Зі збірки «Сімдесят самовільних пісень»

179

Чарку п’ю свою, в ній ще лишилось,

І глядиться в світ, як і дивилось.

Він триває, він…

Двоє чешуть вічні свої чьоси,

У калюжах люди й хмарочоси,

І розкутість чотирьох сторін.

Хай воно триває все подовше,

А тим більш – на весну вже. Отож бо,

Налипа безмежжя до одеж.

 Йдуть жінки. Нехай не
вечоріє.

Їх багато всяких… А Марія…

Хоча ніч також, і жити теж…

 

***

Ніяких змін – пустир із ґавами

в кільці висотному. Хоча –

старими винами темнавими

зима кінчається, кінча…

Тіла пашать. Схиляють голови

до вівтарів, що знають всіх.

Сніги лежать. В них трохи холодно

для середземноморських ніг.

Світи гудуть мостами й біржами,

та не заглушують любов.

Слова ідуть. Та вже не віршами,

а щось, як промисел, немов.

 

***

Ну які такі гріхи

Лід по берегах ріки

Сизі впоперек мости

І яка тут можеш ти?

Тане сніг… «І вправду – таєт…»

Губ я сплутати не міг

Я то знаю пам’ятаю

Тане тане тане сніг…

Тане сніг і я свобідний

Споглядаю з висоти

Зовсім іншим кисням рідний

На міста і на мости

Синь висить над головою

Видно вишку на Сирці

А тобою я нагою

Вже давно себе не гою

Знову міст знов губи ці

Знов луна з таємних таєн

 Стики сваї… все
мелькає

Я дивлюсь – та пам’ятаю:

Хризантема розквітає

Квітне в грішнім мо-ро-ці…

 

УЯВНИЙ СХІД

… А десь пече, напевно, Солов’ю,

Що й тут мені все тим же терпнуть руки.

Живі з усього того, й ви не трупи,

Раз є отак. І я вас теж люблю.

Я спробував би навіть не старіть,

Хоч не цікаво на одному місці.

А поверхи – у сенсах озарінь

Чи навпаки: у озаріннях смислів.

Адже душа десь – знаю – Солов’я…

І я когось люблю: вона красива

(завихрюються кисень чи земля),

Як темно-синя неба течія

Вечірнього, а вранішнього – синя…

 

***

Дійшла до решти дуже давня гра,

коли вологі звуки й теплі люди

(детальні звуки, вивірені люди)

пощезли з вулиць цих, що до Дніпра

тяглися, мабуть, всі. Тепер – в нікуди.

Нові мені горби. Доба нова.

Із ранку – в день. З обіду в запівніччя.

В очах у них немає Запоріжжя,

в котрому зараз Києва нема.

А синій струм вібрує вороними

крильми і хвильми в просторі. Слова

мене мої таки оборонили…

Та я ж все хочу, крове півжива…

 

***

Ну хто і що про мене може знати?

Що десь були чи є десь батько-мати?

Я сам про себе знаю не щоб аж…

Особа в куртці. Постать. Персонаж.

Так плотськи пахнуть миті, пахне вічність,

Що в погляд понабиті: зрю навіщось

У все, у всіх (не вміючи назвать),

В недопалки, що всіюють асфальт.

А вітер і потоки електронні

Обмаюють площини ці старі,

Торкаючи сільські слова гуронів

І жовті, між висоток, пустирі.

Крізь даль, крізь сон, де всі стають старими,

Незмінною клубочиться юрма.

Та крають кисень, брязкають дверима

Печерське Щось. Лук’янівська тюрма.

 

***

… Ніби кадр: у квітневім потоці

Синьовітряний птах угорі.

І масиви, на сонячнім боці

Підзолочені, як вівтарі.

Під якимось згадаю Хотином,

Як я був собі десь молодим.

Ну десь так: балка піниться димом

Білоквітним. Над балкою – дим.

 

***

Понадчасся. Журитись про що?

Колій жмуток. Проміння пучок.

Звинних рейок бічні відголоски –

Волосинки золотоволоски.

Тепла вилиця. Тепле плече.

Шурхіт вулиці. Срібло і чернь.

І павук зависа в переніссі.

Сонце. Звук загуса в передмісті.

Взяв. Схотів. Підлетів. Перенісся…

 

***

  Ось ти, що вигляда
тлумачень

З повітря – в профіль і анфас.

