Зібрання вертань

158

 
1)
Січень рухомим залізом
Час обертає назад.
Поле біліє під лісом,
Небо безбарвніє над.
 
Тьмяна згадається панна.
Все я не звикну. Не зви…
В Бактрію і Согдіяну
Тихі вертають волхви.
 
Версти німують і дати,
Хто тут кому судія?
Ось, «Вогнегасник питати…» –
Пишуть, що: «…у водія»…
 
Хортиця трапиться. Й неба
гребля стемніє на тлі.
Так воно, мабуть, і треба.
Так мені є на землі.
 
2)
В небесах і грудях – піруети
Може, Бога. Може… Чи кого?
Ніби щось мені офірувати,
Вересневий живлячи вогонь.
 
Ніби щось офірувати – бігме!
Ясен світ і трошечки імли.
Барви – ба – за барвами побігли
Цвинтарі й базари зацвіли
 
Я – десь там… Стою, базлаю другу
Павутинки світу золоті,
По плато небес – білясту смугу,
Світлотіні – при його хресті.
 
Про життя, що ні програть, ні виграть,
Що, проточне, плине, як вода…
Про… Та це вже він (хай буде «ігрек»)
Посміхається, й розповіда.
 
3)
Немов розтікся час – без берегів,
А в ньому – ані другів, ні врагів.
Будівлі в сонці, навпіл із туманом.
Трамваю трем і серпень за парканом.
 
І вібрував допіру ще – вже стих –
Вінгранний голос між жінок красивих,
Між парою над кавами з бразилій,
В кривизнах і западинах міських.
 
Та золотих очей твоїх іконка,
Просвічена, заломлена в сльозу,
Що лагідна, як дальня наша Конка,
Що в наш Дніпро впадає десь внизу.
 
Та ще якась, інакша зовсім, правда,
Котра така тонка, що мов обман…
Незрима бо… Будинки бо… Заправка.
Та золотий над всім оцим туман.
 
4)
Пооточений відблисками імен,
Доторкаючись до незримої грані,
Все повторюю переплетіння вен,
Струмування доль, мову півіснування.
 
Я повторюю цю ріку, як є,
Кисні порозповиті чи взяті в плити.
Відсторонений, аж зимно стає,
І загальний, так що не розрізнити.
 
Із підземки мене випуска вагон
У намарне, але невтоленне,
Де червоний птах межи чорних крон
Западає крильми за кручі й клени.
 
Де повторює, зрештою, і мене
Вуглувате небо, в дахах і хмарах.
І двоє менших – тих, під бровами – неб,
Теж повторюють – чайно-чаїно-карих…
 
5)
Що́ журитись? Що сміятись ридма?
Просто так – слова зчужіли всі.
Посвітились трохи, й піднабридли
У повітрі з головами псів.
 
У повітрі, у країні, в пітьмі…
Де однак, буває біло так…
Неземна, мов паморозь на вітті,
Мрія промовля мені – однак.
 
6)
Тіл дівочих вогники тайні
Підсвічували добу.
Був я там молодим і давнім.
Був веселим. Сумним був.
 
Трохи згіркла відтоді зірка
Танцівна. Та за нею йти…
Диха всесвіт, тремтять задвірки
Сигарети, жорства, тиньк.
 
Щось лишились твоє. Щось вимерло.
Слів сполуки, доль і одеж.
Розметались впізнавані виміри
Неба. Й закрій земельний – теж.
І життя миготить і котиться.
Зірка синьо світить над змрок.
А куди? А куди захочеться.
Ось. Над Нью-Йорк…
 
7)
Скільки таких разів
Буде й було… Дари:
Сухість кукурудзів.
Сиза імла гори.
 
Спинемось. Станем. Ось.
Баношу наїмось.
Нібито заслужив.
Хоч не як ви – та жив…
 
Щасна така їзда.
Товчена синь-звізда
Над мармороський змрок,
Понад якийсь Нью-Йорк.
 
Іскра гріха. Не гріх.
Запах землі. Кори.
В жовтім вогні горіх
Господи, повтори…
 
8)
З горба долина упаде під ноги.
Там кінь, там сон… Зі мною це хіба?
Горби стрясають полем. Хмар відроги
Ростуть із трав, з-за іншого горба.
 
Там пугач. Там вогонь. А при вогні – по чарці.
А вранці трави знов, котрі без ліку й назв.
І слів не так, щоб аж. Хіба… Святі Почаївські,
Моліть Його за нас.
 
