Чарку п’ю свою, в ній ще лишилось,
І глядиться в світ, як і дивилось.
Він триває, він…
Двоє чешуть вічні свої чьоси,
У калюжах люди й хмарочоси,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І розкутість чотирьох сторін.
Хай воно триває все подовше,
А тим більш – на весну вже. Отож бо,
Налипа безмежжя до одеж.
Йдуть жінки. Нехай не
вечоріє.
Їх багато всяких… А Марія…
Хоча ніч також, і жити теж…
***
Ніяких змін – пустир із ґавами
в кільці висотному. Хоча –
старими винами темнавими
зима кінчається, кінча…
Тіла пашать. Схиляють голови
до вівтарів, що знають всіх.
Сніги лежать. В них трохи холодно
для середземноморських ніг.
Світи гудуть мостами й біржами,
та не заглушують любов.
Слова ідуть. Та вже не віршами,
а щось, як промисел, немов.
***
Ну які такі гріхи
Лід по берегах ріки
Сизі впоперек мости
І яка тут можеш ти?
Тане сніг… «І вправду – таєт…»
Губ я сплутати не міг
Я то знаю пам’ятаю
Тане тане тане сніг…
Тане сніг і я свобідний
Споглядаю з висоти
Зовсім іншим кисням рідний
На міста і на мости
Синь висить над головою
Видно вишку на Сирці
А тобою я нагою
Вже давно себе не гою
Знову міст знов губи ці
Знов луна з таємних таєн
Стики сваї… все
мелькає
Я дивлюсь – та пам’ятаю:
Хризантема розквітає
Квітне в грішнім мо-ро-ці…
УЯВНИЙ СХІД
… А десь пече, напевно, Солов’ю,
Що й тут мені все тим же терпнуть руки.
Живі з усього того, й ви не трупи,
Раз є отак. І я вас теж люблю.
Я спробував би навіть не старіть,
Хоч не цікаво на одному місці.
А поверхи – у сенсах озарінь
Чи навпаки: у озаріннях смислів.
Адже душа десь – знаю – Солов’я…
І я когось люблю: вона красива
(завихрюються кисень чи земля),
Як темно-синя неба течія
Вечірнього, а вранішнього – синя…
***
Дійшла до решти дуже давня гра,
коли вологі звуки й теплі люди
(детальні звуки, вивірені люди)
пощезли з вулиць цих, що до Дніпра
тяглися, мабуть, всі. Тепер – в нікуди.
Нові мені горби. Доба нова.
Із ранку – в день. З обіду в запівніччя.
В очах у них немає Запоріжжя,
в котрому зараз Києва нема.
А синій струм вібрує вороними
крильми і хвильми в просторі. Слова
мене мої таки оборонили…
Та я ж все хочу, крове півжива…
***
Ну хто і що про мене може знати?
Що десь були чи є десь батько-мати?
Я сам про себе знаю не щоб аж…
Особа в куртці. Постать. Персонаж.
Так плотськи пахнуть миті, пахне вічність,
Що в погляд понабиті: зрю навіщось
У все, у всіх (не вміючи назвать),
В недопалки, що всіюють асфальт.
А вітер і потоки електронні
Обмаюють площини ці старі,
Торкаючи сільські слова гуронів
І жовті, між висоток, пустирі.
Крізь даль, крізь сон, де всі стають старими,
Незмінною клубочиться юрма.
Та крають кисень, брязкають дверима
Печерське Щось. Лук’янівська тюрма.
***
… Ніби кадр: у квітневім потоці
Синьовітряний птах угорі.
І масиви, на сонячнім боці
Підзолочені, як вівтарі.
Під якимось згадаю Хотином,
Як я був собі десь молодим.
Ну десь так: балка піниться димом
Білоквітним. Над балкою – дим.
***
Понадчасся. Журитись про що?
Колій жмуток. Проміння пучок.
Звинних рейок бічні відголоски –
Волосинки золотоволоски.
Тепла вилиця. Тепле плече.
Шурхіт вулиці. Срібло і чернь.
І павук зависа в переніссі.
Сонце. Звук загуса в передмісті.
Взяв. Схотів. Підлетів. Перенісся…
***
Ось ти, що вигляда
тлумачень
З повітря – в профіль і анфас.
Ось пальці стискує гарячі
Під курткою кулак образ.