Ось пальці стискує гарячі

Під курткою кулак образ.

Це по кутках в німій квартирі

Невловний видих, схожий вдих,

І позамежна мова в них,

Бо мертві – то вже інші звірі.

Це блиск. Це сміх. Кричати пробі.

І на ходу все слати на…

Не я ламаюся, а промінь…

Це Київ. Хочеться вина.

 

***

Блищить міський, твердий, глибокий ліс,

Так люблений. Так сталося. Ти зріс

Між тіней між його. А ще, де зріз

Його причілків чи торців ребристих –

У соняшних тобі велося бризках.

(То, може, рай і був – ті миті ранні,

В лінивім липні чи в примарнім травні,

Коли в чеканні всіх, що є, красот,

Ішов кудись… Кінчалася алея,

Степи текли між пустирів і рейок.

Братва. Асфальт. Недопалок. Осот.)

…Згустилося. Ускладнюється тло.

Відчуження перекипають гущі.

Сповзають давні марення-гало,

Й буття – одна по одній – шкаралущі.

Присипані пилякою хвилин,

Усе в одне – і рідне, й непотрібне…

Підфарників лиш плин, багровий плин,

Мов захід сонця, кришений на дрібно.

А хто ти є, а хто ти є, агов,

І хто в тобі з’явився за ці роки,

Під шепіт шин і коливання стін?

Невже зі світла виросла любов,

На цій землі, де весело допоки,

І тлін, і розпад, і не зовсім тлін…

 

***

Нікого. Ніякого знаку.

Цигарка. І знову ніхто.

Світанок. Пакети. Собаки.

Рівнинного неба плато.

З такого зіходить апостол,

Ступає стопою в степи.

Все просто. Це зрада і розпад.

Нікого. Немає стопи.

Панельні мовчать вертикалі,

Видовжують світла зубці,

А вітри, рожденні в Китаї,

Рушають під їхні «торці».

Ясніє… Лункішає в рані.

Вже можна слова розібрать.

І зрада на кожній на грані

Блищить. І повітря зі зрад.

Ясніє… Вже сказано: розпад.

А слід розметався за пруг,

Аж з посвистом в небі – мов розмах

Дірявих, цвяхованих рук.

 

***

Все, як є.

Це немовби навік. І судини, як стіни тюрми.

Як ішло, так і йде, по вівторках яких

 чи суботах.

І любов, що як хукати в безмір на продих зими:

що – бездонна зима,

що – нічого не значить твій подих…

Димні коні чи кінь походжають в степу,

Сині весни забились – міські – чи які?

 – під мости й
естакади.

По живій, кров’яній

ходиш-чуєш: цепи на цепу –

у пітьмі, у юрмі, в кільцях гадів,

 у череві зради.

Але як же цвіте…

Як на білому музика крон

мов душі кілька душ додає –

 понабігли – і що того
тіла?!.

Над руїну стоїть

 білий-білий, стрункий
Парфенон,

колонади пливуть, поглядають на Церкву на Білу…

 

***

Який почався хмарохід,

З веселого якого степу?..

Мов світ зривається із цепу,

І я, і 48 літ…

І білий квіт, і алфавіт.

Якісь нечувані прем’єри

Летять у часі, навздогад,

Безладно й легко, як папери

Нечинних відучора влад,

І сад тих слів, котрим шептаться

(на більш немає поки сил),

І затамоване жебрацтво,

З передчуттями замість крил.

Не Пан. Не Дух. А ворон-крук…

Та хтось іще у тій прем’єрі…

…Важкі відслонюються двері,

Лункі обцаси ловить брук,

А хмари йдуть навскіс, за пруг,

У тайний рух у стратосфері…

 

***

Крізь торішні бур’яни –

Київ далини…

І здаля гілля весни – теж, як бур’яни.

Відійшли були гріхи. Раптом навпаки.

Виокруглюють боки

хмари і жінки.

Йти минулому навстріч – перебути ніч

з лісостепом. Потім степ.

Ранок. І Проспект…

Та і тут все схоже. Ці

бруки теж мої. Тут також мої мерці,

і якісь живі.

Люди. Спини. Кожен. Всяк.

Проживають всмак.

Їм по своєму отут. Ще комусь – отак.

Плинуть, зблискують авто.

Голови. Пальто.

Хтось ковзне їм оком вслід.

Просто так. Ніхто.

 

***

Синє полотнище квітень

Світу заправив за спину.

