“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
Здравко КИСЬОВ (01.01.1937–23.01.2015) – болгарський поет і перекладач, журналіст і редактор, член Спілки болгарських письменників, Спілки перекладачів Болгарії. Все його життя було пов’язане з містом Русе.
Здравко Кисьов був керівником групи “сердитих поетів” в Русе у 60-ті роки минулого століття, яка сколихнула літературне й культурне життя Болгарії своїм виступом проти влади й сміливо стала на захист вільнодумства й правди.
Здравко Кисьов – автор понад 20 поетичних книжок, також відомий як автор перекладів поезії Польщі і поетів балтійських країн. Його поезію перекладено багатьма мовами світу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
2023 року у видавництві “Янтар” вийшла друком збірка-білінгва Здравка Кисьова “Світлопис” (пер. Любові Цай).
ВИЗНАЧЕННЯ
Що значить бути поетом?
Може, це те саме,
як перемерзлими пальцями грати
на флейті,
в лютий холод, у хурделицю,
не маючи певності, що хтось тебе слухає.
Проте щиро вірити у те,
що після твоєї пісні
скоріше настане весна.
ПОЕЗІЯ
Що вiдбувається із віршами,
що кружеляють у просторі,
коли поет ще не встиг
надати їм форми
і оживити їх словом-плоттю?
Напевно, вони йдуть до інших поетів,
до інших і інших –
поки не стануть написаними.
Адже поезія у житті
ніколи не губиться,
ніколи не зникає,
вона лишень безперестанку шукає свого творця.
І хіба це не дивовижно,
що поезія не вмирає –
вона лишень народжується.
СТАРИЙ ПОЕТ
Коли життя невтішно розполовинюється,
прозріння починають сипатися одне за одним.
Проте в старого поета вже нема терпіння
виливати їх у віршах…
Він сидить мовчазний і самотній,
нібито скульптор,
який задовольняється лишень спогляданням
можливих статуй у камені,
проте відмовляється вирізьбити їх,
аби не умертвити, даруючи
їм одну-єдину форму.
ТАЙНОПИС
В далеку пору першого кохання
і чистих слів, тоді іще невинних,
а може, щоб надати таємничості,
ми молоком писали – не чорнилом –
свої послання щирі до коханої.
Над полум’ям свічок, а чи над піччю
на аркуші нагрітому з’являлись
невидимі до часу слововияви,
немов пожовклі з давнини папіруси…
Виходить, що по нас життя так само
атраментом писало таємничим
(чи материним молоком, можливо)
свої на позір істини невидимі.
Та тільки згодом все стає розбірливим,
коли котроїсь днини, мовби аркуші
від гри часів юнацтва, несподівано
нас настановить Доля і над полум’ям…
КОРІНЬ
Сумнів і віра
подеколи мають один і той самий корінь…
Ось і осінь круг мене вирує
різнокольоровими віхолами.
І коли я дивлюся,
як птахи потяглися у вирій –
хочу вірити,
що то вони не тікають від зими,
а летять туди, аби принести весну.
НЕВПІЗНАНИЙ
Ще не вдалось розгледіти нікому
мене таким, який я є насправді.
Хтось зирка на взуття – й про мене судить,
то чоботар, і це я знаю точно.
А другий каже тільки про волосся –
я певен, перукар переді мною.
Як на мені костюм сидить не дуже –
тоді кравець звертається до мене.
Дантист мені до рота заглядає,
за чашею в руці п’яничка стежить.
Моїм грішкам той аплодує зично,
хто сам у помилках сидить по шию.
Я вже й втрачаю будь-яку надію,
що хтось мене зуміє зрозуміти,
аби мене, моє єство сприйняти.
І намагаюсь я лишень збагнути,
як у мені побачити поета
у мить, коли в мені зринають вірші.
Це буде крик, хоч шепотіти буду:
Невпізнаний серед своїх минаю!…
РОЗБИТЕ ВІКНО
Чимало літ пройшло, і ось ізнову
розбитого вікна почув я брязкіт –
слідом і м’яч влетів в мою кімнату.
Кажу собі: спокійно, чоловіче,
сердито пальцем не грозись хлопчині,
що миттю за вікном застиг, злякавшись.
Життя дає нам змогу подивитись
на все, що відбувається у світі:
і з боку винуватця, й з боку жертви…
Так само й я, було, як цей хлопчина
колись шибки бив у кварталі цьому.
Тоді був ззовні я, тепер – всередині…
ЗАЗДРОЩІ
З каміння, що його жбурляли в мене,
здійняв я світлий і просторий дім,
ще й навіть маю залишок каміння,
як хочете – вам можу услужити.
Корисно й добре мати ворогів!..
Вони тепер глядять на мене заздро,
один поперед одного охоче,
ще лицемірніші, до мене ходять в гості:
«Не можеш ти цього не оцінити,
бо на добро було все, ради тебе!..»
Та після чергових таких відвідин
підвалини будівлі похитнулись,
це, схоже, гості потай забирають
по каменю, вбудованому в стіни,
аби мене засипало камінням.