Це по кутках в німій квартирі
Невловний видих, схожий вдих,
І позамежна мова в них,
Бо мертві – то вже інші звірі.
Це блиск. Це сміх. Кричати пробі.
І на ходу все слати на…
Не я ламаюся, а промінь…
Це Київ. Хочеться вина.
***
Блищить міський, твердий, глибокий ліс,
Так люблений. Так сталося. Ти зріс
Між тіней між його. А ще, де зріз
Його причілків чи торців ребристих –
У соняшних тобі велося бризках.
(То, може, рай і був – ті миті ранні,
В лінивім липні чи в примарнім травні,
Коли в чеканні всіх, що є, красот,
Ішов кудись… Кінчалася алея,
Степи текли між пустирів і рейок.
Братва. Асфальт. Недопалок. Осот.)
…Згустилося. Ускладнюється тло.
Відчуження перекипають гущі.
Сповзають давні марення-гало,
Й буття – одна по одній – шкаралущі.
Присипані пилякою хвилин,
Усе в одне – і рідне, й непотрібне…
Підфарників лиш плин, багровий плин,
Мов захід сонця, кришений на дрібно.
А хто ти є, а хто ти є, агов,
І хто в тобі з’явився за ці роки,
Під шепіт шин і коливання стін?
Невже зі світла виросла любов,
На цій землі, де весело допоки,
І тлін, і розпад, і не зовсім тлін…
***
Нікого. Ніякого знаку.
Цигарка. І знову ніхто.
Світанок. Пакети. Собаки.
Рівнинного неба плато.
З такого зіходить апостол,
Ступає стопою в степи.
Все просто. Це зрада і розпад.
Нікого. Немає стопи.
Панельні мовчать вертикалі,
Видовжують світла зубці,
А вітри, рожденні в Китаї,
Рушають під їхні «торці».
Ясніє… Лункішає в рані.
Вже можна слова розібрать.
І зрада на кожній на грані
Блищить. І повітря зі зрад.
Ясніє… Вже сказано: розпад.
А слід розметався за пруг,
Аж з посвистом в небі – мов розмах
Дірявих, цвяхованих рук.
***
Все, як є.
Це немовби навік. І судини, як стіни тюрми.
Як ішло, так і йде, по вівторках яких
чи суботах.
І любов, що як хукати в безмір на продих зими:
що – бездонна зима,
що – нічого не значить твій подих…
Димні коні чи кінь походжають в степу,
Сині весни забились – міські – чи які?
– під мости й
естакади.
По живій, кров’яній
ходиш-чуєш: цепи на цепу –
у пітьмі, у юрмі, в кільцях гадів,
у череві зради.
Але як же цвіте…
Як на білому музика крон
мов душі кілька душ додає –
понабігли – і що того
тіла?!.
Над руїну стоїть
білий-білий, стрункий
Парфенон,
колонади пливуть, поглядають на Церкву на Білу…
***
Який почався хмарохід,
З веселого якого степу?..
Мов світ зривається із цепу,
І я, і 48 літ…
І білий квіт, і алфавіт.
Якісь нечувані прем’єри
Летять у часі, навздогад,
Безладно й легко, як папери
Нечинних відучора влад,
І сад тих слів, котрим шептаться
(на більш немає поки сил),
І затамоване жебрацтво,
З передчуттями замість крил.
Не Пан. Не Дух. А ворон-крук…
Та хтось іще у тій прем’єрі…
…Важкі відслонюються двері,
Лункі обцаси ловить брук,
А хмари йдуть навскіс, за пруг,
У тайний рух у стратосфері…
***
Крізь торішні бур’яни –
Київ далини…
І здаля гілля весни – теж, як бур’яни.
Відійшли були гріхи. Раптом навпаки.
Виокруглюють боки
хмари і жінки.
Йти минулому навстріч – перебути ніч
з лісостепом. Потім степ.
Ранок. І Проспект…
Та і тут все схоже. Ці
бруки теж мої. Тут також мої мерці,
і якісь живі.
Люди. Спини. Кожен. Всяк.
Проживають всмак.
Їм по своєму отут. Ще комусь – отак.
Плинуть, зблискують авто.
Голови. Пальто.
Хтось ковзне їм оком вслід.
Просто так. Ніхто.
***
Синє полотнище квітень
Світу заправив за спину.