Виросла – я й не помітив –

Ніби – за ніч – Україна…

Сонце торкається вилиць.

Вулиць вимова (про гривні).

Смерті ключі поломились

І, як звичайно: за три дні…

 

***

Дзвоном гойдається любий мій місяць.

Теж, порозгойданий, квітню озвусь.

Що там для щастя? Скільки тих тисяч,

грошей? – чи схожих – на мене ж – безумств…

Хтось , як шепоче. Щось, як «а може?..»

Світобудова, пронизана дрожем,

все перекочує дивні клубки.

Все так заплутано. Складно і просто.

Котиться час, як цистерни по мосту,

і позасвітні димлять цигарки.

Люди… І влади… Міста і мости.

І, придивившись якщо з висоти –

тип, що скривився на світопорядок…

Господи Боже, я грішник – не зрадник.

Господи Боже, як можеш – прости.

 

***

На злото розтоплено холоду ніж,

І Парка нечутна, і ворон не карка.

Як роком раніше – над Києвом хмарка,

Під хмаркою – Київ – і що красивіш?

А далі – несмілі всілякі артілі,

По зливі – в калюжах – шляхи польові.

Мигтять і тремтять на зеленому білі

Пелюстки й хати у травневій траві.

Ну добре. Я падаю. Випито. Ось.

Ріка, між землею якогось народу.

Вогні естакад, перекинуті в воду.

І майже невимовно: Дні-про-пет-ровськ…

 

***

Стоїться при траві, як при рідні,

Що з трав тих тягне руки – не дотягне.

Стоять міста великі при Дніпрі,

Темніють, не приходячи до тями.

У білих бджолах, в білих солов’ях,

Чогось воно цвіте, чогось тривоже.

Тонкого вірша промельк не поможе,

Пощезло щось із вітру, позаяк…

І струменять кістки й слова зотлілі –

Куди вертатись? І кому? Агов…

Стирчать вони в мені, в непевнім тілі,

Знайшовши в ньому невагомий схов.

Усе не так. Тим «не» немає ліку.

Нема країв… Та зараз отако:

В киснях летючих ластівки, як ліки.

Безсмертя вузол. Цвіт над Кодаком.

 

***

Такий оркестр. Часоплин.

А в нім чиїсь неспівпадіння,

І в світовій тонкій тканині

Протерто найрідніший згин.

А як безсмертя чуть? А так:

Стоїш собі в легкій одежі,

Вузли осяяння й безмежжя

У слово в’яжуться: Кодак.

 

***

Кут зору звичний. Не такий, щоб аж:

Автобус. Тиск. Бретелька. Татуаж.

Переблиск бань у вранішній пейзаж.

Та свисти трас. А все – одним масивом –

У кисні-сні, накинутім на сниво.

Не обертайтесь, дівчинко… Поїдем.

Час – це як смерть, розведена повітрям,

Де тільки шепіт Духа і Отця,

Та Сина – ніби луни перевтілень…

…Пір’їнна хмара золотаво-біла,

 Осокорова – у зеленім
вся.

А плин пливе, де як не гріх, то злочин,

Де якось так, серед міських пустинь,

Плече дівоче розбавляє розчин

Омани, задрапованої в синь.

І за напливом дмухають напливи,

Крайки об’яв ворушать янголи.

Пан Фрідріх задивляється натще,

Як в темряві чиєїсь голови

Зійшлись потоки – небуття і дива.

Між ними коливається плече.

 

***

 Пооточений
відблисками імен,

 Доторкаючись до
незримої грані,

 Все повторюю
переплетіння вен,

Струмування доль, мову півіснування.

 Я повторюю цю ріку,
як є,

 Кисні порозповиті чи
взяті в плити.

 Відсторонений, аж
зимно стає,

 І загальний, так що
не розрізнити.

 Із підземки мене
випуска вагон

 У намарне, але
невтоленне,

Де червоний птах межи чорних крон

 Западає крильми за
кручі й клени.

 Де повторює, зрештою,
і мене

 Вуглувате небо, в
дахах і хмарах.

І двоє менших – тих, під бровами – неб,

Теж повторюють – чайно-чаїно-карих…

 

***

Пиво п’ють збоку, скраю

Хлопці якісь чужі.

Інші завжди вмирають.

Вони завжди живі.

Плити вологі… Липи…

Краплі спадають з лип.