Той пугач, той вогонь… Ну хто ж то понаписував?
Знічев’я чом прийшло, посеред цих заліз?
А озирнуся – так: гора, як птах, зависнула,
Зелена птаха, крилами униз…
 
9)
Дійсність, бува, переставляю місцями.
Звичайно, подумки, ну а як?
Чекаю трамвая. Перемовляюсь з мерцями.
Коміра підійнявши, дощ позаяк.
 
Пустир вологий. Похмурі плити,
Угору возносяться, де дроти.
З другом було б тут добре пити і говорити.
Назирці збоку за собою іти.
 
Чути паркани, крани, сіре громаддя дому
Недобудови… В дурному умі,
І в часі також – зазор, у котрому
Садна полтавські, якісь походи в зимі.
 
Люд запада в утому, кудись потому
Сам розчиняюся. Чорна така
Тягне фарну солому, ламку і довгу
Самотини космічна рука
 
10)
Де всі ті тьоть каті й дядь льоші?
Ніякі – всілякі – хороші…
 
Завод був. І парк. І народ.
Великий, великий завод…
Над ними небес розворот.
 
Жінки… миготіння… мужчини…
Гуде-торохкоче машина…
 
11)
Буде рідне проступати з ночі
Павуками сріберних вогнів.
Буде жінка малювати очі,
Ковзатиме погляд по мені.
 
А земля світатиме, туманна,
У туманних плинах пташих цят.
Саме ця – пекуча і обманна,
Ніби хтось мені щось обіцяв.
 
Ніби… Ніби… Все одно немало.
З тим обманом – над панами пан.
Ще й таке: «І смолкнєт шум вакзала…»
Десь отак: «Сірєнєвий туман…»
 
12)
Минаюсь. Як усе. Як навіть Солодов,
Що сивий десь, між хмелю і розмов.
А під обід гілля синіло молодо
І хмари йшли за ними юні знов.
 
Танцьоване, єство звивалось Шивою,
І хтось такий, кому не догоріть,
«Ах, мілая, – казав, – зачєм унилая?»
Примружившись, водив тугою шиєю:
«І за вєсьолим за шампанскім умєрєть…»
 
13)
У блакить додалось фіолета
з розширеними очима
талі води свободи (вступає флейта)
зусібіч безпричинно
 
а ще (кроки ф-но) – світла тонкокорі
жінка (тут скрипка). Пляшки обережні
тяжіють долу знаком victory
що – навпаки? але врешті…
 
коні бузкові посріблені коні
побрязкують вудилами
і повертається: десь на районі
десь на дрімотному в тому ж законі
димні знайомі. з тими ж словами
 
14)
Щось у тих у димах нерозвійних,
Щось таке в тій землі-печії…
Ніби дівчинка тихне в обіймах
І змикає на плечах свої.
 
Ніби дівчинка. Жінка, згубив що,
Пригасив у мигтінні світів.
А нараз, до мурашок, убивчо:
Саме нею по світу тремтів.
 
Пізнаю сам себе в цьому зелі.
Вулик вулиць, цигарка в руці…
Набігають за землями землі –
А було найтепліше при цій…
 
До мурашок – стокревні сполуки.
Світ, що є по світах – то не весь.
«Та т-ти шо, – зрине в захваті, – с-сука!..»
Мовчки вдарить об вигин небес.
 
15)
НОКТЮРН
Дими, заліза, сміх, плачі –
їм ніби хочеться перепочить
(натомленість узбіч, сторіч)…
Симетрію пильнуючи,
пласт горній над земельними пластами…
 
Під згуки залізничних веж
і деревійне небо теж
переформовує й собі состави
 
А я під ними йду, перетікаю в стани,
по Броньовій, Фабричній десь чи ні,
неміряні ці вулиці в мені.
А річку хідника плямує світлотінь,
задавнена тоска заводоуправлінь,
і можна серед мосту десь достоту
узріть під вечорову мідь:
вогонь зійшов сірчаний – та без Лота;
заграви цілі – ну то що ж? – робота.
Таке собі життя. Така собі ніщота.
Надихненість така, і що тут кам’яніть…
 
16)
Зринає виновим балканським кіном
Із димних, м’яких непоняток,
Земля, що залізо сплела з полином,
Строката від суєтних яток.
 