Виросла – я й не помітив –
Ніби – за ніч – Україна…
Сонце торкається вилиць.
Вулиць вимова (про гривні).
Смерті ключі поломились
І, як звичайно: за три дні…
***
Дзвоном гойдається любий мій місяць.
Теж, порозгойданий, квітню озвусь.
Що там для щастя? Скільки тих тисяч,
грошей? – чи схожих – на мене ж – безумств…
Хтось , як шепоче. Щось, як «а може?..»
Світобудова, пронизана дрожем,
все перекочує дивні клубки.
Все так заплутано. Складно і просто.
Котиться час, як цистерни по мосту,
і позасвітні димлять цигарки.
Люди… І влади… Міста і мости.
І, придивившись якщо з висоти –
тип, що скривився на світопорядок…
Господи Боже, я грішник – не зрадник.
Господи Боже, як можеш – прости.
***
На злото розтоплено холоду ніж,
І Парка нечутна, і ворон не карка.
Як роком раніше – над Києвом хмарка,
Під хмаркою – Київ – і що красивіш?
А далі – несмілі всілякі артілі,
По зливі – в калюжах – шляхи польові.
Мигтять і тремтять на зеленому білі
Пелюстки й хати у травневій траві.
Ну добре. Я падаю. Випито. Ось.
Ріка, між землею якогось народу.
Вогні естакад, перекинуті в воду.
І майже невимовно: Дні-про-пет-ровськ…
***
Стоїться при траві, як при рідні,
Що з трав тих тягне руки – не дотягне.
Стоять міста великі при Дніпрі,
Темніють, не приходячи до тями.
У білих бджолах, в білих солов’ях,
Чогось воно цвіте, чогось тривоже.
Тонкого вірша промельк не поможе,
Пощезло щось із вітру, позаяк…
І струменять кістки й слова зотлілі –
Куди вертатись? І кому? Агов…
Стирчать вони в мені, в непевнім тілі,
Знайшовши в ньому невагомий схов.
Усе не так. Тим «не» немає ліку.
Нема країв… Та зараз отако:
В киснях летючих ластівки, як ліки.
Безсмертя вузол. Цвіт над Кодаком.
***
Такий оркестр. Часоплин.
А в нім чиїсь неспівпадіння,
І в світовій тонкій тканині
Протерто найрідніший згин.
А як безсмертя чуть? А так:
Стоїш собі в легкій одежі,
Вузли осяяння й безмежжя
У слово в’яжуться: Кодак.
***
Кут зору звичний. Не такий, щоб аж:
Автобус. Тиск. Бретелька. Татуаж.
Переблиск бань у вранішній пейзаж.
Та свисти трас. А все – одним масивом –
У кисні-сні, накинутім на сниво.
Не обертайтесь, дівчинко… Поїдем.
Час – це як смерть, розведена повітрям,
Де тільки шепіт Духа і Отця,
Та Сина – ніби луни перевтілень…
…Пір’їнна хмара золотаво-біла,
Осокорова – у зеленім
вся.
А плин пливе, де як не гріх, то злочин,
Де якось так, серед міських пустинь,
Плече дівоче розбавляє розчин
Омани, задрапованої в синь.
І за напливом дмухають напливи,
Крайки об’яв ворушать янголи.
Пан Фрідріх задивляється натще,
Як в темряві чиєїсь голови
Зійшлись потоки – небуття і дива.
Між ними коливається плече.
***
Пооточений
відблисками імен,
Доторкаючись до
незримої грані,
Все повторюю
переплетіння вен,
Струмування доль, мову півіснування.
Я повторюю цю ріку,
як є,
Кисні порозповиті чи
взяті в плити.
Відсторонений, аж
зимно стає,
І загальний, так що
не розрізнити.
Із підземки мене
випуска вагон
У намарне, але
невтоленне,
Де червоний птах межи чорних крон
Западає крильми за
кручі й клени.
Де повторює, зрештою,
і мене
Вуглувате небо, в
дахах і хмарах.
І двоє менших – тих, під бровами – неб,
Теж повторюють – чайно-чаїно-карих…
***
Пиво п’ють збоку, скраю
Хлопці якісь чужі.
Інші завжди вмирають.
Вони завжди живі.
Плити вологі… Липи…
Краплі спадають з лип.
Добре було б любити,
Не задивлятись вглиб.
