Життя пливе ясніш, як Черемош

230

 
Василь КЛІЧАК
 
Бокораші
(диптих)
І.
Я встиг іще побачити дараби,
як на очах мілкішав Черемош.
Вже не пливуть.
Не мчать сплави незграбні
і бокорашів не проймає дрож.
 
А як вони летіли за водою!
Як кермували вміло гуцули.
Чи стрічі не боялися з бідою?
Звичайно, не боятись
не могли.
 
Не тільки все залежало від сили,
від спритності і досвіду їх рук,
що відчували норовисті хвилі,
як диригент у грі
найтонший звук.
 
Від берега до берега штовхання.
І щоб не занесло на мілину,
з природою уперте загравання,
чи з  т и м,
хто представляє Сатану.
Немовби з ним боролись навкулачки.
З’являвся несподіваний азарт.
І вистачало сили і терплячки.
 
Возводити в герої їх не варт.
 
Вони були звичайні трудолюби.
В пошані мали ризик і грошву.
Чи знали, що ліси чекає згуба,
і довго їм не бути на плаву?
 
Не знали, звісно.
Віддані роботі,
своє робили.
І не знали теж,
що після Кутів* буде потім.
Потім,
як вирубка лісів досягне меж,
 
коли річки гірські почнуть міліти.
І зсунуться невтримні береги.
Хоч спишуть перед тим про них піїти
паперу,
восхваляючи,
стоги…
ІІ.
Він став за кермового на дарабі
і уявив, що Черемош – Дніпро.
І приманив до себе хлопців табір,
бо тільки він керманич.
Кожен крок
 
із ним звіряти всі-усі повинні.
І не один десяток літ минув.
І Черемоша біле шумовиння
спливло, як берегів щорічний зсув.
 
І не один губився в хвилях голос.
Червоне й чорне в нім переплелись.
Відваги не було порвати коло.
Тому пливлося, як колись.
Колись…
 
І доки вже пливти?
Ріка зміліла.
Давно вже не летять по ній плоти.
Й нікому вже нема до нього діла,
до кермового в царстві суєти.
А він – незмінний!
Так йому здається.
Життя пливе ясніш,
як Черемош.
І хвиля в ньому виразніше б’ється,
хоч як би річку
макіяжив дощ…
________
 
* Біля Кутів і Вижниці дараби зупинялися. То був їхній останній причал.
 
Сповідь
Памяті батьків Йосипа і Марії
Мама не любила твого тата…
Тож її насильно віддали
за вдівця, що мав окрему хату,
не лише кожух і постоли.
 
Від природи був він дуже сильний.
Десь такий, як нині Вирастюк.
Виділялось надто товстожилля
величезних, як на тебе, рук.
 
От тобі й затямились ті руки.
Все спливло у часі, ніби дим.
Виростав ти між дубів і буків.
Не затямив тата молодим.
 
Виникала в домі часто сварка.
Ти тікав тоді далеко в ліс.
І чекав, коли надійде хмарка,
щоб на ній відплив той клятий біс.
 
І було ще місце для любові
в хаті, господарстві, квітнику.
Та була напруга стометрова,
що творила правду ту гірку.
 
Ти її боявся, тої правди.
Ти її соромився. Терпів.
Час перемолов печалі давні.
Ставитися до життя навчив.
 
Справді ж бо, предовга його нива.
І на нього нарікати гріх.
Тож зізнайсь собі, що ти щасливий,
хоч не щасливіший від усіх.
 
І в думках, у пам’яті подосі
випливає той святий союз,
що його сплели Марія й Йосип,
а по-рудницькому – Марця й Юзь*.
 
Як тобі хотілося малому,
щоб життя минало без сварок.
Дочекався.
Ні дощу. Ні грому.
Хата. Пустка.
На дверях замок.
 
Знову ми в очікуванні свята.
Знову настає  Святе Різдво.
Будуть біля хат колядувати.
В душах оселиться торжество.
 
Буде дійство в шопках таємничих.
Спатиме у яслах Немовля.
І почуєш, ніби тебе кличуть
роздивитись зірку звіддаля.
 
І побачиш, як Маля те носять,
ніби налякав їх землетрус,
втікачі святі Марія, Йосип.
Мимохіть почуєш: Марця, Юзь.
 
