Загорнуся в тебе, як у вечір літній

248

Ольга Надюкова народилася в старовинному і прекрасному місті
– Володимир-Волинський. Закінчила філологічний факультет Острозької академії.
Живе в Києві. Лавреат премії фонду Олеся Гончара.

 

***

…над ранок

зварю Тобі кави горнятко

у мідному джезві

з окрайчиком-печивом сонця

й ванільно-медовим цілунком,

а дзвоном пташиним приправлю,

як цинамоном

26.05.2010

 

***

…прозоро-срібними цілунками

зливи із сонцем всередині

змию Твою утому й турботи

і загорну в простирадла із трав,

що їх мавки й мольфари плекали в

незайманих досі лісах,

а яблуневого квіту насиплю замість подушки…

26.05.2010

 

***

ніжним травневим дощем,

кольору шепоту листя,

вкрию цілунками тіло засмагле

в тиші серпанку нічного

під співи цикад

жасминно-шипшиново

кутатись буду в обійми Твої,

наче кохатись із вітром

під небом без горизонту,

повним свободи

і світла

28.05.2010

 

***

…холод літньої ночі

обіймає зі спини

лісовим нічним шепотінням,

руки кінчики вогнища лижуть

теплим запахом затишку й диму,

мріє іскрами добре вино македонське

за прозорою стінкою склянки,

трохи бринзи і хліба під розмови друзів

у давно знайомому колі…

 

Ти від мене далеко і, мабуть, не почуєш,

але ніжне Тобі «надобраніч»…

04.06.2010

 

***

… під пекучим сонячним диском,

що наче ацтецька монета,

підвішена на ланцюжку

у глибині велетенського синього купола,

виблискує різнобарвно-тінно

шкіра покривається сіллю морською

й людською

і вітер обпікає обличчя і хвилі прозорі дрібні,

що ними дихає море навколо корпусу яхти…

 

…простору неймовірне безмежжя усюди

нагадує шлях у потойбіччя чи вічність…

Тобі видає, що через легені

мозок п’янить свобода йодована…

А я боюся, що колись буде несила…

Молюся, щоб небо було ясним…

Люблю…

06.06.2010

 

***

Розіпни мене палко і пристрасно.

неначе блискавка небо,

бурею пестощів

серед степу сонного гарячого

серед стебел трав розпашілих,

сонцем випечених над вечір,

коли повітря стає надміру багато

і легені розкриваються, як шовкові вітрила

і тремтять за спиною крила,

п’яні од свободного звітрілого здичавілого пориву шугонути
угору,

а потім шубовснути вниз і стрімко пролетіти над самою
землею,

відчуваючи, як золотисто-зелені уста

лоскочуть живіт,

а у вухах дзвенить од ейфорійної симфонії швидкости

і тілесної спеки…

Зцілуй, зторкайся, злюби до останньої краплі здорового
глузду

до неконтрольованого вогняного вибуху світла,

що широкими колами розкотиться навкруги і раптом умить
зникне,

до останньої межі і духовної, і фізичної знемоги,

що іще сумісна із життям,

а по тому притисни тілом додолу і заспокой ніжністю,

наче холодна густа злива прибиває куряву з-під копит

вільного кінського табуна…

13.06.2010

 

***

…шелест вітру і шин

і гумовий запах асфальту

під розпаленим сонцем

шепоче голос трави

про дорогу додому

що насправді ніколи не має кінця

 

***

загорнуся в Тебе, як у вечір літній,

і од того почуватимуся затишно й безпечно,

неначе за пазухою у Бога,

цілуватиму руки і пальці ніжно,

і куточки брів, і повіки, за котрими ховаються очі,

що не вміють сміятись…

налию гарячого шоколаду із м’ятою

у маленьке горнятко із темної глини в ієрогліфи спокою,

а потім до ранку берегтиму Твій сон,

сподіваючись мовчки, що колись

посміхнешся мені по-справжньому…

 

***

… а вітер учора дув сильний і неймовірно живий

уривався в найглибші думки, забираючи сон…

 

пасмурно й тепло,

і листя кленове зітхає полегко під дотики зливи,

а всередині тужно й тривога,

як малий ненажера-хробак,

точить рештки тверезого глузду…

 

десь за хмарами

сонце – єдиний з Тобою зв’язок,

та ніхто не підкаже, де стоїть телефонна кабіна,

до котрої підключений промінь.

 

***

прутики нервів – мов тятива

і серце рветься з грудей на свободу,

як дика птаха на голос дерев і вітру,

що вже кілька днів, як навіжений, гасає

містом

у пошуках спокою

не можу ні дихати, ні спати

скажи мені, що усе гаразд…

22.06.2010

 

***

…вітер віє, де хоче

і ти чуєш його шум,

але не знаєш,

звідки приходить і
куди йде…

Біблія

 

вітер шепотом ніжним спокуси крила розкрити

душу бентежить, кличе у хмари й

між листом кохатись темно-зеленим,

гратися з сонцем й дощем, голосу повним

і дзвону

свободи,

але

без Тебе

в мені нема ні сонця, ні вітру

і навіть хмари не творять досить води,

аби ставало на сльози…

 

***

…по шкірі теплим молоком

світанок

стікає, мов цілунків ніжність

і дотик зсоннявий пастельно-прохолодний

зеленим літом

обіймає тіло

і про любов шепоче мовчки на вушко

голос поряд

і білі пальці блукають у волоссі, як вітерець легенький

між роси…

поспи ще трошки,

тільки пригорни мене

так близько, як лиш можна…

08.07.2010

 

***

…коли між грудей блискучими

доріжками стікає піт

і м’язи всі нап’ялися до краю сухою

тятивою –

побачити світло в кінці тонелю,

а воно краплею холодної води криничної

в око впаде і просотуватиметься

глибоко шелестом і морозом до найменшого нерва,

наповнюючи страхом панічним найдрібніші капіляри,

видимі лише під мікроскопом,

потім на мить зупиниться в животі,

посунеться доверху і місяцем повним

поперек горла стане…

 

і криком захлиплим прокинутися у

липкій літній темряві –

означає побачити жахіття.

13.08.2010

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!