ЖІНКА
Вночі ти така маленька,
що губишся в моїх обіймах.
Проте вранці, виправивши стан,
набуваєш снаги, заповнюєш оселю,
починаючи все навколо наділяти красою,
множишся стократно, тисячократно,
розбризкуєшся по автобусах, вулицях, будівлях,
стаєш за прилавки, за віконечки установ,
верстати і машини для кави…
Направду, подеколи я не можу тебе впізнати,
хоча точно знаю, що то ти – суто твої
посмішки і жести, суто твій спокусливий,
готовий мене захопити, загадковий погляд!
Ні, таку всюдисущу, не можу тебе осягнути,
не можу тебе обняти, не можу тебе осмислити.
І з нетерпінням чекаю настання ночі –
щоб узяти тебе в свої обійми,
хоча ти завжди в них і губишся, –
аби ти знову наповнила мене до останньої клітинки.
БАЛАДА
Коли збидлілі, грубі чоловіки погналися за нею,
вона, – вчора ще дівчина, сьогодні вже жінка, –
шукала порятунку
в самотній церковці край дороги
і сховалася десь там серед ікон,
сама теж схожа на печальну ікону,
нечутно промовляючи свої ревні молитви.
Проте вони не забарилися пошукати її й тут.
З острахом, проте все ще з дикою пристрастю ловців,
вони оглянули всі закутки, потім стіни,
і коли виявили, що всі ікони навколо
мають її лик, то одну по одній
ретельно познімали їх, допоки
не лишилися голі, чистісінько-білі стіни…
І одна пара взуття, точнісінько така, як в неї.
ОБМИВАННЯ
Ах, яке воно безкінечне,
розтратливе
щоденне проливання води –
аби людині освіжитися
після сну чи роботи,
щоб бути чистим в очах інших!…
Проте в усі часи
й по всіх усюдах
направду чистим виявлявся не той,
хто подібно до Пілата мив руки,
а той, хто, як Христос,
не гребував
нижчому за себе
помити ноги.
МИЛОСТИНЯ
Щодня
на розі вулиць стояв жебрак
з простягнутою рукою і просив хліба.
Ось одного разу на долоню йому сів
пречудовий кольоровий метелик,
що тріпотів шовковими крильцями.
Наче сама природа
у вигляді милостині
поклала йому на долоню
шматочок краси.
Він заглядівся на кольорове створіння
й забув про свій голод.
Певно, хтось із перехожих
так і запам’ятав його таким:
щасливим,
з випнутою у біблійному жесті рукою, –
наче він не просить,
а пропонує іншому
те, чим і сам не володіє.
РОЗП’ЯТТЯ
Віднині, серце, зрозумів я ясно:
ти долі іншої і не могло дістати.
Бо це мені порадило ти, серце,
наповненим любов’ю поміж люди.
з відкритими обіймами ходити.
Вони ж, таке побачивши, рішили,
що я відтак готовий хрест свій нести.
Й мене на тій любові розіп’яли.
Не власний біль – мене турбує інше, –
бо міцно так я на хресті розп’ятий,
що я тепер не можу Їх обняти.
СПОГАД
Завжди, сідаючи до столу,
пригадую хлібника з мого дитинства –
доброго чарівника з нашого села,
який часто пригощав дітлахів
теплими смачними бубличками.
Дивлячись, як зранку він
старанно добирає дровець для вогню,
напевно всяк із нас думав,
що в них і криється таїна смачного хліба.
Проте він усміхнено й загадково –
чи то направду, чи жартома –
якось зізнався, що буцімто пильнує,
щоб у вогні разом з іншими не згоріло
дорогоцінне дерево, з якого
можна було б зробити скрипку.
Отже, ще школярами
ми засвоїли від самого хлібника,
що хліб не має забирати те,
чого потребує душа.
ПОРТРЕТ
В студії
тижнями вже стоїть на мольберті
незавершений портрет жінки.
Із розсипаним волоссям,
із рисами північної мадонни,
осяяної
м’яким зеленим світлом
старовинного абажура…
Єдине, що художник не стиг вловити
і залишив незавершеним –
її вуста.
Своїми величезними всепрощальними очима
вона дивиться у бік дверей.
Але художник вже тижнями не ходить сюди –
чорний вихор звіяв його у небуття.
І дрібні крапельки фарби,
як сльози,
застигли під очима жінки.
Нема в неї ніг –
аби злізти з мольберта.
І немає вуст –
аби покликати когось.
СИЛА
Коли я голосно кричав, пошматований болем,
всі мене оминали.
Аж ось я, зрештою захрипнувши від крику,
починаю як риба або німий
лише ворушити вустами.
І усі – найнесподіваніше для мене –
зупиняються
і намагаються за рухом моїх губ
прочитати слова, що я їх загадково шепочу…
Ах, чому я вчасно не збагнув,
що люди завжди люблять щось відгадувати,
і не варто про все їм настійливо
промовляти!…
Але допоки не втратиш голос,
чи зможеш відчути
силу німотності…
Переклад – Любов ЦАЙ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.