Збіг імен лише. Нічого більше.
Ангел не являвсь твоїм батькам.
І з тобою не ховались нишком,
щоб не датись Іродовим псам.
 
Та була душа в його лещатах,
що велику шкоду нанесли.
І – вціліла.
Випросталась.
Навіть
в ній зернини Божі проросли.
 
Мріяла їх посадити мама.
Як давно те, як давно було.
Проросли.
І ніби хтось руками
огортає біля них тепло…
________
 
* Йдеться про рідне село автора Рудники на Покутті. Такі імена як рудементи залишилися від Польщі. Нині так людей не називають.
 
За чітку межу
Я Польщу в Польщу пересунув.
Ліна Костенко.
Катастрофа.
Підвели татари
вкотре вже
у вирішальну мить.
Наодинці думає, мов марить.
Хід історії не зупинить.
 
Все ж чогось домігся.
Пересунув
Польщу в Польщу
з предківських земель.
Ще не раз про чин отой
відлуння
відгукнеться в гіркоті пісень.
 
І протопчуть три століття
поспіль
одному тлумаченню тропу.
І крізь ті шари
козацькі кості
ворухнуться в нинішнім степу.
 
І трава заворушиться вранці
насупроти громіздких коліс.
І відчує кроки окупантські,
що спрямує їх все той же біс.
 
Де ж той гетьман,
той, що дим відсіє
з найостаннішого рубежу?
Й після того мовить: –
Я Росію
пересунув
за чітку
межу.
***
Він був, як мовиться, безхатьком.
Спав на горищах напочатку.
А потім у сирих підвалах.
Чому велося так невдало?
 
Освіту мав якусь військову.
Служив.
Звільнився достроково.
Жонатий був. Маленька доня.
Дружина гарна.
Добра доля.
 
Чого, спитати, бракувало?
І що його десь віддаляло?
Невдалий бізнес.
І борги
сім’ю взяли у зашморгú.
 
І сам для себе непомітно
він спився.
Глянути огидно.
Як наслідок – настав розрив.
Згадати страшно,
як він жив.
 
Усіх позбувся документів.
Ніхто він
з певного моменту.
 
А час минав.
Майдан почавсь.
І він з Майданом запізнавсь.
І поселився там надовго.
А згодом
опинивсь в АТО він.
 
І дуже швидко призвичаївсь.
І вчиться сам.
І сам навчає
там молодих,
завзятих хлопців
використанню різних опцій.
 
Знайшов себе.
Не п’є горілку.
Ніхто з друзяк
не п’є ніскільки.
 
З’явились гроші.
Відсила
дочці на картку.
От дива!
Війна пішла йому на користь.
Та чи на мрій глибинних проріст?
Хто його зна,
які то мрії
були, як він серед завії
ховавсь на сходах у під’їздах
у ночі темні.
Ночі пізні.
Мов розписав хтось преферанс.
І випав
вимріяний
шанс…
 
Хлопчики
(диптих)
За мотивами оповідань
Івана Франка
І.
Про що довідавсь Гриць*,
навчаючись у школі?
Про те, що наперед
вже визначено долю.
Він туман не якийсь,
а вісімнадцятий.
Від того на душі
ставало радісно.
 
Він гиготів,
казав щось чудернацьке.
Аж гуси зупинялися
зненацька.
І клятий той гусак,
мов наковтався браги,
проґелґотав: А баба галамага!
 
Оторопів наш Гриць.
Він цілий рік навчався!
Біографічним фактом тим
пишався.
А цей його підлеглий
вайлуватий
зумів не тільки Гриця
здивувати,
а й приземлити,
вирвати із мрій,
мов на шляху зустрівся
чорторий…
 
ІІ.
Із Грицем ніби ясно.
А з Мироном**?
Що з хлопчиком тим буде
безборонним?
Він бачив коні,
дивлячись на хмари.
Наділений же був
мистецьким даром.
 
Тож інколи блукав десь ув уяві.
Теля тим часом – у чужій отаві.
За це на хлопця гнівались, сварили.
Траплялося таке, що навіть били.
 
О хлопчики, що мічені Всевишнім,
Які із них, цікаво, люди вийшли?
Що долею було їм передбачено
ще не загубленим, іще не втраченим?..
_________
 
* Герой оповідання «Грицева шкільна наука».
** Герой оповідання «Малий Мирон»
 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!