Згадай ще раз ту жінку…

152

 
Роман КИСЕЛЮК
 
сердечності тих днів пріч відвертаєш очі
легше в небес спитати амбітних навідріз
успішні і круті наклявзати охочі
вготований сюжет хоч викликай на біс
тут не вгадаєш ніяк нічим підстрахуватись
хіба що молитвами не стримуючи сліз
принизившим до смерті на образи плювати
за те що ніц не варте присвоювати приз
набравшись ваготи що врешті й небагато
мабуть на чесне слово ти самоту прийняв
при самому вершечку хтось розіклав багаття
на все життя ці гори на долю проміняв
куди вже ж далі йти ти наче пес приблудний
тих спогадів що бліх ні голосу ні прав
а може все міраж? так дні тебе закрутять
чорт! лізеш напролом
в тобі Христос озвавсь
 

***

неприбрані алеї заполонило смíття
у небі хмар стоги у півдороги тонуть
від кінчиків волось до стоншеного ліктя
гойдаючись ідеш неназвана мадонна
зухвало і затято лише про себе думаєш
мене наскрізь проймаєш все добре розумієш
підстрибуючим рухом скік м’ячиком гумóвим
твої переконання підскакують мов змії
роззявлені роти як зранені долоні
у сутінках трава ледь шепче врозуміле
признатись будням мусиш що не сидиш на троні
свій витворила всесвіт невдало й так невміло
привіт тобі кохана в мені кричать ще весни
доконує минуле пробач за все що збулось
умисно свої вади не викинеш із тексту
весь зболений твій світ руками не затулиш
 

***

маленьким радощам горіти білим полум’ям
кажучи чесно щось взагалі не те
скрипи крізь зуби віддайся страсно стогону
усе до біса по кісточки снігами примете
і не втечеш не знайдеш криком виходу
соли й присолюй долю те щастя не з добра
в осліплу рань дроздів вітаєш з приходом
до сказу до сльози признаєш – не пора
от що пора? ти ж сам все заперечиш
хоча насправді вперто крізь ночі ждеш дзвінка
із рваних фантиків складаєш мудрі речення
щоб хтось увірував що жінка та одна
от як тобі? щоби любов до скону!
хтось граєсь в адекватних тріщить ще голова
як небагато тре’ це б очі виїсть сором
згадай ще раз ту жінку що птахою прийшла
 

***

міський привітний парк видзвонюєш до когось
блиск темних окулярів й поголених голів
в церковці що навпроти допитуються строго
пояснять не відразу ти більшого волів
вистукують підбори двох дам у капелюшках
малят мами в візочках розвозять на обід
і піниться хмільне під парасольки в смужки
а ти усе видзвонюєш на чийсь виходиш слід
хоч думаєш змовчу? кипить у мені відчай
на макове зернятко а може цілий світ
глевким і недолугим обзавелася спічем
під непорочність духу твій сумнів віч-на-віч
невже все на кону ти на краєчку прірви
поцокують підбори що хочеш попроси
твій голос звідусіль зігнешся й квітку зірвеш
підступно поворожиш на пелюстці в росі
 

***

ніченька темна більш нікого не чути
п’яно хитається мов тінь з костуром
печалі покришене сяйво із люті
сумом відгонить неба огром
кинуті наспіх зрізані квіти
в парку на лавочці недопите вино
в нічку ключем прагнеш птахом злетіти
мов додивляєш ностальгічне кіно
гном приховавсь за пригнутим галуззям
дощ б’є у ринву захлинаєсь від сліз
біль самоти поглядом звузиш
наче б тебе ще покличуть на біс
ніченька темна кумедного зросту
тінь з костуром блідість облич
сумом відгонить покраяний простір
голос печалі а ти ж бо відвик
призупинись розкута строкатість
вмовкло поспішно кроком дзвенить
рідна кохана порубаний катом
щастям плачу за даровану мить
 

***

у міста старого старі забаганки
присутність у всьому фабричного диму
і вікон немитих і шуму до ранку
і шарму і шику бурлескного гриму
де сон вічно проти… запах тмину і риби
четвертого поверху сурогату і рому
з кишень продірявлених мобілкою гримнеш
в опівніч відлунням вчорашнього грому
конає он пудель на ладан вже дише
глянь погляд з під’їзду чужий знавіснілий
мрій сущих і ницих ні на кого не спишеш
лиш місяця промінь надієшся зцілить
зла тінь шалапутна заходить зі спини
брехливо сичить знак погроз на обличчі
сам усім завинив хоч нікому не винен
за всіх хто довкруж ти знаєш щось більше
і крики і кроки дістали із ранку
цей дощ запізнілий аж півнем заквокче
упоперек горла старі забаганки
світ пахне тобою а ти ж бо як хочеш

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!