Завдовжки в три акварельні мазки

 

 

В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ

 

Солодкий сонет

(з «Мінського циклу»)

В кондитерській на Змітрока Бядулі

Задума листопадна каву цмулить.

Чорнішає довколишній пейзаж.

 

Суворий вибір. Та найкраще вранці

Напій імбирний у високій склянці

Смакує під політ ампірних башт.

 

Умить магнатський виструнчиться спокій,

Бо ж бабиного літа чутно кроки,

У здобній бабці ще нуртує ром.

 

Нагрілася дорога. Незабаром

І світлофор відрине літні барви,

Мороз передчуваючи нутром.

 

Тож ранок обдарує заповітом:

Хоч vita brevis, але dolce vita.

Осінь 2013 року

 

Із циклу «Свято і загублена історія»

 

А

Братство шпаків

із келій своїх бузинових

подається в переддощову прощу.

 

Їхні ряси пронизує срібний узір,

і щомиті більшають петлі у вишивці.

 

Затягується стіжок –

і розчиняється барокове кадіння суцвіть.

 

Спалах –

і понад площею ангел

буде згортати в сувій

шпачину паломницьку повість.

 

В

На дощовику в патрульного –

люмінесцентний напис.

 

Так, те сяйливе гасло

настоювалось на вже вичахлому громі.

 

Блискучі слова:

«Головне управління поліції

у Смарагдовому Місті»

 

(хоча ще доречніше було б

«Головне управління поліції

у Головному Смарагдовому Місті»).

 

І шкода, що днини такої

не докликатися до поліцейських.

 

Нестямлені люди

самі лізуть у пащі

велетенських котів.

 

Тож оцю алею в погоду таку

слід називати не Пейзажною,

а Натюрмортною.

 

Де ж вони, поліцейські,

здатні порозумітися із похмурими котами?

 

Урешті-решт, із тим,

хто відчайдушно порятувався,

привітаються поштиво

круки при параді.

 

«Ласкаво просимо на вулицю Олеся

Гончара, –

скажуть вони. –

Тут завжди все безхмарне

та окрилене:

подивіться бодай на нас».

 

Г

Не можу збагнути:

як великодушний князь Михайлик

повернув нам Золоті ворота?

 

Це начебто сталося у 80-х,

мабуть, саме перед Днем Києва,

не виключено, що якраз перед ювілейним.

 

До речі, якщо їх повернув князь Михайлик,

то чий дарунок,

якого князя, –

метро «Золоті ворота»?

 

Метро «Золоті ворота» –

он де законсервовано середньовічну столицю!

 

Та оздоба,

давній, але справдешній євроремонт,

либонь, віддяка численних зятів

Ярослава Мудрого.

 

Розкручується скомороший ескалатор.

 

Обережно:

бурштином виблискує збруя

на прибулих вагонах.

Закручують балачки

електрокнижники

та

електрокнижниці.

 

Песиголовиця репетує в айфон.

Черниця на сидінні поруч

обачно хреститься.

 

Але після «Золотих воріт»

наступна станція – «Львівська брама».

 

«Львівська брама»: для киян виходу немає.

 

Зайві запитання

(із циклу «Зачакловані люстерка»)

 

Рештки чарівних слів

іще прописані

в тридев’ятому царстві

наших повсякчасних бесід.

 

Але де,

у якому царстві,

розмитнено останні запаси

істинних чарівних речей:

скриньок отих і шкаликів,

перснів та шапок,

а також, безперечно,

ключиків і паличок?

 

Ось погляньте бодай

на царівну

(хто сказав, що раз вона царівна, то справжня?).

 

Іще мить тому

вона пестила

своє люстерко сенсорне

(хто сказав, що як сенсорне, то чарівне?).

 

Пестила, з надією запитуючи:

«Хто на світі наймиліший?»

 

А воно,

пробивши в люстерковій базі даних,

відповідало:

«Олександр Пушкін у перекладі Наталі Забіли».

 

***

На хмурих сходах зупинись на мить…

О. Ольжич

 

Аж вигукнути хочеться: «Склотара!..

Спочив архітектурний силует!..»

Із вуст, однак, ні іскри, ані пари,

коли з фойє рушаєш уперед,

 

а радше ввись, де поверхи прозорі,

де ти – вже не внизу, ще не вгорі –

погодишся, що сплутав, на свій сором,

легень об’єми з розмахами крил;

 

де Київ між галузками ятриться –

уже не давній, та старий іще;

дзвіниця: тонкошия, білолиця,

хоч позирком помисливим пече.

 

По кроку відкорковуєш (чи мстиво?)

будинок – недоладно дутий штоф.

Затьмарення? Бо залпом перспективу

з вікна спиваєш: за ковтком ковток.

 

Пам’ятник Параджанову

Заносилося на осінь, а скидалось на кастинг:

Присадкуваті корпуси кіностудії, ніби краї кіноплівки.

Ніде яблуку впасти з довженківських яблунь

Хоч далеко, хоч недалеко

(Та й боязко).

 

Хіба до пам’ятника Параджанову.

 

Велелюдно до болю:

Митці на тлі ватману –

Митсткині на траві в саду,

Сад у гримі будмайданчика

Толочить пересохлі стебла екскаваторів.

 

Тільки Параджанову кіноплівки бракує.

 

(Великим планом:

яблуко поривається впасти,

яблуня поривається впасти,

сад у гримі).

 

І тільки при пам’ятникові Параджанову

Не лежало квітів або яблук –

Лежала кепка.

А хотілось би зняти капелюх.

 

***

Смушкова пуща.

Розблиски гілку пригнуть.

Пустощі змучать

Перестарілу сосну.

 

Вмить розпорошить

Сизі хвоїнки шорсткі

Білка завдовжки

В три акварельні мазки.

№8 (196) 21 квітня 2017

1 коментар

  1. Pingback: Завдовжки в три акварельні мазки | Кафедра англійської філології і перекладу КНЛУ

Залишити коментар