Здавалося, в душі є стільки
сил,
що можемо всі драми
пережити,
аби було із ким поговорити,
усе обмацать, перегнуть
навпіл
й, зачудувавшись, у собі
зложити.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Та ось уже обтяжують слова
і необхідність бесіди
лякає,
світ пружиться і раптом
вибухає
в чужій руці, як в бою
тятива,
стріла летить і в бік тобі
влучає
або у серце. Все міняє мить
і не дає з минулим
попрощатись–
від неї неможливо заховатись.
Ось телефон панічно
верещить…
Як нам назад до берега
дістатись,
щоб мати спокій? Від
життєвих драм,
хоч би яких отруйних і
барвистих,
від тих гріхів чужих, чи то
навмисних,
чи випадкових, що так любі
нам,
душа сахається, немов від
скель урвистих.
Куди подівся емоційний
струм
колишніх бесід? Хочеться
мовчати,
молитися, в тривозі
пильнувати…
Не повімо нікому про свій
сум.
Хіба хто має сили
розказати?
ЗАЛИШЕНИМ ДРУЗЯМ
Я зникну на роки і на
країни,
Стривожена, без цілі і
керма.
В раптовій екзальтації –
без зміни,
В нерозумінні тихому –
сама.
Як уві сні з відкритими
очима
Кружлятиму – ви будете в
той час
На запитання знизувать
плечима
І думати про тих, хто біля
вас.
Але зненацька, боячись не
встигнуть,
Я побіжу, як знайдене дитя,
Коли човни при березі
застигнуть,
До скорого готові
відплиття.
І стане мені ясно до
нестями,
Чого мені ніколи не забуть.
І доторкнусь до кожного
устами –
До кожного, хто наладнався
в путь.
В години ці скорботні і
урочі,
Що напливають десь із
давнини,
В тумані будуть голови і
очі,
В тумані будуть люди і
човни.
Я розіллюсь як повінь і як
повість,
Щоби піймать останній дотик
рук.
Я не навчилась жить, але
натомість
Скінчила академію розлук.
«МАМО, ХОДІМО!..»
(роздуми над нелюбов’ю
відомої
російської поетеси до української
мови,
зокрема за фразу «мамо,
ходімо»)
«Мамо, ходімо!» – «Тихо, дитино,
Серце аж б’ється.
Ще не дай Боже Анна почує
Та й насміється.
Миттю запишуть, роздвонять
до неба
Інші естети.
Їм же, сердешним, багато не
треба,
Звісно –
поети.
Це ж в них заведено – з
кого кепкують,
Тим і багаті.
Думай, дитино, хто тебе
чує,
Хто в твоїй хаті.
А ще свої, що нізащо не
хочуть
Бути своїми, –
Ті вже ніколи у світі не змовчать
Перед чужими.
Мусять вкусити – така є
принада
В цім для гурмана,
Що вже нема на те,
любонько, ради…
Тихше, кохана»
Сан-Хосе, США