Тут, серед соняшних маєв,
Знати: ніхто не сам…
…Хай воно буде, як має,
Що б я не написав.
***
Вояцькі ноти за Кубань,
В потоки – псевда
Повідлітали зимувать.
А сам ти – де ти?
***
Вийшли в гору, над узвозом сіли,
Нарізно, як діти різних паш…
А довкола пагорби тремтіли,
Мерехтів наш Київ, що не наш.
В золотому, тихому тумані,
Де нараз немов не стало слів,
Та гойдались чаші тонкостанні,
Сповнені трояндами голів.
Мали кожен світлі замороки,
Тішились, що трохи не такі…
Мали світу злото все і трохи
Гривень по кишенях піджаків.
Потім тисли руки… За хвилину
Площі стерли звуки підошов.
І за кожним той, котрий єдиний
Назирці та нарізно пішов.
***
Як мене круг пальця обвели
ліплені на прірву «ярвали» –
сни ці… Та і в них бувають шпарки.
Дощ і пиво під склепінням арки.
Із якої обживаєш світ,
лобом у міськрадівський граніт,
спиною – у вивіски й контори,
сівши на картон коробки з-під
манґо, десь з якогось
Еквадору.
І немов загірне сяйво щогл,
золотих, невидних з-за дахів
плине в арку… Хвилить протяг все це.
Щось таке, щоб Україна, щоб…
Щось, немов привідкриття шляхів –
матерям зотлілим десь під серце.
***
Губна – це ти – і хтива птиця
Торка уяву невпопад.
Де кропива під черепицю,
І далі, в здичавілий сад…
Чому отут мені сидиться,
І задивляється назад?
Все задивляється назад…
***
Тиха тиша стала за шибками,
У пахке і мокре – кожна шиба.
Там сіна зволожені, з бузками,
З кропивою… А над ними – липа.
Сіножатна є у мене дійсність.
Миті, всі розчахнуті в зелене.
Ще й бува, як схочу, припонтійську
Мрію мрію подумки з Євгеном.
За горбами, за дощем – Почаїв
(так мені це слово до вподоби)…
На столі, у гранчаку свіча є,
Сіє світло, коли ніч заходить.
Коли зовсім тихо і нешвидко,
І, бува, рядків снується бісер…
Коли б’ють метелики у шибку,
Ніби хтось прийшов із ночі, з лісу.
***
І світив мені місяць. Потім знов було сонце.
Серце плавно гойдалося. Світло. Гріх.
Однокровці, що містять магній там, стронцій…
Знов осяював місяць піврідних їх.
Наче з гиканням сотні, ворохобились числа,
Сам собі в безгоміння шептав: «Єси…»
Задивившись в безодні, у провали вітчизни.
Озивалися з них якісь голоси.
І було мені щастя, що аж ходором пальці,
Самотинна надія, хай і слаба.
Видих в ніздрях у Часу – магній той, кальцій…
Тільки, може, мелодія… Якісь слова.
І світив мені місяць…
***
Світ. Серед світу, в якомусь ряду
Гул автостради.
І всепроникні гріхи – по роду –
Крові і зради.
За головою – ще голова.
З дому. Додому.
Кривлять їм лиця їхні слова,
Всім по чужому.
Втім – безгоміння. Внизу. Угорі.
Не долинає…
Що ж то за сон був: женці на горі
І – долиною..?
Що ж то зі сну виростав за огром,
Брався вітрами?
Сон або ні… Гучно грюка геном
Пеклові в брами.
***
Випадковий, незвіданий дар
І такий його вияв:
У складне нагромадження хмар
Пломеніючий Київ.
Де свої оживляють асфальт
І літають по небу.
І дзвенять їм з розстебнутих пальт
По кишенях монети.
Плинуть таці. Пливуть кораблі.
Світять усмішки милим.
Гравітація недо-землі.
З гравітації вилом.
***
Соняшно. Свіжо. Чітко.
Тіні від камінців.
В кисні вібрує жінка,
Або оперний спів.
Грані міських западин.
Висвітленість площин.
Хто я в них? – запитати б.
Так, як і всі. Хто з чим.
Дійсності оболонки.
Самотини пласти.
Подруги-каталонки
Електронні листи.
В рівному небі лінії.
Часу легкі вузли.
Впав фараон у Лівії,
Поки мости пливли.