Жага. Проминання… Суть речі прості.
Твого тут налито по вінця.
Та з простором чалитись – вже в самоті,
І з часом базлать наодинці.
 
Буттєвий, життєвий, ледь літеплий плин,
Під щільний перестук обцасів.
Хіба що ота… Що залізо й полин,
Чомусь на губах запеклася.
 
17)
Тінні двори. Пляшки.
Типи непевні труться.
І кам’яні рядки
цезарських конституцій.
 
Крони. Згуки в порту.
Видива. Батько. Мати.
Тіло знайшов отут –
впору б і присягати….
 
Поколіннєвий пил
в порах цієї тверді.
Втім, Ципріан Камілл,
здрастуй – то лиш поверхня.
 
Видимість перемогти
зманою вороною…
Нібито паранойю
виплекати. Луною
видихнути в світи…
 
18)
Трамвай звернув і можна вчуть розмову,
вона там є, розмова-разговор.
Там має бути назва «Іванова»
у вулиці. І заводський забор.
Ми теж – десь там. Пост-пролетарським м’ясом
і вихилясом, сповнені нестям,
йдемо. Життя сплива собі за часом,
що теж спливає слідом за життям.
Трамвай розтав. І що такого в світі? Нічого.Так… Птахи собі. Роки…
Ідуть якісь і цигарками світять.
І цятки, як зірки.
 
19)
Я без хмелю з вереснем на силі
Плить повітрям, крочить по воді
Вогники найперші – срібло в сині.
Кажеться не вперше: «молоді».
 
Балки вечорової підкова.
Два посьолки з проділом ріки.
Згинув десь Казак там… Казакова
Є там жінка – спить не знати з ким.
 
БАйдуже. Не спав із нею хто з нас?
Міст гуркоче. Балка промине.
А над ними злісний темний космос.
Незворушний. Незбагненний. Не…
 
20)
Все якось так – по-злодійськи, по-скорому…
Проспект. Вокзал. І знову млин з імли.
І в’яжуться на всі чотири сторони,
І рвуться нерозривності вузли.
 
Моя тут кров ще молодої течії,
Аж ніби золотава на просвіт
Не всю її розтрачено, а все ж її
Повиточив потроху з мене світ.
 
Повиточив. А над заліза ковані
Гуляє вітер із хрустких полів.
Де всі мої, найперші, вже впокорені
В найпершій, ніби радісній, землі
 
21)
Горну в тонкі одежі
Тонкі свої жалі
Ростуть холодні вежі
З холодної землі
 
Мигтять якісь зникомі
Такі як я. Як є
Студено так за комір
Залазить битіє
 
Жбурляє в очі сіллю
Докучливі слова
Та ще Сашок Васільєв
Згадається бува
 
У кров обдерта скроня
Чи вилиця-скула…
…Проступить та й потоне
У світова імла…
 
22)
Бути сонцю. Снуватись розмовам.
А в повітрі такий перехід:
черевикам верстати військовим
провидіння – шляхами на схід,
 
у скривавлені роти і сотні,
при блакиті, над мороком шахт,
крізь високі мерзотні безодні,
крізь безсмертні, що звуться – душа.
 
23)
Уривки. Осінні вереття.
Зупинка якогось Беретті.
 
І світ, як повтор, або збіг,
в котрому щось зміг чи не зміг…
 
Як той, що майнув на портреті –
комбат чи, можливо, комбриг.
 
Сторожа лаштується третя
і чується здвиг.
 
(двигтіння мільйонових ніг…)
 
24)
Теплі люди. Літеплі. Їх – ліс.
Обійняться? Наче, без причини ж…
Трохи слів, ну, може, трохи сліз –
Двері в кревне ширше не прочинеш.
 
Судохідне небо при землі,
При степах, в котрих міста пластами.
І пливе на скам’янілім тлі
Вичахле крило над капустами.
 
Ось і я, мов небо, скам’янів.
Збоку глянуть – мабуть, заспокоївсь…
Ніби так: в степах розтанув поїзд,
Між глухих заблуканих вогнів…
 
25)
ХРОНІКА. Ч/Б
Так воно є. Сьогодні. Вчора.
Профіль мурів. Перепад площин.
Так, так, і отак. Стукають підбори.
Коли сонце – ріка блищить.
У міські любові – брами нарозпах,
всі… Раптовостей алкоголь.
Іду. Базарів чую кроповий розпах. .
Поклади смерті. Завали доль.
Верхівці доби, що нікуди не ділись,
летять над Житнім, із сурмами до губи.
Іду, звертаю, на щось знову надіюсь,
хоча б на те, що не так, як ви.
Тим часом, неба почата пляшка
кружля, не ділиться на багатьох. На двох.
Мовчазна, передслова пече затяжка,
хай яка – все одно в ній Бог.
 
