Завдовжки в три акварельні мазки

172

 
 
В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ
 
Солодкий сонет
(з «Мінського циклу»)
В кондитерській на Змітрока Бядулі
Задума листопадна каву цмулить.
Чорнішає довколишній пейзаж.
 
Суворий вибір. Та найкраще вранці
Напій імбирний у високій склянці
Смакує під політ ампірних башт.
 
Умить магнатський виструнчиться спокій,
Бо ж бабиного літа чутно кроки,
У здобній бабці ще нуртує ром.
 
Нагрілася дорога. Незабаром
І світлофор відрине літні барви,
Мороз передчуваючи нутром.
 
Тож ранок обдарує заповітом:
Хоч vita brevis, але dolce vita.

Осінь 2013 року

 
Із циклу «Свято і загублена історія»
 
А
Братство шпаків
із келій своїх бузинових
подається в переддощову прощу.
 
Їхні ряси пронизує срібний узір,
і щомиті більшають петлі у вишивці.
 
Затягується стіжок –
і розчиняється барокове кадіння суцвіть.
 
Спалах –
і понад площею ангел
буде згортати в сувій
шпачину паломницьку повість.
 
В
На дощовику в патрульного –
люмінесцентний напис.
 
Так, те сяйливе гасло
настоювалось на вже вичахлому громі.
 
Блискучі слова:
«Головне управління поліції
у Смарагдовому Місті»
 
(хоча ще доречніше було б
«Головне управління поліції
у Головному Смарагдовому Місті»).
 
І шкода, що днини такої
не докликатися до поліцейських.
 
Нестямлені люди
самі лізуть у пащі
велетенських котів.
 
Тож оцю алею в погоду таку
слід називати не Пейзажною,
а Натюрмортною.
 
Де ж вони, поліцейські,
здатні порозумітися із похмурими котами?
 
Урешті-решт, із тим,
хто відчайдушно порятувався,
привітаються поштиво
круки при параді.
 
«Ласкаво просимо на вулицю Олеся
Гончара, –
скажуть вони. –
Тут завжди все безхмарне
та окрилене:
подивіться бодай на нас».
 
Г
Не можу збагнути:
як великодушний князь Михайлик
повернув нам Золоті ворота?
 
Це начебто сталося у 80-х,
мабуть, саме перед Днем Києва,
не виключено, що якраз перед ювілейним.
 
До речі, якщо їх повернув князь Михайлик,
то чий дарунок,
якого князя, –
метро «Золоті ворота»?
 
Метро «Золоті ворота» –
он де законсервовано середньовічну столицю!
 
Та оздоба,
давній, але справдешній євроремонт,
либонь, віддяка численних зятів
Ярослава Мудрого.
 
Розкручується скомороший ескалатор.
 
Обережно:
бурштином виблискує збруя
на прибулих вагонах.
Закручують балачки
електрокнижники
та
електрокнижниці.
 
Песиголовиця репетує в айфон.
Черниця на сидінні поруч
обачно хреститься.
 
Але після «Золотих воріт»
наступна станція – «Львівська брама».
 
«Львівська брама»: для киян виходу немає.
 
Зайві запитання
(із циклу «Зачакловані люстерка»)
 
Рештки чарівних слів
іще прописані
в тридев’ятому царстві
наших повсякчасних бесід.
 
Але де,
у якому царстві,
розмитнено останні запаси
істинних чарівних речей:
скриньок отих і шкаликів,
перснів та шапок,
а також, безперечно,
ключиків і паличок?
 
Ось погляньте бодай
на царівну
(хто сказав, що раз вона царівна, то справжня?).
 
Іще мить тому
вона пестила
своє люстерко сенсорне
(хто сказав, що як сенсорне, то чарівне?).
 
Пестила, з надією запитуючи:
«Хто на світі наймиліший?»
 
А воно,
пробивши в люстерковій базі даних,
відповідало:
«Олександр Пушкін у перекладі Наталі Забіли».
 
***

На хмурих сходах зупинись на мить…

О. Ольжич

 
Аж вигукнути хочеться: «Склотара!..
Спочив архітектурний силует!..»
Із вуст, однак, ні іскри, ані пари,
коли з фойє рушаєш уперед,
 
а радше ввись, де поверхи прозорі,
де ти – вже не внизу, ще не вгорі –
погодишся, що сплутав, на свій сором,
легень об’єми з розмахами крил;
 
де Київ між галузками ятриться –
уже не давній, та старий іще;
дзвіниця: тонкошия, білолиця,
хоч позирком помисливим пече.
 
По кроку відкорковуєш (чи мстиво?)
будинок – недоладно дутий штоф.
Затьмарення? Бо залпом перспективу
з вікна спиваєш: за ковтком ковток.
 
Пам’ятник Параджанову
Заносилося на осінь, а скидалось на кастинг:
Присадкуваті корпуси кіностудії, ніби краї кіноплівки.
Ніде яблуку впасти з довженківських яблунь
Хоч далеко, хоч недалеко
(Та й боязко).
 
Хіба до пам’ятника Параджанову.
 
Велелюдно до болю:
Митці на тлі ватману –
Митсткині на траві в саду,
Сад у гримі будмайданчика
Толочить пересохлі стебла екскаваторів.
 
Тільки Параджанову кіноплівки бракує.
 
(Великим планом:
яблуко поривається впасти,
яблуня поривається впасти,
сад у гримі).
 
І тільки при пам’ятникові Параджанову
Не лежало квітів або яблук –
Лежала кепка.
А хотілось би зняти капелюх.
 
***
Смушкова пуща.
Розблиски гілку пригнуть.
Пустощі змучать
Перестарілу сосну.
 
Вмить розпорошить
Сизі хвоїнки шорсткі
Білка завдовжки
В три акварельні мазки.

№8 (196) 21 квітня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!