісінька. Від того
Живе абияк – хліб та сіль.
І хрест кладе, й про віру в Бога
Торочить вулиці усій.
Ніхто не вірить їй, бо знає,
Що чорний рот її верзе.
Її і діти обминають,
Як на базар товар везе.
…Була субота. Вітер з півдня
Важезні хмари наганяв.
Ілля на небі сердивсь, видно,
Так хвиськав пугою коня,
Що блискавиць вогненні леза
Сікли і мертве, і живе.
Горіла свічкою береза,
А поруч – дерево криве.
І раптом вдарило навидліг –
Піднявсь у небо сніп рудий.
Сусід із хати хутко вибіг
Із двома відрами води.
Нараз спинивсь. Постояв хвилю:
«Хай нечисть прахом ізійде…»
Гроза минала. Дощик сіявсь,
З-за хмари блискав сонцем день.
Сусіду й досі жити страшко
І чуб на ньому порудів.
По спині бігають мурашки,
Як в темінь вийде по нужді.
По небу ходить повний місяць,
Сміється. Дулю хоч скрути.
Немов багнюку, попіл місять,
Йому, ввижається, чорти.
І дядько щулиться, мов вівця,
Біжить у хату навпрямки.
Чиєїсь мами чорнобривці
Горять печально, як свічки.
Отам, на тому попелищі,
Вита важкий могильний дух.
І вітер тишиться, не свище,
І квіти пробує на нюх.
Нараз зривається із місця,
Летить шулікою в сади.
…По небу ходить повний місяць,
Як в дядька, чуб в нього рудий.
 
Порода
День надув сердито щоки,
Крила склав, мов сірий птах.
На вербі сорочка мокра –
Танцювала на дощах.
Та які дощі узимку!?
А вони ж бо так січуть,
Що з колючої ялинки
На сокиру змили лють.
Та сокира походила
Аж до щербу по лісах.
На пеньках, як на могилах,
Жаль округлився в сльозах.
Та ялинки – хоч на свято,
А ліси… по рейках – в світ.
Мчать повз стихлі поле й хату,
Через батьків заповіт –
«Дім постав і деревцята
Висадь з доброї руки»,..
Щоби родичі крилаті
З пісні ткали рушники.
Та кому ті заповіти?!
Покладіть у сундуки.
Хіба ліс пиляють діти? –
Товстосумів байстрюки.
В нас така пішла порода…
Повминати б в чорнозЕм.
Тільки путнє не уродить,
Що посіяли – те й жнем.
Моя радість – Україна!
Дощ із снігом… плин життя…
Зійде квітка із руїни
Та, що Світле Майбуття?!
 
Тіні
І
Ламались тіні,
вітер дужчав,
На душу смуток наганяв.
У шибку бивсь
маленький хрущик –
Йому ніхто не відчиняв.
Скрипіла хвіртка,
тужно, плачно,
А в хвіртці
привидом стояв
Отой, кого давно не бачив,
Вже так давно, що й не впізнав.
У погляді його незлому
Давно розтав
образи лід.
Колись малим він втік
із дому
Від злої мачухи у світ.
Ніхто не кинувся шукати.
Не співчував його судьбі.
Лише в могилі рідна мати
Перевернулась од журби.
Мо’ щоби Бога
не розгнівить,
Позвав до хати, до борщу.
А він стояв –
чи він, чи привид
Із вітру й сірого дощу.
Розвечорілося. До ночі
Хилились тіні і кущі.
І лиш чиїсь не спали очі,
Думки гули, немов хрущі.
Комусь оце життя боліло
Не першу ніч,
не перший рік…
Од вітру хвірточка скрипіла
І переходила на крик.
 