26)
У Вільні, городі преславнім,
смеркалося – такі діла в нім.
І хто траплявся (як один) –
з них, мабуть, кожен був литвин.
Губитись – так у Вільні саме,
в завулки, поза Гостру браму,
де тихне балагули віз,
І той, з рядком «На нєзавіс…»
Та тло готельного дивана
в пітьмі, в негаданій Литві,
що розгорнулася ізрана
зелена, золота й туманна.
…………………………………..
А зараз все – лиш голос твій…
 
27)
З віку, мабуть, так: життя горіло,
Жевріло, як листя. Льос на ним
Димом струменів, несміло, вміло.
Різно. Все одно все тільки дим.
 
А вона – така чорноволоса….
Чулий сад в передчуттях зими.
…Десь прибився в Київ Vargas Lіosa.
Може, знає те, про що не ми..?
 
28)
ПОЧАТОК 2000-Х
Місто те існує. Досі в ньому
Хтось бува, петлює по Сінному.
А зі скверу пурха хтива птиця,
Відставна сапфірна танцівниця,
Що потому пурхатиме в ніч,
Сяючи на всі карати віч.
 
Так було серед отого міста.
Машкара носилась журналіста.
І реглан носився, кашемір,
І ще є Вінгран, щось каже він…
 
Манить пальцем мармурова пані,
Білоплеча, а волосся – ніч.
А, тим часом, в о́ранжі майданні
Ті сніги, котрим ще – червоніть.
 
На повільні гори глянеш з площі:
Між верхами й небом – там дива.
В площах струми плоті наймолодші,
А над ними «Вася-Клаб» співа.
 
Наплива бузок , що всі вокзали
Мають їх, як кожен має dream.
…я не вірив – москалі брехали…
…їх як гною – нас у мами мало…
Струми, пісня. І нічого крім.
 
29)
Пливе потік машинних риб
і всякий люд. Їм вигин губ
судомить успіх – кінним, пішим…
А хтось – ще версія й така –
(кафешні двері «рип» та «рип»)
сидить, з осібного кутка
глядить (під цей дозвільний гуд)
на вулиці, набряклі грішми
 
Цю мить, цей промельк хтось зібрав
у дивний вузол, дивний сад
що якось так – вогнем виновим
тремтить знічев’я раз у раз
під відблиски оман чи правд
і град сподіваний і час
і сніг і стяги амбасад–
у коливанні кисню й крови
 
У вирізі очей стоїть
картинка світу колихка
над тулубом, де струми грішні
і хай зима, хай суму нить
нехай між митей злість-тоска
а вже без нього не така
доба – мов палець з кулака
візьміть обріжте
 
30)
Як же відкрились ті светру ввірені плечі,
носа тонкого й брови різьблені крила.
А в прохолоді кімнат, у лункій порожнечі,
мінились сенси. Вона щось говорила.
Вродо домежна, ну як же так от світитись?
Промені снили мечі, щит із гербами.
В закруті киснів мені – де тут подітись –
ще й про жигана в маю, щось там по бану…
Все охопилося в мить ту – штивний занепад.
Сосни і стежка в саду. Втоптаний гравій.
Все, що лягло перед очі, що поза небом,
і позасвітній класик із фотографій.
Панна, не Інна, мадонна чи донна – ось я їй
пальців торкаюсь чомусь… Тихне навпроти
жінка у полум’ї вроди, в дивному сяйві
втоми від юної давньої вишньої вроди….
 
31)
Стихнув куток базарний.
Бо осінь. Бо сни.
Жовтий пилок ліхтарний
сіється в бур’яни.
 
Тіні пливуть по дошках
парканів. Липнуть до стін.
Карний розпливчастий розшук.
Зрима братва. Дим. Стіл.
 
А ще – чар тієї, що звісно…
Що ще не пізно…. Місток отам
гухкатиме залізно
чорним очеретам.
 
І пІтьму циганську звіддалі
в жар проклює вікно.
Скільки я свідок світові,
а – все одно…
 
_________________________
 
Скільки літ я свідок світові – рядок із вірша В. Свідзинського
 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!