Добре було б любити,

Не задивлятись вглиб.

 

Тут, серед соняшних маєв,

Знати: ніхто не сам…

…Хай воно буде, як має,

Що б я не написав.

 

***

Вояцькі ноти за Кубань,

В потоки – псевда

Повідлітали зимувать.

А сам ти – де ти?

 

***

Вийшли в гору, над узвозом сіли,

Нарізно, як діти різних паш…

А довкола пагорби тремтіли,

Мерехтів наш Київ, що не наш.

В золотому, тихому тумані,

Де нараз немов не стало слів,

Та гойдались чаші тонкостанні,

Сповнені трояндами голів.

Мали кожен світлі замороки,

Тішились, що трохи не такі…

Мали світу злото все і трохи

Гривень по кишенях піджаків.

Потім тисли руки… За хвилину

Площі стерли звуки підошов.

І за кожним той, котрий єдиний

Назирці та нарізно пішов.

 

***

Як мене круг пальця обвели

ліплені на прірву «ярвали» –

сни ці… Та і в них бувають шпарки.

Дощ і пиво під склепінням арки.

Із якої обживаєш світ,

лобом у міськрадівський граніт,

спиною – у вивіски й контори,

сівши на картон коробки з-під

 манґо, десь з якогось
Еквадору.

І немов загірне сяйво щогл,

золотих, невидних з-за дахів

плине в арку… Хвилить протяг все це.

Щось таке, щоб Україна, щоб…

Щось, немов привідкриття шляхів –

матерям зотлілим десь під серце.

 

***

Губна – це ти – і хтива птиця

Торка уяву невпопад.

Де кропива під черепицю,

І далі, в здичавілий сад…

Чому отут мені сидиться,

І задивляється назад?

Все задивляється назад…

 

***

Тиха тиша стала за шибками,

У пахке і мокре – кожна шиба.

Там сіна зволожені, з бузками,

З кропивою… А над ними – липа.

Сіножатна є у мене дійсність.

Миті, всі розчахнуті в зелене.

Ще й бува, як схочу, припонтійську

Мрію мрію подумки з Євгеном.

За горбами, за дощем – Почаїв

(так мені це слово до вподоби)…

На столі, у гранчаку свіча є,

Сіє світло, коли ніч заходить.

Коли зовсім тихо і нешвидко,

І, бува, рядків снується бісер…

Коли б’ють метелики у шибку,

Ніби хтось прийшов із ночі, з лісу.

 

***

І світив мені місяць. Потім знов було сонце.

Серце плавно гойдалося. Світло. Гріх.

Однокровці, що містять магній там, стронцій…

Знов осяював місяць піврідних їх.

Наче з гиканням сотні, ворохобились числа,

Сам собі в безгоміння шептав: «Єси…»

Задивившись в безодні, у провали вітчизни.

Озивалися з них якісь голоси.

І було мені щастя, що аж ходором пальці,

Самотинна надія, хай і слаба.

Видих в ніздрях у Часу – магній той, кальцій…

Тільки, може, мелодія… Якісь слова.

І світив мені місяць…

 

***

Світ. Серед світу, в якомусь ряду

Гул автостради.

І всепроникні гріхи – по роду –

Крові і зради.

За головою – ще голова.

З дому. Додому.

Кривлять їм лиця їхні слова,

Всім по чужому.

Втім – безгоміння. Внизу. Угорі.

Не долинає…

Що ж то за сон був: женці на горі

І – долиною..?

Що ж то зі сну виростав за огром,

Брався вітрами?

Сон або ні… Гучно грюка геном

Пеклові в брами.

 

***

Випадковий, незвіданий дар

І такий його вияв:

У складне нагромадження хмар

Пломеніючий Київ.

Де свої оживляють асфальт

І літають по небу.

І дзвенять їм з розстебнутих пальт

По кишенях монети.

Плинуть таці. Пливуть кораблі.

Світять усмішки милим.

Гравітація недо-землі.

З гравітації вилом.

 

***

Соняшно. Свіжо. Чітко.

Тіні від камінців.

В кисні вібрує жінка,

Або оперний спів.

Грані міських западин.

Висвітленість площин.

Хто я в них? – запитати б.

Так, як і всі. Хто з чим.

Дійсності оболонки.

Самотини пласти.

Подруги-каталонки

Електронні листи.

В рівному небі лінії.

Часу легкі вузли.