ІІ
Осінні тумани встеляли стежки,
І бабина постать хиталась у хвіртці.
Щось мати веселе казала сусідці –
Обидві сміялись, узявшись в боки.
Старий дідуган, насьорбавшись вина,
Одцвіття палив край вишневого саду,
Чи пам’ять про ту, яку в юності зрадив,
Бо все роззиравсь, чи не бачить жона.
Хоч знав, що нема ні жони, ні рідні.
Вони десь отам, за літами-роками.
Лиш юність приходить глухими ночами
І тінню до ранку стоїть у вікні.
Вже кликав до хати – ніхто не руша.
Прощення просив, наче грішник затятий.
Вітри стугоніли, вривалися в хату,
А може, то плакала хрипко душа.
На ніч повертало. Густішала синь.
Сусідки пішли, набалакавшись вдосталь.
Горів падолист і допалював осінь,
В прочиненій хвіртці хиталася тінь…
 
Весна. 1933 Рік
Цей сніг, як сон, прийшов –
розтане,
Здимить і в хмару перейде…
Весна.
Село лежить в тумані.
Голодний рік.
Голодний день.
Іде – не йде,
повзе по мертвих
і хвалить Бога – хоч повзе.
Весняний дух живий –
не спертий
До сонця зводить все живе.
Весна, весна повзе на ліктях,
Повзе по мертвих і живих.
В долоні сонце ловлять діти,
Що дзвінко капає із стріх.
І п’ють опухлими вустами
Оту живицю молоду.
Їм жить і жить,
та над полями
Знов ворон каркає біду.
Забрали тих, хто із комори
Пашню останню вимітав,
Хто ще активом був учора,
Сьогодні ворогом ставав.
Голодний рік.
Жорстокий світе,
Дай хоч надію для живих.
Весна,
і сонце ловлять діти,
Що дзвінко капає із стріх.
 
До матері!
Любисток в руці пахне тугою й призьбою,
Невиспана стежка… хоч ранок поспів.
Ходою глухою я роси розбризкую
Поміж хрестів.
Спинився. Віддихавсь. Зламав – не хотілося
Сльозою важкою дрібненький перстач.
Зібравши докупи і думи, і тіло все,
Потіг до хреста
Та он рушником, що злиняв до невзнаності,
Махає знайомо: ну де ж ти баривсь?!
Рушник-вишиванка… у горі і радості
На нього моливсь
То мамин… з дівоцтва… сусідка упоспіхах
Взяла й обв’язала хрестато хреста.
Йому цілували і ночі, і досвітки
Ллянії вуста
І я ось притиснув холодне полотнище…
Гукнув хтось? Здалося? В душі, як у храмі:
На мить уявились – і хата, і дворище…
Драстуйте, мамо!..
 
Доля
У калинових присмерках село.
Ярить мороз. Холодні бродять тіні.
Ув інеї, як в білім павутинні,
Верба стара з поморщеним чолом.
Вона відчула батоги вітрів,
В дуплі ховала літні блискавиці.
І досі зорі, хитрі, мов лисиці,
У вузол в’яжуть відсвіти слідів,
Які ведуть у згорблене село,
Де вже не хати – привиди – химери.
І сірий сум не стукає у двері,
Мов то уже давно його житло.
Його житло… Та ще ж бо на святки
Долівку тут мела стара Горпина.
Злягла у липні, не діждавшись сина.
За ним пішли й згубилися стежки.
… Несли повз вербу, повз зелений щем.
(Скількох вона у засвіт проводжала!)
Отари хмар вітри по небу гнали,
Та небо не сльозилося дощем.
Пливла труна на схилених плечах.
Дорога слалась м’яко… до могили.
По ній колись Горпина ще дівчам
Із сапкою на буряки ходила.
А вже коли колгоспу й слід прочах,
Й роки зігнули бабу, як лозину.
Жила одна в терпкім чеканні сина,
Та він, либонь, забув додому шлях.
Не несла в люди материнський біль,
До днів останніх не втрачала віри.
… Ярить мороз – від хати …до могили,
В холодних вікнах місяця таріль.
Осель порожніх вихололий ряд.
Та все село, мов вичахле кострище.
Тому й ідуть хрести із кладовища
І тінями лягають біля хат.
 