Спокій лежить на сіty.
Я в нім де є, де ні.
Щастя нема на світі.
Є – вересневі дні.
***
Якщо ця затія й
справа від людей,
то воно зруйнується,
а якщо від Бога,
то ви не можете
знищити її…»
(Діян. 5, 34, 38 і
39)
Вечорових небес темні
рвані орли,
Проміж темних висоток ворушать крильми,
І на захід пливуть, а на фоні пітьми
Розцвітають вогні, сміх і запах шали…
Що мені відцвіли, щоб я не написав,
При Дніпрі, за Дніпром (там десь, знаю, Поділ).
Та ж не міг я її напридумати сам –
Те тремтіння тремтінь – що там Гамаліїл..?
***
Як завжди, синь поза Дніпром
Смеркатиме в обидва боки,
І музика жовтавих крон
Тектиме, рвана і глибока,
Над світ, над смерть – з якихось вір,
Захльостуючи десь на мості…
Та невичерпність, як узір
Вогнів, розсипаних у простір.
***
Горну в тонкі одежі
Тонкі свої жалі
Ростуть холодні вежі
З холодної землі
Мигтять якісь зникомі
Такі як я. Як є
Студено так за комір
Залазить битіє
Жбурляє в очі сіллю
Докучливі слова
Та ще Сашок Васільєв
Згадається бува
У кров обдерта скроня
Чи вилиця-скула…
…Проступить та й потоне
У світова імла…
***
Я без хмелю з вереснем на силі
Плить повітрям, крочить по воді.
Вогники найперші – срібло в сині.
Кажеться не вперше:
молоді.
Балки вечорової підкова.
Два посьолки з проділом ріки.
Згинув десь Казак там… Казакова
Є там жінка – спить не знати з ким.
Байдуже. Не спав із нею хто з нас?
Міст гуркоче. Балка промине.
А над ними злісний темний космос.
Незворушний. Незбагненний. Не…
***
І було так завжди: береги край води,
зверху хмари й дими, але очі зведи
чи закрий – все одно – дух пропажі й біди
зір заповнить, заб’є альвеоли.
Голоси долинають з долини й гори,
та про що ти і як з ними не говори,
все лишається так, як було до пори,
проступаючи смертним «ніколи».
Я зайшов сюди сам, чи точніш, завели,
поміж мури й вугли і слова із золи,
де була благодать, як піїти рекли,
але потім зарізали брата.
Де великі й малі по одвічній землі
день у день знай ідуть на дніпровому тлі,
а у грудях у них дивні йдуть кораблі
по ріці, чиї струмені – зрада.
Непродихностей плин, де крізь порухи спин
все зрина силует із мордовських глибин,
зазира наперед на десятки колін:
що там – корчі перейм чи агоній?
Що ж… Хай твердь ця – обман, хай обличчя ці – лож
(буде так, як і є; є отак, як було ж),
все одно – це життя. Жовте жевріння площ.
І на вилицях – злитки червоні.
Це життя. Це надія, щоб двічі воскрес.
Я цілую тебе попід степом небес
і розніжена вічність між наших тілес
затискається в мить безіменну.
Кажуть: дива нема… Посміхнися й мовчи.
Луни гулу підземного чуються чи
крила янгольські, крила-винищувачі
шурхотять об зірки і знамена.
***
Я життю на ходу западаюся в тло,
Попід ліву пахву щось таке, як тепло
Позатисши… А світ гуркотить як тартак,
І чомусь воно так:
По містах, де танцюють колони й шпилі,
По степах, де вітри у гіллі й по ріллі,
Все зо мною, в мені – та ява чи мана,
Не мина.
Не мина, хоч зима. Хоча майже нема.
Хоч вона з усіма наодинці сама.
Мов примара. Однак, щось як шепче: нехай.
Отакий ніби знак – ти своє собі знай.
Я і знаю як знав… Омина мене ніж.
Тихо тчеться тканина з вітрів і рівнин,
Із шабель і кісток – без якихось причин.
Та метається вірш між німих запоріж…
***
Третього тисячоліття
крайнє повітря… Нічні
в стелю націлені лікті,
зблиски й дощі у вікні.
Щось як мільйонні суглоби,
нервів пів-іскри – і вже…
Ходить десь кінь білолобий,
звідси не чуть, як ірже.