Здавалося, в душі є стільки сил…

185

Здавалося, в душі є стільки
сил,

що можемо всі драми
пережити,

аби було із ким поговорити,

усе обмацать, перегнуть
навпіл

й, зачудувавшись, у собі
зложити.

 

Та ось уже обтяжують слова

і необхідність бесіди
лякає,

світ пружиться і раптом
вибухає

в чужій руці, як в бою
тятива,

стріла летить і в бік тобі
влучає

 

або у серце. Все міняє мить

і не дає з минулим
попрощатись–

від неї неможливо заховатись.

Ось телефон панічно
верещить…

Як нам назад до берега
дістатись,

 

щоб мати спокій? Від
життєвих драм,

хоч би яких отруйних і
барвистих,

від тих гріхів чужих, чи то
навмисних,

чи випадкових, що так любі
нам,

душа сахається, немов від
скель урвистих.

 

Куди подівся емоційний
струм

колишніх бесід? Хочеться
мовчати,

молитися, в тривозі
пильнувати…

Не повімо нікому про свій
сум.

Хіба хто має сили
розказати?

 

ЗАЛИШЕНИМ ДРУЗЯМ

Я зникну на роки і на
країни,

Стривожена, без цілі і
керма.

В раптовій екзальтації –
без зміни,

В нерозумінні тихому –
сама.

 

Як уві сні з відкритими
очима

Кружлятиму – ви будете в
той час

На запитання знизувать
плечима

І думати про тих, хто біля
вас.

 

Але зненацька, боячись не
встигнуть,

Я побіжу, як знайдене дитя,

Коли човни при березі
застигнуть,

До скорого готові
відплиття.

 

І стане мені ясно до
нестями,

Чого мені ніколи не забуть.

І доторкнусь до кожного
устами  –

До кожного, хто наладнався
в путь.

 

В години ці скорботні і
урочі,

Що напливають десь із
давнини,

В тумані будуть голови і
очі,

В тумані будуть люди і
човни.

 

Я розіллюсь як повінь і як
повість,

Щоби піймать останній дотик
рук.

Я не навчилась жить, але
натомість

Скінчила академію розлук.

 

«МАМО, ХОДІМО!..»

(роздуми над нелюбов’ю
відомої

російської поетеси до української
мови,

зокрема за фразу «мамо,
ходімо»)

 

«Мамо, ходімо!» –  «Тихо, дитино,

Серце аж б’ється.

Ще не дай Боже Анна почує

Та й насміється.

 

Миттю запишуть, роздвонять
до неба

Інші естети.

Їм же, сердешним, багато не
треба,

Звісно  – 
поети.

 

Це ж в них заведено – з
кого кепкують,

Тим і багаті.

Думай, дитино, хто тебе
чує,

Хто в твоїй хаті.

 

А ще свої, що нізащо не
хочуть

Бути своїми, –

Ті  вже ніколи у світі не змовчать

Перед чужими.

 

Мусять вкусити – така є
принада

В цім для гурмана,

Що вже нема на те,
любонько, ради…

Тихше, кохана»

 

Сан-Хосе, США

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!