***
З вашої любові, мамо,
Ластівки гнізда ліплять
Під нашою стріхою
І виводять малих пташенят.
З вашої пісні, мамо,
Виткалась доля синові,
Світла, як наша вулиця,
Коли зацвітуть сади.
З вашої щедрої ласки
Сонце над світом сходить,
Мирне таке і добре,
Як вдача мого народу.
 
Не падай, хмаро…
Не падай, хмаро, на мою печаль,
Моя печаль і так завжди зі мною.
Не озивайсь стозвукою луною,
У серці грім осінніх зустрічань.
Іди від мене в безвість, ну іди ж,
Чого стоїш, важка хмарище зради?
Ні перед ким навколішки не падав,
Хоч і печальний, та мій щирий вірш.
Він написався розчерком сльози
На білому, аж зблідлому папері,
Коли в минуле зачинились двері
Останнім зойком пізньої грози.
Коли беззірна й полохлива ніч
Розтала враз, як перебутня крига.
І десь далеко остудило снігом
Чи то прокляття, чи благальний клич.
Та ще стояла твердо хмара зла
І тінь її пекла важезним оком
Мою печаль, яка з душі ні кроку
Ступити не хотіла й не могла.
«Чужа», – мигтіли холодно зірки.
«Чужа», – мов рана, тупо нило серце.
Шепнув на вухо місяць: «Все минеться»
І заховав обличчя в дві руки.
Хоч що йому! Ходити, як зірки,
По втореній орбіті над віками…
Минеться біль, але чи можна пам’ять
Сховати, як обличчя, в дві руки?!
 
Я ще буду…
У зелених очах ти втопила мене,
У зеленому мреві зеленого літа.
І тепер хоч крило, хоч зоря шелеснЕ
Дослухаюся я: ти повернешся звідти –
Із тих літ проминулих, прочахлих, як дим,
Що уплівся у чуб і не вичесать звідти.
Ти росинка була і я був молодим.
Ми були, як казали, не зірвані квіти.
Проминулось усе. Переспіло – нехай.
Тільки зелень в очах, тільки крапельки літа…
Тільки той незабутній долюблений май
В мою збурену кров із вином перелитий.
Ось нуртую увесь і стелюся, як дим,
І уперто пливу через спогади й стрічі…
Я ще буду в тобі і в собі молодим.
І сьогодні я буду, і завтра, і вічно!
Бо в зелених очах ти втопила мене
І не випірнуть більше із того розмаю.
І тепер, як крило, як зоря шелесне,
Як уперше… колись… я горю й не згораю.
 
***
Відходили заметілі,
Відморозили морози.
Бабцю-зиму в свитці сірій
Лютий вже повіз на возі.
Гуркотіли по бруківці
У краї, де холод студить.
І теплом зігріті птиці
Дневі падали на груди.
Настають веселі зміни
У лісах, полях, у небі…
І … прокинулась стежина,
Що вела колись до тебе.
Обірвалася в ту осінь –
Ти поїхала у місто.
І розсипалось, як роси,
Щастя нашого намисто.
Не зібрать ті намистинки,
Як і спогади далекі…
Йде весна. У небі дзвінко
Крутять колесо лелеки.
 
***
Туман дожовує сніги,
Голодні очі у туману.
Хитнувся ранок, наче п’яний,
Чи встав із лівої ноги.
Бурулька гостра, мов перо.
Впаде у сніг – народить слово.
І проросте воно добром,
Як перший пролісок в діброві.
Та сіро. Сиро. Лютий ще.
Ще сім погод на роздоріжжі.
То небо сіється дощем,
То посила на землю хвищу.
Пора вже, зимо, відпочинь,
Минулись дні надій і злетів…
Вітрів нагострені мечі
Стинають голови заметам.
 
І стежка стежечку шука…
 
***
Ця постать у вечірньому вікні,
Ці пахощі земні такі й небесні…
Не руш, кажу я, серцю, та рука
Гарячі пальці трепетно стиска:
–Любистком пахнуть коси твої, весно.