Впав фараон у Лівії,

Поки мости пливли.

Спокій лежить на сіty.

Я в нім де є, де ні.

Щастя нема на світі.

Є – вересневі дні.

 

***

 Якщо ця затія й
справа від людей,

 то воно зруйнується,
а якщо від Бога,

 то ви не можете
знищити її…»

 (Діян. 5, 34, 38 і
39)

 Вечорових небес темні
рвані орли,

Проміж темних висоток ворушать крильми,

І на захід пливуть, а на фоні пітьми

Розцвітають вогні, сміх і запах шали…

Що мені відцвіли, щоб я не написав,

При Дніпрі, за Дніпром (там десь, знаю, Поділ).

Та ж не міг я її напридумати сам –

Те тремтіння тремтінь – що там Гамаліїл..?

 

***

Як завжди, синь поза Дніпром

Смеркатиме в обидва боки,

І музика жовтавих крон

Тектиме, рвана і глибока,

Над світ, над смерть – з якихось вір,

Захльостуючи десь на мості…

Та невичерпність, як узір

Вогнів, розсипаних у простір.

 

***

Горну в тонкі одежі

Тонкі свої жалі

Ростуть холодні вежі

З холодної землі

Мигтять якісь зникомі

Такі як я. Як є

Студено так за комір

Залазить битіє

Жбурляє в очі сіллю

Докучливі слова

Та ще Сашок Васільєв

Згадається бува

У кров обдерта скроня

Чи вилиця-скула…

…Проступить та й потоне

У світова імла…

 

***

Я без хмелю з вереснем на силі

Плить повітрям, крочить по воді.

Вогники найперші – срібло в сині.

 Кажеться не вперше:
молоді.

Балки вечорової підкова.

Два посьолки з проділом ріки.

Згинув десь Казак там… Казакова

Є там жінка – спить не знати з ким.

Байдуже. Не спав із нею хто з нас?

Міст гуркоче. Балка промине.

А над ними злісний темний космос.

Незворушний. Незбагненний. Не…

 

***

І було так завжди: береги край води,

зверху хмари й дими, але очі зведи

чи закрий – все одно – дух пропажі й біди

зір заповнить, заб’є альвеоли.

Голоси долинають з долини й гори,

та про що ти і як з ними не говори,

все лишається так, як було до пори,

проступаючи смертним «ніколи».

Я зайшов сюди сам, чи точніш, завели,

поміж мури й вугли і слова із золи,

де була благодать, як піїти рекли,

але потім зарізали брата.

Де великі й малі по одвічній землі

день у день знай ідуть на дніпровому тлі,

а у грудях у них дивні йдуть кораблі

по ріці, чиї струмені – зрада.

Непродихностей плин, де крізь порухи спин

все зрина силует із мордовських глибин,

зазира наперед на десятки колін:

що там – корчі перейм чи агоній?

Що ж… Хай твердь ця – обман, хай обличчя ці – лож

(буде так, як і є; є отак, як було ж),

все одно – це життя. Жовте жевріння площ.

І на вилицях – злитки червоні.

Це життя. Це надія, щоб двічі воскрес.

Я цілую тебе попід степом небес

і розніжена вічність між наших тілес

затискається в мить безіменну.

Кажуть: дива нема… Посміхнися й мовчи.

Луни гулу підземного чуються чи

крила янгольські, крила-винищувачі

шурхотять об зірки і знамена.

 

***

Я життю на ходу западаюся в тло,

Попід ліву пахву щось таке, як тепло

Позатисши… А світ гуркотить як тартак,

І чомусь воно так:

По містах, де танцюють колони й шпилі,

По степах, де вітри у гіллі й по ріллі,

Все зо мною, в мені – та ява чи мана,

Не мина.

Не мина, хоч зима. Хоча майже нема.

Хоч вона з усіма наодинці сама.

Мов примара. Однак, щось як шепче: нехай.

Отакий ніби знак – ти своє собі знай.

Я і знаю як знав… Омина мене ніж.

Тихо тчеться тканина з вітрів і рівнин,

Із шабель і кісток – без якихось причин.

Та метається вірш між німих запоріж…

 

***

Третього тисячоліття

крайнє повітря… Нічні

в стелю націлені лікті,

зблиски й дощі у вікні.

Щось як мільйонні суглоби,

нервів пів-іскри – і вже…

Ходить десь кінь білолобий,

звідси не чуть, як ірже.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!